3. Поняття збитків та обсяг їх відшкодування у договірному праві

В ЦК України є легальне визначення поняття збитків, яке і має бути покладено в основу дослідження його змісту. Відповідно до ст. 22 ЦК України збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних об­ ставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Дещо по-іншому визначався зміст поняття збитків в ЦК УРСР 1963 р., в ч. 2 ст. 203 якого було записано, що під збитками ро­зуміються витрати, зроблені кредитором, втрата чи пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які б він одер­жав, якби зобов'язання було виконано боржником.

Порівняльний аналіз наведених двох законодавчих конструкцій визначення змісту збитків дає підстави вважати про наявність у них як спільних ознак, так і істотних розбіжностей, встановлення яких може сприяти більш ефективному і всебічному виявленню поняття збитків та їх правової природи.

Відповідно в цивілістичній літературі радянського періоду сфор­мувалися певні погляди щодо збитків як юридичної категорії. По-перше, панівною стала думка про поділ усіх збитків на позитивну шкоду (понесені витрати та втрату чи пошкодження майна) та не­одержані доходи, які інколи називали і називають упущеною ви­годою¹. Різниця між цими двома видами вбачалася насамперед у тому, що витрати, втрати чи пошкодження майна відображають факт зменшення майнового активу потерпілої особи (кредитора), а неодержані доходи відображають той факт, що наявне майно не збільшилося, хоча могло б збільшитися у разі відсутності правопо­рушення².

Власне, окремі елементи збитків, перераховані в ст. 203 ЦК УРСР можна виявити у тій чи іншій інтерпретації та з застосуван­ням дещо іншої юридичної термінології у вищенаведеній ст. 22 ЦК України. Дійсно в цій статті також визначені відповідні складові елементи, які у своїй сукупності, як на наш погляд, становлять зміст збитків за новим законодавством. Це, зокрема: 1) втрати, викликані знищенням або пошкодженням речі; 2) витрати, понесені особою для відновлення порушеного права; 3) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин у разі відсутності факту порушення її права. Таким чином, існують і певні розбіжності, які полягають у наступному.

По-перше, у новому ЦК більш повно визначено ознаки збит­ків у формі «втрат» та «витрат», які одержали законодавчу назву реальних збитків. Думається, що юридично обґрунтованою є від­мова розробників нового ЦК від введення в нормативний обіг та­кого поняття як «позитивна шкода» («позитивні збитки»), широко використовуваного в цивілістичній літературі радянського періоду, адже будь-яка шкода, заподіяна особі, аж ніяк не може розглядати­ся позитивним явищем, а швидше всього це є негативним явищем у цивільних правовідносинах. Новелою ст. 22 ЦК України, порівняно зі ст. 203 ЦК УРСР, щодо змісту витрат потерпілої особи є те, що у першому випадку витратами мають вважатися як ті витрати, які вже фактично такою особою понесені, так і ті, які мають бути нею понесені у майбутньому для відновлення порушеного майнового права.

По-друге, в ст. 22 ЦК України неодержані особою доходи на­звані упущеною вигодою, яка як різновид збитків може застосовуватися не лише в зобов'язальних правовідносинах (так було за ст. 203 ЦК УРСР), але і в інших правовідносинах.

Загалом вищезазначені новели носять прогресивний харак­тер, а відтак заслуговують на підтримку. Водночас поки що не усі аспекти даної проблеми можна вважати вирішеними, на що вже зверталася увага українських цивілістів. Насамперед варто звер­нути увагу на аналогічні норми Господарського кодексу України, якими визначається механізм регулювання збитків. В частині 2 ст. 224 ГК записано, що «під збитками розуміються витрати, зроб­лені управненою стороною, втрата або пошкодження ЇЇ майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною». Наведене визначення змісту збитків найбільш повно концептуально відтво­рює положення ст. 203 ЦК УРСР за винятком двох істотних мо­ментів. По-перше, взамін особи кредитора введено нове поняття «управнена сторона». По-друге, можливість включення неодержа-них доходів до збитків має місце не лише за умови належного виконання зобов'язання, а й за умови додержання правил здій­снення господарської діяльності і другою стороною. По-третє, в ст. 225 ГК законодавець ввів взамін терміну «не одержані доходи» термін «неодержаний прибуток» як рівнозначний терміну «втраче­на вигода».

