Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Модуль 1 Інформатика.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
16 Мб
Скачать
☆
  1. Загальні основи операційних систем

    1. Призначення і функції ос

Ідея комп'ютера була запропонована англійським математиком Чарльзом Беббіджем (Charles Babbage) у середині дев’ятнадцятого століття, але внаслідок недостатнього розвитку технологій того часу вона не могла бути реалізована.

Справжнє народження цифрових обчислювальних машин відбулося в середині 40-х рр. ХХ ст. Саме тоді були створені перші лампові обчислювальні пристрої. Вони були скоріше предметом науково-дослідної роботи, непридатним для вирішення яких-небудь практичних завдань із інших прикладних областей. Їхнім проектуванням, програмуванням і експлуатацією займалася та сама група людей. Програмування здійснювалося винятково машинною мовою, не було ніякого системного програмного забезпечення, крім бібліотек математичних і службових підпрограм, які програміст міг використовувати для того, щоб не писати щораз коди, що обчислюють значення якої-небудь математичної функції або керуючі стандартним пристроєм введення-виведення. ОС тоді ще не з’явилися, а всі завдання організації обчислювального процесу вирішувалися вручну кожним програмістом з пульта керування – примітивного пристрою введення-виведення, який складався із кнопок, перемикачів та індикаторів.

У середині 50-х років розпочався наступний період у розвитку обчислювальної техніки, пов’язаний з новою технічною базою – напівпровідниковими елементами. З їхньою появою зменшилися розміри комп’ютерів, виросла швидкодія процесорів, збільшилися обсяги оперативної й зовнішньої пам’яті. Комп’ютери стали надійнішими, тепер вони могли безупинно працювати настільки довго, що на них можна було покласти виконання дійсно важливих практичних завдань.

Поряд з удосконалюванням апаратури помітний прогрес спостерігався також в області автоматизації програмування й організації обчислювальних робіт. У ці роки з’явилися алгоритмічні мови, і в такий спосіб до бібліотек математичних і службових програм додався новий тип системного програмного забезпечення – транслятори. Але як би швидко й надійно не працювали оператори, які здійснювали керування обчислювальним процесом, вони вже не могли змагатися в продуктивності з роботою пристроїв комп’ютера. Більшу частину часу комп’ютер простоював чекаючи, поки оператор запустить чергове завдання. А оскільки процесор являв собою досить дорогий пристрій, то низька ефективність його використання означала низьку ефективність використання комп’ютера в цілому, при цьому витрати на комп’ютерну обробку даних зростали. Таким чином,максимальне завантаження апаратних засобів стало однією з головних вимог використання комп’ютерів, а мірою ефективності їхнього використання стала пропускна здатність. Для вирішення цієї проблеми були розроблені перші системи пакетної обробки, які автоматизували всю послідовність дій оператора з організації обчислювального процесу. Ранні системи пакетної обробки стали прообразом сучасних ОС, вони стали першими системними програмами не для обробки даних користувача, а для керування обчислювальним процесом. У ході реалізації систем пакетної обробки була розроблена формалізована мова керування завданнями, за допомогою якої програміст повідомляв систему й оператора, які дії і в якій послідовності він хоче виконати на обчислювальній машині. Типовий набір директив звичайно включав ознаку початку окремої роботи, виклик транслятора, виклик завантажника, ознаки початку й кінця вихідних даних. Оператор становив пакет завдань, які надалі без його участі послідовно запускалися на виконання керуючою програмою – монітором. Крім того, монітор був здатний самостійно обробляти аварійні ситуації, які найчастіше зустрічаються при роботі користувальницьких програм, такі як відсутність вихідних даних, переповнення регістрів, ділення на нуль, звертання до неіснуючої області пам’яті тощо. Зазвичай пакет був набором перфокарт, але для прискорення роботи він міг переноситися на зручніший носій, наприклад на магнітну стрічку або магнітний диск. Сама програма-монітор у перших реалізаціях також зберігалася на перфокартах або перфострічці, а в пізніших – на магнітній стрічці й магнітних дисках. Ранні системи пакетної обробки значно скоротили витрати часу на допоміжні дії з організації обчислювального процесу, а виходить, був зроблений ще один крок для підвищення ефективності використання комп’ютерів, однак при цьому програмісти-користувачі втратили безпосередній доступ до комп’ютера.

1961 р. – у продаж надійшла перша інтегральна схема (ІС) на пластині кремнію.

