Невідкладна психіатрична допомога

Особливості роботи у психіатричному лікувальному закладі зу­мовлюють потребу подання хворим невідкладної допомоги. Це ви­магає від медичної сестри не лише знань, а й уміння виконувати ті чи інші маніпуляції, дії.

Стан, який найчастіше потребує невідкладної допомоги,— це збудження, що є проявом гострого психотичного стану. Синдром збудження спостерігається при різних психотичних захворюван­нях — шизофренії, епілепсії, МДП, білій гарячці, гострих інфек­ційних психозах, а також при черепно-мозковій травмі і у психопа­тичних особистостей. Причини цього синдрому різні — маячення, галюцинації, інтоксикація, вплив психічної травми. Все це визна­чає різну клінічну картину станів збудження. Знання клініки пси­хічних захворювань допомагає медичному працівникові уточнити характер синдрому збудження. Якщо збудження виникло внаслі­док психічної травми, треба спробувати заспокоїти хворого — спо­кійним голосом, рішучим тоном пояснити йому ситуацію, показати більш правильний спосіб реагування на неї, неправильність обра­ного ним способу поведінки. Можна також спробувати заспокоїти і хворого, збудженого з маячних мотивів, але жодне пояснення не матиме успіху в тих випадках, коли збудження є наслідком грубо­го порушення свідомості.

Для станів збудження різного походження характерні і загаль­ні риси, якими зумовлена тактика персоналу під час догляду за хворими і при медикаментозному купіруванні збудження.

Медичний персонал повинен добре знати особливості хворобли­вої поведінки доручених йому хворих. Іноді це допомагає своєчас­но вжити заходів, щоб запобігти різкому вираженню збудження або купірувати його з самого початку. Якщо ж це не вдалося, то слід пам'ятати про небезпеку, яку збуджений хворий становить

для себе і для оточуючих. У стані збудження психічно хворі здатні на агресивно-руйнівні дії, суїцидальні вчинки. Тому насамперед треба забрати з приміщення всі предмети, якими міг би скориста­тися хворий у стані збудження, відтіснити його у ту частину кімна­ти, де немає предметів, якими він міг би собі завдати ушкоджень. Таку небезпеку становлять бильця ліжок, батареї опалення.

У боротьбі зі збудженням ефективно діють нейролептики. Але для того щоб зробити хворому ін'єкцію, його треба заспокоїти або стримувати. Стримування збудженого психічно хворого потребує певних навичок і прийомів, якими повинен оволодіти персонал.

Звичайно стримують різко збудженого хворого два-три чолові­ки. При цьому, щоб не бути травмованими, вони повинні зайти за спину хворого. Стримуючи його руки, схрещені на грудях, санітари підхоплюють його ноги під колінами і вкладають у постіль (на спи­ну), хворий повинен лежати на матраці, а не на голому ліжку. Ліжко треба ставити так, щоб до нього можна було підійти з усіх боків. Один санітар тримає вище колін обидві ноги хворого, який лежить на ліжку, а другий (або двоє інших) т— руки (над кистями і обов'язково нижче плечового суглоба). Голову притискають до постелі за допомогою рушника або натискаючи на лоб хворого ру­кою. Треба стежити, щоб кінцівки хворого не звішувалися за край ліжка, бо це може спричинити переломи кісток. Категорично забо­роняється натискати на живіт або грудну клітку хворого, сідати на них. Тиснуть на кінцівки хворого крізь ковдру.

Коли хворого таким способом поклали в постіль, йому вводять медикаментозні засоби, які купірують збудження.

Якщо треба поставити хворому клізму (наприклад, з хлорал­гідрату при епілепсії), його перевертають на бік, коліна підги­нають до живота. По закінченні процедури наконечник клізми де­який час не виймають, а потім стискають сідниці, щоб хворий не випустив ліки.

Нейролептики для купірування збудження здебільшого вво­дять в ділянку сідниці. Для цього хворого кладуть на живіт і про­довжують утримувати за руки. Голову, щоб запобігти ядусі, повер­тають на бік і вводять внутрішньом'язово 2—3 мл 2,5 % розчину аміназину або тизерцину чи 2—3 мл 0,5 % розчину галоперидолу, 2—6 мл 0,2 % розчину трифтазину. Дозу визначають відповідно до вираженості збудження і соматичного стану хворого. Аміназин і тизерцин вводять при збудженні, не пов'язаному з хворобливими, галюцинаторно-маячними переживаннями, галоперидол і трифта- зин — при виражених галюцинаціях, маяченні. При деяких варіан­тах збудження (епілепсія, алкогольний делірій) застосовують се­дуксен — 2—4 мл 0,5 % розчину внутрішньом'язово.

Якщо ін'єкція істотно не позначилась на психічному стані хво­рого, через 3—4 год її можна повторити, дещо збільшивши дозу. Купірування збудження медикаментозними засобами виконується тільки за призначенням лікаря і в його присутності.

