- •Соціологія як наука, її місце в системі соціогуманітарних наук.
- •Соціологічна проблематика у психоаналізі з.Фрейда (особистість, культура, діяльність).
- •Об'єкт і предмет соціології. Сучасні дискусії про предмет та об'єкт соціології.
- •Гендер як соціальний інститут.
- •Поняття надійності соціологічної інформації. Статистичні показники надійності.
- •Структура і функції соціології.
- •Соціологічне визначення поняття особистості.
- •Методологічне обгрунтування соціологічного дослідження.
- •О.Конт - основоположник соціології.
- •Процес соціалізації особистості.
- •13. Закон трьох стадій розвитку знання о.Конта.
- •14.Система соціологічного знання.
- •15.Предмет, об'єкт та вибір методики соціологічного дослідження.
- •17.Типи соціальної поведінки особистості (за р. Мертоном).
- •18.Програмування соціологічного дослідження.
- •19.Соціальні процеси, соціальні зміни і соціальний розвиток як категорії соціальної теорії.
- •20.Історична соціологія а.Токвіля.
- •21.Метод контент-аналізу в соціологічному дослідженні.
- •22.Матеріалістична теорія історичного розвитку к.Маркса.
- •23.Соціологія організацій: предмет, проблеми, методи.
- •25.Класова теорія к.Маркса.
- •28.Основні принципи соціології е.Дюркгейма.
- •30.Застосування тестів у соціології.
- •33.Класифікація методів соціологічного дослідження.
- •34.Соціологія г.Зіммеля: основні концептуальні положення. Танчер – листок
- •35.Праця як соціологічна категорія.
- •38.Соціологія особистості як спеціальна соціологічна теорія.
- •42.Якісні методи в соціології.
- •43.Предмет соціології в.Парето.
- •Тема 1. Програма соціологічного дослідження.
- •Тема 2. Проблема, об’єкт та предмет дослідження.
- •Тема 3. Цілі, завдання та гіпотези дослідження.
- •Тема 4. Інтерпретація та операціоналізація головних понять.
- •Тема 5. Вимірювання.
- •Тема 6. Вибірковий метод.
- •Тема 7. Принциповий план дослідження.
- •Тема 8. Організація соціологічного дослідження.
- •46.Основні категорії структурно-функціональної соціології т.Парсонса.
- •47.Соціальні потреби, інтереси, ідеали як спонукальні мотиви соціальної дії.
- •48.Поняття соціальної спільноти, соціальної групи, їх типологія та співвідношення.
- •49.Основні ідеї р.Мертона.
- •51.Соціальна нерівність та соціальні конфлікти.
- •52.Особливості розвитку української соціологічної думки.
- •53.Соціальна структура сучасного українського суспільства.
- •54.Гендерна нерівність. Сексуальне насилля.
- •56.Соціокультурна регуляція суспільного життя.
- •57.Метод інтерв'ю в соціологічних дослідженнях.
- •59.Поняття соціального інституту. Процеси інституціоналізації.
- •60.Поняття сім'ї. Види сім'ї та шлюбів.
- •61.Генетична соціологія м.Грушевського та Український соціологічний інститут.
- •62.Поняття соціального інституту. Процеси інституціоналізації.
- •63.Поняття сім'ї. Види сім'ї та шлюбів.
- •64.Теорія конфлікту в соціології.
- •65.Соціологія молоді (предмет та методи).
- •66.Поняття, структура і основні типи соціальної дії. Соціальна дія та соціальна взаємодія.
- •68.Масова свідомість, громадська думка та суспільні настрої.
- •69.Метод спостереження в соціології.
- •70.Структурно-функціональна теорія суспільства.
- •71. Основні напрямки та методи дослідження процесу масової комунікації.
- •72.Соціологія сім'ї (предмет, проблеми, методи).
- •Сучасні підходи вивчення сім’ї
57.Метод інтерв'ю в соціологічних дослідженнях.
Інтерв'ю, природно, відбувається в очній формі, але в останні роки почала розвиватися й заочна форма інтерв'ю – телефонне опитування. Це дуже перспективний різновид опитування, який дозволяє оперативно отримувати необхідну інформацію. Запитання, пов'язані з репрезентативністю отримуваних даних, тут поступово знімаються мірою розвитку телефонної мережі.
Проблема будь-якого методу – вірогідність отримуваної соціологом інформації – при проведенні опитувань включає в першу чергу такий аспект, як адекватність сприйняття запитань респондентами. Тому перше, що має враховуватися при розробці інструментарію дослідження, – це загальноосвітній та культурний рівень респондентів. Крім того, всі запитання мають випливати із завдань дослідження: треба ставити тільки ті запитання, які необхідні й на які можна дістати відповідь. Не можна задавати запитання, які можуть викликати побоювання з боку респондента й небажання відповідати.
