Тема 6. Культура України другої половина хіх – початку хх ст.

ПЛАН

1. Українська культура в контексті суспільно-історичних реалій кінця ХІХ – поч. ХХ століття.

2. Розвиток освіти та науки в Україні у другій половині ХІХ – поч. ХХ ст.

3. Розвиток музично-драматичного мистецтво. М. Лисенко – засновник української класичної музики.

4. Література і театральне мистецтво. Театр корифеїв. Молодий театр.

5. Формування національного стилю в архітектурі та образотворчому мистецтві.

1. Українська культура в контексті суспільно-історичних реалій кінця хіх – поч. Хх століття.

Поразка в Кримській війні 1853-1856 рр. прискорила на¬зрівання революційної ситуації в Росії. Щоб уник¬ну¬ти революції, Олександр ІІ 19 лютого 1861 р. підписав «Ма¬-ніфест» про скасування кріпосництва і «Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». Селянам і дво¬ровим людям надавалися права «вільних сільських оби¬вବтелів як особисті, так і майнові».

У цей же час звільнені селяни повинні були сплачувати в謬¬купні платежі. Спеціальні суди мали право піддавати їх ті¬¬¬лесним покаранням. Хоча реформа запроваджувала для се¬-лян¬ських громад самоврядування, функція нагляду за уря¬¬¬довими чиновниками зберігалася.

Невдовзі після скасування кріпосного права почали здій¬¬снюватися інші реформи, найважливішою з яких була зе쬬ська (1864 р.). Земства утворювалися в Україні у 1865-1875 рр. В них брали участь стани, що мали у власності зе쬬лю: дворянство, духовенство, міщанство. Земства зас¬нву¬вବли лікарні, школи, турбувалися про шляхи спо¬лу¬чення. Зі своїх рядів вони висунули чимало відомих гро¬ма䬬ських дія¬чів і сприяли консолідації української ін¬те¬лі¬ґен¬ції.

Важливою була і судова реформа (1864 р.). Зап¬ро¬ва¬джу¬¬ва⬬¬ся новий публічний суд. Судочинство провадилося за учବ¬стю обвинувачення й захисту, присяжних засіда¬те¬лів та суддів. Військова реформа передбачала поділ тери¬то¬рії Р¬сії на 10 військових округів, запроваджувалася обв’я第ква військова повинність.

Отже, реформи принесли кріпосним свободу, сприяли ро第витку земської системи самоврядування, піднесенню ро¬¬лі закону і права та переходу від феодалізму до ка¬пі¬та¬ліз¬¬му. На всіх українських землях став інтенсивно роз¬ви¬вବ¬тися капіталізм, вносячи докорінні зміни в класову стр󬬬к¬туру суспільства. Відбувається процес формування р¬бітничого класу та буржуазії.

Закономірним наслідком процесів, що відбувалися в сціально-економічному житті України, стає національно-ви第вольний рух 60-90-х років ХІХ ст. Характерною його соб¬-ливістю є намагання протистояти національному гно¬б¬лен¬¬ню українського народу з боку царизму. Особливо це вия¬¬вилося в ставленні царизму до української мови. Так, мі¬¬ністр внутрішніх справ П. Валуєв у листі до міністра на¬ро䬬ної освіти писав у 1863 р., що «ніякої окремої ма¬ло¬ро¬сій¬¬ської мови не було, немає і бути не може». В тому ж ро¬ці він видав таємничий циркуляр про заборону видавання уꬬраїнською мовою книг «учбових і взагалі призначених для початкового читання народу».

Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чер¬ні¬гⳠта деяких інших містах виникають напівлегальні сус¬піль¬¬но-політичні організації-громади. Перша така громада ви¬-никла в Київському університеті з таємного гуртка хло¬по¬ма¬нів, учасники якого В. Антонович, Т. Рильський, Ф. Пан¬чен¬ко та ін. пропагували в народі ідеї соціального і на¬ціо-наль¬ного визволення.

На переломі 1860-1861 рр. гурток хлопоманів при¬пи¬нив своє існування з ініціативи його членів. Разом з ін¬ши¬ми сту¬дентами Київського університету вони утворили но¬ве та¬єм-не товариство – «Українську громаду», про¬па¬ган¬дис¬т¬ська ді¬яльність якої була зосереджена в недільних шко¬лах.

Члени громади засновували школи, поширювали по¬пу¬ляр¬ні видання, читали слухачам «Кобзаря», проводили лек¬ції. Після активізації наступу на українство з російського і по-льського боків громада почала розробляти свою ідео¬ло¬гію, встановила зв’язки з петербурзьким центром при ре¬да¬кції українського журналу «Основа».

На початку 70-х років у Києві виникає культурно-про¬світ¬ницький гурток «Стара громада» на чолі з В. Ан¬то¬но¬ви¬чем і за участю М. Зібера, М. Драгоманова, П. Жи¬тець¬ко¬го, О. Кониського, М. Старицького, П. Чубинського та ін.¬ Члени цьо¬го гуртка брали участь у роботі органів міс¬це¬во¬го са¬мов¬рядування, зокрема земств, наукових товариств.

Проте вся ця культурно-просвітницька діяльність заз¬на¬ла нового удару царизму – Емський указ 1873 р. Олек¬сан¬дра ІІ, який забороняв публікувати українські книжки, ко-ристуватися українською мовою на сцені. Було ро¬зіг¬на¬но відділ Російського географічного товариства (зас¬но¬ва¬но¬го 1873 р.), багато громадівців потрапили на заслання або виїхали за кордон, де продовжували свою діяльність. Зок¬рема, в Женеві Драгоманов організував видання збір¬ни¬ка «Громада» українською мовою.

