3. Культура Закарпаття першої половини хх ст

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Закарпатті знову спо¬стерігається певне піднесення суспільно-політичного ру¬ху. Цьому сприяли масові революційні виступи ро¬біт¬ни¬ків, селян, поширення соціалістичних ідей, створення і ді¬я¬ль¬ні¬сть соціал-демократичних та профспілкових ор¬га¬ні¬за¬цій.

Пожвавилася видавнича діяльність. З 1897 р. почала в謬ходити газета «Наука». З 1898 р. в Будапешті почала ви¬дବватися «поучительно-газдовская новинка для уг¬ро¬русь¬кго народа» – «Неділя», яка проіснувала до початку пер¬шої світової війни. Активізувалася робота по збиранню та пуᬬлікації зразків народної творчості в Закарпатті. Іні¬ціа¬трами в цій справі були В. Гнатюк, а також учитель і ре¬дак¬тор «Неділі» М. Врабель, письменник і редактор «Лис¬т¬ка» Є. Фенцик, етнограф і перекладач Ю. Жаткович та ін. В 1901 р. М. Врабель видає перший том збірника «Уг¬р¬о¬ру¬сь¬кі народні співанки», який високо оцінив В. Гнатюк.

Великих збитків Закарпаттю завдала Перша світова війна. Територія краю перетворилася в поле боїв ро¬сій¬ської та угорської армій. Загострилася і політична си¬туа¬ція. В Закарпатті, як і по всій Угорщині, було введено вій¬сько¬вий стан, введена карткова система на хліб та на інші пред¬мети споживання. Більшість промислових під¬приє¬м¬ств були мілітаризовані, значна частина кваліфікованих ро¬бітників була призвана в армію. Та у найбільш ск¬рут¬но¬му становищі опинилося сільське господарпство, через від¬сут¬¬ність робочої сили не оброблялися орні землі і ви¬но¬гра¬д¬¬ники. Великої шкоди селянам спричинили реквізиції си¬рвини і продовольства воєнною адміністрацією для ав¬ст¬ро-угорської армії.

Грабіжницька політика правлячих кіл Угорщини при¬з¬ве¬ла до того, що голод і злидні набули масового характеру. Вна¬слідок голоду, відсутності одягу, палива, мила пос¬тій¬ни¬ми явищами в Закарпатті стали епідемії. Люди гинули ти¬сячами. Жорстока експлуатація, соціальне гноблення за¬кар¬патських українців доповнювались дискримінацією їх в галузі мови і культури, політичним безправ’ям. Все це вик¬ликало незадоволення і боротьбу народних мас, які на¬бу¬вали різномантіних форм. Але опір трудящих мас зде¬біль¬шого ще був стихійним, неорганізованим. Опо¬р¬ту¬ні¬сти¬чні лідери соціал-демократії були далекі від наміру під¬ня¬ти трудящих на революційну боротьбу проти пе¬ре¬жит¬ків феодалізму, політичного безправ’я, імперіалістичної вій¬¬ни, на ліквідацію Габсбурзької монархії.

Важливим політичним моментом в ході першої світової вій¬¬ни, який вплинув на хід політичного життя в Угорщині, в тому числі і в Закарпатті, був революційний переворот в Рсії 1917 р., здійснений з ініціативи та під керівництвом во欬дя російського і міжнародного більшовизму В. Леніна. Прголошувані ним революційні лозунги знаходили від¬гу¬ки серед населення воюючих країн, в тому числі і За¬кар¬пат¬¬тя. Найпопулярнішими були дві вимоги: негайне при¬п謬нення війни та укладання миру без анексій і кон¬три¬бу¬цій та конфіскація поміщицьких маєтків і наділення селян зем¬лею. Близькою для трудящих багатонаціональної Ав¬ст¬ро-Угорщини, яка була тюрмою поневолених народів, ста¬ла і програма Радянської Росії з національного питання.

Завершальні роки світової війни пройшли в За¬кар¬пат¬ті двома напрямами: посиленням боротьби проти війни, прти соціального і національного гноблення трудящих, прти приниження їх людської гідності і зростанням на¬ціо¬¬нальної самосві¬домості, пошуками шляхів са¬мо¬виз¬на¬чен¬¬ня. Все це відбувалося як під впливом подій в Росії та в Уꬬраїні наприкінці 1917 і в 1918 рр., так і під впливом під¬¬несення антивоєнного руху і національно-визвольної б¬ротьби народів Центральної Європи. Про події в Україні та Росії населення краю довідувалось із сторінок угорської сціал-демокра¬тичної і навіть ліберально-буржуазної пре¬си. Крім того, велику роль у поширенні відомостей про по¬д¬ії в Росії і в Україні відігравали колишні вій¬сь¬ко¬во¬по¬ло¬не¬ні Австро-Угорської армії, які після укладення Бре¬стсь-ко¬го мир¬ного договору навесні – влітку 1918 р. по¬вер¬та¬ли¬ся з Ро¬сії та України в Закарпаття.

Під впливом революційних подій в Росії і в Україні по¬ши¬рюється національно-визвольний рух у Закарпатті, зро¬стає прагнення звільнитися від іноземного гноблення. Вже 24 листопада 1917 р. робітники цегельних заводів Бере¬го¬ва організували мітинг «на честь руських подій». У нас¬туп¬ні дні відбулися демонстрації солідарності з Росією в Сва¬ля¬ві, Перечині та інших містах. На початку 1918 р. за¬стра¬й¬¬ку¬вали робітники Мукачева, Чинадієва, Берегова, Хуста, які висували вимоги поліпшення матеріального ста¬но¬ви¬ща, припинення війни, надання політичних прав всім на¬ціо¬нальностям. Разом з робітниками на боротьбу проти гно¬бителів виступали селяни, вимагаючи припинення ре¬к¬ві¬зиції, розподілу поміщицьких маєтків.

Характерною особливістю розвитку революційних по¬дій в Закарпатті було зростання національної са¬мо¬сві¬до¬мо¬сті трудящих, посилення їх боротьби за возз’єднання з Ук¬раїною. Саме роки війни, повідомлення преси про Ук¬раї¬ну, перебування селян, робітників, інтелігенції, одяг¬не¬них в шинелі, в Галичині, Буковині та Україні сприяли по¬ши¬ренню відомостей про життя і боротьбу українського на¬роду за створення Української держави. Під впливом цих факторів у суспільному русі Закарпаття значно зміц¬ни¬лася проукраїнська орієнтація.

У кінці 1917-1918 рр. в Закарпатті, як і Східній Сло¬вач¬чині, почав розгортатися рух за включення краю до ск¬ладу України. Від Старої Любовні аж до Хуста виникали Русь¬кі Народні Ради, які приймали рішення про при¬єднан¬ня краю до України. Однак становище України було в то¬му часі настільки складним, що вона не змогла ско¬ри¬статися цим волевиявленням населення Закарпаття. То¬му представники Закарпаття змушені були пе¬ре¬о-ріє¬нту¬ва¬ти¬сь на приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Нап¬рикінці 1918 р. представники цього руху почали вста¬нов¬лювати зв’язки з лідерами чехословакізму (Т. Ма¬са-ри¬ком, Е. Бенешем, М. Р. Штефаніком), а також вести мову про статус Закарпаття в майбутній Чехословаччині. Ін¬те¬ре¬си русинів Закарпаття репрезентувала створена з різ¬них земляцьких товариств «Американська Народна Рада Уг¬ро-русинів», на чолі якої стояв адвокат Гр. Жаткович. На першому засіданні Ради в Гомстеді 23 липня 1918 р. ух¬валено рішення, яке визначало можливі шляхи ви¬рі¬шен¬ня державно-правового становища Закарпаття. На перше місце було поставлене питання про надання повної не¬за¬леж¬ності народу Закарпаття. Якщо це виявилося б не¬мож¬ливим, то Рада передбачала об’єднання Закарпаття з Га¬ли¬чиною і Буковиною, що є прямою орієнтацією на Ук¬раї¬ну. Коли і це не буде можливим, то Закарпаття мало б оде¬р¬¬жа¬ти автономію у складі майбутньої Чехословаччини.

Як відомо, питання про приєднання Закарпаття до Че¬хо¬сло¬ваччини було остаточно розв’язане на конференції у Фі¬ла¬дель¬фії, яка проходила 23-26 жовтня 1918 р. Із всіх вବрі¬ан¬тів, вироблених Радою, перемогла прочехословацька оріє¬н¬та¬ція.

Безперечно, ст¬во¬р謬лись якісно нові умови для розвитку демократичної куль¬¬тури Закарпаття (Підкарпатської Русі). Але ма¬те¬ріа¬ль¬ні умови розвитку культури різнилися. Чехи і німці на час ут¬ворення Чехословаччини мали досить високий рівень куль¬¬ту¬ри й освіти, розвинену міську інфраструктуру, чис¬лен¬¬ний прошарок інтелігенції. На цій основі легше і краще бу¬ло розвивати освіту, літературу і мистецтво, архітектуру і зод¬чество тощо. Закарпаття у цьому відношенні дуже від¬¬ста¬вало: низький економічний розвиток, недороз¬ви-не¬ність мі¬ст і містечок, відсутність потрібної кількості ін¬те¬лі¬ген¬ції і т.д. Все це утруднювало розвиток культури. Але вхджен¬ня краю до Чехословацької республіки з її де¬мок¬рବтич¬ни¬ми установами створювало незрівнянно кращі умо¬ви для роз¬витку культури, ніж у період австро-угор¬сь¬ко¬го па¬ну¬ван¬ня. Настав кінець жорсткій політиці аси¬мі¬ля¬ції ру¬си¬нів-українців. За самою природою (слов’янськість) чеська і слвацька культури були ближчими до культури ру¬синів, ніж угорська культура. У цих народів був і спіль¬ний оріє¬н¬тир – культури Росії та України.

В історичній літературі радянських часів панувало твер¬дження, що уряд Чехословаччини проводив на За¬кар¬пат¬ті лише політику колоніального гноблення і чехізації. Але факти і дійсність того часу, неоновітні студії це за¬пе¬ре¬чують. Дискримінація частково мала місце, однак ці¬лес¬пря¬мованої політики чехізації не було. У цілому в Че¬хос¬ло¬вач¬чині були створені досить добрі умови для відродження куль¬тури закарпатських українців та інших національних мен¬шин. До цього варто додати, що культурне життя За¬кар¬паття формувалось і під впливом зовнішніх факторів. У Чехословаччині проживало багато визначних вчених, мит¬ців, політичних діячів з України і Росії, які активно вк¬лю¬чалися у культурне життя, сприяли культурному росту на¬селення краю. Допомога Радянської України, діяльність гବлицьких емігрантів визначили долю розвитку ук¬раї¬н¬сько¬го напрямку в культурі, формування української са¬мос¬відомості більшої частини народу.

Незважаючи на те, що активний опір поступу ук¬раї¬н¬ської культури в Закарпатті у 20-30-ті роки робили місцеві мос¬квофіли, русинофіли та навіть чехословацькі урядові ко¬ла, українська національно-культурна орієнтація в За¬кар¬патті перемогла. Вона швидко проникла в усі сфери жит¬тя: громадського, суспільного, сімейно-побутового. Ук¬раї¬нська пісня, легенда, казка, історичний переказ, лі¬те¬ра¬ту¬ра і мистецтво швидко завойовували широкі прошарки за¬карпатського українства, його душу, помисли і ус¬трем¬лін¬ня. Всі жанри української літератури і мистецтва, осо¬б¬ливо театр, захоплювали, викликали масове піднесення се¬ред людності краю. Велику роль у процесах українізації на¬се¬лення відіграла діяльність на Закарпатті товариства «Прсві¬та», яке було засноване у 1920 р. братами Ю. і М. Брବ¬щай¬ками, А. Волошином, В. Гаджегою та ін. Про все це зବс¬від¬чують очевидці, мемуарна література видатних куль¬¬¬тур¬них діячів, численні документи, періодика того часу, на¬укові дослідження. Закарпатський український куль¬тур¬ний ренесанс 20-30-х років ХХ ст. існував де-факто. Тран¬сфор¬мація культури покликала за собою і трансформацію сус¬¬пільної та національної свідомості. Змінилася структура нବціональної самоідентифікації закарпатських русинів-ук¬раї¬нців від чітко не окресленого русина до українця. В За¬ка¬р¬патті утвердилася українська орієнтація.

