11.Особливості рішення як джерела вторинного права єс.

Рішення (від франц. – dйcision, англ. – decision) також є юридично обов’язковим актом інститутів ЄС, однак воно має інше призначення, ніж регламент або директива. За допомогою рішень інститути ЄС вимагають від держав-членів або громадян Євросоюзу здійснити певні заходи або утриматись від їх здійснення, надають права або зобов’язання державі-члену або громадянину.

Рішення є обов’язковим у повному обсязі. Якщо рішення визначає тих, кому воно

адресовано, воно є обов’язковим лише для них.

Юридичні властивості рішення за ст. 288 ДФЄС:

• обов’язковість лише для осіб, яким воно адресується (індивідуальний характер);

• обов’язковість у цілому, в усіх своїх елементах;

• обґрунтованість (через визначення мотивів, на яких вона ґрунтується, та посилання на відповідні пропозиції або висновки);

• публікація в «Офіційному віснику ЄС» або повідомлення відповідній особі;

• набуття чинності на двадцятий день після опублікування (якщо дата не зазначена в самому рішенні) або з моменту повідомлення рішення державі-члену.

Адресування чітко визначеному колу осіб (фізичним і юридичним особам, державам-членам) є характерною рисою рішень; вони не призначені для загального застосування, тому не можуть виконувати функцію уніфікації чи гармонізації законодавства держав-членів. Тому цей тип правових актів найбільше придатний для актів виконавчого характеру. Наприклад, при здійсненні Комісією наглядових функцій у галузі конкуренційної політики. Також Комісія зазвичай врегульовує конкретні питання в галузі спільної сільськогосподарської політики через прийняття рішень. Якщо рішення адресоване державам-членам, то від них може вимагатися його імплементація в національне право.

Рішення, на відміну від регламентів або директив, можуть бути оскаржені в Суді ЄС приватними особами, – це прямо зазначено у ч. 4 ст. 263 ДФЄС. Так само, як і інші правові акти, рішення можуть бути визнані юридично нечинними лише судовими органами ЄС.

Звернімо увагу, що акт з назвою «рішення» не завжди вживається у контексті ст. 288 ДФЄС. Виходячи з принципу системної єдності норм установчого договору, слід було б припустити, що в усіх випадках вживання в решті положень договору терміну «рішення», його зміст мусить бути таким самим, як у ст. 288 ДФЄС. Однак інституціями ЄС ухвалюються акти під назвою «рішення», які відмінні за юридичними властивостями. Йдеться про (1) один з видів актів ЄЦБ (ст. 132 ДФЄС); (2) акт КОРЕПЕРу (ст. 240 ДФЄС згадуються його «процедурні рішення»); (3) акт Виконавчого комітету, створеного Шенгенськими угодами, так само як і «рішення, що становлять Шенґенський acquis» (ст. 2 Протоколу № 19, що інтегрує Шенґенський acquis до структури Європейського Союзу); (4) акт Ради, ухвалений на підставі Договору про ЄС (ч. 1 ст. 354); (5) акт судового органу держави-члена або ЄС (ст. 81, 256, 257, 267, ч. 4 ст. 299 ДФЄС); (6) акт асоціації суб’єктів підприємницької діяльності (ст. 101, 104 ДФЄС).

Отже, за допомогою рішень можуть ухвалюватися інші юридично обов’язкові приписи (у т.ч. нормативні), які не спрямовані на уніфікацію або гармонізацію національного права.