27) Практика применения управленческих технологий в Римской империи

В армии Древнего Рима

Військова організація етруської-римської армії царського періоду:

Розглядаючи найдавніший період римської історії, слід зазначити, що цей період в основному легендарний і яких-небудь достовірних відомостей про Рим стародавніх царів ми не маємо. Однак, як пише у своїй праці «Історія військового мистецтва в рамках політичної історії» Ганс Лельбрюк:

"Але стосовно розвитку римського державного права і військової справи серед римських любителів старовини жила традиція, яка контролювалася самої сучасністю, а тому ніколи не тонула у вигадках і, так би мовити, історично дисциплінувала навіть легенду ".

Римська армія початку VI ст. до н.е. являла собою, ймовірно, типову етруську армію. Говорячи про цей період, історики вживають термін «етруської-римська армія». При першому етруському царі, Тарквінії Древньому, така армія складалася з трьох частин: етрусків, які формували фалангу на зразок давньогрецької, римлян і латинян, останні вважали за краще воювати у вільному ладу і їх використовували на флангах. Потім, якщо вірити Лівію, цар Сервій Туллій, провів реформу армії, розділивши всіх жителів на центурії за чотирма розрядами (в залежності від рівня спорядження), ввівши, таким чином, майновий ценз.

Перший розряд, який складався з найзаможніших людей, формувався з 80 центурій. Ці воїни повинні були мати спорядження, властиве грецьким гоплітів — шолом, арголійський щит, поножі, панцир спис і меч. Отже, ці 80 центурій мали становити фалангу. Першому розряду було додано дві центурії зброярів і будівельників (fabri-майстра).

Другий тип складався з 20 центурій. Озброювалися вони також, як і перший, але не мали панцира, а захищалися тільки поножами, шоломом і великим щитом — знаменитим згодом Скутумом.

Третій розряд мав таке ж спорядження, як і другого, за винятком поножів. Можливо, що ці загони воювали вже по італійської системі.

Четвертий розряд становили 20 центурій легкої піхоти — списоносців і метальників дротиків.

П'ятий розряд — 30 центурій пращників і застрільників. До п'ятого ж розряду приписували дві особливі центурії: сурмачів (cornicines) і тубарів (tubicines).

Коли виникала необхідність у скликанні армії, кожна Центурія виставляла ту кількість людей, яке було необхідно відповідно до розмірів армії. Бідніше населення було звільнено від військової служби. Армія ділилася на дві частини, що служили відповідно до віку. Ветерани, воїни 45-60 років, складали гарнізони, як у Греції, а наймолодші брали участь у військових кампаніях. Від військової служби звільнялися тільки ті особи, які брали участь у 20 військових походах при службі в піхоті або у 10 походах — при службі у кінноті. Ухилення від військової служби каралося дуже суворо, аж до продажу в рабство.

Управління військами:

Велика увага стала приділятися питанням управління військами та організації тилу. До складу війська стали включати одну центурію писарів і сурмачів, а також два центурії ковалів і теслярів, парки облогових машин і центурії інженерів.

В строительстве дороги Древнего Рима

Планировка дороги

После решения о строительстве дороги, римские землемеры (лат. mensor) начинали заниматься разметкой будущих маршрутов. Во время работы они использовали следующие приборы:

• Грома (предок современного угломера) — использовалась для начертания прямых углов. Состоял из крестовины, на четырёх концах которых привязывались нитки со свинцовыми грузиками. Этот инструмент позволял проводить перпендикулярные прямые.

• Хоробат — длинная негнущаяся линейка (около 6 м) на специальных подставках. В верхней части линейки была вырезана канавка, в которую заливалась вода. Инструмент использовался для определения уклона в местностях с неровным рельефом.

• Диоптр — треугольный инструмент, к которому подвешивалась нитка со свинцовым грузиком. Использовался для нивелирования дороги.

В целом римские дороги характерны тем, что строились в прямом направлении на максимально возможную длину. Они редко проходили по болотистым местностям или в непосредственной близости от рек. Когда водные преграды приходилось пересекать, строители старались подвести дорогу к броду, или же перекидывали деревянные или каменные мосты, некоторые из которых сохранились до сих пор. В пересечённой местности на дорогах уменьшали уклон для безопасности и удобства передвижения путешественников. Иногда дороги прокладывались по линии равных высот, а потом резко понижались и вновь шли горизонтально. На поворотах дороги становились значительно шире, чтобы едущие навстречу друг другу повозки могли разминуться, не сцепившись между собой колесами или передком.

После выполнения всех необходимых геодезических измерений и расчётов землемеры с помощью специальных вех начинали размечать будущую дорогу. Вырубался весь кустарник и другая поросль, которая мешала строительству дороги.

Дорогу проектировали инженеры, строили бесчисленные рабы, плиты вырубали каменотесы, имен которых мы не знаем. Но точно знаем из протоколов заседаний, [источник не указан 1113 дней] что в 312 году римский сенат поручил цензору Аппию Клавдию проложить дорогу от Рима до Капуи, и тот прекрасно справился с порученной ему задачей.

Строительство дороги

Обычно дорога строилась одновременно на отдельных участках, отдалённых друг от друга. Этим объясняется небольшие изменения направления, которые археологи обнаруживают при изучении древних дорог. Дороги часто строили солдаты, особенно в мирное время, поэтому отдельные участки дорог нередко находились рядом с военными лагерями. Другие отрезки строили рабы, поселенцы, жившие недалеко от дороги, или пленные. Несмотря на распространённое мнение, римские дороги не строились по стандартному плану: чаще всего дорога состояла из множества участков разного качества, при эксплуатации они поддерживались в лучшем или худшем состоянии в зависимости от того, где именно проходили.

Методы строительства зависели от местных топографических условий:

• На ровной местности выкапывалось небольшое углубление (после укладки всех слоёв дорога все равно возвышалась над почвой).

• На рельефной местности уровень дороги повышался за счёт рытья небольших канав по сторонам от дороги, там бралась земля для насыпи. Строители старались либо срыть возвышения, либо, наоборот, «приподнять» дорогу.

• В местах, где грунт оседал, дороги оборудовались специальными подпорками.

После того как заканчивались земляные работы, строители начинали слоями укладывать различные материалы, которые возможно было добыть в окрестностях.

• Statumen (лат. подпора, устой) — основа дороги, которая формировалась из больших необработанных каменных блоков. Они служили фундаментом дороги, также через щели между плитами осуществлялся дренаж.

• Rudus (лат. обломки камней, щебень) или nucleus (лат. ядро, твердая сердцевина) — слой песка или тонкий слой гравия, который клался на statumen для того, чтобы выровнять поверхность.

• Summum dorsum (досл. лат. верхняя поверхность) — верхний слой из мелкого песка, гравия, извести или земли. Этот слой должен был быть одновременно мягким и прочным.

Римские дороги редко мостились, за исключением тех участков, которые находились около городов.

Построенная дорога имела несколько выгнутую поверхность, что позволяло дождевой воде стекать в дренажные канавы, вырытые вдоль дороги. Иногда канавы углублялись в процессе ремонта, так как оттуда бралась земля для возведения насыпей. Преимущественно дорогами пользовались войска, поэтому иногда параллельно пролегал ещё один путь для пешеходов и всадников.