У дослідженні можливе використання трьох головних типів запитань: за змістом, за формою й за функціями.
Перший тип включає запитання про факти, події, оцінки, мотиви поведінки, ціннісні орієнтації респондентів і так звані запитання паспортички, які фіксують об'єктивні відомості про респондентів (стать, вік, освіта тощо).
За формою запитання поділяють на дві групи: відкриті й закриті, прямі й побічні. Відповідь на відкрите запитання респондент дає у довільній формі, закрите запитання містить усі можливі варіанти відповідей. Між цими двома типами є перехідний варіант – напівзакрите запитання. Тут також наведені варіанти відповідей, але якщо жоден з них не задовольняє опитуваного, він може подати свій варіант.
Прямі запитання спрямовані на з'ясування чіткої позиції респондента. Якщо ж у дослідників немає впевненості, що респондент забажає відповідати на пряме запитання, ставиться запитання побічне, яке дозволяє респондентові висловити не свою думку, а немовби позицію групи.
Серед функціональних запитань виокремлюють, по-перше, запитання-фільтри, які дають можливість розподілити респондентів за якоюсь ознакою (наприклад, на тих, хто хворів та не хворів минулого року). Запитання-фільтр ставлять тоді, коли на наступне за ним запитання за змістом треба отримати відповідь від тієї частини респондентів, яка стикалася з досліджуваним явищем.
По-друге, це контрольні запитання, які вводять для перевірки змістових відповідей, отриманих від опитуваного. Й, нарешті, це навідні запитання, які допомагають респондентові точніше зрозуміти сенс головного запитання й дати більш точну відповідь.
Якість отримуваної інформації при використанні опитувального методу значною мірою залежить при анкетуванні від того, як складена анкета, при інтерв'ю – від підготовки інтерв'юерів.
Структура анкети задана етапами опитування. Починається вона із звертання до респондента, в якому пояснюються цілі дослідження, вказується, хто його проводить, міститься запрошення взяти участь у дослідженні та інструкція щодо заповнення анкети.
Перші запитання мають бути спрямовані на встановлення контакту з респондентом, викликати інтерес, спонукати до співробітництва й бути простими за змістом. На цьому етапі відбувається "залучення" опитуваного до роботи.
Далі йдуть запитання, які мають головне смислове навантаження. Вони чергуються з запитаннями-фільтрами та контрольними запитаннями. Завершує анкету паспортичка.
При проведенні інтерв'ю добре сконструйований запитальник також має велике значення, але визначальною мірою якість отримуваної інформації залежить від рівня підготовки інтерв'юерів. Інтерв'юеру необхідно вміти вступати у контакт з людьми, створювати обстановку, в якій респондент охоче й вичерпно відповідатиме на поставлені запитання, володіти технікою інтерв'ю, тобто знати, як правильно задавати запитання, вміти вичленовувати у відповідях головне й, нарешті, реєструвати відповіді згідно з інструкціями. Особливо високі вимоги висуваються до інтерв'юера при проведенні нестандартизованого інтерв'ю, коли визначена тільки загальна тема бесіди, а запитання не конкретизовані.
При доборі інтерв'юерів значення мають їх освіта, вік, стать, деякі інші соціально-демографічні характеристики. В кожному конкретному дослідженні чітко встановлюється, хто з інтерв'юерів яку групу респондентів опитує.
Підготовка інтерв'юерів включає ознайомлення їх із загальними принципами проведення інтерв'ю та вимірювальними процедурами, правилами поведінки під час збирання інформації, навчання техніці інтерв'ю та практичні заняття. Наголос має робитися на практичному опануванні кожного з елементів роботи.
При проведенні опитувань дослідники можуть зіткнутися з низкою труднощів і припуститися деяких типових для цього методу збирання інформації помилок. Найбільш істотною помилкою є використання у дослідженні чужих запитальників з теми, близької або навіть, з першого погляду, такої, що збігається з тією, яку вивчають. Маючи у руках тільки запитальник (анкету, бланк інтерв'ю), неможливо точно встановити, що та як вимірюється, з якою метою, як має оброблятися інформація та які висновки на її підставі можна зробити.
Другою помилкою є розробка запитальника без розробки програми самого дослідження. У цьому випадку можна гарантувати, що вимірюватимуться випадкові чинники, а отримана інформація у кращому разі буде просто мало значимою.