У 1965-1975 рр. відбувся перехід від окремих напівпровідникових елементів до інтегральних мікросхем, що відкрило шлях до появи наступного типу комп’ютерів. Більші функціональні можливості інтегральних схем уможливили здійснення на практиці складних комп’ютерних архітектур, таких, наприклад, як IBM/360. У цей період були реалізовані практично всі основні механізми, властиві сучасним ОС: мультипрограмування, мультипроцесорність, підтримка багатотермінального багатокористуваль-ницького режиму, віртуальна пам’ять, файлові системи, розмежування доступу й мережна робота. У ці роки величезного значення набуває системне програмування, яке з напрямку прикладної математики перетворюється в галузь індустрії, що робить практичний вплив на діяльність мільйонів людей.

Революційною подією даного етапу з’явилася промислова реалізація мультипрограмування – способу організації обчислювального процесу, при якому в пам’яті комп’ютера знаходилося одночасно декілька програм, які поперемінно виконуються. Таке вдосконалення значно поліпшило ефективність обчислювальної системи – комп’ютер використовувався тепер постійно. До цього часу відбулася серйозна зміна в розподілі функцій між апаратними й програмними засобами комп’ютера. ОС ставали невід’ємними елементами комп’ютерів, відіграючи роль “продовження” апаратури. У перших обчислювальних машинах програміст, прямо взаємодіючи з апаратурою, міг здійснити завантаження програмних кодів, а потім вручну запустити програму на виконання. У комп’ютерах 60-х років більшу частину дій з організації обчислювального процесу взяла на себе операційна система. У більшості ж сучасних комп’ютерів взагалі не передбачено навіть теоретичної можливості виконання якої-небудь обчислювальної роботи без участі ОС. Після включення живлення автоматично проводиться пошук, завантаження й запуск ОС, а у випадку її відсутності комп’ютер просто припиняє свою роботу. Реалізація мультипрограмування зажадала внесення дуже важливих змін в апаратуру комп’ютера, спрямованих безпосередньо на підтримку нового способу організації обчислювального процесу. При поділі ресурсів комп’ютера між програмами виконувалися завдання із забезпечення швидкого перемикання процесора з однієї програми на іншу, а також надійного захисту кодів і даних однієї програми від ненавмисного або навмисного псування іншою програмою. У процесорах з’явилися привілейований і користувальницький режими роботи, спеціальні регістри для швидкого перемикання з однієї програми на іншу, засоби захисту областей пам’яті, а також розвинена система переривань. Апаратна підтримка ОС стала з тих пор невід’ємною властивістю практично будь-яких комп’ютерних систем, включаючи персональні комп’ютери.

Ще однією важливою тенденцією цього періоду є створення сімейств програмно-сумісних машин і ОС для них. Прикладами таких сімейств, побудованих на інтегральних мікросхемах, є серії машин IBM/360 і IBM/370, їхні радянські аналоги – машини серії ЄС, PDP-11 і комп’ютери вітчизняного виробництва СМ-3, СМ-4 і СМ-1420.

1965 р. – розпочато випуск сімейства машин третього покоління IBM/360 (США).

1970-і р. – розпочато випуск сімейства малих ЕОМ міжнародної системи (СМ ЕОМ). На фотографії ЕОМ СМ-3.

Незабаром ідея програмно-сумісних машин стала загальновизнаною. Програмна сумісність вимагала й сумісності ОС, що припускає можливість роботи на великих і малих обчислювальних системах з різноманітною периферією в комерційних і науково-дослідних галузях. ОС, побудовані з наміром задовольнити всім цим украй суперечливим вимогам, виявилися надзвичайно складними. Вони складалися з мільйонів асемблерних рядків, написаних тисячами програмістів, і містили сотні тисяч помилок, що викликали нескінченний потік виправлень. ОС цього покоління були дуже дорогими – наприклад, розробка OS/360, обсяг коду якої становив усього (за сучасними мірками) 8 Мбайт, коштувала компанії IBM 80 мільйонів доларів. Варто помітити, що, незважаючи на безліч проблем і зауважень, OS/360 і інші, подібні їй, ОС задовольняли більшості вимог споживачів. За це десятиліття був зроблений величезний крок уперед і закладений міцний фундамент для створення сучасних ОС.

