38.Поема. Сучасні жанрові різновиди поем.

Поема (грец. ποίημα, від ποιέω — творю) — один із жанрів ліро-епосу. Це великий віршований твір, у якому порушуються важливі проблеми минулого, сучасного чи майбутнього. У поемі зливаються воєдино епічні (події, сюжети, характери) і ліричні елементи (авторські переживання, ліричні відступи, ліричний герой).

Поема часто має ще й елементи драми (наскрізна напружена дія, монологи та діалоги). Залежно від того, які елементи домінують у поемі, виділяються такі її жанрові різновиди: епічна, лірична, драматична. Епічну (класичну) поему більшість літературознавців розглядає як, власне, епопею, якій найбільш чітко, на їхню думку, протиставляє себе, починаючи з першої половини XIX століття, романтична поема байронівського зразка, яку найчастіше визначають як ліро-епічну.

Починаючи з XIX століття в поемі відбуваються значні жанрові зміни. Вони помітні в розвитку української поеми. Спочатку в українській літературі з'являється бурлескнотравестійна поема І. Котляревського «Енеїда». Потім розвивається ліро-епічна поема, представлена кількома жанровими різновидами: романтична («Гайдамаки» Т. Шевченка), реалістична (його ж «Катерина», «Наймичка», «Варнак») та сатирична («Сон», «Кавказ»). Біля витоків російської ліро-епічної поеми стоять О. Пушкін («Руслан і Людмила», «Цигани») та М. Лєрмонтов («Мцирі», «Демон»).

Вагомий внесок у розвиток жанру поеми зробив І. Фран-ко, який створив блискучі зразки психолого-філософської поеми («Іван Вишенський») та соціально-філософської поеми («Мойсей»). Йому ж належить цикл філософсько-етичних поем («Ex nihilo», «Рубач»). З другої половини XIX століття розвивається історична поема («На Святоюрській горі» І. Франка, «Morituri» M. Старицького, «Грицько Сковорода» П. Куліша), лірико-філософська («Герострат» В. Самійленка). Творцем драматичної поеми на початку XX століття стає Леся Українка («Осіння казка», «В катакомбах», «Роберт Брюс...»).

Помітне місце жанр поеми посідає в сучасній українській літературі. У творах провідних ліриків XX століття відбито драматизм, протиріччя і складності історичного розвитку України, розкрито велич душі її народу, різні сторони його національного характеру. Поряд із представниками старших поколінь письменників (П. Тичина, М. Хвильовий, М. Рильський, Ю. Клен, М. Бажан, В. Мисик) значний внесок у розвиток поемного жанру зробили І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, Д. Павличко, М. Вінграновський, В. Коротич, П. Осадчук та інші.

39. Поняття про зміст твору. Основні компоненти змісту твору.

Зміст літературно-художнього твору, як, це те, про що розповідається у творі. Мета письменника, що створює літературно-художній твір, полягає в тому, щоб вивчати життя, пізнавати його суть, його приховані витоки і нести ці знання читачам. При цьому письменник сам має певне ставлення до того, що він зображує, і прагне у читачів викликати подібне ставлення. Зважаючи на таке розуміння мети літературно-художньої творчості, можна виділити такі компоненти змісту ЛХТ, як тема, проблема, художня ідея, пафос (або тональність).

Отже, у змісті ЛХТ передусім виділяємо тему і проблему.

Найбільш узагальнені визначення цих понять подає літературознавець А.Ткаченко, який пропонує тему літературного твору трактувати як основне коло зображення та вираження (Ткаченко А.,2003,149), а проблему – як ряд питань, що їх ставить автор твору перед собою, перед персонажами, перед читачами у зв’язку із зображеним у творі.

Темою роману у віршах Л.Костенко „Маруся Чурай” є зображення нещасливого кохання Марусі та Грицька у поєднанні з широкою картиною життя України XVII ст.; тема роману М.Стельмаха „Правда і кривда” – життя українського села після звільнення з-під німецької окупації (див. також Бернадська Н.,2004,260-264).

