55. Психологічна школа у літературознавстві (в.Вундт, о.Потебня).

Психологічна школа — дослідницький напрямок, у основу якого покладено вивчення худож. явищ, зокрема, літ. тв. у заломленні типовою індивідуальністю творця та реципієнта (читача). Звертання до психологізму в літ-знавстві виникає найінтенсивніше у 80-90-ті рр. XIX ст., коли філософський позитивізм у естетиці набуває нов. рис: соціологічний підхід до явиш сусп. життя поступається місцем психологізмові (Л.Ворд, Г.Тард, У. Мак-Дугалл). Літ-знавча П.ш. розвивається в кількох течіях, які не завжди пов’язані між собою. Піонерами психол. вивчення л-ри вважаються В.Вундт (1832 1920) та О.Потебня (1835-1891). Нім. психолог, філософ і фольклорист В.Вундт був представником т.зв. етнографічної психології. Зокрема, у праці «Міф і релігія” він тлумачив уявлення продух, душу, нижчу міфологію (русалка, лісовик, джин тощо) з позицій психології первісної людини. Ці думки Вундта дуже продуктивні для порівняльної міфології, фольклористики та етнографії. Не вважаючи психол. дослідження мист-ва універсальним методом, він прагнув виявити психол. мотиви худож. творчості, встановлював психол. форми розвитку образотворч. мист-тв на ранній стадії. Перші кроки тут визначені Вундтом як “мист-во моменту” з функцією умовних знаків; “мист-во для пам’яті», коли вже є турбота про майбутнє; “прикрашаючи мист-во” — останній етап примітивних мотивів. До виших психол. етапів він відносив «наслідуюче” та ідеальне” мист-во. коли певне зображення проходить через почуття, свідомість і волю митця, той вносить у предмети свої ідеї. Сприйняття дійсності і мист-ва Вундт зумовлював аппер­цепцією, набутим раніше життєвим досвідом. Історія зміни стилів зводиться ним до панівного настрою епохи — релігійного чи світського. У твор. процесі нім. психол. значне місце відводив сновидінням та галюцинаціям, випереджаючи психоаналітичні судження Фройда .

Coціально-психол. аспект П.ш. отримав вираження в «Поетиці” нім. психолога Р.Мюллера-Фрайенфельса, котрий убачав залежність сюжетики й стилістики не лише від психол. особливостей митця, але й від соц. та культурного розвитку тих. хто сприймає худож. тв. Він намагався встановити типи митців за характером їхньої психіки, в coц. плані, за різновидами мислительного життя, ступенем інтелігентності, темпераментом. Як різновид психол. вивчення л-ри Мюллер-Фрайенфельс визначав т. зв. об’єктивно-аналітичний метод, предметом якого був не автор і читач, а сам твір, шо розглядався як система свідомо і навмисно організованих «подразників”. У Франції під впливом П.ш. виникла естопсихологічна школа. Засновником П.ш. в укр. та рос. філології був Потебня, який систематично виклав своє, розуміння психол. аспектів мови та словесності (“Мова і мислення». 1862). Він виховав у Харківському ун-ті плеяду літ-знавців та мовознавців психол. напрямку (Д.Овсянико-Куликовський, Б.Лєзін,В.Харцієв. А.Горнфельд. А.Попов та ін.). В основі вчення Потебні — думка про зв’язок мови й мислення, виголошена раніш В.Гумбольдтом; слово не тільки виражає думку, aлe й генерує її в процесі комунікації між людьми. Розуміння слова Потебня вважав виключно індивідуальним. Крім зовн., звукової форми, багато слів несуть у собі образ — внутр. форму, шо допускає їх переносне значення. Внутр. формі слова відповідає внутр. форма худож. тв., ідентичне розуміння якого неможливе, бо у кожного, хто його сприймає, і слово, і тв. містять свої уявлення. Завданням літ-знавства Потебня вважав “нове застосування» худож. образу в межах його основи. Т. ч. Потебня звертав особливу увагу на специфіку сприйняття та тлумачення тв. Його теорію можна визначити як лінгвістичний різновид П.ш.