На початку 70-х років з’явилися перші мережні ОС, які на відміну від багатотермінальних ОС дозволяли не тільки розосередити користувачів, але й організувати розподілене зберігання й обробку даних між декількома комп’ютерами, зв’язаними електричними мережами. Програмні модулі, що реалізують мережні функції, з’являлися в ОС поступово, у міру розвитку мережних технологій, апаратної бази комп’ютерів і виникнення нових завдань, що вимагають мережної обробки даних. І хоча теоретичні роботи із створення концепцій мережної міжкомп’ютерної взаємодії велися майже із самої появи обчислювальних машин, значущі практичні результати з об’єднання комп’ютерів у мережу були отримані наприкінці 60-х, коли за допомогою глобальних зв’язків і техніки комутації пакетів удалося реалізувати взаємодію машин класу мейнфреймів (мейнфрейм – універсальна ЕОМ великої потужності, зазвичай використовувана одночасно декількома користувачами, які працюють на терміналах, підключених до неї і суперкомп’ютерів. Ці дорогі комп’ютери часто зберігали унікальні дані й програми, доступ до яких необхідно було забезпечити широкому колу користувачів, що перебували в різних містах на значному видаленні від обчислювальних центрів. У 1969 році Міністерство оборони США ініціювало роботи з об’єднання суперкомп’ютерів оборонних і науково-дослідних центрів у єдину мережу ARPANET, у яку ввійшли комп’ютери різних типів, що працювали під керуванням різних ОС із доданими модулями, що реалізують комунікаційні протоколи, загальні для всіх комп’ютерів у мережі. Ця мережа з’явилася відправною точкою для створення найвідомішої тепер глобальної мережі – Інтернет (Internet).

До середини 70-х років, поряд мейнфреймами, широкого поширення набули такі міні-комп’ютери, як PDP-11, NOVA, HP. Міні-комп’ютери першими використовували переваги великих інтегральних схем, що дозволили реалізувати досить потужні функціональні можливості при порівняно невисокій вартості. Архітектура міні-комп’ютерів була значно спрощена порівняно з мейнфреймами, що, безсумнівно, знайшло своє відбиття і в їхніх ОС. Багато функцій багатотермінальних багатокористувальницьких ОС мейнфреймівбули обмежено, з огляду на обмеженість ресурсів міні-комп’ютерів. ОС міні-комп’ютерів часто стали робити спеціалізованими, наприклад тільки для керування в реальному часі (ОС RT-11 для міні-комп’ютерів PDP-11) або тільки для підтримки режиму поділу часу ( RSX-11M для тих же комп’ютерів). Ці ОС не завжди були багатокористувальницькими, що в багатьох випадках виправдувалося досить низькою вартістю міні-комп’ютерів порівняно з мейнфреймами.

Важливою подією в історії міні-комп’ютерів і взагалі в історії ОС з’явилося створення ОС UNIX. Спочатку вона призначалася для підтримки режиму поділу часу в міні-комп’ютері PDP-11. Із середини 70-х років почалося масове використання ОС UNIX. До цього часу програмний код для UNIX був на 90% написаний мовою високого рівня Cі, а широке поширення ефективних Cі-Компіляторів згодом зробило UNIX унікальною у своєму роді ОС, яка володіє можливістю порівняно легкого перенесення на різні типи комп’ютерів. Оскільки ця ОС поставлялася разом з вихідними текстами, вона стала першою відкритою ОС, яку могли вдосконалювати або змінювати за своїм розсудом звичайні користувачі-програмісти. Хоча UNIX була спочатку розроблена для міні-комп’ютерів, гнучкість, елегантність, потужні функціональні можливості й відкритість дозволили їй зайняти гідні позиції у всіх класах комп’ютерів: суперкомп’ютерах,мейнфреймах, міні-комп’ютерах, серверах і робочих станціях, персональних комп’ютерах.

У 80-х роках був розроблений протокол TCP/IP, визнаний у 1983 р. Міністерством оборони США військовим стандартом і реалізований для ОС BSD UNIX. Все це десятиліття відзначалося постійною появою нових, усе більш довершених версій ОС UNIX. Серед них були й фірмові версії UNIX: SunOS, HP-UX, Irix, AIX, і багато інших до яких виробники комп’ютерів адаптували код ядра й системних утиліт для своєї апаратури. Розмаїтість версій породило проблему їхньої сумісності, періодично розв’язувану різними організаціями. У результаті цієї роботи з’явилися стандарти POSIX і XPG, що визначають інтерфейси ОС для додатків, а спеціальний підрозділ компанії AT&T випустив кілька версій UNIX System III і UNIX System V, призначених для консолідації розроблювачів на рівні коду ядра.

Початок 80-х років також ознаменувався важливою подією в історії ОС – з’явилися персональні комп’ютери. Вони стали широко використовуватися неспеціалістами, що зажадало розробки так званого дружнього програмного забезпечення. Надання цих дружніх функцій стало, природно, прямим обов’язком ОС. Персональні комп’ютери внаслідок низької вартості одержали широке поширення й послужили причиною бурхливого розвитку локальних обчислювальних мереж. У результаті підтримка мережних функцій стала для ОС персональних комп’ютерів необхідною умовою. Однак, незважаючи на це, і дружній інтерфейс, і мережні функції з’явилися в персональних комп’ютерів далеко не відразу. Перша версія найбільш популярної ОС раннього етапу розвитку персональних комп’ютерів – MS-DOS компанії Microsoft – була позбавлена цих функціональних можливостей. Вона розроблялася як однопрограмна однокористувальницька ОС із інтерфейсом командного рядка, здатна стартувати з дискети. Основними завданнями для неї були керування файлами, розташованими на гнучких і жорстких дисках, а також почерговий запуск програм. Однак розроблювачі перших персональних комп’ютерів вважали, що при індивідуальному користуванні нема рації в мультипрограмуванні, тому не були передбачені механізми підтримки мультипрограмних систем, і процесор Intel 8088 не підтримував привілейованого режиму. Мережні функції також реалізовувалися в основному мережними оболонками, що працювали поверх ОС.