Співставляючи зміст ст. 22 ЦК України та статей 224, 225 ГК можна виявити наявність істотних суперечностей, на які вже част­ково зверталася увага. С. М. Бервено до такого роду суперечностей вважає за необхідне віднести термінологічні неузгодженості, адже в ст. 22 ЦК йдеться про упущену вигоду, а в статтях 224, 225 ГК — про неодержані доходи, втрачену вигоду, неодержаний прибуток. При цьому автор слушно зауважує, що такі поняття, як доходи та прибуток, за податковим законодавством мають різне значення¹. Автору варто було б у такому разі продовжити свою думку і поясни­ти нетотожність цих понять, яка, на наш погляд, полягає у тому, що «дохід» є більш широким поняттям, порівняно з «прибутком». Однак на цьому суперечності між ЦК і ГК в цій частині не вичерпують­ся. Так, вважаємо за доцільне звернути увагу на ту частину норми ст. 22 ЦК України, яка передбачає можливість стягнення з поруш­ника не лише тих витрат, які особа фактично вже зробила, але і тих, які вона мусить зробити для відновлення порушеного права. Така нор­ма є цілком логічною, адже потерпіла особа на момент пред'явлення вимог до порушника може і не вчиняти дій на відновлення пору­шеного права, власне вона і не зобов'язана цього робити. Окрім всього потерпіла особа може не мати коштів для самостійного від­новлення порушеного права. Редакція ст. 22 ЦК дозволяє особі (за ГК — управненій особі) вимагати відшкодування витрат фактично вже ним понесених та присудження коштів для покриття майбутніх витрат для виправлення недоліків речі, її ремонту тощо. Натомість норми ГК України не дають гарантій відшкодування збитків у формі майбутніх витрат на відновлення порушеного права, адже ч. 2 ст. 224 ГК України дозволяє стягувати з порушника лише ті витрати, які «зроблені управленою стороною». Тобто у наведеній нормі маються на увазі вже понесені управненою стороною фактичні витрати. Ос­кільки ж положення ст. 224 ГК розраховані на регулювання госпо­дарських зобов'язальних правовідносин, які переважно є водночас і цивільно-правовими, то доцільно, щоб в обох кодексах поняття та зміст збитків визначалися однаково. Водночас прорахунком ст. 22 ЦК України є те, що її редакція (на відміну від ст. 203 ЦК УРСР) не дає можливості визнавати збитками ті фактичні витрати кредито­ра, які не пов'язані з відновленням порушеного права, наприклад ви­трати покупця, зроблені для прийняття великої партії товару (оренда приміщення, транспортних засобів тощо), але не поставлених з вини продавця.

Між тим і в самому ЦК положення ст. 22 не знайшли свого послідовного втілення. Наприклад, згідно зі ст. 678 ЦК покупець, якому переданий товар неналежної якості має право, зокрема, ви­магати від продавця відшкодування витрат на усунення недоліків. Цю норму можна розуміти таким чином, що відшкодовуватися мо­жуть вчинені та майбутні витрати продавця. Між тим вже за ст. 708 ЦК України покупець, який придбав товар неналежної якості в роздрібній торгівлі, зокрема, може вимагати відшкодування витрат, «здійснених покупцем чи третьою особою на їх виправлення». Оче­видно, що в останньому випадку передбачена можливість відшкоду­вання лише фактично понесених покупцем витрат на виправлення недоліків товару. Тому вважаємо за необхідне зробити висновок про нагальну потребу привести відповідну норму ст. 708 відповідно до змісту ст. 22 ЦК України, що ліквідує існування суперечностей між цими двома статтями.

На практиці може постати питання про те, якими мають бути здійснені потерпшою особою витрати чи які можуть бути здійснені витрати у майбутньому — економічно обґрунтованими чи надмір­ними або зайвими? На жаль, в ст. 22 ЦК України відповідь на це поставлене питання не міститься. Між тим, певний законотворчий досвід вирішення подібної проблеми можна зустріти в самому ж ЦК України. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 778 ЦК у разі поліп­шення речі, зробленого за згодою наймодавця, наймач має право на відшкодування необхідних витрат або на зарахування їх вартості в рахунок плати за користування річчю.