За поганої інтерпретації та операціоналізації головних понять можливе формулювання запитань, які будуть незрозумілі респондентові, або постановка перед ним таких завдань, до розв'язання яких він не підготовлений, тут можливе також і вимірювання не головних, а випадкових ознак.
Про погану якість самого запитальника свідчить велика кількість відповідей на запитання типу "не знаю", "важко відповісти", а також багато однакових відповідей на те саме запитання, коментарів та зауважень респондентів і відмова відповідати на деякі запитання.
І, звичайно, помилкою є залучення до роботи як інтерв'юерів та анкетерів осіб, котрі не пройшли спеціальної підготовки.
58.Генетична соціологія М.Грушевського та Український соціологічний інститут. КНИГИ
Визначний історик, соціолог, державний і громадський діяч, голова Української Центральної Ради, перший президент України М. Грушевський багато зробив для вітчизняної соціології як її фундатор, теоретик, організатор. Грушевський заснував у Відні Український соціологічний інститут (1919—1924), головним завданням якого була культурно-просвітницька, лекторська та видавнича (видруковано 13 книг) діяльність.
У науковій творчості “історика-соціолога”, як називав себе М. Грушевський, втілилося його розуміння суспільних функцій соціології, її органічного поєднання із громадсько-політичною діяльністю, що виявилося в увазі до практично-політичних проблем розбудови Української держави, а також у наголошенні на її універсальних функціях як науки “найбільш соціально виховуючої”. Він приділяв значну увагу аналізові соціально-класової структури міста і села, динаміці суспільно-політичних настроїв, державному устрою, етносоціології та етнополітиці тощо.
Виразною ознакою його соціологічних праць є позитивізм. Він ґрунтується на контівському розумінні близькості соціології та історії, фактологічних підвалинах обох дисциплін, а також дюркгеймівській теорії пізнання з наголосом саме на соціальне, а не на індивідуальне, на здобутках порівняльної психології. Сприйняття передових соціологічних та психологічних ідей Бміля Дюркгейма, Люсьєна Леві-Брюля, Вільгельма Вундта та ін., з якими М. Грушевський познайомився під час перебування у Парижі, Лондоні, Лейпцизі, сприяло побудові власної соціологічної концепції — концепції “генетичної соціології”. Так називався теоретичний курс, який він читав в Українському соціологічному інституті та виклав у праці “Початки громадянства (генетична соціологія)” (Відень, 1921). Головна її тема — виникнення суспільності (“Що таке суспільство та завдяки чому воно можливе?”) — була в центрі соціологічного теоретизування того часу. Розглядались універсальні соціокультурні зрушення періоду модернізації, індустріалізації, що спостерігалися в країнах Європи, проблеми соціального порядку, трансформації ціннісних і нормативних систем, традицій, колективних уявлень, тобто ставилося завдання дослідити систему базових цінностей на матеріалі етнографії, порівняльної антропології, історії України.
Заслугою М. Гру шевського є також популяризація поглядів провідних соціологів. Водночас він запропонував оригінальну концепцію законів еволюції суспільства, методологічні підходи до вивчення “колективності і солідарності” суспільності, використання цієї концепції на українському ґрунті. Він обґрунтовував вирішальну роль у трансформації людського суспільства конкуренції індивідуалістичних та колективістських традицій, періодичного чергування їх як основи ритму соціальної еволюції.
М. Грушевський дотримується такого розуміння закономірності соціальних процесів, яке не зводилося до визнання вирішальної дії одного чинника (біологічного, економічного, етнокультурного), а передбачало врахування чинників психології та “свідомої волі”, “обов’язкового неавтоматизму” закономірних тенденцій тощо. Наголошує, що без встановлення й аналізу певних законів суспільного розвитку соціологія як наука неможлива. Його розуміння завдань соціологи виходило з необхідності виявлення основного і постійного, такого, що становить основу соціальних процесів і, таким чином, співзвучне теорії “ідеальних типів” Макса Вебера.
У руслі практичного застосування соціологічних знань чільне місце у творчості першого президента України посідали проблеми формування громадянського суспільства. Завдання організації й самоорганізації української спільноти, первинних форм громадянськості, поєднання національних і соціальних завдань у процесі відбудови державності були в центрі уваги теоретика-аналітика й активного політичного лідера. За умов браку національної свідомості, нерозвиненої соціальної структурованості суспільства всі свої надії М. Грушевський покладав на “народну Україну”, на “громадянську солідарність” як рису, притаманну українському народові. Грушевський був прихильником “середньої політичної платформи”, яка б об’єднала людність України без різниці верств і народностей, захисником принципів соціальної єдності та гармонії на демократичних засадах, прагнув довести можливість побудови “держави-громади” на ґрунті солідаризування соціальної спільноти. Ці положення мали лягти в основу нового громадянського суспільства України.