У 1987 році в результаті спільних зусиль Microsoft і IBM з’явилася на світ перша багатозадачна ОС для персональних комп’ютерів OS/2 із процесором Intel 80286, яка повною мірою використовує можливості захищеного режиму. Ця система була добре продумана й підтримувала витісняючу багатозадачність, віртуальну пам’ять, графічний користувальницький інтерфейс (правда, не з першої версії), а також віртуальну машину для виконання DOS-додатків. У персональних комп’ютерах застосовувалися не тільки спеціально розроблені ОС, подібні MS-DOS, NetWare і OS/2, але до них адаптувалися й уже існуючі ОС. Поява процесорів Intel 80286 і 80386 з підтримкою мультипрограмування дозволило перенести на платформу персональних комп’ютерів ОС UNIX. Найвідомішою системою цього типу стала версія UNIX компанії Santa Cruz Operation (SCO UNIX).

В 90-і роки практично всі ОС, які займають помітне місце на ринку, стали мережними. Мережні функції сьогодні є невід’ємною частиною ОС і вбудовуються в її ядро. ОС отримали засоби для роботи з усіма основними технологіями локальних (Ethernet, Fast Ethernet, Gigabit Ethernet, Token Ring, FDDI, ATM) і глобальних (X.25, frame relay, ISDN, ATM) мереж, а також засобу для створення складених мереж (IP, IPX, AppleTalk, RIP, OSPF, NLSP). В ОС використовується мультиплексування декількох стеків протоколів, за рахунок якого комп’ютери можуть підтримувати одночасну мережну роботу з різними серверами й клієнтами. З’явилися спеціалізовані ОС, призначені винятково для виконання комунікаційних завдань. Наприклад, мережна ОС IOS компанії Cisco Systems, що працює в маршрутизаторах, організує в мультипрограмному режимі виконання набору програм, кожна з яких реалізує один з комунікаційних протоколів.

У другій половині 90-х років всі компанії-виробники ОС різко підсилили підтримку своїми системами засобів роботи з Інтернетом. Крім самого стеку протоколів TCP/IP, у комплект поставки почали включати утиліти, які реалізують такі популярні сервіси, як telnet, ftp, DNS і Web. Вплив Інтернету виявився і в тому, що комп’ютер перетворився із чисто обчислювального пристрою в засіб комунікації з розвиненими обчислювальними можливостями.

На сучасному етапі стратегічним напрямком еволюції ОС є створення багатофункціональної масштабованої довідкової служби. Від успіхів у цьому напрямку багато в чому залежить подальший розвиток Інтернету. Така служба необхідна для перетворення Інтернету в передбачувану й керовану систему, наприклад, для забезпечення необхідної якості обслуговування трафіку користувачів, підтримки великих розподілених додатків, побудови ефективної поштової системи тощо.

Немаловажними для сучасних ОС постали й питання безпеки. Це пов’язано із зростаючою цінністю інформації, оброблюваної комп’ютерами, а також з підвищеним рівнем загроз, що існують при передачі даних по мережах. Багато ОС мають сьогодні розвинені засоби захисту, засновані на шифруванні даних, аутентифікації та авторизації.

Сучасним ОС властива багатоплатформенність, тобто здатність працювати на зовсім різних типах комп’ютерів. Багато ОС мають спеціальні версії для підтримки кластерних архітектур, які забезпечують високу продуктивність і відмовостійкість.

В останні роки одержала подальший розвиток тенденція збільшення зручності взаємодії людини з комп’ютером. Ефективність роботи користувача стає основним фактором, що визначає результативність обчислювальної системи в цілому. Людина повинна робити якнайменше зусиль на настроювання параметрів обчислювального процесу. Наприклад, у системах пакетної обробки для мейнфреймів кожний користувач за допомогою мови керування завданнями визначав велику кількість параметрів, що ставляться до організації обчислювальних процесів у комп’ютері. Так, для системи OS/360 таких параметрів налічувалося більше 40, серед яких були наступні: пріоритет завдання, вимоги до основної пам’яті, граничний час виконання завдання, перелік використовуваних пристроїв уведення-виводу й режими їхньої роботи.