Але ситуація різко змінюється з настанням років ма¬дяр¬ської окупації Закарпаття (березень 1939 – жовтень 1944 рр.) Угорські власті не визнавали існування ук¬раї¬н¬ської нації на Закарпатті. Заборонялось навіть вживання тер¬міну «українець». Натомість офіційно впроваджувались та¬кі терміни, як «угро-руси», «рутени». Угорський уряд роз¬ро¬бив цілу програму денаціоналізації українського на¬се¬лен¬ня краю, вважаючи, що самі назви «Закарпатська Ру¬сь» чи «Закарпатська Україна» повинні зникнути з ге¬ог¬ра¬фіч¬них атласів та словників. Усі ці заходи негативно вп¬ли¬ну¬ли на розвиток освіти, шкільництва, науки, культури За¬кар¬пат¬тя взагалі.

Освіта і наука

Загальні культурно-демократичні процеси, що від¬бу¬ва¬ли¬сь у Чехословаччині, не оминули і Підкарпатську Ру¬сь, се¬ред них освіту і шкільництво. Уже під кінець 1919 р. на За-карпатті працювало 475 початкових шкіл, у тому чис¬лі 321 з українською (руською) мовою навчання, 83 угор¬ською, 22 чеською і словацькою, 7 німецькою, 4 ру¬мун¬ською та 38 мі-шаних – з двома мовами навчання. Серед пчаткових шкіл було 84 державних, 16 общинних та 248 па¬ра¬фія¬ль¬них. Вживалися заходи по запровадженню обо¬в’яз¬кового нав¬чання у початковій школі.

Під тиском громадськості на рубежі 20-30-х років у Ч嬬хословаччині була здійснена шкільна реформа. Нав¬чаль¬ний процес носив національно-патріотичний характер. Вво¬дились нові предмети і шкільні програми, видавались під¬ручники і посібники практичного спрямування тощо. Все це засвідчувало якісно новий етап у розвитку школи в Че-хословаччині, в тому числі і в Підкарпатській Русі. Крім цих нововведень, держава збільшила асигнування на роз¬ви¬ток шкіл. Кількість шкіл у 1938 р. досягла рекордної ци¬фри – 803 школи. До них належали такі школи: руські (ук¬раї¬н¬ські), угорські, румунські, німецькі, іудейські. У бага¬тьох шко¬лах навчання проходило паралельно на кількох мо¬вах.

Тим не менше, початкова школа стала ґрунтом для ро第витку системи неповної середньої школи, яка на¬зи¬ва¬лବся горожанськими школами. Вони готували нижчих слу¬ж¬-бовців, обслуговуючий персонал для торгівлі. За 20 років че¬хословацької влади на Закарпатті було відкрито 21 го¬ро¬жанську школу з руською (українською) і 23 – із че¬сь¬кою мовами навчання. Їх відвідувало понад 11 тис. юнବків і дівчат. Найбільшої популярності набули го¬ро¬жан¬ські школи міст Ужгорода, Мукачева, Хуста, Берегова, Тя¬че¬ва, сіл Ясіня, Вел. Бичкова, Вел. Березного, Перечина, Бі¬лок, Волівця, Ниж. Воріт, Вел. Лучок, Чинадієва, Се¬ред¬ньо¬го, Ракошина та ін.

У 20-30-х роках відбулися позитивні зміни і зрушення у середній освіті, яку репрезентували гімназії, учительські се¬мінарії, технічні училища. Українські гімназії діяли в Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Хусті. При них були класи та гімназії з чеською, угорською та іудейською мовою нав¬чан¬ня. Несправедливим було те, що для 450 тис. русинів-ук¬раїнців влада утримувала 4 гімназії, а для 35-40 тис. че¬хів і словаків – 5. Такі заходи засвідчували про «тиху че¬хі¬зацію» народної освіти Закарпаття. Такий стан був і в політиці. Однак відзначимо, що були і позитивні ри¬си цієї політики, оскільки до навчання залучалося все біль¬ше дітей простих людей, і активно будувалися шкільні при¬мі¬щен¬ня. Особливе місце і роль у підготовці вчителів ві¬діг¬ра¬ли учительські семінарії Ужгорода, Мукачева, Хуста. Ці нав¬чальні заклади за спеціальними навчальними планами го¬тували вчителів молодших класів і предметників для стар¬ших класів. Випускники учительських семінарій ста¬но¬вили основу педколективів горожанських шкіл.

У цілому розвиток народної освіти і середньої школи при¬вів до зростання кількості і якості інтелігенції. То¬го¬час¬на статистика засвідчує, що кількість осіб інтелектуальної пра¬ці Закарпаття подвоїлося. У кінці 30-х років лише на ни¬ві народної освіти було зайнято 2200 фахівців. Серед них успішно працювала ціла плеяда визначних педагогів, вче¬них, письменників, митців, громадських діячів. Ви¬со¬кий авторитет і заслужену повагу та шану мав О. Маркуш – один із організаторів народної освіти, автор шкільних під¬ручників і посібників, педагог і письменник. Він – ор¬га¬ні¬¬¬затор і головний редактор молодіжних часописів «Ві¬но¬чок», «Наш рідний край», які виходили продовж 1922-1939 рків. Ці часописи користувалися великою популярністю серед мо¬лоді й дорослих, були дієвою підмогою вчителям у ви¬хо¬в¬ній роботі з учнями, в інтелектуально-пізнавальній діяль¬но¬сті краєзнавства та народознавства краю. У цьому пла¬ні визначальну роль відіграли видання і книги О. Мар¬ку¬ша «Краєзнавство» (співавтор І. Гурко), «Старовинні замки За¬карпаття», «По рідному краю», «Рідне село», «Населення краю», «Нова Європа», «Чужі краї – чужі люди» та ін. За оці¬нкою сучасних фахівців багато педагогічних і ме¬то¬дич¬них положень О. Маркуша не застаріли і донині, а кра¬єз¬нав¬ча спадщина його може стати у пригоді вчителям шкіл при викладанні краєзнавчих дисциплін. На думку проф. В. Гомонная, О. Маркуш «піднімав активність вчи¬тель¬ст¬ва, сприяв їх зв’язкам з батьківською громадськістю, під¬німав їх громадянську зрілість і національну сві¬до¬мі¬сть».

До плеяди талановитих педагогів Закарпаття 20-30 ро¬ків належали десятки і сотні учителів, наставників і ви¬хо¬ва¬телів молоді, письменників і науковців. Переважна біль¬ші¬сть із них жили з народом і для народу, своєю працею на ос¬ві¬тян¬ській ниві завойовували повагу і любов до себе. В嬬¬ли¬кими лі¬терами в історію освіти краю занесені такі ім嬬¬на: А. Во¬ло¬шин, А. Штефан, Ю. Ревай, В. Гаджега, Ю. Бо𬬬шош-Ку¬м’я¬т¬ський, Ф. Потушняк, О. Іванчо, Й. Бокшай, В. Бірчак, М. Гр謬¬га¬ші, А. Алиськевич, Й. Жупан, А. Карабелеш, М. Бо¬жук, І. Ро¬знійчук (Марко Бараболя), М. Кабалюк-Т謬сянська, І. Па¬нь¬¬¬кевич, С. Данієлович, М. Грицак, М. Су-лінчак, М. Ег¬ре¬шій, М. Торбич, Ю. Станканинець, В. Дрବгула, М. Фущич, К. Заклинський, М. Небесник та ін. Вони навчали молодь у гім¬назіях і семінаріях, розви¬ва¬ли педагогічну думку і пра¬к¬¬¬¬¬тику, писали підручники і по¬сіб¬¬ники, часто дру¬ку¬ва¬ли стат¬ті й наукові студії у періо¬дич¬¬¬них виданнях.

Однак дуже негативно впливала на розвиток народної ос¬віти, на навчально-виховний процес у школах, гімназіях і семінаріях так звана мовна дискусія, що виникла в про¬це¬сі боротьби трьох течій (українофільської, русофільської, русь¬кої) за етнонаціональну орієнтацію автохтонного на¬се¬лен¬¬ня краю. Тим не менш, повністю поділяємо точку зору су¬-часних дослідників про те, що в галузі освіти у 20-30-х ро¬ках в Закарпатті було досягнуто глибокого прогресу.

Виняткову роль у прилученні вчительства, учнівської мо¬лоді та всього народу до українства відігравало то¬ва¬ри¬ст¬во «Просвіта». Велике значення у піднятті про¬світ¬ни¬ць¬ко¬го рівня народу мали читальні, які засновувались «Про¬сві¬тою» по селах і містечках краю. Тут русини могли чи¬та¬ти газети, журнали, книжки, слухати лекції. При чит¬а¬ль¬нях існували курси для неписьменних і малописьменних, дія¬ли драматичні гуртки, проводились різноманітні свята. Чи¬тальні були фактично осередками культури у закар¬пат¬ських селах. На кінець 1937 р. «Просвіта» нараховувала 18.612 фізичних членів, 14 філій, 225 читалень, 3 біб¬ліо¬те¬ки із книжковим фондом 45.000 примірників. При то¬ва¬ри¬стві діяло 152 театральні гуртки, 88 хорів, 18 оркестрів, 45 спортивних молодіжних товариств, зокрема «Пласт» і «Січ».

Питання вищої школи в Закарпатті у 20-30-х роках не бу¬ло вирішене. Обдарована молодь навчалась у вищих нав¬чальних закладах Праги, Братислави, Брно, Кошиць, Бу-дапешта, Відня, Риму, Берліна. Це були переважно май¬бут¬¬ні викладачі гімназій, лікарі, вчені різних галузей наук. На¬приклад, Празький університет закінчив відомий хі¬рург О. Фединець, у цьому ж університеті навчалися п嬬дагог і вчений А. Ігнат, історик М. Лелекач, археолог і ет¬¬но¬граф, письменник і філософ Ф. Потушняк, біолог С. Фдор та ін. Однак цього було замало, і тому про¬гре¬сив¬на грма¬д¬ськість краю ставила питання про відкриття сво¬го ви¬що¬го навчального закладу – університету Під¬кар¬пат¬ської Ру¬сі. Проте досягти цієї мети так і не вдалося. Уряд Че¬хо¬сло¬вач¬чини доводив, що на Підкарпатській Русі не¬має умов для розвитку вищої школи.

Винятком була Ужгородська духовна семінарія – єди¬ний навчальний заклад з підготовки духовенства. Щорічно прдовж 20-30-х років семінарію закінчувало 40-50 добре виш¬¬колених священиків. Багато з них брало активну учବсть як у духовному, так і культурному та громадсько-плітичному житті, плідно працювали на науковій н謬ві. Яск-равим представником такого типу інтелігента і ке¬рів¬ника ду¬ховної семінарії був А. Волошин (1874-1945 рр.) – ви第начна постать культурного, духовного і громадсько-п¬о¬лі¬-тичного діяча, що збагатив усі сторони життя народу ϳ䬬карпатської Русі, вів народ правдивим шляхом до на¬ціо¬наль¬¬ного відродження і визволення. Важливу роль у роз¬ви¬т¬ку духовної семінарії відігравали також єпископ О. Стой¬ка і Т. Ромжа. Доля останнього була трагічна – за заслуги пе¬ред церквою і народом загинув від рук найманих убив¬ц¬ь.

Зауважимо, що у 20-30-х роках на Закарпатті по¬міт¬ний вплив на сфери суспільно-політичного і культурного жит¬¬тя мала церква різних конфесійних уподобань. За тве¬р¬¬джен-ням, можливо і перебільшеним, дослідників, у цей п嬬ріод церква була «чи не єдиним інтегруючим фактором на¬ціональної та етнічної ідентичності, хоча й різних оріє¬н¬та¬цій». Найвпливовішою серед релігійних конфесій була гре¬ко-католицька церква, яка на 1944 р. налічувала 257 па¬ра¬фій, 6 монастирів, 2 учительські семінарії, десятки шкіл, со¬ціаль¬но-культурних закладів тощо. Серед пре¬дстав¬ників іє¬¬рархії греко-католицької церкви не було єди¬но¬го погляду чи концепції щодо національної ідеології та при¬належності зବкарпато-руського народу. Частина церковників під¬три¬му¬вала концепцію, що підкарпатські русини становлять ок¬рему слов’янську національність, культура якої тісно по¬в’я¬зана з греко-католицькою церквою, ототожнюючи гре¬ко-католика з русином. Інша частина греко-католицького клі¬ру вважала себе частиною українського народу. Деяка ча¬с¬тина пробувала виробити в собі руську національну ід嬬о¬логію. І все ж, представники церкви проводили знач¬ну куль¬турно-освітню роботу серед населення краю че¬рез то¬ва¬ри¬с¬т¬ва «Просвіта», «Школьная помощь», імені Дух¬новича та ін.

