Тема 8. Культура України на зламі двох століть.

ПЛАН

1. Культуротворчі процеси в Україні після здобуття незалежності.

2. Сучасне українське образотворче мистецтво як втілення менталітету українців. Постмодернізм

3. Розвиток сучасної української літератури. Поширення комерційних жанрів.

4. Сучасне українське кіномистецтво і театр.

1. Культуротворчі процеси в Україні після здобуття незалежності.

Кризова ситуація, в якій опинилася на сучасному етапі Україна, вимагає пошуку шляхів подолання негативних тенденцій соціально-економічного та духовного розвит¬ку. Нині культурний розвиток України визначається такими головними чинниками:

1) інфраструктура культури в Україні є досить розвиненою, як на східноєвропейські стандарти, але, водночас, – досить закоснілою, технічно та морально застарілою. Силь¬ний відбиток на неї наклали колишній суспільний лад та притаманна йому культурна політика; наслідком цього є орієнтованість на централізоване управління та пряме бюджетне утримання, помітний дефіцит власної ініціативи закладів культури, їхня непідго¬товленість до існування в умовах суспільного і господарського плюралізму та вільного ринку;

2) останнє десятиліття (горбачовська «перебудова» та перші роки української неза-лежності) характеризувалося, з одного боку, застоєм і навіть симптомами розкладу тра-диційно централізованої, одержавленої галузі культури, спричиненими глибокою економічною кризою (держава вже не здатна утримувати інфраструктуру культури бо¬дай на колишньому рівні, не кажучи про її розвиток) та помітним збайдужінням пост-комуністичних панівних еліт до культури як політичного чинника, як засобу ідеологіч¬ної обробки населення. З іншого боку, демократизація суспільного та господарського життя спричинила появу перших пагонів нової, недержавної культурної інфраструкту¬ри, яка, втім, охоплює поки що лише окремі її ділянки (образотворче мистецтво та його ринок, шоу-бізнес, частково театр та ін.) і в найближчому майбутньому не зможе, оче¬видно, замінити собою державно-комунальну інфраструктуру. Однак ці процеси транс¬формації, попри свій об'єктивний та загалом передбачуваний характер, відбувалися здебільшого стихійно, при інерційній, часто непослідовній політиці держави та практичній відсутності єдиної регіональної політики в Україні. Це пояснюється як другорядністю культурної проблематики в очах панівних кіл, так і браком чітких уявлень про те, як слід трансформувати культуру, і то не лише серед широких мас, а й у самому культурно-мистецькому середовищі. Наразі домінує думка, що більшість проблем культури мож¬на вирішити простим збільшенням бюджетних асигнувань, а обов'язок самої культури полягає в тому, аби слугувати незалежній українській державі більш-менш так само, як вона раніше слугувала радянському режимові;

3) поглибився інтерес до джерел історії та культури України, до проблеми самовизначення людини в культурі, розвивається потяг до традиційної народної культури, до найкращих зразків фольклору; на цьому ґрунті виникає концептуальний «неофольклоризм» у поезії, живописі, музиці як свідоме втілення в художній творчості народного етичного та естетичного ідеалу. Повернуті до української культури насильно вилучені з неї імена визначних діячів – В.Винниченка, М.Грушевського, М.Хвильового, М.Куліша, В.Підмогильного, М.Бойчука, Г.Хо¬лодного, їх творчість стає важливим чинником сучасного духовного життя: увійшли до культурного обігу твори наших сучасників, які знаходилися під забороною, писалися «до шухляди» – О.Гончара, І.Дзюби, Є.Сверстюка, В.Стуса, М.Руденка, С.Сапеляка та ін.;

4) відроджено або створено громадські організації та установи, покликані вести про-світницьку роботу, пропагувати, вивчати історію і сьогодення української культури: Товариство української мови ім. Т.Шевченка, «Просвіта», культурологічне товариство «Спадщина», Наукове товариство ім. Т.Шевченка, Міжнародна асоціація україністів тощо. Виникають нові форми культурно-освітньої і бібліотечно-інформаційної справи, пов'язані зі зростанням потягу мас до самоосвіти та вдосконалення власних знань, умінь і навичок у різних галузях науки і культури, зацікавленістю людей у відродженні народ¬них свят, обрядів, звичаїв;