Сучасна ОС бере на себе виконання завдання вибору параметрів операційного середовища, використовуючи для цієї мети різні адаптивні алгоритми. Наприклад, тайм-аути в комунікаційних протоколах часто визначаються залежно від умов роботи мережі. Розподіл оперативної пам’яті між процесами відбувається автоматично за допомогою механізмів віртуальної пам’яті залежно від активності цих процесів і інформації про частоту використання тієї чи іншої сторінки. Миттєві пріоритети процесів визначаються динамічно залежно від передісторії, яка включає, наприклад, час знаходження процесу в черги, відсоток використання виділеного кванта часу, інтенсивність введення-виведення тощо. Навіть у процесі установки більшість ОС пропонують режим вибору параметрів за замовчуванням, що гарантує нехай і не оптимальну, але завжди прийнятну якість роботи системи.

Включення в сучасні ОС розвинених графічних інтерфейсів, що використовують поряд із графікою звук і відеозображення, забезпечує підвищення зручності інтерактивної роботи з комп’ютером. Особливого значення це набуває при використанні комп’ютера як терміналу Інтернету. Користувальницький інтерфейс ОС стає усе більше інтелектуальним, направляючи дії людини в типових ситуаціях і приймаючи за нього рутинні рішення. Рівень зручностей у використанні ресурсів, які сьогодні надають користувачам, адміністраторам і розроблювачам додатків ОС ізольованих комп’ютерів, для мережних ОС є тільки привабливою перспективою. Поки користувачі й адміністратори мережі витрачають значну кількість часу на спроби з’ясувати, де перебуває той або інший ресурс, розроблювачі мережних додатків додають безліч зусиль для визначення місця розташування даних і програмних модулів у мережі. ОС майбутнього повинні забезпечити високий рівень прозорості мережних ресурсів, взявши на себе завдання організації розподілених обчислень, перетворивши в такий спосіб мережа у віртуальний комп’ютер.

Розглянувши коротку історію розвитку операційних систем, ми можемо більш докладно зупинитися на обговоренні виконуваних ними функцій.

Операційна система (ОС) комп’ютера є комплексом програм, які організують обчислювальний процес в обчислювальній системі.

Сьогодні існує велика кількість різних ОС, які розрізняються за типами, способами реалізації, специфікою розв’язуваних завдань, використовуваними апаратними засобами і функціональними можливостями. Тому при вивченні ОС при всьому їхньому різноманітті важливо виділити ту частину, яка властива їм усім як класу продуктів. Це насамперед функції, багато з яких увійшли до складу ОС із самої їхньої появи, інші виникли відносно недавно й продовжують оновлюватися внаслідок постійного вдосконалювання апаратної платформи і змін у концепції взаємодії людини і комп’ютера.

ОС виконує дві групи функцій:

  1. надання користувачеві замість реальної апаратури комп’ютера якоїсь розширеної машини, з якою зручніше працювати і яку легше програмувати;

  2. підвищення ефективності використання комп’ютера шляхом раціонального керування його ресурсами відповідно до деякого критерію.

Для того щоб успішно вирішувати свої завдання, сучасний користувач або прикладний програміст може обійтися без досконального знання апаратного устрою комп’ютера, принципів функціонування його електронних блоків і електромеханічних пристроїв. Наприклад, при роботі з диском користувачеві досить представляти його у вигляді деякого набору файлів з певними іменами. Файл, готовий до виконання ОС, називається виконуючим файлом. Такі технічні деталі, як використовувана при запису інформації на диск частотна модуляція або положення магнітної головки читання/запису, не повинні хвилювати користувача. В ідеальному випадку його взагалі не повинні стосуватися принципи й особливості роботи пристроїв, які становлять комп’ютер.

Саме ОС приховує від нього більшу частину особливостей функціонування апаратури, беручи на себе рутинні операції, пов’язані з керуванням апаратними пристроями, і надаючи можливість простої і зручної роботе.

ОС не тільки надає користувачам і програмістам зручний інтерфейс до апаратних засобів комп’ютера, але і є механізмом, що розподіляє ресурси комп’ютера. До ресурсів обчислювальної системи відносять такі її засоби, які можуть бути виділені процесу обробки даних.

Ресурси обчислювальної системи можна розбити на первинні – апаратні ресурси й вторинні – логічні, програмні й інформаційні ресурси.

До числа первинних ресурсів сучасних обчислювальних систем відносяться процесори, основна пам’ять, диски та ін., за якими стоять реальні апаратні засоби. Вони є найбільш значущими для обчислювального процесу.

Вторинні ресурси пов’язані з технічними пристроями побічно, тому що є логічними, віртуальними. Однак їхнє введення – це необхідна абстракція, зручна не тільки для творців ОС, але й для користувачів.