У тісному зв’язку з освітою 20-30-х років перебував ро第ви¬ток наукових знань у краї. Входження до складу де¬мо¬к¬ра¬тичної Чехословаччини дало Закарпаттю кращі умо¬ви для розвитку наукових досліджень, які мали досить ш謬ро¬кий спектр. Розвивались природничі і гуманітарні на¬укові га¬лузі. Але пріоритетним були гуманітарні на¬прям¬ки наук: історія, етнографія, археологія, філологія, педа¬го¬гіка, пра¬во¬знавство, мистецтво й архітектура тощо. Вчені об’¬є¬д¬ну¬ва¬лись у різні товариства і спілки, групувались на¬в¬¬коло пев¬них видавництв, проводячи наукові дослі¬джен¬ня у ба¬га¬тьох напрямках.

Чільне місце у вивченні історії краю від найдавніших чବсів і до 30-х років ХХ ст. включно займають у той час сер¬¬йозні дослідження В. Гаджеги, І. Кондратовича, Ф. Габ¬ріе¬ля, А. Шаша, О. Маркуша, М. Лелекача, Ф. Потушняка. Ус¬пішно розробляли історію Закарпаття і українські вчені-еміг¬ранти, що проживали на Закарпатті чи в Че¬хос¬ло¬вач¬чи¬ні. До них належить Д. Дорошенко, М. Лозинський, С. Ше¬лу¬хін, С. Рудницький, О. Мицюк та ін. У своїх наукових сту¬діях вчені сповідували і розвивали концепцію про те, що ру¬сини є автохтонами на своїй території і етнічно спо¬рід¬не¬ні з українським народом.

Друге місце на Закарпатті серед гуманітарних наук піс¬ля історичної науки 20-30-х років посідало мо¬во¬знав¬ство. Головною із багатьох проблем у центрі мовознавства бу¬ла мова русинів, її характер і змістовна понятійність. Од¬ні вчені вважали її діалектом української мови, інші оці¬нювали як чисто російську мову, а треті вбачали в ній са-мостійність, окремішність, властиву тільки русинам. Це пи¬тання не тільки дискутувалося в наукових колах, але і роз¬глядалось і на державному рівні Чехословацької рес¬пуб¬ліки. У 1919 році уряд поставив перед Академією наук пи¬тання про мову русинів. Думка вчених була од-но¬зна¬ч¬ною: «місцеве русинське наріччя в Карпатській Русі… се без¬перечно наріччя малоруське, належить літературною мо¬вою тамошних горожан признати мову малоруську, якої вжи¬вають їх сусіди і одноплемінники». Але не всі поділяли цю точку зору. Розгорілася мовна дискусія. Русофіли на¬ма¬галися довести «общерусский» характер місцевих го¬во¬рів. Вони закликали: «Помните, что все мы, карпатороссы, ру¬сины принадлежим к русской национальности». «Кар¬па¬троссы» намагалися довести, що мова русинів окрема, са¬мо¬-стійна. Типовим представником «общерусскости» мож¬на назвати Є. Сабова – автора «Хрестоматії» і двох гра¬ма¬тик.

На позиціях україністів твердо стояли представники за¬кар¬¬патської інтелігенції, громадсько-політичні діячі: А. Во¬л¬о¬шин, брати Ю. і М. Бращайки, А. Штефан, М. Долинай, В. Ж嬬묬твай, С. Сабол (Зореслав), Л. Дем’ян, В. Ґренджа-Донський, О. Ма¬р¬¬¬куш, Ф. Потушняк та ін. Цю проблему вони пре¬д¬став¬ля¬ли і вирішували у публіцистичній та літературній фо¬рмі.

Вагомий внесок у дослідження мовознавства За¬кар¬пат¬тя зробив А. Волошин. Ще на початку ХХ ст. він ак¬тив¬но виступив проти спроб угорських властей змінити ки¬ри¬лич¬ну азбуку латинською, що вело до завершення процесу де¬націоналізації закарпатських русинів. У 20-30-х роках А. Волошин продовжував досліджувати окремі аспекти мо¬вознавства. Із наукових праць мовознавчого характеру ви¬діляється стаття «О письменном языці Подкарпатських ру¬¬синів» (1921 р.), у якій доводить народний («ма¬ло¬ру¬ський») характер мови закарпатських русинів.

Певну долю у розвиток гуманітарних наук в З¬а¬кар¬пат¬ті у 20-30-х роках внесли українські емігранти із Галичини та Наддніпрянської України. Своїми дослідженнями ви¬ді-ля¬лись в галузі мовознавства і лі¬те¬ра¬ту¬роз¬на¬в¬ства ви¬ді¬ля¬лись І. Панькевич, В. Пачовський, В. Бірчак та ін. Осо¬б¬ли¬во плідною була наукова діяльність І. Панькевича, увагу якго привернули різні питання з історії народної куль¬ту¬ри Закарпаття. Результатом багаторічних студій діалектів зବкарпатських русинів стала монографія «Українські го¬во¬ри Підкарпатської Русі і сумісних областей» (Прага, 1938). Завдяки його пошуковій діяльності виявлено і опу¬б-лі¬ко¬ва¬но цінні пам’ятки закарпато-української літератури, а пуб¬лікації покрайніх записів з давніх книг послужили важ¬ливим джерелом для дослідників-істориків. По¬зи¬тив¬ним у діяльності емігрантів було те, що вони намагалися за¬лу¬чити до дослідницької роботи місцеву молодь, вик¬ли¬ка¬ти у неї інтерес до історії культури краю.

У 20-30-ті роки вчені Закарпаття, продовжуючи пе¬да¬ггічні традиції О.Духновича, приділяли значну увагу роз¬вит¬кові педагогіки. Найвизначнішим представником пе¬дବ-гогічної думки був А. Волошин. Будучи керівником про¬від¬них навчальних закладів краю, він у своїх працях з пе¬да¬гогіки використовував як власний досвід, так і до¬сяг¬нен¬ня світової та європейської педагогіки. Загальне ви¬знан¬ня отримали його підручники і посібники «Коротка іс¬то¬рія педагогіки», «Дидактика», «Психологія», «Логіка», «Пе¬да¬гогічна методологія», десятки інших. Як теоретик і пра¬к¬тик, він розвивав наукові концепції, впроваджував їх у навчально-виховний процес. А. Волошин вважав, що «го¬лов¬ним предметом школи повинна бути мова народна, його лі¬тература, котра представляє геній народа». Тала¬новитим п嬬дагогом був О. Маркуш. Працюючи шкільним ін¬спек¬то¬ром, він сповна віддав себе організації шкільної освіти, удсконаленню навчально-методичної літератури. О. Мар¬куш видав біля 20 посібників і підручників, у тому чис¬лі бук¬вар «Зорниця», за яким вчилося не одне по¬ко¬лін¬ня за¬кар¬патців. Педагог і письменник О. Маркуш роз¬ро¬бив ос¬нов¬ні принципи вивчення краєзнавства і ме¬то¬ди¬ку їх вп¬ро¬вадження у навчальний процес. За ініціативою А. Вло¬ши¬на у 1923 р. було створено Педагогічне това-ри¬с¬т¬¬во Під¬ка𬬬патської Русі. Активними співзасновниками ввବжаю¬ть¬ся також О. Маркуш, Ю. Ревай, В. Желтвай, П. Яць¬ко та ін¬¬¬ші просвітяни. Метою товариства було: «служити всім п¬требам просвітнього розвою і народного виховання ру¬сь¬кого народа…». Товариство налагодило видання ча¬со¬пи¬су «Под¬кар¬патська Русь», готувало шкільні підручники і псіб-ни¬ки, брало участь у різноманітних українських ак¬ціях.

Наприкінці 1934 р. в Мукачеві групою місцевих пе¬да¬г¬гів і вчених було засновано етнографічне товариство Під¬карпатської Русі. Головою Ради обрано А. Волошина. До Ра¬ди Товариства входили активні діячі «Просвіти» О. Пр謬хдь¬ко, А. Балаж, Л. Дем’ян, І. Панькевич, О. Маркуш, М. Обі¬д¬ний та інші. Етнографічне товариство діяло згідно з за¬т¬¬вер¬дженим земським урядом статутом і мало власний дру¬¬ко¬ваний орган «Вісті Етнографічного Товариства Под¬кар¬пат¬ської Русі». Головну увагу Товариство зо¬се¬ре¬джу¬вବ¬ло на нау¬ково-дослідній роботі зі збору матеріалів для кра¬йо¬во¬го Етнографічного музею у Мукачеві, що від¬кри¬вся у 1937 р. Піс¬ля подій 1938-го і наступних років майже усі йо¬го ек¬спо¬нати були втрачені.

Література і публіцистика

У 20-30-х роках ХХ ст. для літературного життя За¬кар¬паття було ха¬рактерне об’єднання творчих сил краю довкола ре¬дак¬цій газет, журналів, часописів, ви¬дав¬ництв і дру¬ка¬рень. Літературний процес тих часів був тісно по¬в’язаний із загальним національно-патріо¬тичним і куль¬тур¬ним про¬г¬ре¬сом Чехословаччини. Але формувався і роз¬ви¬вався він як складова частина культури всього україн¬сько¬го народу. Про¬тягом двох десятиліть у краї сфор¬му¬валася досить чи¬сель¬¬на група творчої інтелігенції, яка ус¬пі¬ш¬но працювала в галузі поезії, прози, драматургії, лі¬те¬ратурної критики. Спи¬раючись на традиції ХІХ ст., пред¬став-ники різних лі¬те¬ратурних жанрів 20-30-х років зба¬га¬чували літературу і куль¬туру новими ідеями, ставили їх на службу народу.

Саме у той час на Закарпатті набирає потужного роз¬вит¬ку українська національна література, яку за¬по¬чат¬ко¬вує поетична збірка Василя Ґренджі-Донського (1897-1974) «Квіти з терньом» (1923 р.). Наступні збірки митця «Зо¬лоті ключі», «Шляхом терновим», «Китиці квіток», «Тобі, рід¬ний краю», «Тернові квіти полонини» та інші розширили те-матичну, стильову, емоційно-настроєву палітру митця, во¬ни визначили тенденцію стильової еволюції поезії За¬кар¬паття першої половини ХХ ст.: від романтизму до ре¬а¬ліз¬му, символізму, імпресіонізму та неоромантизму. В. Ґрен¬джу-Донського по праву вважають основоположником ук¬раїн¬ської поезії Закарпаття. Він одним із перших звернувся до лі¬ро-епічного жанру, на основі легенд та переказів творив об¬раз героїчного історичного минулого краю, відобразив визначні в історії Закарпаття сторінки боротьби за Кар¬патську Україну, зростання самосвідомості й жер¬то¬в¬но¬сті за ідею незалежності й свободи. В. Ґренджа-Донський був одним із най¬про¬дук¬тив¬ні¬ших письменників Закарпаття. За підрахунками дос¬лід¬ни¬ків, він опублікував більше ти¬сячі поезій, 13 поем, понад 50 оповідань, 30 драматичних поем і п’єс, 36 казок, ви¬дав 39 книг. В. Ґренджа-Донський у своїй творчості ак¬тив¬но утверджував державницьку і со¬борницьку ідею Ук¬раї¬ни. Творча спадщина В. Ґренджі-Дон¬ського зібрана і опуб¬лікована у 12-ти томному виданні його творів. Він пер¬ший на Закарпатті письменник на¬ціо¬наль¬ного на¬пр¬я¬му, перший почав утверджувати націо¬наль¬ну ідею та ідею воз¬з’єднання Закарпаття з Україною, пер¬шим перейшов на українську літературну мову, пер¬шим почав пуб¬лі¬ку¬ва¬ти твори в Україні.

