Паризька конвенція по охороні промислової власності

Ця Конвенція є цікавим і унікальним явищем у сфері міждержавних відносин. За період дії Конвенції з карти земної кулі зникло багато держав. Виникло кілька десятків нових. Людство пережило дві світові війни, незліченну кількість локальних, розподіл на військово-політичні угруповання, “холодну війну” і т.д.

Паризька конвенція по охороні промислової власності була підписана одинадцятьма країнами 20 березня 1883р. у Парижі (Франція). Конвенція кілька разів переглядалася й уточнювалася: 14 грудня 1900 р. – Брюссель; 2 липня 1911 року – Вашингтон; 6 листопада 1925 року – Гаага; 2 червня 1934 року – Лондон; 31 жовтня 1958 року – Лісабон; 14 липня 1967 року – Стокгольм. Востаннє зміни вносилися в текст Конвенції 2 жовтня 1979 року.

Країни-учасниці Паризької конвенції утворюють Паризький союз по охороні промислової власності. За станом на 1 січня 1993 р. учасниками Паризької конвенції були 108 держав світу.

Органами Паризького союзу є Асамблея і Виконавчий комітет.

Конвенція містить важливі положення, що стосуються винаходів, товарних знаків, промислових зразків, корисних моделей, фірмових найменувань, вказівок місць походження та запобігання несумлінної конкуренції. Основні положення Конвенції можна розділити на три категорії: національний режим, право пріоритету і загальні правила.

Конвенція базується на принципі взаємного надання національного режиму. Вона передбачає право пріоритету щодо винаходів, корисних моделей, товарних знаків і промислових зразків. Користуючись ним, заявник на підставі правильно оформленої першої заявки, що була подана в одній із країн-членів Конвенції, може клопотати про одержання правової охорони на об’єкт промислової власності в будь-якій іншій країні-учасниці. У відношенні винаходів і корисних моделей таке клопотання повинне подаватися протягом 12 місяців, а відносно промислових зразків і товарних знаків – протягом 6 місяців з дати подачі першої правильно оформленої заявки. Цей пільговий термін у патентознавстві відомий як “конвенційний пріоритет”.

Патентування – досить дорогий процес, що вимагає витрат на складання заявки, її переклад, оплату послуг патентних повірених і т.д. Протягом періоду конвенційного пріоритету заявник може визначитися з економічною доцільністю патентування за кордоном, підготувати заявочні матеріали відповідно до вимог тих країн, у патентні відомства яких планується подача заявок. Пільга по конвенційному пріоритеті є особливо привабливою для тих підприємств і компаній, що активно здійснюють патентування своїх винаходів за кордоном.

Варто згадати також про “виставковий пріоритет”, передбачений статтею 11-й Конвенції. Він означає, що винаходи, товарні знаки і промислові зразки охороняються з моменту розміщення експоната на виставці за умови подачі в майбутньому протягом визначеного терміну заявки на одержання чи патенту реєстрацію товарного знаку. Якщо пізніше буде вимагатися право пріоритету, то патентне відомство відповідної країни буде відраховувати термін з дати розміщення експоната на офіційно визнаній міжнародній виставці, що проходить на території однієї з країн Паризького союзу.

Конвенцією встановлений принцип незалежності один від іншого патентів, виданих у різних країнах-учасницях. Видача чи невидача патенту на винахід, корисну модель, промисловий зразок не ставить за обов’язок іншим державам автоматично видавати чи не видавати відповідний патент. Патент не може бути визнаний недійсним в одній чи декількох країнах світу через те, що він був визнаний недійсним в тій чи іншій країнах. Терміни дії патенту на той самий об’єкт промислової власності є незалежними, тобто держава-учасниця не зобов’язана припиняти дію патенту на тій підставі, що термін його дії закінчився в іншій державі-учасниці. Якщо продаж запатентованого чи виробу, що виготовляється запатентованим способом, підлягає забороні чи обмеженню відповідно до національного законодавства, це не визнається як підстава для того, щоб визнати патент недійсним.

Конвенція дозволяє державам-членам вводити законодавчі норми, що передбачають видачу примусових ліцензій. Ця норма спрямована на запобігання зловживань, що можуть виникнути в результаті виключного права, що випливає з патенту.

Конвенція передбачає й анулювання (тобто скасування) патенту. Воно застосовується тоді, коли видача примусової ліцензії є недостатньою для запобігання зловживання. У цьому випадку діловодство, спрямоване на анулювання патенту, може початися лише через два роки, відраховуючи з дня видачі першої примусової ліцензії.