Художній твір рідко має одну тему. Переважно монотематичними є оповідання, „одномотивними” – ліричні твори, що мають невеликий обсяг і сконцентровані на одному або декількох ліричних відчуттях. Епічні твори середньої та великої форми, твори драматичні, як правило, політематичні, тобто містять декілька тем.

Проблема у літературному творі завжди є, хоч вона не завжди актуальна, гостра. Адже, скажімо, автори „жіночих” романів, як правило, свідомо уникають гостроти поставлених у цих творах проблем. Проблемні формули таких романів здебільшого загальноприйняті і банальні: як може скластися доля молодої, гарної, розумної, сміливої жінки і (молодого), гарного, розумного, сміливого чоловіка, які зустрічаються, але потрапляють у досить несприятливі життєві умови? Відповідь також здебільшого загальноприйнята: персонажі роману виходять із випробувань з честю і одружуються. Не вирізняються особливою новизною і гостротою проблеми класичних детективів. Їх загальна формула – хто і як скоїв злочин.

Пафос літературно-художнього твору. Оскільки письменник, розгортаючи певну тему (теми), відповідаючи на визначені для себе проблемні питання, обов’язково має власне емоційно-оцінне ставлення до зображуваного, то це ставлення немовби огортає собою зображуване. Відповідні настрій і оцінка мимоволі передаються читачеві, спонукаючи його до усвідомлення авторського ставлення до зображуваного і формування ставлення власного. Це теж елемент змісту ЛХТ, і цей елемент часто називають терміном пафос (авторське ставлення до зображуваного, актуалізоване у літературно-художньому творі).

Отже, позитивне чи негативне ставлення автора до зображуваного виражається у наявності в творі передусім стверджувального чи заперечного пафосу. Так, пафосом ствердження охоплений роман Д.Дефо „Робінзон Крузо”. Автор позитивно оцінює здатність людини, використовуючи власний розум та розуміння природних законів, знаходити вихід із будь-яких складних життєвих обставин. Пафосом заперечення сповнений роман Д.Свіфта „Мандри Гуллівера”. Автор негативно ставиться до сучасних йому явищ суспільного життя, висміює їх, зображуючи фантастичні ситуації, у які потрапляє герой твору – Гуллівер.

Отже, ідея – це основна думка, яка виникає із роздумів автора про зображені у творі життєві події, явища, вона містить у собі авторську інтерпретацію та оцінку зображеного. Можна сказати, що ідея – це відповідь на проблемне питання (або декілька питань), які виникають у зв’язку з темою (темами) твору.

Зміст твору не декларує в більшості випадків ідею відкрито, у вигляді якоїсь чітко виписаної моралі (як, скажімо, це робиться у байці: „Мораль сей басни такова...”). Ідея твору – це також не щось наперед задане, не каркас, на який автор „набудовує” текст. Ідея постає (повинна поставати!) як результат образного осмислення письменником дійсності в процесі написання твору. І читач повинен сприймати ідею, виходячи із аналізу всіх образів, картин, почуттів героїв тощо.

Саме тому зміст художнього твору може бути багатозначним. Кожен читач може побачити в ньому свою ідею (свою відповідь на проблемне питання), яке, до речі, не завжди може збігатися із висновками інших читачів. Далеко не завжди думки, які виникають у читача після прочитання того чи іншого твору, відповідають навіть тому, що думав автор, коли писав твір.

Ідея зажди тісно пов’язана із темою твору. Так, в оповіданні О.Довженка „Воля до життя” тема – показ великих випробувань, фізичних і духовних, які випали на долю людини під час Великої Вітчизняної війни. Ідея – сильні духом переборюють неймовірні труднощі й випробування, навіть саму смерть, і виходять переможцями.