Керування ресурсами обчислювальної системи з метою їх найефективнішого використання становить важливу частину функцій будь-якої ОС. Критерії ефективності, відповідно до яких ОС організує керування ресурсами, можуть розрізнятися. Наприклад, в одних системах важлива пропускна здатність обчислювальної системи, а в інших – час її реакції. Часто ОС повинні одночасно задовольняти декільком суперечливим критеріям, що створює для розроблювачів серйозні проблеми.

Керування ресурсами включає вирішення наступних загальних, що не залежать від типу ресурсу завдань:

  1. планування ресурсу – визначення, якому процесу, коли й у якій кількості (якщо ресурс може бути розбитий на частини) варто виділити даний ресурс;

  2. задоволення запитів на ресурси;

  3. відстеження стану й облік використання ресурсу – підтримка оперативної інформації про зайнятість ресурсу й розподіленої його частки;

  4. вирішення конфліктів між процесами, які використовують один ресурс.

Для рішення цих загальних завдань керування ресурсами різні ОС використовують алгоритми, особливості яких в остаточному підсумку й визначають зовнішній вигляд ОС у цілому, включаючи характеристики їхньої продуктивності, галузь застосування й користувальницький інтерфейс. Розробка й реалізація алгоритмів керування ресурсами є дуже важливим етапом при проектуванні системи.

Організація ефективного спільного використання ресурсів декількома процесами – це досить складне завдання, обумовлене, в основному, випадковим характером виникнення запитів на споживання ресурсів. Аналіз і визначення оптимальних параметрів обслуговування запитів є предметом спеціальної області прикладної математики – теорії масового обслуговування. У рамках цієї теорії розроблена безліч методів, що дозволяють планувати розподіл критично важливих ресурсів з обліком усіляких стохастичних і детермінованих подій.

Функції ОС звичайно групуються або відповідно до типів локальних ресурсів, якими управляє ОС, або відповідно до специфічних завдань, застосовними до всіх ресурсів обчислювальної системи. Такі групи називаються підсистемами. Найважливіші – це підсистеми керування процесами, пам’яттю, файлами й зовнішніми пристроями, а підсистемами, загальними для всіх ресурсів, є підсистеми користувальницького інтерфейсу, захисту даних і адміністрування. Розглянемо покладені на них основні завдання.

Підсистема керування процесами генерує системні інформаційні структури, які містять дані про потреби в ресурсах обчислювальної системи, а також про фактично виділені ресурси для кожного завдання. Процес (завдання) – являє собою базове поняття сучасних ОС і часто коротко визначається як програма в стадії виконання. Програма – це статичний об’єкт, який представляє собою файл із кодами й даними. Процес є динамічним об’єктом, який виникає в операційній системі після того, як користувач або ОС вирішує запустити програму на виконання. У багатьох сучасних ОС для позначення мінімальної одиниці роботи ОС використовують термін “нитка, або “потік“, при цьому змінюється суть терміну “процес”. Щоб процес виконувався, ОС повинна призначити йому область оперативної пам’яті, у якій будуть розміщені коди і дані процесу, а також надати необхідну кількість процесорного часу й доступ до необхідних ресурсів інших типів. В інформаційні структури процесу часто включається додаткова інформація, яка характеризує історію перебування процесу в системі, його поточний стан, ступінь привілейованості процесу.

У мультипрограмній ОС одночасно можуть існувати кілька процесів, частина з яких, названа користувальницькими процесами, породжується з ініціативи користувачів. Інші процеси ініціюються самою ОС для виконання своїх функцій і називаються системними.

Оскільки процеси досить часто одночасно претендують на ті самі ресурси обчислювальної системи, на ОС лягає завдання підтримки черг заявок на такі ресурси.

Не менш важливим завданням ОС при керуванні процесами є захист виділених даному процесу ресурсів від втручання інших процесів. Найретельнішого захисту вимагають області оперативної пам’яті, які зберігають коди й дані процесу. Однак захист ресурсів процесу зовсім не має на увазі, що ОС забороняє їхнє спільне використання декількома процесами одночасно.

ОС бере на себе також функції синхронізації процесів, які дозволяють процесу припиняти своє виконання до настання якої-небудь події в системі, яким може бути, наприклад, завершення операції введення-виведення, здійснюваної ОС за його запитом.

У сучасних ОС не існує однозначної відповідності між процесами й програмами. Той самий процес у ході свого виконання може перемінити програмний файл. Для реалізації складних програмних комплексів часто буває необхідно організувати їхню роботу у вигляді декількох процесів, що виконуються паралельно, які час від часу взаємодіють один з одним і обмінюються деякими даними. Оскільки ОС захищає ресурси процесів від взаємного втручання й не дозволяє одному процесу зчитувати й записувати дані в область пам’яті іншого процесу, то для можливості їхньої оперативної взаємодії ОС повинна мати у своєму складі особливі засоби, які називають засобами міжпроцесної взаємодії.