В цивілістичній літературі, зокрема, в науково-практичних ко­ментарях ЦК зміст поняття необхідних витрат авторами поки що не розкривався належним чином, очевидно в силу очевидності його змісту¹. Під необхідними витратами для усунення недоліків речі чи ліквідації інших негативних наслідків порушення прав особи необ­хідно розуміти такі витрати, без здійснення яких неможливе від­новлення порушеного права. Тому вони повинні бути економічно раціональними, не надмірними та відповідати засадам розумності та справедливості. Звичайно, було б доцільно, щоб у ст. 22 ЦК Ук­раїни була норма про необхідні витрати, але на даному етапі цілком достатньо було б висловити свою правову позицію з цього питання Верховному Суду України, що сприяло б формуванню ефективної судової практики.

Другою формою збитків відповідно до пункту 2 ч. 2 ст. 22 ЦК є упущена вигода (за ГК України — втрачена вигода), яка також підлягає відшкодуванню, адже якби порушення прав кредитора не було, він міг би одержати відповідні майнові прирощення. В ЦК можливість відшкодування упущеної вигоди не ставиться в залеж­ність від суб'єктного складу правовідносин (фізичні особи, суб'єкти підприємництва). Натомість положення ст. 225 ГК щодо загалом усіх видів збитків розраховані лише на учасників господарських відносин, що відзначається і господарсько-правовою літературою. Відтак з усією очевидністю постає питання про можливість відшко­дування збитків у формі неодержаного прибутку у правовідносинах між суб'єктом господарювання та особою, яка не є таким суб'єктом, наприклад, фізичною особою. Можна вважати, що у таких ситуаціях необхідно керуватися нормами ЦК України, зокрема, статтею 22, яка передбачає відшкодування збитків за участю будь-яких суб'єктів цивільних правовідносин. В ст. 22 ЦК України та в ст. 224 ГК України переважно лише узагальнено визначається зміст збитків. Більш менш конкретизовані в ЦК реальні збитки, які проявляються у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі та в ГК, які проявляються у втраті або пошкод­женні майна. Безумовно настання таких негативних наслідків щодо речі (за ГК — майна) в усіх випадках зменшує майновий актив по­терпілої особи (кредитора, управненої сторони). Однак і тут є певні неістотні розбіжності, оскільки не можна визнати тотожними по­няття «знищення» (ЦК) та «втрата» (ГК) майна.

Думається, що ні в ЦК, ні в ГК в цій частині невдало визначено складові елементи реальних збитків з наступних міркувань.

По-перше, під знищенням майна необхідно розуміти повну за­гибель майна внаслідок дій сторін чи інших осіб, а також різних подій чи явищ. Однак зменшення майнового активу потерпшої осо­би може відбутися і без його загибелі, наприклад, у зв'язку з його викраденням чи загубленням, що охоплюється поняттям «втрата майна», але не враховано в ЦК України. Власне цей висновок під­тверджується нормою ст. 203 ЦК УРСР, в якій збитками визнавала­ся втрата майна. У широкому розумінні під втратою майна можна розуміти різні способи його ліквідації, у тому числі шляхом його загублення, знищення.

По-друге, в ст. 224 ГК України не передбачено знищення май­на яке призводить до виникнення збитків. Натомість вже в ст. 225 ГК України, яка має назву «Склад та розмір відшкодування збит­ків» прямо зазначається, що вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна включається до складу збитків, які підлягають відшкодуванню. Отже наявною є також суперечність між ст. 224 і ст. 225 ГК України.

З врахуванням вищесказаного можна дійти висновку про враз­ливість положень ст. 22 ЦК та ст. 224 ГК та необхідності широкого тлумачення складових елементів реальних збитків, до яких необхід­но включати втрату, знищення та пошкодження майна потерпілої особи.

На відміну від ЦК України, в ГК України зроблено спробу кон­кретизувати складові елементи збитків, згідно зі ст. 225 якого до них мають включатися:

• вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, ви­значена відповідно до вимог законодавства;

• додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобо­в'язання другою стороною: неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного ви­конання зобов'язання другою стороною;

• матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, пере­дбачених законом.