Думки видатного вченого, які ми знаходимо під рубрикою “Українські переживання”, є прикладом застосування ідей “генетичної соціології” на вітчизняному етнокультурному матеріалі, прагнення вивчити доробок українознавства соціологічними методами, зробити “соціологічні акценти”, аналізуючи історію українського населення. Ці “переживання” не було закінчено. Вони тільки накреслили напрями української гуманітарної науки і є, скоріше, науковим заповітом М. Грушевського.
***
В українській науці цей метод уперше застосував славетний історик, академік, громадський діяч, голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917—1918) Михайло Грушевський (1866—1934).
З теорією О. Конта він ознайомився ще будучи студентом Київського університету, а переваги соціологічного методу оцінив, коли 1902 року в Парижі детально вивчав досягнення французької соціологічної школи.
На формування світогляду М. Грушевського надзвичайно вплинув Дюркгейм, з яким він підтримував особисті стосунки. «Правила соціологічного методу» Дюркгейма, як свідчить сам Грушевський, визначили напрямок його власних аналітичних розвідок. Саме «Правила соціологічного методу» М. Грушевський уважав новою теорією пізнання, яка пропонує шукати причини соціальних явищ у них самих, а не в індивідуальній свідомості. Перебування в Парижі, де в Російській вищій школі суспільних наук М. Грушевський читав курс української історії, остаточно сформувало його світогляд.
М. Грушевський, історик світового масштабу, став лідером інституалізації соціології в Україні. Його соціологічна робота охоплювала надзвичайно широке коло питань. У теоретичному ви-
вченні соціології він торкався й суспільно-політичного устрою, соціально-класової структури тогочасного суспільства, динаміки громадських настроїв, проблем етносоціології, етнополітики й моралі.
Виходячи з об’єктивних засад соціологічних знань, спираючись на історичні факти, удаючись до методу історичного порівняння, Грушевський намагався дати відповідь на питання: що таке людське суспільство, якими є закони його розвитку і прогресу?
Його головною науковою працею із соціології є «Початок громадянства (генетична соціологія)», яку присвячено центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і чинників утворення соціальності, виникнення й існування людського суспільства. У ній, зокрема, аналізувалися структурні трансформації, що відбувалися на той час у суспільстві: криза традиційних інститутів (сім’ї, сусідських відносин тощо), зростаюча спеціалізація праці, виникнення великих промислових центрів, урбанізація життя, посилення промислової та державної бюрократії тощо. Намагаючись визначити, що робить суспільство суспільством, Грушевський наголошував на важливості боротьби індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одні, то інші періодично переважають у суспільному розвитку. Саме ця боротьба стає домінантою соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження всіх соціальних наук.
М. Грушевський вивчав закономірності соціальної еволюції, критикував марксистський економічний детермінізм. Заперечуючи тлумачення соціальної еволюції як наслідку впливу суто біологічних інстинктів, учений акцентував увагу на ролі соціально-психологічних чинників.
З різних причин М. Грушевському не вдалося втілити в життя всі свої наукові задуми в Україні і довелося працювати над цим уже в еміграції.
Перший період перебування М. Грушевського за кордоном був зв’язаний з чималими труднощами. Він опинився на чужині без будь-яких засобів до існування. Незважаючи на це, прибувши до Відня, він одразу ж почав вирішувати практичні соціологічні проблеми, висунувши ідею створення єдиного наукового центру — Українського соціологічного інституту (УСІ), який об’єднав би різні наукові течії української соціології. Протягом 1919 р. вчений розробив три варіанти проекту УСІ. Передбачалися автономія цього наукового центру, державна дотація, колегіальне управління, створення філій в основних світових центрах.
Цей проект було розіслано всім українським науковцям і розпочато переговори з Дніпровським союзом споживчих спілок про видання серії наукових соціологічних праць. Було складено програму, розпочато налагодження контактів з урядом Радянської України з метою фінансування останнім діяльності Інституту, а в майбутньому — переведення його в Україну.
М. Грушевський ставив перед Соціологічним інститутом найрізноманітніші завдання: проведення соціологічних досліджень, підготовка кваліфікованих дослідників у різних галузях соціології з орієнтацією на самостійну наукову роботу, підтримування зв’язків з міжнародними соціологічними організаціями, обмін досвідом соціологічної роботи — інформування світової громадськості про соціальне життя в Україні, ознайомлення українського суспільства зі здобутками соціологічної науки на Заході тощо.