Творчість В. Ґренджі-Донського відкрила шлях ук¬раї¬но¬мовному письменству, сприяла появі цілої плеяди поетів і прозаїків. До них належали: Юлій Боршош-Кум’¬я¬т¬с¬ь¬-кий, Олек¬сандр Маркуш, Зореслав, Миколая Бо¬жук, Ми¬ко¬ла Ріш¬ко, Юрій Гойда, Федір Потушняк, Фе¬дір Могіш (Боє¬¬вір), Іван Колос, Лука Дем’ян, Іван Роз¬нійчук (Марко Ба¬-рବбо¬ля), Марійка Підгірянка, Ма¬рія Тисянська-Кабалюк, Ір謬на Невицька, І. Ірля¬в¬сь-кий. У 30-х роках з’явилися пер¬ші тво¬ри Ф. Ма¬ко⬬чанина (Ла¬зо¬ри¬ка), Петра Міговка, Ан¬д-рія Во¬рона, Дмитра Попо¬вича, Олександра Сливки.

До плеяди красного письменства Закарпаття на¬ле¬жав і Августин Волошин. Він був автором віршів, опо¬ві¬дань, повістей, п’єс тощо. Як письменник окремі твори він ви¬давав під псевдонімами Іванович і Андрій Вер¬хо¬вин¬ський. Художніми творами Волошина літературознавці виз¬на¬ють: «Робінзон», «Сорок казок», «Ілько-Яцько», «Праз¬ни¬ки», «Ко¬ли страшний ворог», «Разговор о векселях», «Без Бо¬га ні до порога» та ін. В такому жанрі, як драматургія, він вва¬жав¬ся заслуженим авторитетом. Його історична дра¬ма «Фабіола» ста-вилася не тільки на закарпатській сце¬ні, а і в Празі.

Відзначимо, що належну роль у розвитку українського лі¬тературного процесу на Закарпатті відіграли галицькі емі¬¬гранти, які очолювали кафедри в гімназіях, семінаріях, го-рожанських школах, у видавництвах, виховуючи ру¬син¬ську молодь в українофільському дусі, випускали твори ук¬раїнської класики. Спільними діями з українськими емі¬гран¬тами із Наддніпрянської України вони стверджували силь¬ну українофільську течію у громадському і суспільно-по¬літичному житті Закарпаття. До числа таких ук¬раї¬н¬ських емігрантів належали В. Бирчак, І. Панькевич, В. Пବ¬чов¬ський, К. Вагилевич, І. Гарасевич, М. Чирський, Є. Мବла¬нюк, О. Стефанович, Л. Мосендз, О. Олесь (Кан¬ди¬ба), О. Оль¬жич, С. Черкасенко та ін. Їхня творчість і дія¬ль¬¬ність бу¬¬ли зразком для місцевих письменників, сприяли ут¬вер-джен¬ню в краї української ментальності.

Позитивну роль в активізації літературного, ми¬стець¬ко¬го, громадського і політичного життя Закарпаття ві¬ді¬грବли періодичні видання. За кількістю назв видань За¬кар¬пат¬¬тя випереджало тоді навіть Чехію і Словаччину. До¬с¬лід¬н謬ками встановлено, що за неповними даними у краї в謬хдило тоді 75 газет (4 щоденних, 27 тижневих), 42 ви¬дан¬¬¬ня типу журналів, біля десятка календарів і альма¬на¬хів. Їм бу¬ло притаманне різне національно-політичне та ід嬬-л¬о¬гіч¬не спрямування. На сторінках газет і журналів від¬¬бу¬ва¬лись наукові дискусії про шляхи і напрямки роз¬вит¬ку ук¬раї¬нської, російської («общерусской), «карпато¬рос¬скої» і сві¬тової літератури. Серед них домінували видання ук¬раї¬н¬ського спрямування. Зокрема, двотижневик «Русин» з ілю¬строваним додатком «Неділя Русина» (1920-1923), мі¬сяч¬ник «Пчілка» (1922-1932), тижневик «Наука» (1919-1922), газети «Вперед» (1920-1938), «Руська нива» (1920-1928), «Карпатська правда» (1922-1938), «Українське слво» (1932-1938), «Нова свобода» (1938-1939), журнали «Ка𬬬патський край» (1923-1924), «Карпатський світ» (192¬8¬-1935, 1938), «Наша земля» (1927-1928), «Учи¬те¬ль¬сь¬кий голос» (1930-1938), «Поступ» (1931-1933), «Про¬боєм» (1933-1942), «Мо¬лода Русь» (1929-1930), альманахи «Трем¬бі¬та» (1926), «Аль¬манах підкарпатських українсь¬ких пись¬мен¬ників» (1936), «Говерла» (1939), «Альманах во¬з¬¬рож¬ден¬цев» (1933, 1936) тощо. Найвищого ступеня роз¬вит¬ку ук¬раї¬нська пе¬рі¬о¬дика і публіцистика сягнула в часи Кар¬¬пат¬ської Ук¬ра¬ї¬ни кінця 1938 – початку 1939 рр.

Відзначимо роль просвітянських видань в утвердженні і розвитку українства на Закарпатті, у тому числі й ук¬раї¬н¬ської літератури 20-30-х років. Саме товариство «Про¬сві¬та» у міжвоєнне двадцятиліття (1920-1939 рр.) най¬більш послідовно відстоювало і цілеспрямовано про¬па¬гу¬вало ук¬ра¬їнську ідею, її втілення у життя серед народу на Під¬кар¬пат-ській Русі. Крім згаданого місячника «Пчіл¬ка», това¬рис¬т¬во «Просвіта», його літературно-науковий від¬діл, почи¬на¬ючи з 1922 р. майже щороку видавали «Нау¬ко¬вий збірник то-вариства «Просвіта». Протягом 1923-1938 р¬ків щорічно ви¬ходив «Календар “Просвіти”». На сторінках цих поваж¬них видань друкувались праці учених В. Га¬дже¬ги, І. Пань¬кевича, В. Гнатюка, В. Бирчака, О. Петрова, Ф. П¬¬туш¬няка, М. Лелекача, різноманітні краєзнавчі та чи¬слен¬ні на¬ро¬до¬знав¬чі студії. Через ці та інші видання товариство «Про¬сві¬та» пропагувало твори Марійки Підгірянки, Ми¬ко¬лаї Бо¬жук, Ю. Боршоша-Кум’ятського, В. Ґренджі-Дон¬ськго, Л. Де¬м’я¬на, О. Маркуша. Популяризувалась твор¬чі¬сть О. Духновича, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Б. Ле¬п¬¬ко¬го, О. Олеся та інших письменників. Погоджуємось із дум¬ко¬ю О. Ми¬ша¬нича, що «саме в 20-30-х роках ук¬раї¬н¬ська лі¬те¬ратура пов¬ністю дійшла до Закарпаття і стала тут мгут¬нім чинником культурного й літературного життя… Лі¬¬¬тера¬тур¬ні здобутки цих років стали основою і визначили даль¬¬¬ший розвиток лі¬тератури Закарпаття уже в по¬воє¬н¬ний пері-од».

Після падіння Карпатської України гортіївський ре¬жим (березень 1939 – жовтень 1944 рр.) заборонив іс¬ну¬ван¬ня не тільки «Просвіти», а й будь-який прояв ук¬раї¬н¬ст¬ва у громадсько-суспільному і культурному житті краю. На¬стає ніч тотального терору і репресій.

Таким чином, самобутність історичного розвитку, місцевий колорит, мовні особливості, історичні традиції, єв¬ропоцентризм, вікові норми співжиття з сусідніми на¬ро¬да-ми – все це знаходить своє відбиття в літературі За¬кар¬пат¬тя, але не дає підстав штучно відривати її від ос¬нов¬но¬го масиву українського письменства. Живе українське слво використали письменники перших десятиліть XX ст., і від ньго безболісно перейшли до української лі¬те¬ра¬тур¬ної мо¬ви, витворивши тут ще до 1945 р. певний сектор ук¬раї¬н¬ської літератури. Шлях від руської до української сві¬до¬мо¬сті був освітлений вірою у перемогу великої Української Прବв¬ди за Карпатами, позначений боротьбою за ук¬раї¬н¬ську державність, утвердження себе як народу. За¬кар¬па¬тукраїнська література ввійшла в українську літературу як рів¬ноправна її частина з високорозвинутою поезією (В. Ґре¬н¬джа-Донський, Ю. Боршош-Кум’ятський, Зореслав, І. Ко¬лос, І. Ірлявський), своєю, закарпатською школою но¬ве¬лістів (О. Маркуш, Л. Дем’ян, Ф. Потушняк), ве¬ли¬ким творчим по¬тенціалом літературної молоді, що реа¬лі¬зу¬вала свій та¬лант уже в нових історичних умовах.

Театральне мистецтво

Включення Закарпаття до складу Чехословацької Рес¬пуб¬ліки створило сприятливі умови для заснування міс¬¬цевого драматичного театру. Передували про¬фе¬сій¬но¬му українському театру на Закарпатті аматорські гур¬т¬ки, організаторами і керівниками яких від Волосянки до Ясіня були учителі шкіл. Серед цих драматичних ко¬лек¬тивів особливо виділялися два – у Берегові під ке¬рів¬ни¬ц¬твом Михайла Баланчука та диригента Омеляна Ба-чин¬сько¬го і в Ужгороді під режисурою Михайла Виняра та ди¬ри¬гентурою Ярослава Воски. Символічно, що обидва дра¬ма¬тичні гуртки майже одночасно здійснили постановки п’є¬си І. Котляревського «Наталка Полтавка», якою взагалі бу¬ла у свій час започаткована історія за¬галь¬но¬ук¬раї¬н¬сько¬го професійного театру. Обидва драматичні гуртки – Бе¬регова й Ужгорода – функціонували у рамках куль¬тур¬но-освітнього то¬ва¬риства «Просвіта».

Популярність драматичних колективів товариства «Прсвіта» зростала з дня у день. Досить сказати, що дра¬м¬гурток під керівництвом Михайла Виняра вже у 1920 році вважався справжнім театром, який подорожує по краю і «дає руські вистави театральні». Організований у лип¬ні 1920 року, цей драматичний колектив до кінця ро¬ку підготував і виніс на суд глядача вистави: «Наталка Пол¬тавка» Івана Котляревського, «Ясні зорі» Бориса Грін¬чен¬ка, «Вечорниці» Петра Ніщинського, «Жидівка-вих¬ре¬стка» Івана Тогобочного, «Святий Миколай» Марійки Під¬го¬рянки та «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Ми¬хай-ла Старицького.

Безперечно, що існування аматорських гуртків не мог¬ло задовольнити потреби закарпатської інтелігенції. Са¬ме тому 23 вересня 1920 р. Головний відділ товариства «Про-світа» поставив на порядок денний питання про за¬сну¬вання постійно діючого театру. Появу першого про¬фе¬сійного театру в краї прискорив приїзд української ка¬пе¬ли «Кобзар», члени якої вирішили допомогти за¬кар¬пат¬ським аматорам у створенні власного театру. 15 січня 1921 р. відбулося урочисте відкриття «Руського театру «Пр¬¬с¬віти». «Свято зачалося, – писав М. Бращайко, – про¬мо¬вою голови театральної комісії о. Августина Волошина. В своїй красній, добре обдуманій промові показав на ве¬ли¬ку куль¬турну і національну вагу театру взагалі, а спе¬ціа¬ль¬но у нас, де культурне й національне життя само зачинає роз¬ви¬ва¬тися. Згадував про розвиток театральної літератури і те¬атрального мистецтва на Україні, в Галичині, й у нас. В кін¬ці – бажаючи як найкращих успіхів новоутвореній на¬род¬ній інституції, передав театр в опіку руського народу Под¬карпатської Руси».

Відкриття першого на Закарпатті театру привернуло ува¬гу багатьох відомих культурних діячів і урядових осіб. Свої привітання висловили Михайло Грушевський, Олек-сан¬др Олесь, французький генерал Парі, губернатор Під¬кар¬патської Русі Г.Жаткович, єпископ Папп та багато ін¬ших. Президент Чехословаччини Т. Г. Масарик подарував т嬬атру 250 тисяч чеських крон. Того ж дня артисти те¬ат¬ру поставили першу виставу за драмою М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю...». Серед перших акторів театру були М. При¬єм¬ська, Н. Машкевич, Г. Приходько, М. Бі¬ли¬чен¬ко, А. Дів¬нич, М. Терпило, Р. Кирчів та ін., як правило, ук¬раїнські емі¬гранти в Чехословаччині. Режисером першої ви¬стави був М. Біличенко, родом із Поділля.