Переважна частина перерахованих складових елементів збитків не є новою і так чи інакше визначена вже в наведених статтях ЦК (22) та ГК (224). При цьому ще раз акцентуємо увагу на непри­пустимій суперечності, яка полягає в ототожненні не співпадаю­чих юридичних категорій як «неодержані доходи» та «неодержаний прибуток» у значенні втраченої вигоди. Взагалі ж, як нам вважаєть­ся, на законодавчому рівні практично неможливо дати вичерпний перелік конкретних видів збитків. Хоча практиці відоме певне нор­мативне регулювання складу збитків та їх розміру. Такою була, на­приклад, Тимчасова методика визначення розміру шкоди (збитків), заподіяної порушенням господарських договорів, затверджена 21 грудня 1990 р. Державною комісією Ради Міністрів СРСР¹. Таки­ми є Порядок визначення розміру збитків від розкрадання нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затверджений поста­новою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р.², Методика обчислення розміру відшкодування збитків, завданих енергопостачальнику внаслідок порушення споживачем Правил користування електричною енергією для населення, затверджений постановою Національної комісії електроенергетики від 22 листопада 1999 р. № 141 б³.

Для такого рівня нормативних актів деталізація складу збитків та їх розміру можливо є виправданою з позицій відомчих органів. Однак спроба зробити таку деталізацію в ГК вийшла не досить вда­лою, особливо в частині зарахування до складу збитків матеріальної компенсації моральної шкоди, оскільки вона не розглядається в ЦК України різновидом збитків, які є різновидом більш загального по­няття «шкода».

Все викладене свідчить про наявність істотних проблем у визна­ченні складових елементів збитків як у ЦК, так і в ГК України.

ЦК України досить однозначно закріплює загальний принцип повного відшкодування збитків, що випливає з ч. З ст. 22, в якій прямо записано, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у мен­шому або більшому розмірі. Дещо нижчий ступінь однозначності у закріпленні такого принципу притаманний ЦК УРСР. Так, у ст. 6 ЦК УРСР передбачалося, що одним із засобів захисту цивільних прав є «стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків», а відповідно до ст. 203 ЦК цього ж Кодексу «в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником, він зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки». І хоча в наведених нормах відсутнє застереження про відшкодування збитків у повному обсязі, але оскільки в ст. 206 ЦК УРСР встановлювалося, що по ок­ремих зобов'язаннях законодавством Союзу РСР і Української РСР може бути встановлена обмежена відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, то можна було вважати, що ЦК УРСР як загальне правило встановлював повне відшкодування збитків, що власне і визнавалося в цивілістичній науці¹. Більше того, в радянський період навіть розвивалася дискусія щодо відмови від встановлених законодавчих обмежень принципу повного відшкоду­вання збитків, у тому числі в сфері господарської діяльності². Однак ця ідея не одержала належної наукової підтримки та законодавчого втілення ні в радянський, ні в сучасний періоди.

Під відшкодуванням збитків у повному обсязі необхідно розумі­ти відшкодування потерпілому всієї вартості усіх видів збитків, пе­редбачених законом та договором. Тобто мають відшкодовуватися у повному розмірі як реальні збитки, так і упущена вигода, передба­чені в ч. 2 ст. 22 ЦК України.

Таким чином, відшкодуванням збитків не у повному обсязі не­обхідно розуміти звільнення порушника за законом або договором від обов'язку відшкодовувати кредиторові будь-який із складових елементів збитків, перерахованих у ст. 22 ЦК або певним їх гра­ничним розміром чи іншим прямим чи опосередкованим способом. Однак та сама ст. 22 ЦК дещо спрощено вирішує проблему можли­вих відхилень від принципу повного відшкодування збитків, оскіль­ки передбачає можливість відхилення від відшкодування збитків у повному обсязі лише тоді, коли договором або законом передбаче­но відшкодування у меншому або більшому розмірі. Між тим, на­справді ситуація в цивільному законодавстві є значно складнішою, адже в ньому передбачаються також випадки прихованих обмежень дії принципу повного відшкодування збитків, про що свідчить на­ступне.

У ЦК України є глава 51, яка визначає правові наслідки по­рушення зобов'язання, одними з яких є відповідальність у формі відшкодування збитків. Відповідно до ст. 611 ЦК у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, зокрема у формі відшкоду­вання збитків. І хоча в наведеній статті нічого не згадується про роз­мір таких збитків, загальний її зміст дає підстави стверджувати, що в ній утверджується принцип повного відшкодування збитків. Але зміст наведеної норми був би більш однозначним за умови її приве­дення у відповідність до вимог ч. 2 ст. 22 ЦК. У цьому доповненні є певна потреба, адже в наступних статтях, які регулюють окремі види договорів, знову ж таки по-різному формулюються положення про розмір відповідальності боржника перед кредитором у формі відшкодування збитків.