5) розвиваються краєзнавчі та народознавчі дослідження, які допомагають конк¬ретніше усвідомити регіональні та етнографічні особливості національної культури ук¬раїнців та культур інших народів, що мешкають на території України. Актуальними стають проблеми підвищення культури міжнаціональних стосунків та міжнаціонально¬го спілкування, розвивається прагнення інших народів до національно-культурної ав¬тономії, до утворення власних культурницьких організацій;

6) поглиблюються зв'язки української культури з культурою діаспори, розпочинається процес плідного обміну збереженими цінностями та власними унікально-неповторними досягненнями, зникає політизована упередженість щодо наукових українознавчих студій за кордоном, вони починають входити в культурне життя народу України;

7) зростає роль церкви в процесах соціального та духовного розвитку: відроджено Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, заборонену після Другої світової війни, та Українську автокефальну православну церкву. Об'єктивний аналіз сучасного стано¬вища та перспектив розвитку українського суспільства загалом і його культурної сфери, зокрема, свідчить, що лише «косметичний ремонт» чи ідеологічне перефарбування дотеперішньої культурної політики – справа безперспективна з кількох причин.

По-перше, українське суспільство, яке стає дедалі відкритішим і демократичнішим, уже не задовольниться «державною культурою», а ринково-орієнтована українська еко¬номіка не буде її утримувати так, як це раніше робила командна економіка. До того ж культура радянського типу може успішно існувати лише за браком будь-якої конку¬ренції, чого вже, вочевидь, не буде. По-друге, найбільш динамічна й творча частина культурно-мистецького середовища не погодиться з «одержавленням» культури й мис¬тецтва, не перетвориться на слухняних обслуговувачів державної пропагандистської машини.

Все це свідчить про необхідність реформ у культурній сфері, стрижнем якої має стати реформування культурної політики. Водночас, зрозуміло, що за будь-яких ре¬форм повинні зберегтися державне фінансування як головне джерело підтримки куль¬тури (незалежно від форм власності та господарювання), а також переважна частина матеріально-технічної інфраструктури культури.

Процес реформування культурної сфери мав би включати такі головні моменти:

- формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та українським особ¬ливостям і узгоджувалась із законодавством про «неприбуткові» організації як серцеви¬ною такого законодавства;

- реорганізацію державних та регіональних інституцій, які донині «керували куль¬турою», аби спрямувати їхню діяльність на рейки підтримки культури як такої, неза¬лежно від підпорядкування та форми власності;

- реорганізація майнових та фінансово-господарських взаємин у культурній сфері в напрямі трансформування культурної інфраструктури в складову «третього сектора суспільного виробництва»;

- заохочення недержавних, незалежних культурно-мистецьких організацій (спілок, фундацій, професійних гільдій, творчих колективів), які забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через різноманітність творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування;

- гуманізацію культурного життя і, передусім, у сфері освіти та науки;

- створення режиму здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, національної культурно-мистецької продукції, аби забезпечити їх конкурентоспроможність, не допустити нової «культурної колонізації» України.

Таким чином, ми стоїмо наразі на порозі великих зрушень у розвитку української культури. Багатовіковий досвід її розвитку, в якому були часи піднесення і занепаду, розквіту і згасання, свідчить, що наша культура має сили та резерви для виходу з кризо¬вого стану, але це потребуватиме максимально зосереджених зусиль всього народу, дер¬жавної та міжнародної підтримки, докорінних змін у сучасній культурній сфері. Стає зрозумілим, що глибинна структурна перебудова всіх сфер життя українського народу, включення в загальноєвропейську та загальносвітову цивілізацію неможливі без кон¬центрації громадської уваги на культурній роботі, без визнання пріоритетності вирі¬шення завдань духовного оновлення країни.

Незважаючи на серйозні проблеми і згадані негаразди, культура України була й за-лишається яскравим явищем світової культури, становить ще невикористаний резерв у загальнолюдській цивілізації.