Порядок подачі заявки і реєстрація товарного знаку визначаються в кожній державі-учасниці Паризької конвенції її національним законодавством. Це означає, що заявка на реєстрацію товарного знаку, що подається громадянином країни-учасниці, не може бути відхилена в іншій країні, а реєстрація не може бути визнана недійсною на тій підставі, що подача відповідної заявки, реєстрація товарного знаку, продовження його дії не були здійснені в країні походження. Можна сказати ще і так: реєстрація товарного знаку, що здійснена в одній з держав-членів Конвенції, є незалежною від можливої його реєстрації в будь-якій іншій країні. Припинення дії чи анулювання реєстрації товарного знаку в одній з держав-членів не має ніяких правових наслідків у відношенні дійсності реєстрації знака в інших державах-учасницях.

Наприклад, товарний знак був належним чином зареєстрований у країні походження. У такому випадку він може прийматися для реєстрації й охоронятися у своєму первісному вигляді в інших державах-членах. Зрозуміло, що це можливо за умови дотримання заявником періоду конвенційного пріоритету.

Конвенція передбачає випадки, коли патентні відомства держав-учасниць мають право відмовляти в реєстрації товарних знаків. Зокрема, коли це призводить до порушення прав третіх осіб, товарний знак не має розпізнавальних ознак, може ввести громадськість в оману, суперечить принципам гуманності та моралі.

Держави-члени повинні відмовляти в реєстрації, а також забороняти використання товарного знаку, що є відтворенням, мовним перекладом; може викликати змішання зі знаком, що вже користується в цій країні перевагами, наданими Конвенцією, і використовується для ідентичної чи схожої продукції.

Конвенція забороняє реєстрацію і використання без відповідного на те дозволу з боку держави у відношенні державних емблем, офіційних знаків і гарантійних чи контрольних клейм як товарні знаки. Це поширюється також на герби, прапори, емблеми, скорочені і повні найменування деяких міжнародних організацій. Ці позначення можуть бути частиною, що не охороняється, знака для товарів і послуг. У такому випадку Міжнародне бюро ВОІВ повідомляє національні патентні відомства про відповідні позначення.

Промислові зразки повинні охоронятися в кожній державі-учасниці. Правова охорона, відповідно до Конвенції, не може бути визнана недійсною на тій підставі, що вироби, у яких застосовуються промислові зразки, не виготовляються в даній державі.

Статтею 8 Конвенції встановлено, що фірмові найменування в кожній державі-члені охороняються без обов’язкової подачі заявки чи реєстрації і незалежно від того, чи є вони частиною товарного знаку. Конвенцією передбачено, що будь-який продукт, незаконно позначений товарним знаком чи фірмовим найменуванням, підлягає арешту при його імпорті в ті країни-члени Паризького союзу, у яких цей чи знак чи фірмове найменування мають право на охорону відповідно до закону. Конвенція вимагає накладення арешту й у країні, де було здійснено незаконне маркування.

Щодо вказівок місць походження товарів, то Конвенція передбачає, що держави-члени спрямовують свою діяльність проти прямого чи непрямого використання помилкових вказівок походження продукту, фірми, яка виробляє та збуває продукцію. Стаття 10 Конвенції вимагає, що держави-члени Паризького союзу зобов’язані забезпечувати ефективний захист від несумлінної конкуренції. Відповідно до Конвенції забороняються:

• усі дії, здатні будь-яким чином ввести в оману у відношенні підприємства, чи продуктів промислової та торгової діяльності конкурента;

• неправдиві твердження під час здійснення комерційної діяльності, здатні дискредитувати підприємство, продукцію, промислову чи торгову діяльність конкурента;

• вказівки чи твердження, використання яких під час здійснення комерційної діяльності може ввести громадськість в оману у відношенні характеру, способу чи виготовлення кількості товарів.

Відповідно до Конвенції кожна країна зобов’язана мати спеціальну службу по справах промислової власності (державне патентне відомство), а також патентно-технічну бібліотеку для ознайомлення зацікавлених осіб з результатами інтелектуальної праці. Патентне відомство зобов’язане видавати періодичний бюлетень, що містить список власників запатентованих винаходів з коротким описом винаходів, а також репродукцію кожного товарного знаку.

За винятком положень Стокгольмського акта 1967 року, яких повинні дотримувати всі країни, Конвенція надає кожній державі-учасниці Паризького Союзу у відношенні національного законодавства з питань промислової власності суверенітету. Він може поширюватися на визначення критеріїв патентоспроможності винаходів, терміну дії патентів і об’єктів, що підлягають патентуванню. Держави-члени Паризького Союзу мають право самостійно вирішувати спосіб патентування винаходів, промислових зразків, корисних моделей та систему експертизи; умов набуття правової охорони знаком для товарів і послуг, його використання та реєстрацію. Конвенція надає можливість самостійного встановлення процедури діловодства і державного управління патентно-ліцензійною сферою.