Режисерську роботу в «Руському театрі» на перших прах виконували згадуваний вже Михайло Біличенко, Брис Крживецький, Марія Приємська, які до серпня 1921 ро-ку підготували біля двох десятків прекрасних вис¬тав – «Учи¬тель» та «Украдене щастя» Івана Франка, «На пер¬ші гу¬лі» Степана Васильченка, «Верховинці» Юзефа Ко¬же¬ньов¬ського, «Невольник», «По ревізії» і «Дай серцю волю, за¬веде в неволю» Марка Кропивницького, «Безталанна» і «Най¬мичка» Івана Карпенка-Карого, «Шельменко-денщик» Гри¬горія Квітки-Основ’яненка, «Лісова квітка» Любові Янов¬ської, «Бувальщина» Антона Велисовського та інші.

У 1921 р. на запрошення закарпатського товариства «Про¬світа» до Ужгорода приїхав відомий український те¬атральний діяч Микола Садовський, який до 1923 р. пра¬цював директором і режисером «Руського театру». Са¬ме завдяки йому театр став професійним. Дещо по¬но¬вив¬ся склад трупи. Серед акторів зустрічаються добре відомі іме¬на диригента, актора і педагога Олекси Приходька, рдом із Поділля, першого адміністратора театру Ос¬та¬па Вах¬нянина, акторки і співачки Ольги Дівнич (За¬ва䬬ської), Івана Трухлого та ін. У 1921-1923 рр. в ре¬пер¬туа¬рі те¬атру переважали побутові і музичні п’єси, зок¬ре¬ма «За¬порожець за Дунаєм», «Мартин Боруля», «Пан Шту¬кବре¬вич», «Бояриня», «Зимовий вечір», «Назар Стодоля» та ін. Всьо¬го за період директорства М. Садовського «Русь¬кий те-атр» поставив 86 вистав. Безперечно, праця Садов¬сько¬го в Закарпатті принесла багато користі для розвитку міс¬це¬вого театрального мистецтва. Літописець історії за¬кар¬пат¬¬ських театрів Ю. А. Шерегій високо оцінив цього виз¬нач¬ного корифея української сцени: «Садовський був дуже та¬лановитим актором – мав усі зовнішні і внутрішні дані для героя-коханця в молодості, а опісля для героїв у стар¬шому віці. Мав приємний баритональний бас, пре¬крас¬ну дикцію, міміку, жести, пластичність у рухах, стрункість у військових ролях, а коли він танцював, то за¬ви¬діли йому і справжні танцюристи балету! Глибоке по¬чут¬тя в розмові, співі проявлялось і в танцях».

У 1923-1925 рр. «Руський театр» в Ужгороді очолював Олек¬сандр Загаров (І877-1941), актор, режисер, справ¬ж¬ній реформатор закарпатського театру. За плечима цього дос-відченого актора була театральна діяльність у Мос¬ков¬сько¬му Художньому театрі, у театрі Корша (Москва), на сце¬ні Александрійського театру в Петербурзі та Дер¬жав¬ного драматичного театру в Києві. Значно роз¬ширився ре¬пер¬туар театру. В цей період актори ставили вистави на тв¬ори російських, українських, німецьких, угорських пись-менників та драматургів, зокрема В. Винниченка, Е. Кал¬мана, Д. Мережковського, Б. Грінченка, О. Ост¬ров¬сь¬к¬го, М. Кропивницького, О. Толстого, Ж. Оф¬фен¬баха. У першій половині 20-х років виникають дра¬ма¬тичні гур¬тки при читальнях «Просвіти», які ставили ви¬ста¬ви на амବторському рівні. Однак вже тоді відчувався брак кош¬тів. Саме з цієї причини, після відходу від справ О. Зବ¬гарова, жод¬ний актор не наважувався очолити театр. Бу¬ло ви¬рі-ше¬но створити дирекцію в складі М. Бращайка, Я. Бар¬ни¬ча і М. Певного. Вищеназвана дирекція підлягала те¬ат¬раль¬¬ній секції Головного відділу товариства «Просвіта», яку очолював А. Волошин.

Фінансова криза 1925 р. особливо посилилася в 1926-1929 рр. Справа дійшла до того, що Головний відділ «Про¬сві¬ти» вирішив закрити театр. Ю. А. Шерегій писав, що при-скорили закриття театру також «суперечки» між чле¬на¬ми Головного відділу, які втручалися до театральних справ, не маючи поняття про адміністрацію театру». У се¬зо¬ні 1929-1930 рр. склад трупи становив всього 10 чо¬ло¬вік. У такій невтішній ситуації опинився новий директор Ми¬кола Аркас (1881-1938) – режисер, актор, співак, уро¬дж嬬нець м. Миколаєва, який до цього часу виступав у теа¬трі Садовського в Києві, в «Народному Домі» в Одесі, Ка¬теринодарі та Галичині. Матеріальні нестатки, по¬лі¬тич¬ні цькування творчих працівників театру і вну¬т¬ріш¬ні незгоди між ними, зрештою, призвели до того, що 1 січ¬ня 1930 року «Руський театр» товариства «Просвіта» в Уж¬гроді» припинив своє існування.

Визначним представником закарпатського те¬ат¬раль¬нго мистецтва 20-30-х рр. XX ст. був Юрій Августин Ш嬬¬ре¬гій, корифей українського театру, драматург та ре¬ж謬сер, культурно-просвітній працівник, уродженець Сріб¬ної Зем¬лі. Юрій Шерегій народився 18 січня 1907 р. в Ду¬си¬ні на Свалявщині у сім’ї греко-католицького священика. Піс¬ля матури в Ужгородській гімназії (1926) студіював на фі¬ло¬софському факультеті Карлового університету в Празі (1926-1930), вчився у державній гімназії в Хусті, а опісля у Великому Бичкові. Змалку полонило його театральне ми¬стецтво. Вже в гімназії виступав у драматичних гурт¬ках «Пласту», «Культури», «Кирило-Мефодіївською брат¬ст¬ва». Перша його роль – Грім у «Вечірньому гості» Чер¬ка¬сен¬ка, і з того часу приймає псевдонім Грім. Під умілою ру¬кою корифеїв театру Просвіти в Ужгороді (М. Біличенка, М. К. Садовського, Ю. Гаєвського, О. Загарова, Ф. Ба¬зи¬л嬬вича, М. Аркаса та інших) здобув основні відомості і прак¬тику акторської майстерності, режисури, які згодом до¬повнює власними студіями. Під час студій у Празі ор¬га¬ні¬зовує при Союзі українських студентів драматичний гурток «Верховина», з яким улаштував у 1927-1930 рр. 14 пр嬬쒺р, 48 вистав у Празі, Подєбрадах та в містах і селах Зବкар¬паття. У 1931 р. закладає в Ужгороді Музично-дра¬мବтич¬ний гурток «Веселка», в якому сам режисує і грає. Бу¬¬ду¬чи професором у Хусті (1931-1933), закладає дра¬ма¬тич¬ний гурток при Пласті і спільно з братом Євгеном, як д謬ри¬гентом, готує оперу «Запорожець за Дунаєм» (най¬пер¬ше си¬лами місцевих аматорів), з якою поїхали на IV сві¬то-ву пла¬стову Жемборі в Угорщині, в Ґеделлс, де виступили п嬬ред шістьма тисячами глядачів 5 серпня 1933 р., опе¬рою та іншими програмами доводячи, що на За¬кар¬пат¬ській Ук¬раїні молодь вже українська. З цього дра¬ма¬тич¬но¬го гур¬тка, переважно з учителів і студентів-пластунів, ор¬га¬¬ні¬зу¬вав разом з братом Євгеном Краєвий пластовий хор з дра¬матичною секцією, яка поступово перетво¬рю¬ва¬ла¬ся в т嬬атральну дружину Нова Сцена при філії «Про-сві¬ти» в Ху¬сті (1936). У 1937-1938 рр. це вже реєстроване то¬ва¬риство «Нва сцена» в Ужгороді, а з 1938 року – єдиний театр За¬кар¬¬патської України «Український театр “Нова Сце¬на”», спе¬р¬шу в Ужгороді, а після евакуації – в Хуст (до¬клад¬ніше на діяльності «Нової сцени» ми зупинимось тро¬хи нижче). От¬¬же, Ю. А. Шерегій був ініціатором, заснов¬ни¬ком, ак¬то¬ром і режисером, а нарешті іменованим ди¬рек¬тором пер¬шго українського театру на Закарпатській Ук¬раїні, чле¬нବми якого були десятки талановитих моло¬дих ідейних та самовідданих закарпатців, які утри¬му¬вали театр без дер¬¬жавної субвенції. Протягом 5 років від¬бу¬лося 34 пре¬м’є¬¬ри і 240 вистав. У 1933-1938 роках Ю. Ше¬ре¬гій ак¬тив¬но до¬помагав драматичному гуртку читальні «Прсвіти» у В嬬ли¬кому Бичкові, де ставив ряд п’єс. Діяль-ність Ю. А. Ш嬬регія, як і діяльність «Нової Сцени» припи¬ни¬лась оку¬па¬цією Кар¬пат¬ської України 14 березня 1939 ро¬ку.

Як актор, Юрій Шерегій володів універсальним та¬лан¬том перевтілення, з успіхом виконуючи ролі в драмах, кла¬сичних комедіях, фарсах, оперетах. Та водночас зав¬жди залишався умілим організатором театральної спра¬ви. Брак власної драматургії з місцевого життя спо¬ну¬кав до написання авторських п’єс. З-під його пера з’яв¬ляю¬ться один за одним драматичні твори на місцевому ма¬теріалі. Особливим успіхом у репертуарі театру «Нова сцена» користувались постановки п’єс «Нова генерація» (1929), «Слово і серце» (1934), «Голодний» (1934), «Рафі-Ма¬фі» (1935), «Танго для тебе або флірт і кохання» (1936), «Ді¬ти XX століття» (1938), «Часи минають» (1938). Важливе міс¬це в його драматургічній творчості посідає трилогія з іс¬торії Закарпаття: «Потиська Русь», «Анастасія – дочка Яро¬слава Мудрого», «Золотий меч». Написав декілька п’єс і словацькою мовою. Власною драматургією Шерегій не об¬межився. Поширюючи репертуар «Нової Сцени», він вда¬вався і до інсценізацій. Такою була ін¬сце¬ніз¬а¬ція повісті американського письменника Алоїса Воллеса «Бен-Гур» (1936 р.) з часів Христа, складена з 25 епізодів у 5-ти діях, що в змісті подавала життя Христа від його на¬ро¬дження до розп’яття. Загалом же перу Ю. Шерегія на¬ле¬жа¬ть близько трьох десятків п’єс і більше двадцяти пе¬рек¬ла¬дів драматичних творів різних жанрів українською і сло¬вацькою мовами.

1930-1934 рр. – це період, коли робилися певні спроби від¬новити діяльність українського театру в Закарпатті. Ве¬ликі надії покладалися на М. Аркаса, який перебував то-ді в Празі. Відомий актор дав згоду, хоча добре розумів, що коштів, фактично, нема, а борги надзвичайно великі. Ве¬с¬ною 1931 р. трупа, очолювана М. Аркасом становила всьго 17 чоловік. У репертуарі театру були всього дві ви¬стବви – оперета «Гейша» Сідні Джонсона і «Король ба¬ви¬ть¬ся» Рудольфа Нельсона. У 1930 році був організований «Русь¬кий театр реєстрованого дружества», в 1934 році – «Русь¬кий театр імені Миколи Карповича Садовського», «Зем¬ський підкарпатський народний театр». Хоч названі теа¬три намагалися декларувати й утверджувати мистецькі прин¬ципи Миколи Садовського, однак відродити сп¬рав¬жній професійний театр їм не вдалося. Здавалося, що на ук¬раїнську театральну ниву па Закарпатті насувається без¬просвітна темрява...