Наприклад, в статтях ЦК, що регулюють купівлю-продаж, перед­бачається відшкодування збитків лише за чотири види порушень умов договору купівлі-продажу, а саме у разі: 1) вилучення за рішен­ням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, якщо покупець не знав або не міг зна­ти про наявність цих підстав (ст. 611); 2) продажу покупцеві това­ру неналежної якості (ст. 678); 3) використання продавцем переваг свого становища у виробничій або торговельній діяльності (ст. 698); 4) ненадання покупцеві повної і достовірної інформації про товар у місці його продажу в роздрібній торгівлі (ст. 700).

При цьому варто зазначити, що в ЦК взагалі не передбачено відшкодування збитків за інші порушення умов договору купівлі-продажу, у тому числі істотні, що не піддається логіко-правовому обгрунтуванню. Дійсно постає питання чому законодавець не вста­новив відповідальності у формі відшкодування збитків, наприклад, за непередачу чи несвоєчасну передачу проданої речі покупцеві, неоплату чи несвоєчасну оплату покупцем придбаної речі, неприй­няття чи несвоєчасне прийняття покупцем придбаної речі, недотри­мання вимог договору про асортимент чи комплектність товару. Така конструкція норм про відшкодування збитків могла б бути прий­нятною за умови, коли б у загальних положеннях про зобов'язання ЦК було пряме застереження про те, що збитки відшкодовуються за порушення зобов'язання незалежно від закріплення цього обов'язку в спеціальних нормах, що регулюють окремі види договорів, чи в умовах таких договорів, за винятком випадків, коли інше встановлено договором або законом. Очевидно така ситуація змушує лікві­довувати існуючі нормативні прогалини в спеціальних законодав­чих актах. Наприклад, на відміну від ЦК України, в якому відсутні норми про відшкодування збитків споживачам, що придбали товар неналежної якості, в Законі України «Про захист прав споживачів» (в редакції від 1. 12. 2005 р.) вміщені прямі застереження про від­шкодування збитків за окремі види порушень договору роздрібної купівлі-продажу та інших споживчих договорів, у тому числі у пов­ному обсязі.

Так, згідно з ст. 4 Закону споживач (у тому числі покупець) має право на відшкодування шкоди (збитків), завданих дефект­ною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості. Більше того, за окремі порушення встановлюються відшко­дування у повному обсязі, наприклад, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю або майну споживача дефектною продукцією або продук­цією неналежної якості (ст. 16). Зрозуміло, що загальне правило ЗУ «Про захист прав споживачів» певною мірою вносить певність у досліджувану проблему, але лише щодо споживачів, якими є фі­зичні особи. Водночас встановлення Законом обов'язку продавця (виробника, виконавця) відшкодовувати в одних випадках збитки, в інших — збитки у повному обсязі може спричиняти різне тлу­мачення норм про обсяг відповідальності сторони, що порушила договір.

Відсутня логічна побудова норм щодо відшкодування збитків і в інших випадках регулювання ЦК України договірних відносин. Загалом особливості таких норм зводяться до наступних кількох варіантів їх структурної побудови. Так, ЦК України найбільш по­ширено встановлює відповідальність у формі відшкодування збитків без спеціальних застережень щодо їх виду чи розміру у разі:

• не передання наймодавцем майна наймачеві (ст. 766);

• виявлення недоліків речі, переданої наймодавцем наймачеві з гарантією якості (ст. 768);

• використання наймачем речі не за призначенням або з пору­шенням умов договору найму (ст. 773);

• непроведення наймодавцем капітального ремонту речі, що перешкодило її використанню відповідно до призначення та умов договору (ст. 776);

• неможливості відновлення речі, щодо якої відбулося погір­шення з вини наймача (ст. 779);

• втрати наймачем або пошкодженням транспортного засобу (ст. 803);

• невиконання позикодавцем обов'язку передати річ у користу­вання (ст. 830);

• неповернення речі після закінчення строку користування нею за договором позички (ст. 836);

• невиконання замовником вимог підрядника (ст. 848);

• відмови замовника від договору підряду, не обумовленої пору­шенням договору підрядником (ст. 849);

• порушення підрядником договору підряду, які призвели до іс­тотних недоліків в роботі (ст. 852);