Таким чином, підсистема керування процесами планує виконання процесів, тобто розподіляє процесорний час між декількома одночасно існуючими в системі процесами, займається створенням і знищенням процесів, забезпечує процеси необхідними їм системними ресурсами, підтримує синхронізацію процесів, а також забезпечує взаємодію між процесами.

На підсистему керування пам’яттю покладені дуже важливі функції, оскільки процес може виконуватися тільки в тому випадку, якщо його коди й дані перебувають в оперативній пам’яті комп’ютера. Керування пам’яттю містить у собі розподіл наявної в обчислювальній системі фізичної пам’яті між всіма існуючими в цей момент у системі процесами, завантаження кодів і даних процесів у відведені їм області пам’яті, настроювання адресно-залежних частин кодів процесу на фізичні адреси виділеної області, а також захист областей пам’яті кожного процесу. Існує досить велика розмаїтість алгоритмів розподілу пам’яті, які можуть відрізнятися кількістю виділюваних процесу областей пам’яті, ступенем волі меж цих областей та інших параметрів.

Одним з найпопулярніших способів керування пам’яттю в сучасних ОС є так звана віртуальна пам’ять. Наявність в ОС механізму віртуальної пам’яті дозволяє програмістові писати програму так, начебто в його розпорядженні є однорідна оперативна пам’ять великого обсягу, що часто істотно перевищує обсяг наявної фізичної пам’яті. У дійсності всі дані, використовувані програмою, зберігаються на диску і при необхідності частинами відображаються у фізичній пам’яті. При переміщенні кодів і даних між оперативною пам’яттю й диском підсистема віртуальної пам’яті здійснює трансляцію віртуальних адрес, отриманих у результаті компіляції й компонування програми, у фізичні адреси чарунок оперативної пам’яті. Дуже важливо, що всі операції з переміщення кодів і даних між оперативною пам’яттю й дисками, а також трансляція адрес виконуються ОС зовсім прозоро для програміста.

Захист пам’яті – це вибірна здатність охороняти виконуване завдання від операцій запису або читання пам’яті, призначеному іншому завданню. Правильно написані програми не роблять некоректних спроб звернутися до пам’яті, використовуваної іншими програмами. Однак внаслідок того, що в реальних програмах можуть бути помилки, такі спроби можуть виникати. Засоби захисту пам’яті, реалізовані в ОС, повинні припиняти несанкціонований доступ процесів до чужих областей пам’яті.

Таким чином, функціями ОС з керування пам’яттю є: відстеження вільної й зайнятої пам’яті, виділення пам’яті процесам і звільнення пам’яті після їхнього завершення, захист пам’яті, а також настроювання адрес програм на конкретну область фізичної пам’яті.

Здатність ОС до “екранування” складностей реальної апаратури яскраво проявляється в одній з основних підсистем ОС – файловій системі. ОС віртуалізує окремий набір даних, що зберігаються на зовнішньому накопичувачі, у вигляді файлу – простої неструктурованої послідовності байтів, яка має символьне ім’я. Для зручності роботи з даними файли групуються в каталоги, які, у свою чергу, утворять групи – каталоги вищого рівня. Користувач, застосовуючи засоби ОС, може виконувати над файлами і каталогами такі дії, як пошук за іменем, видалення, виведення вмісту на зовнішній пристрій, зміну й збереження вмісту. Для того щоб велика кількість наборів даних, розміщених випадковим чином по циліндрах і поверхнях дисків різних типів, представити у вигляді добре всім знайомої і зручної ієрархічній структурі файлів і каталогів, ОС повинна вирішити безліч завдань. Файлова система ОС виконує перетворення символьних імен файлів, з якими працює користувач або прикладний програміст, у фізичні адреси даних на диску, організує спільний доступ до файлів, захищає їх від несанкціонованого доступу. При виконанні своїх функцій файлова система тісно взаємодіє з підсистемою керування зовнішніми пристроями, що по запитах файлової системи здійснює передачу даних між дисками й оперативною пам’яттю.