І раптом професійний театр Закарпатської Ук¬раї¬ни воскрес. Відновлення українського театру в краї не¬об¬хідно пов’язувати з іменами братів Юрія і Євгена Ш嬬ре¬гіїв, Ганни Шерегій, Василя Ткачука, Ольги Шпі¬рій, Івବна Шутка, Івана Саса та ін. Новостворений театр оде¬р¬жав назву «Нова сцена» і діяв одночасно з теат¬¬ром, який очо¬-лював М. Аркас. Цікаво, що переважна біль¬шість ак¬то¬рів «Нової сцени» були вихідцями із Закар¬пат¬тя. Ль¬вів¬ський «Новий час» повідомляв: «За почином скав¬тмай¬ст¬ра Юрія Шерегія з Великого Бичкова заложено на За¬кар¬пат¬ті Краєвий Пластовий хор. До хору вписалося нараз 46 чл嬬нів, які своїм коштом будуть з’їжджатися зі всіх сто¬рін За¬кар¬пат¬тя на проби, які відбуватимуться все в іншій міс¬це¬во¬сті. До заложення багато спричинився своїм даром єпи-скоп Стойка, який дарував для хору Кч 500». Новий те¬атр пчав свою діяльність оперою «Запорожець за Ду¬на¬єм». Ут¬ворення та діяльність «Нової сцени» були новим які¬сним етапом у розвитку театрального мистецтва на За¬кар¬патті. Хо¬ча актори і поступалися у професійному пла¬ні своїм по¬пе¬ред¬никам, однак незабаром «Нова сцена» ста¬ла ви¬со¬ко-кваліфікованим професійним театром, який здо¬був по¬пу¬ляр¬ність і визнання далеко за межами краю. Іс¬торія цьо¬го театру є яскравим прикладом са¬мо¬по¬жер¬т¬ви його ак¬то¬рів, які за власні кошти ставили вистави у різ¬них ку¬точ¬ках краю, виготовляли костюми, сприяли роз-вит¬кові сіль¬ських самодіяльних, театральних колективів тщо.

Протягом 1934-1936 рр. продовжував існувати «Русь¬кий театр ім. М. Садовського», очолюваний М. Аркасом, о䬬нак він значно поступався перед «Новою сценою». Не¬зବбаром театр Садовського припинив своє існування, і «Нва сцена», на певний час, стала єдиним театром у краї. Се¬зон 1936-1937 рр. приніс справедливе і заслужене виз¬нан¬ня «Новій сцені». Був значно оновлений репертуар те¬ат¬ру: драма Л. Валеса і Ю. Гріма «Бен-Гур», історико-по¬бу¬това драма М. Старицького «Маруся Богуславка», «О䬬руження» М. Гоголя, «Барон Кіммель» Галлера-Вольфа та ін. Таким чином, репертуар театру включав як ук¬раї¬н-ську, так і зарубіжну класику. Поповнився і склад театру. «Но¬ва сцена» провела успішні гастролі по містах За¬кар¬пат¬тя, які високо оцінила місцева періодика. 22 листопада 1936 р. актори зіграли свою ювілейну 70-ту виставу «За¬по¬рожець за Дунаєм». «Ця вистава, – повідомляло «Ук¬раї¬н¬ське слово», – пройшла з гар¬ним успіхом. Велика гім¬на¬зій¬на зала виявилася малою. Квит¬ки всі продані, а навіть ба¬га¬то публіки повернуло назад, бо не було місця. Подібне бу¬ло й на інших виставах... Гастролі завершилися по¬ста¬нов¬кою комедії «Земний рай».

Сезон 1937-1938 рр. «Нова сцена» починала в загаль¬но¬му піднесенні. У репертуарі з’явилася п’єса В. Ґренджі-Дон¬¬¬ського «Як сади зацвітуть», комедія відомого ро¬сій¬ськго письменника і драматурга В. Катаєва «Ква¬д¬ра¬ту¬ра кола», «Неофавстіяда» М. Чирського. З 1 по 8 червня 1938 р. «Нова сцена» гастролювала в Празі. Че¬хос¬ло¬ваць¬ким глядачам були запропоновані вистави «Маруся Бо¬гу¬слав¬ка», «Сорочинський ярмарок», «Запорожець за Ду-на¬єм» та «Флірт і кохання». Празька преса високо оцінила май¬стерність закарпатських аматорів сцени. Газета «Пра¬во люду» відзначала, що «Нова сцена» «зродилася, вла¬стиво, як аматорський театр, але своїм рівнем є це під¬приємство цілком мистецьке, яке могло б бути взірцем для деяких артистів і для деяких визнаних сцен. Куль-тур¬на висота, якої тут досягнено, випливає з того, що театр бу¬дують жертвенні працівники-вчителі й селяни-пи¬сьмен¬ники, що не йдуть за несмачним дешевим успіхом, але посвячуються для свого духовного покликання...»

Паралельно з «Новою сценою» весною 1936 р. виник ще один театральний колектив, який став основним кон¬¬¬курентом колективу, очолюваного Ю. Шерегієм, Зе쬬ський Підкарпатський Народний театр. Режисе¬ром пер¬ших вистав театру був чеський актор на пенсії Фран¬¬тішек Глବ¬ва¬тий. Чеські та російські п’єси, які ставив цей театр, п嬬¬рекладалися на русинську мову. Театр Ф. Главатого мବтеріально підтримувався чехословацьким урядом. Під час його гастролей в Празі вистави ЗПНТ відвідали пре¬зидент Е. Бенеш, прем’єр-міністр М. Годжа та інші чле¬ни празького уряду. У сезоні 1936-1937 рр. ЗПНТ по¬ста-вив цілий ряд п’єс, зокрема «Марішу», «Твердоголових», «Без¬таланну», «Свадьбу», «Червону каркульку», «Грозу», «За¬ча¬рованого принца», «Марусю» та багато інших.

У сезоні 1937-1938 рр. ЗПНТ очолювали відразу два р嬬жи¬сери – П. Алєксеєв, який готував російськомовні п’є¬си і В. Іва¬нов-Стахуров – українські. У цей період театр по¬ставив ви¬стави «Бедность не порок» О. Островського, «Дро¬гу цве¬тов» В. Катаєва, «Уйко з Америки» А. Бо¬буль¬сько¬го, «На¬й¬¬мич¬ка» І. Тобілевича, «Бородате не¬по¬ро¬зу¬мін¬ня» О. Слив-ки.

Наприкінці серпня 1938 р. розпочалися переговори між представниками ЗПНТ та «Нової сцени» про об’є¬д¬нан¬¬ня в єдиний театральний колектив. На пропозицію ке-рівництва ЗПНТ приєднатися акторам «Нової сцени» до ньо¬го, останні відповіли категоричною відмовою. Велика ча¬стина акторів з ЗПНТ перейшла до «Нової сцени», а ті, що залишилися, після проведення трьох останніх вистав, при¬пинили своє існування, ЗПНТ саморозпустився. Не¬зва¬жаю¬чи на яскраво виражений русофільський характер ЗПНТ, він все-таки зіграв певну роль у розвитку теа¬траль¬но¬го мистецтва в Закарпатті. Невипад¬ково його поя¬ву підтримали окремі відомі політичні діячі краю ук¬раї¬но¬філь¬ського напрямку, зокрема Августин Волошин.

У результаті Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. Уж¬город опинився в руках гортистської Угорщини. Місто за¬лишили різні установи й організації. Така доля спіт¬ка-ла і колектив «Нової сцени». Відомий закарпатський те¬а¬тр переїхав до Хуста. Останній склад «Нової сцени» був та¬ким: директор, драматург і режисер – Ю. А. Шерегій, шеф-режисер М. Аркас, хореограф і балетмейстер В. Лі¬бо¬виць¬кий, диригент Є. Шерегій, адміністратор М. Ба¬лан¬чук. Від¬криття театру «Нова сцена» в Хусті відбулося 26 л謬сто¬пада 1938 р. На виставі «Запорожець за Дунаєм» бу¬ли при¬сут¬ні А. Волошин та представники його уряду. 27 ли¬сто¬па¬да театр поставив п’єсу «Запорозький скарб». У грудні 1938 р. актори знову поставили «Запорожець за Дунаєм», а також нову прем’єру – виставу Ю. Грома «Часи ми¬наю¬ть». З січня 1939 р. на честь О. Олеся була поставлена дра¬ма «Над Дніпром».

Переїзд театру до Хуста мав і свої позитиви. Так, у ли¬сто¬паді 1938 р., у часи існування Карпатської України, те¬атр «Нова сцена» отримав статус стаціонарного дер¬жав-но¬го театру з офіційною назвою «Український державний нବціональний театр «Нова сцена» в Хусті». Праця «Нової сце¬ни» по відродженню національної свідомості українців За-карпаття відзначалася насамперед наявністю в ре¬пер¬туа¬рі театру вистав за творами української класичної дра¬ма¬тичної і співочої драматургії, а також вистав за п’єсами за-карпатських українських драматургів. Якщо до 1938 ро¬ку театр «Нова сцена» був пересувним, що сприяло за¬лу¬чен¬¬¬ню до роботи у ньому місцевих аматорів театрального мис-тец¬т¬ва, то з листопада цього ж року «Нова сцена» стає фак¬тич¬но професійним українським закарпатським те¬ат¬ром, і йо¬го творчий колектив тепер складають учителі й ін¬те¬лі¬ген¬ція Великого Бичкова, Хуста та ін¬ших роз¬та¬шо¬ваних по¬б¬лизу сіл і містечок, тобто вик¬люч¬но вихідці із За¬кар¬пат¬тя.

Доля Хустського українського національного театру «Н¬¬¬¬ва сцена», як і доля Карпатської України, очо¬лю¬ва¬ної президентом Августином Волошиним, була тра-гіч¬ною. Ще 8 березня 1939 р. в Хусті театр поставив виставу «Со¬рочинський ярмарок», а 11-12 березня в Королеві – «Над Дніпром» і «Місяць і зоря». На 14 березня було ви¬рі¬ше¬но поставити виставу «Гайдамаки», «але завтра вже тек¬ла кров у Хусті... Остання генеральна репетиція через стрі¬ля¬нину вже не відбулася... Не можна писати спокійно про цей день... Можна б «театральним терміном» наз¬ва¬ти йо¬го «генералкою трагедії»… актори театру в залі проб го¬лос¬¬¬но плакали…» 15 березня 1939 р. театр «Нова сцена» пр謬пинив своє існування. Трагічний фінал Карпатської Уꬬраїни був також трагічним фіналом Хустського ук¬раї¬н¬сько¬го театру «Нова сцена»...

Таким чином, протягом всього міжвоєнного періоду цен¬тром театрального мистецтва в Закарпатті були Уж¬го¬род, а згодом Хуст. Однак це зовсім не свідчить про те, що не діяли театри в окремих містах краю. Уже в другій по¬лвині 20-х років виникає драматичний гурток, який п嬬ретворився в театр, у Берегові. У с.Егреші вчитель Іван Ти쬬канич заснував місцевий гурток при «Просвіті». Ре¬жи¬сер М. Біличенко в Ужгороді створив драмгурток «Брат¬ства св. Кирила і Методія», який поставив п’єсу І. Франка «Учи¬тель». Необхідно відмітити, що місцеві драматичні гур¬¬тки нерідко виникали з ініціативи колишніх акторів крବйових театрів. З ініціативи С. Петрашка, М. Русинка і Я. Бірчака у Празі виник драматичний гурток «Вер¬хо¬ви¬на». У 1929 р. «Верховина» поставила десять вистав у різ¬них мі¬стах Закарпаття, що зробило певний вплив на збі¬ль¬¬шення кіль¬кості місцевих гуртків. Один за одним ви¬ни¬кають дрବ쬬гуртки у Великому Бичкові, Росішці, Невицькому, Біл¬¬ках, Тересві. У селі Ізки, що на Міжгірщині, виникає сп¬рав¬жній театр, який очолює активіст місцевої «Про¬сві¬ти» С. Бобинець. Аналогічний театральний колектив ви¬ни¬кає в с.Колочава – його очолив М. Шимоня. Таким чином, те¬ат¬¬ральне життя не обходило і гірські куточки краю.

Активно розвивалася аматорська діяльність гуртків у М󬬬¬качеві. Вони виникали під егідою як товариства «Пр¬світа», так і «Общества им. Духновича». 6 травня 1932 р. дра-мгурток «Молодь» поставив у Мукачеві виставу «С󬬬часні ді¬ти». У лютому 1938 р. у Мукачеві виникла «Дра¬мବтична Сту¬¬дія імені Федора Корятовича», ініціатором якої був про-фе¬сор Олекса Приходько. Студія поставила в謬стави «Шель¬мен¬ко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, «С󬬺¬та» І. Кар¬пен¬ка-Карого, «Сон весняної ночі» Усе¬н¬ка-Гармаша та ін.