На землях Галичини з середини ХІХ ст. визвольний рух пот¬рапляв під вплив москвофільської суспільно-політичної те¬чії, яка пропагувала ідеї неділимої Росії, твердила, що ук¬раїнців не існує.

Представники передової інтелігенції – народовці, які праг¬нули до націоналного відродження і які не знаходили під¬тримки від москвофілів у боротьбі проти загрози по¬ло¬ні-зації, у грудні 1686 р. заснували у Львові культурне то¬ва¬риство «Просвіта» і в 1873 р. – літературне Товариство ім. Шевченка. Вони пропагували історичні знання в на¬ро¬ді, видавали твори українських письменників, створили м嬬¬режу бібліотек, читалень, музичних та хорових ко¬лек¬ти¬вів і т. п. Літературне товариство ім. Шевченка, яке у 1892 р. було пере-тво¬рене в Наукове товариство ім. Шев¬чен¬ка (НТШ), стало важливим науковим центром. З НТШ спів¬працювали М. Грушевський (голова з 1897-1913 р.), І. Фра¬н¬ко, І. Гор¬ба¬чев¬ський, В. Гнатюк, Ф. Вовк. НТШ вид¬а¬¬ло по¬над 1100 різ¬номанітних праць.

Під впливом народовства і одного з його організаторів М. Драгоманова зароджується радикальний напрямок у виз¬во¬льному русі. Його очолили І. Франко, М. Павлик, О. Те¬р¬¬¬ле¬ць¬¬кий, які обстоювали передусім інтереси селянства. У 1885 р. на¬родовці сформували свою першу політичну ор-ганізацію – На¬родну раду, що виступала за на¬ціо¬наль¬ний розвиток.

Важливу роль у суспільно-національному русі на за¬хід¬но¬у¬¬країнських землях відіграла прогресивна селянська Ру¬сь¬¬ко-українська радикальна партія (1890), засновниками якої були І. Франко, М. Павлик, С. Данилович і Є. Ле¬ви¬ць¬кий і яка прагнула до згуртування всіх демократичних сил. Цьому істотно сприяв журнал «Народ» під ке¬рів¬ниц¬твом І. Франка і за участю М. Драгоманова, Лесі Українки, П. Грабов¬ського, А. Кримського.

Таким чином, у другій половині ХІХ ст. процес кон¬со¬лі¬да¬ції української нації набув ще більшої сили. По¬силю¬ються суспільно-політичні зв’язки між східно- і за¬хід¬ноу¬краї-нськими землями, дедалі зростає роль останніх в на¬ціо¬нально-культурному і політичному русі.

Українське національне відродження періоду національно-визвольних змагань.

Національна революція в Україні призвела до колосального злету національного самоусвідомлення народу, духовного піднесення її інтелігенції, посіяла надії на краще майбутнє, відновлення української державності, розквіт української культури.

Українські уряди, які виникли в цей час (УНР, Гетьманської Держави, УНР-Директорії), послідовно провадять політику українізації, яка полягала у підтримці української мови, розвитку української середньої та вищої освіти, книгодрукування, наукових закладів, музейних установ, бібліотек, мистецьких об'єднань тощо.

Але малий строк діяльності цих урядів та брак коштів не дали відновити загублені традиції та створити міцну основу для культурного розвитку нації. За 4 місяці своєї влади (28 листопада 1917 - 29 квітня 1918), в умовах жорстокої політичної та військової боротьби Центральна Рада спромоглася лише створити українське Міністерство освіти (міністр В.Прокопович), яке склало плани українізації школи, нові навчальні плани для них, проекти створення українського університету в Кам'янець-Подільському, народних університетів у Києві, Харкові та Одесі, Педагогічної Академії та Академії Мистецтв в Києві. Деякі з цих проектів почали втілюватися в життя. Створено перші українські гімназії (восени 1917 р. - 53), відкрито українські видавництва, видано майже 700 назв українських книжок, виходило 63 українських періодичних видань Українізація державних установ та школи зустріла відчайдушну протидію старого чиновництва, викладачів гімназій та вузів, деяких батьків, обіжники міністерства викликали саркастичні відповіді провінційних установ. Це також затримало реалізацію планів уряду та міністерства. Але саме в цей час було закладено підвалини подальших успіхів у галузі культури Гетьманського уряду, а також, зрештою, основні засади радянської українізації.

За 7,5 місяця гетьманської влади (29 квітня - 14 грудня), власне, була далі продовжена культурницька політика Центральної Ради. Восени 1918 р. в Україні вже було 150 українських гімназій, у жовтні відкрито українські університети у Києві та Кам'янець-Подільському, покладено початок створенню Державного українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української національної бібліотеки, Українського театру драми та опери, Державної капели під керівництвом О.Кошиця, Українського Державного Симфонічного Ансамблю під керівництвом композитора та диригента О.Горілого (Горелова).

Українська Академія Наук. Було проголошено створення Української Академії Наук. Її попередницею було НТШ у Львові (1973-1893). Урочисте відкриття Академії відбулося 24 листопада 1918. На посаду президента Академії гетьман П.Скоропадський запросив М.Грушевського, але той з політичних міркувань відмовився. Тоді наказом гетьмана президентом був призначений В.Вернадський, який в цей час перебував в Україні, рятуючись від більшовицької революції, і дав згоду очолити першу в Україні наукову академічну установу. Створено 3 відділу Академії: фізико-математичний, соціально-економічний та історико-філологічний. Уряд призначив президію Академії та перших академіків (по три на кожне відділення: М.Василенко, А.Кримський, О.Левицький, Д.Багалій, М.Петров, С.Єфремов, М.Туган-Барановський, М.Сумцов та ін.), інших академіків мала обирати сама Академія.