Отруєння нейролептичними препаратами становить велику небезпеку для життя хворого. Здебільшого воно є результатом суїцидальних дій хворого. Якщо отруєння сталося у відділенні, це свідчить про погану організацію нагляду за хворими, про пору­шення правил відпуску медикаментів.

У випадках легкого отруєння нейролептиками спостерігається седативний ефект, який змінюється збудженням, появою зорових галюцинацій, а потім — сплутаністю свідомості. При тяжких от­руєннях розвивається сонливість, яка переходить у коматозний стан. Знижується температура тіла, зменшується АТ, при приско­реному серцебитті пульс стає ниткоподібним. З'являється невроло­гічна симптоматика — порушення моторики, підвищення або різке зниження м'язового тонусу, судорожні припадки.

Таким хворим у першу чергу роблять промивання шлунка, бо нейролептики розчиняються у воді, а потім дають проносне. У шлу­нок вливають обволікаючі речовини (збитий білок, олію, сироватку молока). Призначають засоби, які збільшують діурез.

При порушеннях дихання рекомендується вдихати кисень з до­даванням 5 % вуглекислого газу, вводити внутрішньовенно 10 мл 0,5% розчину бемегриду (цититону, лобеліну). При виникненні колапсу — парентеральне введення рідин, 1—2 мл 0,2 % розчину норадреналіну (але не адреналіну!).

При отруєнні антидепресантами невідкладні заходи також по­чинають з промивання шлунка. Потім хворому дають проносне, активоване вугілля. При порушенні серцевого ритму внутрішньо­венно вводять 2 мг анаприліну. Фізостигмін (0,5—3 мг) вводять внутрішньом'язово чи внутрішньовенно, ін'єкцію повторюють че­рез 3—4 год.

При отруєнні транквілізаторами рекомендується промити шлу­нок, давати пити багато рідини (до 5—6 л на добу), внутрішньо­венно вводити 20% розчин манітолу (по 20 мл за 1 год). При порушеннях дихання — інтубація трахеї, введення бемегриду.

Іноді при лікуванні нейролептиками виникають ускладнення у вигляді порушення функції нервової системи. Звичайно це екстра- пірамідні розлади — паркінсонічний синдром (загальна рухова за­гальмованість при підвищенні м'язового тонусу, тремор рук, за­стигле, маскоподібне обличчя, малорухливий погляд, сповільнена мова), акатизія (неносидючість, намагання постійно міняти поло­ження тіла), дискінезії (мимовільне скорочення м'язів язика і ді­лянки рота, ковтальних і жувальних м'язів).

Поява екстрапірамідних розладів потребує зменшення дози або повної відміни нейролептиків. Призначають протипаркінсоніч- ні препарати — циклодол (ромпаркін, артан). При паркінсонічно- му синдромі вводять перорально 50 мг арпеналу. Внутрішньовенно вводять 10 мл 40 % розчину глюкози з 5 мл 5 % розчину аскорбі­нової кислоти, внутрішньом'язово — 2 мл димедролу і 5—10 мл 25 % розчину магнію сульфату. Усередину призначають кальцію хлорид.

В описі методики лікування інсуліном дано відомості про кліні­ку гіпоглікемічної коми і заходи для купірування її. Медична се­стра повинна знати і картину гіперглікемічної коми, яка розви­вається у хворих на діабет. Такий хворий може через психотичний стан приховувати своє соматичне захворювання або, потрапивши до лікарні вже у стані порушеної свідомості, не має змоги дати про себе відомості. Основні ознаки діабетичної коми — запах ацетону з рота, холодна, бліда суха шкіра, низькі цифри АТ, зниження тем­ператури тіла, рідке дихання. Бажано відразу ж перевірити рівень цукру в крові або, якщо це неможливо, хоча б у сечі. При діабетич­ній комі вводять внутрішньовенно або внутрішньом'язово 40— 50 ОД інсуліну, якщо це не допомагає, добову дозу його збіль­шують і одночасно вводять на кожну одиницю інсуліну 2 мл 25 % розчину глюкози. Слід ужити всіх заходів, щоб ліквідація діабе­тичної коми здійснювалася під контролем вмісту глюкози в крові, бо завжди існує небезпека перевести хворого із стану гіпергліке- мічної коми в гіпоглікемію.

Від діабетичної коми відрізняється уремічна, яка виникає вна­слідок недостатності нирок. Для уремічної коми характерні блі­дість обличчя, нерідко — набряклість, запах сечовини з рота, часто — підвищений АТ. Іноді уремічна кома виникає при гіпертро­фії передміхурової залози. У цих випадках сечовий міхур виявля­ється переповненим, у чому легко можна переконатися шляхом перкусії його. При уремічній комі потрібне масивне кровопускання (до 250—300 мл), підшкірне введення ізотонічного розчину натрію хлориду або 5 % розчину глюкози. При гіпертрофії передміхурової залози проводять катетеризацію сечового міхура. її здійснюють спеціалісти — хірурги, урологи. У таких випадках хворого перево­дять до спеціалізованого урологічного відділення, бо найчастіше потрібне хірургічне втручання.