Отже, театральне мистецтво на Закарпатті у 20-30-х роках XX ст. відіграло визначну роль як у розвитку са¬мго те¬ат¬ру як такого, так і у піднесенні куль¬турного рів¬ня на¬се¬лен¬ня краю, його національної свідомості. «Театр на За¬кар¬патті, як і вза¬га¬лі в українському народі, – писав су¬час¬ний зарубіжний до¬слід¬ник В. Маркусь, – відограв вий-нят¬кову роль націо¬наль¬но¬го каталізатора, а навіть про¬буд¬ника... театр став школою на-родного са¬мо¬ус¬ві¬дом¬лен¬ня, засобом пізнання свого ми¬ну¬ло¬го, зрозуміння своєї вчо¬рашньої і нинішньої долі, гераль¬дом, що закликав на¬род творити своє краще завтра. Це у ви¬щій мірі сто¬сує¬ться українського Закарпаття». Сучасні до¬слід¬ники теа¬траль¬¬ного мистецтва краю розділяють точку зо¬ру відомого дос¬¬лідника. Шлях Закарпатського українського прфе¬сій-ного театру охоплював неповних два десятиліття – від 21 січня 1921 року до 13 березня 1939 року. Це був шлях від «Русь¬ко¬го театру» товариства «Просвіта» до ук¬раї¬н¬¬ського на¬ціо¬наль-ного театру «Нова сцена». Він за¬слу¬жив доброї згадки і ве¬ли¬кої пошани нащадків за священну пра¬цю на ниві від¬ро¬джен¬ня української куль¬тури і підне¬сен¬ня націо¬нальної сві¬до¬мос¬ті зବкар¬пат¬ських українців у 20-30-х роках XX століття.

Музика

Як стверджують сучасні мистецтвознавці, початки пр¬фе¬сійного музикування на Закарпатті пов’язані з ре¬лігійними інституціями (див.: Т. Росул. Музичне життя За¬карпаття 20-30-х років ХХ ст. – Ужгород, 2008. – С.139-144. Тут і далі наші виклади ґрунтуються переважно на мବ¬теріалах названої монографії – В. З.). Із такими мір¬ку¬ван¬¬нями погоджуємось. У часи угорського панування єди¬ним культурним осередком Закарпаття була церква. Вона кон¬солідувала навколо себе кращих представників ру¬син¬ської (української) спільноти. Церква і монастирі були ос¬нов¬ним каналом, через який населення прилучалось до єв¬ро¬пейської культури. Саме з діяльністю хору Уж¬го¬род¬сько¬го греко-католицького кафедрального храму «Гармонія», зବ¬¬¬снованого у 1833 р. Констянтином Ма¬те¬зон¬ським, по¬в’я¬¬¬за¬не закладення основ хорової музичної тра¬диції краю. У 1933 р. музична громадськість Під¬кар¬патсь¬кої Ру¬сі ши¬ро¬ко відзначила сторіччя заснування хо¬ру. Юві¬лей¬ні кон¬цер¬ти «Гармонії» з великим успіхом від¬бу¬ли¬сь у містах і селах краю та за його межами. Хор «Гар¬мо¬нія» діяв до 1944 р.

Із включенням Закарпаття до складу Чехословаччини скла¬лися сприятливі умови для розвитку професійного му¬зич¬ного мистецтва. Період 20-30-х років ХХ ст. ха¬ракте¬ри¬зується формуванням нової генерації мистецької ін¬те¬лі¬ген¬ції, яка брала активну участь у культурному процесі. Зок¬рема, нові тенденції розвитку музичної культури про¬я¬ви¬лись у зміні характеру музичного побуту, на¬родженні но¬вих форм мистецького спілкування. Музика стала ск¬ла¬до¬вою час¬тиною майже усіх сфер суспільного буття. Нас¬лід¬ком цьго у першій половині 20-х років ХХ ст. поч¬и¬нає¬ться ак¬тив¬ний процес формування музичних і культурно-ос¬вітніх то¬вариств та організацій, їх кількісне і якісне зро¬стан¬ня.

Культурницькі потреби, в тому числі й музичні, най¬шир¬ших верств населення реалізувались у двох най¬ма¬со¬ві¬¬ших культурно-освітніх організаціях краю – «Просвіта» та «Товариство ім. О. Духновича». Вони формували шля¬¬хи ро第¬повсюдження досягнень української і світової му¬зики на Підкарпатській Русі й сприяли формуванню та на¬ла¬го¬джен-ню музичних зв’язків краю з іншими регіонами. То¬ва¬риство «Просвіта» музичними засобами пропагувало до¬сяг¬нення української культури, сприяло формуванню ук¬раї¬нської національної ідеї в Підкарпатській Русі. Але слід зазначити, що так зв. «духновічовці», свідомо чи ні про¬па¬гу¬вали так зв. «общерус¬ско¬сть» на противагу українськості місцевого населення За¬кар¬паття. Тим самим поглиб¬лю¬ва¬ли розкол спільноти, ус¬клад¬нили процес формування на¬ціо¬нальної свідомості. Однак, незважаючи на всі пере¬шко¬ди, інтенсивна пра-ця інтелігенції загалом принесла пози¬тив¬ні плоди у га¬лу¬зі культури, в тому числі й музичної.

Найпершим із музичних інституцій того часу вва¬жаю¬ть Ужгородське товариство любителів музики «Фі¬лар¬мо¬нія», до складу якого на початку 1920 р. входили хор, ор¬ке¬стр, музична школа, згодом музично-драматичне то¬ва¬ри¬ство «Боян». Колективи «Філармонії» проводили активну хо¬рову концертну діяльність у першій половині 20-х років. Згодом виникає і успішно діє широка мережа хрових колективів та хорових товариств, які відігравали в謬рішальну роль у ста¬новленні музичної культури За¬кар¬пат¬тя 20-30-х років ХХ ст. Одним із перших визначних хо¬рів був хор під керівництвом М. Садовського при «Русь-ко¬му театрі» «Просвіти», який зро¬бив значний внесок у роз¬ви¬ток професійного музичного мис¬тецтва Під¬кар¬пат¬ської Русі. У краї виникали і діяли де¬ся¬тки хорів при гім¬на¬зіях, се¬мі¬на-ріях, академіях, школах, чи¬тальнях, церквах то¬що. Процес формування хорового мис¬¬¬тецтва ствер¬джу¬вав з’їзд «Руських національних хо¬рів» Під¬карпатської Русі, який відбувся в Ужгороді 1926 року. Від¬криття з’їзду від¬бу¬лося в залі ре¬аль¬ної гімназії під про¬текторатом ви-дат¬но¬го політичного і гро¬мад¬сько-куль¬тур¬ного діяча краю о.Августина Волошина.

У 30-х роках продовжувала діяти велика кількість хо¬рів, число яких досягло150-170 колективів. В їх ор¬га¬ні¬за¬ції особлива увага і заслуга належить учителям, які не шко¬ду¬вали часу і сил для підтримки і розвитку культурних праг¬нень народу. Кожна етнічна група, що проживала на Під¬карпатській Русі, створювала свої національно-куль¬тур¬ні то¬вариства, при яких діяли хори та оркестри різних скла¬дів. Так, у 20-30-х роках серед чехословацької спіль-но¬ти виділялись товариства імені Б. Сметани і «Сокіл». Разом з хором вони діяли в Ужгороді, Мукачеві, Іршаві, Королеві, Бе¬регові, Хусті, Рахові, В. Березному, Білках та ін., про¬па¬гую¬¬чи здебільшого національне мистецтво. Активну кон¬це𬬬тну діяльність серед угорського населення у 30-х ро¬ках проводили Карпато-угорське хорове товариство та му¬-зичне товариство «Mozaik». Численні хорові колективи прବ¬цювали в слов’ян¬ському центрі української та росій¬сь¬кої культури в Празі.

Таким чином, у 20-30-х роках ХХ ст. Закарпаття було охоп¬лене широкою мережею хорів та хорових товариств. По¬руч із масовим аматорським рухом в Підкарпатській Ру¬сі формується виконавство на професійній основі. На ни¬ві музичного життя починають працювати окремі діячі, які проводять активну концертну діяльність, формують свої школи та закладають основи виконавства. Серед них ви¬діляються такі імена, як Олександр Кізима, Олекса Пр謬ходь¬ко, Степан Фенцик, Федір Шимоновський, Іван Рман¬¬ченко, Віктор Желтвай, Степан Дудинський, Ро¬ман Ки¬р¬чів, Михайло Рощахівський, Іоанн Бокшай, Сіон Сіль¬вай, Петро Милославський, Григорій Гузен¬ний та багато-ба¬гато інших. Величезна кількість хорових ко¬леꬬтивів Під¬кар¬патської Русі 20-30-х років ХХ ст. свідчить про могутнє націо¬нальне і культурне відродження краю. Ве¬личезне зро¬стання у ці роки ролі масового співу пояснюється на¬й¬більшою доступністю засобів хорового мистецтва для ши¬-роких верств населення. За стверджен¬ням сучасних дос¬лід¬ників, хоровий спів став каталізатором про¬цесу ку¬ль¬¬¬тур¬но¬го відродження та одним із засобів залу¬чен¬ня Під¬кар¬пат-ської Русі до світової мистецької скар¬б¬ни¬ці. На цьо¬му фо¬ні найяскравішою зіркою на небосхилі про¬фесійного му¬¬зич¬но¬го мистецтва краю була творча й пед¬а¬го¬гічна дія¬ль¬ність Де-зи¬дерія Задора (1912-1985 рр.). Як ви¬кна¬ве¬ць він зробив ве¬личезний внесок у попу¬ля¬ри-зацію світової му¬¬зич¬ної кла¬сики в Закарпатті. Висока ви¬ко¬навська май¬стер¬¬ність, еру¬диція, емоційність, прек¬рас¬не від¬чуття сти¬лю поставили Д. Задора в ряд відомих євро¬пейських піа-ні¬стів. Але ви¬ко¬навство не було єдиною сфе¬рою творчих плବнів митця. У подальшому Д. Задор зо¬се¬ре¬див свої зу¬си묬ля і енергію у композиторській та пе¬да¬го¬гіч¬ній галузях, зବкін-чуючи слав¬ний життєвий і твор¬чий шлях про¬фе¬со¬ром Ль¬вівської кон¬сер¬ваторії ім. М. Ли-сенка.

Музичне життя і музична культура Закарпаття 20-30-х ро¬ків проявились переважно у таких формах, напрямах і за¬ходах: 1. Академії, що проводились різноманітними то¬ва-риствами з нагоди важливих подій історичного або на¬ціо¬наль¬ного значення. Вони відбувались у містах, міс¬теч¬ках і се¬лах й до певного часу були підґрунтям для ви¬ко¬нан¬ня тво¬рів місцевих композиторів. 2. Музичні концерти міс¬цевих або чужоземних виконавців, які уможливлювали зна¬йом¬ст¬во широкої громадськості із спадщиною виз¬нач¬них ком¬по¬зи-торів Європи, Росії, України, краю. Особливе зна¬чення тут по¬сідали лекції-концерти. 3. Виступи учнів му¬зичних шкіл та гімназій. 4. Огляди і конкурси хорових ко¬лективів, ор¬ке¬ст¬-рів, співаків. 5. Ра¬діоконцер¬ти. На дум¬ку окремих до¬слід¬ни¬ків (О. Грін, Т. Росул), діяльність му¬зич¬¬них організацій, то¬ва¬риств і установ, професійних му¬з謬кан¬тів, урізно¬маніт¬нен¬ня форм музикування між¬воєн¬но¬го пе¬ріоду сприяли не¬бу¬ва¬ло¬му досягненню прогресу в му¬¬зич¬ному житті Закарпаття. Це двадцятиліття названо «му¬¬зич¬ним Ренесансом краю».