• наявності у виконаній роботі за договором підряду істотних недоліків та таких, що не можуть бути усунені або не були усунені у встановлений замовником розумний строк (ст. 858);

• укладення договору побутового підряду внаслідок неповноти або недостовірності інформації підрядника на виконання робіт, які не мають тих властивостей, які мав на увазі замовник (ст. 869);

• істотного порушення підрядником договору побутового підря­ду (ст. 872);

• явної неможливості своєчасного виконання підрядником ро­боти (ст. 849);

• невиконання підрядником вимоги замовника усунути допу­щені недоліки в роботі в призначений ним строк (ст. 849);

• у разі внесення замовником змін до проектно-кошторисної документації, що потребують додаткових робіт, вартість яких пере­вищує кошторисну ціну на 10 відсотків (ст. 878);

• відмови підрядника від договору будівельного підряду у зв'язку з неможливістю використання матеріалу або устаткування наданого замовником (ст. 889);

• виявлення недоліків у проектно-кошторисній документації або в пошукових роботах, допущених підрядником (ст. 891);

• прострочення перевізником доставки вантажу (ст. 923);

• якщо не відбулася поїздка пасажира з пункту пересадки внаслідок запізнення транспортного засобу, який доставив його у цей пункт (ст. 922);

• відмови від договору транспортного експедирування клієнта або експедитора (ст. 935);

• прострочення перевізником доставки вантажу (ст. 923);

• відмови поклажодавця від передачі речі на зберігання без по­передження про це в розумний строк зберігача (ст. 939);

• відмови довірителя у статусі комерційного представника від договору доручення (ст. 1009);

• невиявлення управителем при управлінні майном належної турботливості про інтереси установника управління (ст. 1043);

• неналежного виконання банком операцій за рахунок клієнта (ст. 1073);

• зміни торговельної марки чи іншого позначення правово-лодільця за вимогою користувача за договором комерційної концесії (ст. 1128);

• заподіяння збитків внаслідок властивостей речі, переданої на зберігання (ст. 952).

Водночас за другою конструкцією ЦК України прямо передбачає відшкодування збитків у повному обсязі у разі:

• невиконання або неналежного виконання обов'язків підряд­ником за договором будівельного підряду (ст. 883);

• невиконання або неналежного виконання замовником обов'яз­ків за договором будівельного підряду (ст. 886);

• порушення оплатного договору про надання послуг виконав­цем (ст. 906).

ЦК України також встановлює відшкодування збитків в обмеже­ному розмірі у разі:

• порушення договору на виконання науково-дослідних або нау­ково конструкторських та технологічних робіт виконавцем — в ме­жах реальних збитків (ст. 900);

• невиконання або неналежного виконання виконавцем дого­вору про безоплатне надання послуг — у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 906);

• втрат, нестачі, псування, пошкодження прийнятих до пе­ревезення вантажу, багажу, пошти — у розмірі фактичної шкоди (ст. 924);

• втрати (нестачі) або пошкодження речі, переданої поклажо-давцем на зберігання зберігачеві у випадку втрати (нестачі) речі — у розмірі її вартості, а у випадку пошкодження речі — у розмірі суми, на яку знизилася її вартість (ст. 951);

• страхової виплати бо страхового відшкодування — у розмірі реальних збитків (ст. 988);

• відмови учасника від подальшої участі в договорі простого това­риства та розірвання договору — у розмірі реальних збитків (ст. 1142).

Нарешті у ЦК України багатьох випадках за порушення умов окремих договорів взагалі не передбачається відшкодування збит­ків (наприклад, договорів довічного утримання, позики, кредитного договору та деяких інших) або передбачається лише за певні по­рушення, а за інші не встановлюється (договори купівлі-продажу, найму, підряду, зберігання та ін.). Наявність таких підходів до вре­гулювання правових наслідків порушень умов договорів не можна розглядати як відсутність підстав для стягнення збитків за пору­шення умов договору, для яких законодавець в ЦК не встановив такі санкції. Є підстави вважати, що у таких випадках необхідно керуватися положеннями ст. 22 та статтями глави 51 ЦК України, якими закріплюється загальне правило про відшкодування збитків у повному обсязі, якщо інше не передбачено договором або спеціаль­ним законом. Не виникає подібних проблем у тих випадках, коли в ЦК при врегулюванні певних договорів міститься застереження про поширення на них норм глави 51 ЦК. Наприклад, відповідно до ст. 934 ЦК за порушення обов'язків за договором транспортного експедирування експедитор відповідає перед клієнтом відповідно до глави 51 ЦК, згідно зі ст. 1092 ЦК у разі невиконання або неналеж­ного виконання платіжного доручення клієнта банк несе відпові­дальність відповідно до цього Кодексу та закону. Наведена норма певною мірою стосується і відшкодування збитків, які є формою (мірою) відповідальності.

