11. Експресіонізм:особливості,представники

«Мистецтво – не краса, а експресія – сила духовного виразу свого Я».

Експресіонізм (від франц. expression - вираження, виразність) —

літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що сформувалася в

Німеччині на початку ХХ століття. Основний творчий принцип

експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення

через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій,

бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому

людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового

масштабу початку ХХ ст.

Визначальні риси експресіонізму:

• зацікавленість глибинними психічними процесами;

• заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

• оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та

виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і

всеохоплюючий пафос;

• суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

Експресіонізм у літературі

Для Е. важливим було те, що мистецтво відображало свідомість людини і внутрішні переживання та емоції.

Метою Е. було показати всі аспекти життя без ідеалізації, однаково погані й гарні, підлі і шляхетні, злі і добрі, сумні і радісні, бо всі вони є виявом людської духовності..

Тим –то не краса, а експресія, - сила духовного виразу стала характеристичною властивістю естетики Е.

Е. хотів показати людину та весь земний світ такими, якими вони є в дійсності, неприкрашеними і розбитими на різні протиріччя, висвітлити глибинну сутність буття, заховану за її поверхнею, піднести у видимість невидиме.

Його творчою метою було наблизитись до істотного.

Завдання

Завдання мистецтва у вираженні незримого через зриме, внутрішнього через зовнішнє, у збагаченні усвідомленого пізнання інтуїтивним.

Ознаки стилю:

1. Нервова емоційність та ірраціональність.

2. Символ.

3. Гіпербола, гротеск( крикливі художні засоби).

4. Фрагментарність та плакатність письма, позбавленого прикрас.

5. Тяжіння до абстракцій. 6. Різноманітні ефекти.

7. Естетизація потворного.

8. Нагромадження всіляких жахів.

9. Поєднання протилежних явищ.

Представники:

• Хуго Балль (1886—1927)

• Ернст Барлах (1870—1938)

• Готфрід Бенн (1886—1956)

• Иоханнес Бехер (1891—1958)

• Макс Брод (1884—1968)

• Эрнст Вайс (1884—1940)

• Франк Ведекинд (1864—1918)

• Франц Верфель (1890—1945) 

• Франц Кафка (1883—1924)

• Вальтер Газенклевер (1890—1940)

• Георг Тракль (1887—1914)

12. Англо-американська поезія імажизму: особливості, представники

У західноєвропейській модерністській та авангардистській поезії початку XX століття спостерігаємо процес відходу від декадансу і появу нових течій і шкіл: імажизму, футуризму, експресіонізму, кубізму, дадаїзму, сюрреалізму.

Однією з найприкметніших модерністських шкіл у поезії Англії та США 1910-х років був імажизм (від лат. image — образ). Ця течія виникла як протидія засиллю неоромантизму та символізму у поезії кін. XIX — поч. XX ст.

Ще 1909 року англійський поет і філософ Т. Е. Г´юм (учень А. Бергсона) засновує «Школу імажизму». З 1912 року американський поет Езра Паунд активно працює в чиказькому журналі «Поезія», який і познайомив світ з імажизмом у 1913 році. Саме там було надруковано перший літературний маніфест імажизму - «Декілька «Ні» для імажиста», а через рік видає антологію «Імажисти», куди, окрім його власних віршів, увійшли поетичні твори американських ліриків Гільди Дулітл, Емі Лоуел, Вільяма Карлоса Вільямса тощо. У різні роки до імажистської школи належали американець Дж. Г. Флетчер та англійські митці Т. С. Еліот, Ф. М. Форд, Д. Г. Лоуренс, Р. Олдінгтон.

Головний принцип імажизму, розроблений Т. Е. Г´юмом, — це принцип «чистої образності» при несуттєвості тематики. Образ є самодостатнім у поетичних творах імажистів, вірш для яких — то «ланцюг» подібних образів. Е. Паунд визначає образ як «інтелектуальний та емоційний комплекс у момент часу». Паунд, пояснюючи мету імажизму, у своєму маніфесті вказує на такі його принципи: 1) принцип прямого відношення до «речі»; 2) принцип економії слів, спрямований проти вживання слів зайвих; 3) принцип узгодження композиції вірша з його «музикою».

Імажисти розглядали конкретний образ, а не ідею, як основу істинної поезії, і спрямували зусилля на розробку нової літературної форми, яка б базувалась на точній презентації образу. «Точне слово» стало девізом імажизму. Вони закликали поетів до словесної економії та застосування верлібру. Імажисти намагалися відтворити не саму реальність, а переживання, враження, які виникають асоціативно. Вони оспівували природу, фіксували швидкоплинні враження, захоплювалися грою ритмами і фарбами, акцентували самодовлеющий лаконічний «чистий» образ, культивували вільний вірш. Звідси й тематика їхніх поетичних творів: природа, предмети, ефемерні почуття та емоції.

Як активна течія імажизм проіснував до кінця Першої Світової війни. Принципи імажизму знайшли безпосереднє подальше втілення в вортицизмі (Паунд у середині 10-х pp. разом зі своїми друзями В. Льюїсом, Дж. Епстайном та Г. Годьє-Бжезкою розробив програму нової течії, названої «вортицизмом». Своїм завданням вортицисти покладали втілення у мистецтві машинних ритмів XX ст., краси та потворності цивілізації. Нова течія виявилася недовговічною.)

Представники: англієць Т. Е. Г’юм, американець Езра Паунд (теоретики);

Емі Лоуелл, Xільда Дулітл, Вільям Вільямс, Дж. Г. Флетчер (американці)

Ф. М. Форд, Д. Р. Лоуренс, Р. Олдінгтон, Т.С. Еліот (англійці);

(У подальшому житті багато з них покинули імажизм)