Живопис

Одним із проявів національного і культурного від¬ро¬джен¬ня русинів-українців Закарпаття у 20-30-х ро¬ках минулого століття було виникнення і розвиток за¬кар¬пат¬ської школи живописного мистецтва. Оскільки саме за¬карпатські художники, поряд із літературою і теат¬раль¬ним мистецтвом, виконували важливу громадсько-сус¬піль¬ну функцію – будителів національної самосвідомості ру¬си¬нів-українців краю. Процес національного і культурного від¬родження, який визрів і набув тоді на Закарпатті об’єк¬тив¬ного характеру, на думку окремих дослідників, «знай¬шов свій оригінальний вираз у образотворчому мистецтві че¬рез творчість художників Закарпатської школи жи¬во¬пи¬су» (див.: Нариси історії Закарпаття. Т.ІІ. – С.430). Пе¬ре¬важ¬на більшість закарпатських майстрів пензля пройшли ви-соку професійну підготовку в європейських художніх ака¬деміях Будапешта, Відня, Мюнхена, Парижа, Праги. У той же час вони були тісно пов’язані із найширшими на-родними верствами рідного краю. У 1931 р. був ство¬ре¬ний Союз художників Підкарпатської Русі. Більшість із них працювали викладачами гімназій, народних шкіл, ор-га¬нізаторами самобутніх мистецьких товариств, творчих об’єд¬нань, організацій тощо. До засновників закарпатської шко¬ли живопису, її успішного розвитку й славної народної до¬-мінанти 20-30-х років належать яскраві постаті Й. Бок¬шая (1891-1975), А. Ерделі (1891-1955), А. Коцки (1911-1987), Ф. Манайла (1910-1978), Е. Контратовича (р. н. 1912), В. Борецького (1920-1990), Г. Глюка (192-1983), З. Шо묬те¬са (1909-1990), Е. Грабовського (1892-1955) та інших. Во¬ни діяли і розвивали свою майстерність на основі гли¬бо¬ко¬го розуміння філософії життя-буття свого на¬роду, то¬го¬час¬но¬го суспільства, неповторних природних краєвидів рід¬но¬го краю тощо. Все це зображували на своїх полотнах і гра¬фічних аркушах, застосовуючи гі¬пер¬болізм мажорної то¬нальності, кольорове рішення, ін¬тен¬сив¬ність ліній та кра¬й¬нє узагальнення. Загальнов¬жи¬ва¬ни¬ми серед мис¬тецт¬воз¬навців та громадської спільноти стали пнят¬тя «Бок¬ша¬їв¬ська осінь», «Річки Ерделі», «Манайлівська Гу¬цуль¬щина», «Шол¬тесова Верховина», «Кашшаївська зима» та ін. До¬сяг¬нен¬ня закарпатської школи живопису 20-30-х ро¬ків є без¬пе¬реч¬ни¬ми. Своє продовження вона отримала і в по¬даль¬ші часи, бу¬дучи прикладом вірного служіння на¬ро¬до¬з¬нав¬чим ідеалам рід¬ного краю. Великою повагою ко¬ри¬сту¬ва¬лася кар¬па¬то-русь¬ка скульптор Олена Мондич – а⬬тор бюс¬тів О. Дух¬но-ви¬чу, Е. Фенцику, О. Добрянському, О. Митраку, м¬ну¬мен¬таль¬ного пам’ятника О. Духновичу в Пря¬шеві.

Значних успіхів на Закарпатті досягло народно-при¬кла¬д¬не мистецтво. Про це засвідчила організована 1924 р. ви¬ставка у Празі під назвою «Життя і мистецтво Под¬кар¬пат-ской Руси». На ній було представлено витвори майстрів на¬родного декоративно-вжиткового і кустарного ви¬роб¬ни¬цтва із 16 округів краю: килимарство, гончарство, різьба по дереву, взуття, одяг, рушники, покривала, скатерті, се¬р¬¬ветки, сорочки, спідниці, фартухи тощо. Виставка прой¬ш¬ла з великим успіхом. Виставочні ек¬спо¬зи¬ції репрезен¬ту¬вали собою не тільки музейно-науковий ін¬те¬рес, але й були поставлені на виробничо-кустарну, пе¬ре-важ¬но рукодільну, основу з метою реалізації відповідної пр¬дукції. Із 1920 р. почали відкриватись на Закарпатті так зв. «ремесельські шко¬ли». У 1936 р. діяло 25 таких шкіл у всіх окружних міс¬теч¬ках краю. У мистецькому пла¬ні най¬зна¬менитішою із та¬ких навчальних закладів була дер¬¬жавна про¬фесійна школа по обробці деревини у с. Ясі¬ня, за¬сно¬ва¬на у 1921 р. На дум¬ку шкільного реферату, у тବкій школі по¬вин¬ні вра¬хо¬ву¬ва¬ти¬ся традиції народного ху¬до欬¬нього різь¬бяр¬ства Гуцульщини. До речі, в Ясінській шк¬¬лі вчився май¬бут¬ній народний ху¬дожник України Ва¬с謬¬ль Свида.

На промислову основу при школах було поставлено трବ¬¬¬¬диційне для краю кошикарство. Його центрами були Ір¬шав¬ський, Свалявський і Хустський райони. Ко¬ши¬кар-ські майстерні Підкарпатської Русі брали участь у між¬на¬ро䬬¬них виставках Чехословаччини, Англії, Бельгії, Гол¬лан¬дії. За свої витвори майстерні й народні умільці одер¬ж¬у¬ва¬ли ди¬пло¬ми і золоті медалі. У народному побуті й пред¬ме¬та¬х ужит¬ку знач¬ну роль відігравали карпато-руські ви¬ши¬в¬¬¬¬ки.

Архітектура та будівництво

Входження Закарпаття до Чехословаччини отримало рବ¬дикальний вплив і на розвиток будівничої справи та архітектури краю. Виходячи із насущних амбіцій і пбу¬тово-адміністративних потреб та запитів чеського чи¬нов¬ництва, а також тогочасних економічних і соціально-куль¬турницьких процесів уже із середини 20-х років почи¬на¬єть¬ся розбудова міст – Ужгорода, Мукачева, Берегова, Се⬬¬¬люша, Хуста, Тячева, Солотвина. Прокладаються між н謬¬ми нові сучасні дороги з твердим покриттям, будуються чис¬ленні мости, проводиться широка гідроізоляція. Роз¬бу¬д¬ва міст Закарпаття вперше набуває концептуального плବ-нування, в розробці й здійсненні якого беруть ак¬тив¬ну участь чеські архітектори-конструктивісти. Ви¬хід¬ним кредо їх будівничої творчості набуває принцип фун¬к¬ціо¬нальної ор¬га¬нізації простору для конкретного жит¬тє¬во¬го і ви¬роб¬ни¬чо¬го про¬цесу.

Представники нового ар¬хі¬тек¬тур¬ного сти¬лю бу¬ли пере¬ко¬на¬ні, що новобудова повинна від¬повідати ути¬лі¬та¬р¬ному при¬зна¬ченню і разом з тим мати свою худож¬ню ви¬раз-ність. Са¬ме до таких композицій від¬но¬сяться всі ад¬міні¬стра¬тивні, жи¬т¬¬лові і технічні будови кон-структивістів у міс¬тах, містечках і навіть у великих се¬лах Закарпаття.

Найвиразніше ці принципи знайшли втілення в роз¬бу¬до¬ві нових адміністративно-житлових кварталів Ужгорода (Ма¬лий та Великий Галагов), комплексних лікарень в Му¬ка-чеві, Берегові, Севлюші, кварталах родинних будинків-вілл на лівому березі Латориці та ансамблів житлових бу¬дин¬ків вулиці Кірова в Мукачеві, ансамблю навколо гім¬на¬зії в Хусті, комплексній розбудові Солотвина. Прое¬кту¬ван¬ня цих та інших урбаністичних комплексів проводилось у ві¬домих світові майстернях архітекторів-конструктивістів Й. Гочара, професора Фірлінгера, А. Крупки та ін. Бу¬дів¬ниц¬тво здійснювали будівельні фірми із Праги, Пільзня, Бр¬но та їх філіали в Ужгороді, Мукачеві, Хусті. Будівничі-конструктивісти не знали «довгобуду». Будівельні замов¬лен¬ня виконувались у строго визначені терміни із високою які¬стю. Це і по сьогодні наочно проступає в ансамблях площ Народної, Пушкіна, всього правобережжя Ужгорода. Так звана «Народна рада» (монументальна будова зем¬сько-го управління) на пл. Народній була побудована всього за два роки, 1934-1936, за проектом архітектора А. Крупки. Бу¬дова вражає естетичним раціоналізмом, мо¬ну¬мен¬таль¬ні¬стю і одночасно є незвично легкою і простою у ком¬по¬зи¬цій¬ній довершеності архітектурного смаку.

Будівельна активність в Ужгороді 20-30-х років не об¬ме¬жу¬валася адміністративними комплексами і житловими квар¬¬талами, замовленими державою. Значний рух па¬ну¬вав та¬кож в індивідуальній та громадській забудові. Роз¬пла¬но¬ва¬но було під забудову понад 800 тис. кв. м те¬ри¬то¬рії міста, де виникли цілі вулиці родинних вілл. На жер¬тов¬ні кошти дер¬жави і громадян-патріотів Підкарпатської Ру¬сі у 1928 р. по вул. Другетів, 21 у м. Ужгороді постав модер¬ний і со¬лід¬ний Народний дім товариства «Прсвіта». Будова ви¬ко¬нана за про¬ектом архітектора А. Фо¬до¬ра та інженера Е. Ег¬решія.

Успішно розбудовувались у 20-30-х роках Мукачево, Б嬬регово, Севлюш (Виноградово), Хуст, Солотвино тощо. Так, Мукачево із типового іудейського містечка пе-ретво¬рю¬валось у економічний і культурний центр. У кон¬струк¬тив¬ному стилі забудовувався міський центр. Тодішні но¬воз¬ведені службові, громадські житлові будинки і понині є цінними пам’ятниками конструктивістської модерної ар¬хі¬тектури європейського значення. Комплексна забудова у мо¬дерному європейському стилі проводилась і в Берегові, Ви-ноградові, Хусті. В останньому зведена була ад¬мі¬ні¬стра¬тив¬на будова окружного управління, де в 1938-1939 рр. роз¬міщався уряд Карпатської України на чолі з о. А. Во¬ло¬ши¬ном. Тут було розбудовано комплексно цілий квартал для урядовців, вчителів, лікарів. Комплексну забудову от¬ри¬мало також містечко Солотвино – центр закарпатського со¬ледобування. Навколо центральної площі з 1936 р., за прое¬ктом празького архітектора Й. Гочара, стали зво¬ди¬ти¬сь двоповерхові житлові будинки для робітників й уп¬рав¬лін¬ців, будови загальної і середньої школи, Гірничого уп¬рав¬ління, пошти, поліцейського управління, магазин. У сти¬¬лі конструктивізму тут побудована і церква. Май¬же у всіх містах, містечках і великих селах будувались шкли і навчальні заклади за останнім словом техніки та ар¬хітектурної думки, яка домінувала тоді у цен¬траль¬но¬єв¬рпейському будівництві та архітектурі.

Варто згадати, що у 20-30-х роках на Закарпатті ус¬піш¬но займалась розбудовою туристичної галузі Че¬хос¬ло¬ваць¬ка туристська спілка, зусиллями якої були побудовані ту-ристські готелі й бази у Волівці, Рахові, Ясиня, Берегові, Ху¬сті, Мукачеві, Солотвині, Синевирі, Волосянці, Во¬ло¬во¬му, на Менчуї, полонині Руній, полонині Рогнеско тощо.

Звернено увагу і на сферу розбудови шляхів спо¬лу¬чен¬ня та доріг краю. Практично до 1919 р. на Закарпатті ас¬фал¬ьтових доріг не було. А за період 20-30-х років по¬бу¬до¬ва¬но 500 км доріг з твердим покриттям за¬галь¬но¬дер¬жав¬но¬го значення, 98 км доріг місцевого значення. На них зве¬дено біля 200 мостів. Одночасно із розбудовою до¬рож¬ньо-шля¬хо¬вої системи велись роботи по регуляції річок і птоків, бу¬дів¬ни¬цтво на місцевій основі електростанцій то¬що.

Але після окупації Закарпаття 1939 р. фашистською Угор¬щиною активне громадянське будівництво при¬пи¬ни¬лось. Правлячі кола і влада Угорщини готувались і згодом брала активну участь у війні, яка була абсурдом не тіль¬ки для угорського населення, але і для всього єв¬ро¬пей¬сько¬г¬о і світового демосу.