Місцем перебування Українського соціологічного інституту
М. Грушевський обрав Женеву — традиційний інтернаціональний центр, де вже тоді перебувало багато національних організацій різних народів зі штаб-квартирою Ліги Націй включно. Однак через різні несприятливі обставини ця ідея виявилася нездійсненою.
Найсприятливіші умови для розгортання наукової діяльності української еміграції склалися натомість у Відні (Австрія), де ще 1915 року було засновано Загальноукраїнську культурну раду, яка мала на меті згуртувати українську інтелігенцію Галичини й Наддніпрянської України для науково-культурної діяльності за умов Першої світової війни. Саме тут, у Відні, 1919 року М. Грушевський і заснував перший український науковий заклад в еміграції — Український соціологічний інститут. Було сформовано бібліотеку, підібрано штат працівників, зокрема таких відомих учених, як Н. Шраг, В. Старосольський, Д. Антонович, М. Чечель, М. Шаповал, В. Мазуренко, П. Христюк. Відбувалися громадські читання та лекції, видавалися матеріали деяких соціологічних досліджень.
З 1 лютого 1921 р. у Відні відкрилися річні безплатні загальні курси із суспільно-політичних наук для українських емігрантів. Серед різноманітної тематики лекцій були й питання соціології. Тему «Початок громадського та державного життя, або генетична соціологія» викладав сам М. Грушевський. Матеріали з теми лягли в основу пізніше опублікованої розвідки з курсу генетичної соціології (1924 р.).
У 1921—1922 рр. діяльність Українського соціологічного інституту зосередилася на лекціях і видавничій діяльності. Під його егідою було випущено 13 книжок, які стали відчутним внеском у розвиток української науки. Видання Інституту надсилались до бібліотек України, українських товариств у Женеві, США, Канаді, звідки у свою чергу надходили книги україно-
знавчої тематики.
М. Грушевський сподівався, що Український соціологічний інститут стане справжнім центром української науки, оскільки Академія наук у Києві через відомі обставини революції та громадянської війни занепала, а українські наукові заклади на Західній Україні через неприхильне ставлення польсько-румунських правлячих кіл припинили свою діяльність. На думку Грушевського, Український соціологічний інститут залишався одним-єдиною установою, яка спроможна була належним чином репрезентувати українську науку, сприяти її розвиткові.
Проте за браком коштів широку програму цього інституту не було виконано. Скрутний матеріальний стан, невлаштований побут співробітників та й самого керівника, а також зрозуміле бажання працювати на батьківщині — усе це визначило наміри Грушевського повернутися до Києва і перевести туди інститут.
З метою презентації Українського соціологічного інституту в Україні Грушевський домігся участі його представників у Всеукраїнському науково-технічному з’їзді (Харків, 1922). Туди відрядили А. Жуковського і М. Чечеля, для того щоб зробити доповідь про діяльність УСІ та вивчити можливість переведення його в Україну.
Проте ці плани не здійснилися. Наприкінці 1922 р. діяльність УСІ довелося згорнути за браком коштів. Наприкінці 1924—у першій половині 1925 року УСІ відновив роботу в Празі, де він діяв аж до кінця Другої світової війни. А Грушевський у листопаді 1923 р. дав згоду на обрання його членом УАН. У березні 1924 р. він повернувся до Києва. Одразу після повернення на батьківщину М. Грушевський прочитав перед загальними зборами УАН доповідь «Український соціологічний інститут та дослідна кафедра історії культури — загальної та української». Загальні збори ухвалили рішення про необхідність заснування соціологічного інституту в Києві. Проте це рішення також не було втілене в життя. На перешкоді став інститут марксизму, який не міг допустити існування установи, опозиційної комуністичній ідеології.
Проте рішенням президії наукового комітету Наркомату освіти УРСР було створено науково-дослідну кафедру історії України за завідуванням М. С. Грушевського. При кафедрі було організовано секцію методології та соціології. Функції ж інституту фактично почала виконувати створена наприкінці 1925 р. Асоціація культурно-історичного досвіду.
У 1926—1927 рр. Асоціація провела 24 засідання, на яких було прочитано 51 доповідь соціологічного плану. Розроблялися спеціальні анкети, програми історико-соціологічних досліджень. Щоб піднести соціологічну роботу в Україні до рівня світових стандартів і узгодити її зі світовим науковим рухом, до роботи запрошували іноземних фахівців. На засіданнях детально обговорювалися дослідження західних учених, зокрема французької школи, яка була методологічною основою для українських соціологів того часу.