Підсистема керування зовнішніми пристроями, названа також підсистемою введення-виведення, є інтерфейсом до всіх пристроїв, підключеним до комп’ютера. Множина цих пристроїв дуже велика. Номенклатура накопичувачів, що випускаються, на твердих, гнучких і оптичних дисках, принтерів, сканерів, моніторів, плотерів, модемів, мережних адаптерів і спеціалізованих пристроїв введення-виведення (наприклад, аналого-цифрових перетворювачів, пристроїв зчитування шрих-коду тощо) нараховує тисячі моделей. Ці моделі відрізняються набором і послідовністю команд, використовуваних для обміну інформацією із процесором і пам’яттю комп’ютера, швидкістю роботи, кодуванням переданих даних, можливістю спільного використання, підтримуваними функціональними можливостями й безліччю інших деталей. Програма, яка управляє конкретною моделлю зовнішнього пристрою й враховує всі його особливості, називається драйвером цього пристрою (від англ. drive – управляти). Драйвер може управляти єдиною моделлю пристрою або ж групою пристроїв певного типу. Для кінцевого користувача важливе значення має наявність в ОС якомога більшої кількості різноманітних драйверів (для широкого спектру пристроїв), оскільки це гарантує можливість підключення до комп’ютера великої кількості зовнішніх пристроїв різних виробників. Від наявності підходящих драйверів багато в чому залежить успіх ОС на ринку. Так, відсутність багатьох необхідних драйверів зовнішніх пристроїв було однією із причин низької популярності ОС OS/2 і ранніх версій Windows NT. Тому, перш ніж випускати на ринок нову ОС, розроблювачі намагаються включити в її склад драйвери для підтримки самого різного наявного в продажі обладнання. Створенням драйверів займаються як розроблювачі конкретної ОС, так і фахівці компаній, що випускають зовнішні пристрої. ОС повинна підтримувати чітко певний інтерфейс між драйверами та іншими частинами ОС, щоб розроблювачі з компаній-виробників пристроїв введення-виведення могли поставляти разом із своїми пристроями драйвери для даної ОС. Прикладні програмісти також можуть користуватися інтерфейсом драйверів при розробці своїх програм, однак це дуже незручно, оскільки такий інтерфейс звичайно є низькорівневими операціями, наділеними великою кількістю деталей.

Підтримка високорівневого уніфікованого інтерфейсу прикладного програмування до різнорідних пристроїв введення-виведення є одним з найважливіших завдань ОС. Із часу появи OC UNIX такий уніфікований інтерфейс у більшості ОС будується на основі концепції файлового доступу. Її зміст полягає в тому, що обмін даними з будь-яким зовнішнім пристроєм виглядає як обмін з файлом, що має ім’я й представляє собою неструктуровану послідовність байтів. Як файл може виступати як реальний файл на диску, так і алфавітно-цифровий термінал, друкувальний пристрій або мережний адаптер. Таким чином, повною мірою реалізується властивість ОС підмінювати реальну апаратуру зручними для користувача й програміста абстракціями.

Безпека даних обчислювальної системи забезпечується засобами відмовостійкості ОС, спрямованими на захист від збоїв і відмов апаратури і помилок програмного забезпечення, а також засобами захисту від несанкціонованого доступу. В останньому випадку ОС захищає дані від помилкового або навмисного поводження користувачів системи.

ОС повинна надавати зручний інтерфейс не тільки для прикладних програм, але й для людини, яка працює з обчислювальною системою. Ця людина може бути як звичайним користувачем, так і адміністратором ОС, чи програмістом. У ранніх ОС пакетного режиму функції користувальницького інтерфейсу були зведені до мінімуму й не вимагали наявності терміналу. Команди набивалися на перфокарти, а результати обробки виводилися на друкувальний пристрій. Сучасні ОС підтримують розвинені функції користувальницького інтерфейсу для інтерактивної роботи за терміналами двох типів: алфавітно-цифровим і графічним. При роботі за алфавітно-цифровим терміналом користувач має у своєму розпорядженні систему команд, потужність якої відображає функціональні можливості даної ОС. Елементарна пропозиція машинної мови, яка містить припис ЕОМ виконати деяку машинну операцію або дію, називається командою ОС. Звичайно командна мова ОС дозволяє запускати й зупиняти додатки, виконувати різні операції з файлами й каталогами, одержувати інформацію про стан ОС, адмініструвати систему. Команди можуть не тільки вводитися в інтерактивному режимі, але й зчитуватися з так званого командного файлу, що містить деяку послідовність команд. Програмний модуль ОС, відповідальний за читання окремих команд або послідовності команд із командного файлу, називається командним інтерпретатором. Інтерфейс у вигляді командного рядка, незважаючи на його гадану незручність, дотепер широко використовується, особливо в спеціалізованих ОС. Введення команди може бути спрощеним, якщо ОС підтримує графічний користувальницький інтерфейс (GUI) – інтерфейс користувача, заснований на засобах машинної графіки. У цьому випадку користувач для виконання потрібної необхідної йому дії за допомогою миші або іншого пристрою вказівки вибирає на екрані потрібний йому пункт меню.

Таким чином, призначення ОС полягає в наданні користувачеві деякої розширеної машини, яку легше програмувати і з якої зручніше працювати, ніж безпосередньо з апаратурою, що становить реальний комп’ютер, а також у керуванні ресурсами системи з метою їх найефективнішого використання.