32. Екзистенціалізм у літературі 20 століття

Екзистенціалізм - (лат. існування) напрям у філософії та одна із течій модернізму, де джерелом художнього твору став сам митець, який висловив життя особистості, відтворивши художню дійсність, яка розкрила сенс життя взагалі.

Дана течія у літературі виникла після Першої світової війни, сформувалася у 30-40-ві роки, найбільшого розквіту досягла у 50-60-х роках XX століття.

Серед письменників, які водночас виступили і як філософи-екзистенціалісти, існувало декілька течій:

-релігійна (Г. Марсель);

-атеїстична (Ж. П. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю);

-онтологічна (М. Мерло-Понті).

Окрім французької літератури, екзистенціалізм був поширений у німецькій (Е. Носсак, пізній А. Деблін), англійській (А. Мердок, В. Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.

Витоки екзистенціалізму були яскраво відчути у роботах німецького мислителя XIX століття Е. С. К'єркегора. Саму теорію сформовано у працях німецьких та французьких філософів і мислителів.

Головні риси літератури екзистенціалізму:

- тема - існування людини в центрі абсурдного буття; критика дійсності, що придушувала людську особистість;

- ідея - звільнення розуму і душі людини від абсурдної дійсності;

- проблема вибору людини у надзвичайній ситуації;

- герой - самотній індивідуаліст і песиміст, бунтар проти абсурдності світу;

- етичні заперечення та протест проти будь-якого насильства;

- створення "прикордонних ситуацій" (людина перед обличчям смерті);

- проведення історичних паралелей та алегорій (твори з підтекстом, символікою, ілюзіями, подвійним змістом).

Найвідомішими письменниками-екзистенціалістами у французькій літературі стали Ж. П. Сартр - теоретик напрямку та А. Камю.

Погляди на людину в різні періоди розвитку літератури:

- Істота, від народження таврована первородним гріхом, приречена - бароко;

- "природна" істота, яка мала чисту, не зіпсовану цивілізацією душу - просвітництво;

- "лялька" в руках буржуазної дійсності - критичний реалізм;

- продукт біологічної спадковості та соціального середовища - натуралізм;

- земне втілення вічної душі, що відчувало зв'язок із трансцендентним - символізм.

Представники екзистенціалізму, зокрема Ж. П. Сартр, стверджували, що людина це tabula rasa, тобто "чиста дошка", нічого собою не являло:

- вона стала лише тим, що сама із себе зробила: "Існування передує сутності, оскільки вона формується самою людиною, її власним "я". Іншими словами, людина є лише тим, що сама із себе зробила. Людина мусила бути діяльнісною", - говорив Ж. П. Сартр;

- відповідала за те, ким вона є, і за інших;

- була спрямована у майбутнє, а відтак знаходилася у стані тривоги через проблему вибору: відповідальність - раціональність - свобода;

- занедбана - адже в світі без Бога вона не мала опори ані в собі, ані поза собою;

- відповідала за всіх людей: "Вибираючи себе, я вибираю людину взагалі" (Ж. П. Сартр);

- знаходилася у стані тривоги - тобто у стані людини, яка обрала не лише власне буття, а й виступила у ролі "законодавця людства".