Такий висновок ґрунтується також на судовій практиці застосу­вання відповідних положень ЦК УРСР. Наприклад, судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України у своїй ухвалі у справі за позовом колгоспу ім. Мічуріна Хустського району Закарпатсь­кої області до Виноградівського районного підприємства матеріаль­но-технічного постачання про відшкодування витрат на усунення недоліків придбаних тракторів та стягнення збитків, заподіяних простоєм тракторів, дійшла висновку, що останні повинні відшко­довуватися на підставі загальних норм ЦК УРСР про зобов'язання та статей 233, 234, незважаючи на відсутність в них безпосередньої норми про відшкодування збитків за таких обставин¹. Висловлена Верховним Судом України позиція повністю відповідає також пра­вовим засадам про відповідальність, закладеним у новому ЦК Ук­раїни.

Аналіз наведеної системи норм, що встановлюють відповідаль­ність сторони за порушення договору дає підстави вважати, що у ЦК передбачені нечисленні випадки обмежень принципу повного відшкодування збитків, які полягають у відшкодуванні лише реаль­них (фактичних) збитків. Тобто, якщо договором, Цивільним ко­дексом, іншим законом не встановлено прямих винятків, діятиме презумпція відшкодування збитків у повному обсязі.

Встановлення законом обмежень у відшкодуванні збитків у пов­ному обсязі за певне порушення конкретного виду договору не оз­начає, що і за інші порушення договору має застосовуватися обмежена відповідальність. Так, відповідно до ч. 2 ст. 924 ЦК перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийня­тих до перевезень вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шко­ди. Наведене правило не розповсюджується на інші можливі пору­шення договору перевезення, зокрема, за прострочення доставки вантажу (ст. 923). Як зазначається в ст. 920 ЦК, у разі порушення зобов'язань, що випливають із договору перевезення, сторони не­суть відповідальність, встановлену цим Кодексом, іншими закона­ми, транспортними кодексами (статутами). Натомість транспортне законодавство (Повітряний кодекс України, Кодекс торговельно­го мореплавства, Статут залізниць та ін.) в частині відшкодування збитків не виходить за межі врегулювання їх Цивільним кодексом України.

При вирішенні питань про відшкодування збитків за порушення господарських договорів необхідно враховувати відповідні положен­ня ГК України, який хоча загалом і закріплює принцип повного відшкодування збитків (ст. 266), але встановлює тільки умови та порядок їх відшкодування.

Нарешті, розмір відшкодування збитків може певною мірою за­лежати від того, у якому співвідношенні із неустойкою (штрафна, залікова, альтернативна, виключна) вони стягуються (ст. 624 ЦК України, ст. 232 ГК України). При цьому прикметно, що ЦК за порушення зобов'язання передбачає стягнення у повному розмірі неустойки (якщо така встановлена) та збитків (штрафна неустойка), а ГК передбачає застосування залікової неустойки, за якої збитки відшкодовуються в частіші, не покритій штрафними санкціями.

Підсумовуючи результати здійсненого аналізу правових засад збитків необхідно зазначити, що у правозастосовній практиці та при вирішенні цивільних спорів необхідно брати до уваги наступне.

1. ЦК України закріплює як загальне правило відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, у повному розмірі, якщо інше не встановлено договором або законом.

2. Якщо нормами, що регулюють той чи інший вид договірного зобов'язання встановлено, що за порушення договору відшкодову­ються збитки, то таке відшкодування має здійснюватися у повному розмірі, якщо інше не встановлено договором.

3. Якщо нормами ЦК чи іншого закону, що регулюють той чи інший вид договірного зобов'язання, взагалі не передбачено за його порушення відшкодування збитків, необхідно керуватися загальни­ми положеннями зобов'язального права, які закріплюють принцип відшкодування збитків у повному обсязі.