31. Західноукраїнські землі в другій половині хіх ст.

Якщо в Російській Україні промисловість розвивалась швидко, а гірничо-металургійна навіть випереджала їх розвиток в усій імперії, то в Австро-Угорщині в промисловому виробництві українські землі були найбільш відсталими. Населення Галичини, наприклад, в середині XIX ст. складало четверту частину населення Австрії, але кількість розміщених тут промислових підприємств складало шосту частину, а число робітників - десяту частину від їх кількості в Австрії. В ІІ половині XIX ст. промисловість Галичини, Буковини і Закарпаття також розвивалась значно повільніше, ніж в цілому по імперії. Вона була переважно дрібною і носила кустарно-ремісничий характер. Лише нафтодобувна і нафтопереробна промисловість розвивалась швидкими темпами. Характерною особливістю пролетаріату західноукраїнських земель була велика кількість сезонних та поденних робітників.

В західно-українських землях феодальна залежність селян і панщина були відмінені 17 квітня 1848 р., а викупна операція земель розпочалась з 1858 р. На протязі 40 років селяни заплатили поміщикам вдвоє більше, ніж вона коштувала на початку скасування кріпосництва. В II половині XIX ст. йшов інтенсивний процес подрібнення і зубожіння селянських господарств. На початок XX ст. 44% господарств Галичини мали менше двох гектарів на подвір'я, що призводило до пролетаризації селянства, тобто аграрного його перенаселення. Саме це викликало наприкінці XIX ст. масову еміграцію селян в Америку.

32. Розвиток промисловості та сільського господарства України в другій полов. Хіх ст.: завершення промислового перевороту, урбанізація,формування ринкової економіки.

Скасування кріпосного права призвело до виникнення ринку найманої праці — сотні тисяч безземельних і малоземельних селян, позбавлених знарядь праці, становили його основу. Вони змушені були йти в міста і продавати себе як робочу силу, щоб забезпечити своє життя. Процес розкладу натуральних господарств привів до формування ринку збуту для капіталістичного виробництва. Усе це створювало передумови швидкого розвитку капіталізму і завершення промислового перевороту. Каталізуючими факторами цього явища було пряме втручання держави в економіку та великі іноземні інвестиції в неї.Особливістю економічного розвитку України в цей період був двобічний розвиток капіталізму: інтенсивним та екстенсивним шляхами, тобто за рахунок розширення і поглиблення капіталістичного виробництва (промислового перевороту, впровадження техніки).

Протягом 70-80-х років промисловий переворот в основному завершується. У найважливіших галузях: машинобудівній, металургійній, залізорудній створюються великі капіталістичні підприємства, які базуються на машинній техніці, нових технологіях, новому виді палива (вугіллі). Відбуваються зміни в структурі промисловості України — зростає питома вага добувної промисловості, металургії, машинобудування.

Різко збільшується попит на метал (верстати, пароплави, паровози, залізниці, озброєння). Це спричинило відкриття металургійних заводів нового типу. Першим в Україні у 1872 р. було збудовано в Бахмутському повіті Катеринославської губернії (нині Донецька обл.) металургійний завод Юза. У 1896 р. від крився металургійний завод в Алчевську, який започаткував це місто, а в кінці XIX ст. в Україні діяло вже 17 великих з новою технологією металургійних заводів. У 1900 р. Україна давала 92 млн. пудів чавуну (Урал — 50 млн.) — 52% загальноімперської виплавки.У зв'язку з розвитком металургії посилився попит на криворізьку руду. Тут стали до ладу ряд потужних рудників. Якщо у 1870 р. на Півдні було видобуто 1,3 млн. пудів залізної руди (2,8% загальноімперської), то в 1900 р. — 210 млн. пудів (58%) — у 158 разів більше!

Швидкий розвиток металургії та залізниць посилили попит на вугілля. Видобуток вугілля в Донбасі та його питома вага в кам'яновугільній промисловості імперії значно збільшились. За 40 пореформених років вона зросла з 6 млн. пудів до 692 (у 115 разів), що становило майже 70% загальноімперського ви добутку.Певні досягнення спостерігалися і в сільськогосподарському машинобудуванні, що зумовлювалося попитом на машини в поміщицьких маєтках і господарствах заможних селян України. З 1876 р. по 1890 р. вартість машин, випущених на підприємствах Півдня України зросла більше ніж у 8 разів. Це були най вищі темпи розвитку машинобудування в усій імперії. У кінці XIX ст. розвивається транспортне машинобудування. У 1897 р, починає випускати паровози Харківський паровозобудівний за вод, а згодом — Луганський. У 1900 р. вони побудували 233 паровози (23% загальноімперського виробництва).Безпосередній значний вплив на розвиток економіки мав залізничний транспорт. Значення залізниць полягало не лише в тому, що вони з'єднували між собою віддалені господарські райони та мали військово-стратегічне призначення (перевезення військ та зброї), вони розширювали всеросійський ринок, сприяли швидкому розвитку фабрично-заводської промисловості. Спочатку залізниці будувалися з метою забезпечення експорту зерна через порти, тому першою залізницею в Україні стала лінія Балта-Одеса (1865 p., довжина 219 верст). Перший поїзд до Харкова прибув з Курська 6 липня 1869 р. До 90-х років в Україні було завершено будівництво головних залізничних магістралей, які пройшли через основні її економічні райони, з'єднали її з Центральною Росією та Західною Європою. Довжина залізниць з 1865 р. по 1900 р. збільшилася з 219 до 8417 км, що становило 16%, загальноросійської. Щорічно залізниці України перевозили 1414 млн. пудів вантажів і 13,3 млн. пасажирів. Поряд з новими галузями виробництва розвивалися й старі. У кінці XIX ст., Україна давала 84% загальноімперського виробництва цукру, 58 % — спирту, 40% — тютюну.

Швидко йшов процес урбанізації — зростання міст. У кінці століття в Україні їх було 130, з них 4 — мали більше 100 тис. населення: Одеса — 404 тис, Київ — 248 тис, Харків — 174 тис, Катеринослав — 113 тис. Міське населення становило 13,6%. Перший телефон було встановлено в Одесі у 1882 p., а перший трамвай пущено у 1892 р. — у Києві.

Урбанізація мало торкнулася українців, яких у 1897 р. було 73% від загальної кількості населення. (Усього населення України складало 23,4 млн. осіб). Лише трохи більше 5% українців проживало у містах, 38 % росіян, євреїв — 45 %. Росіяни становили 12% населення — це були гірники, металурги, державні службовці. Швидко зростала єврейська меншість, яка досягла майже 8% загальної кількості населення (у Російській імперії загалом — 4 %) і домінувала в торгівлі та банківській справі.

Сільське господарство України йшло так званим прусським шляхом, коли поміщицьке землеволодіння залишалось пануючим.Існувало дві системи господарювання: капіталістична (вільнонаймана праця, використання техніки й агротехніки); відробіткова, коли селяни, не маючи змоги вижити за рахунок своїх наділів, змушені були орендувати в поміщиків землі і за це відробляти на їхніх землях своїм інвентарем і худобою.Змінювалася структура сільськогосподарських культур, що вирощувались. Перевага надавалась тим, які йшли на експорт (пшениця, ячмінь, тютюн). Україна давала 27% (740 млн. пудів) валового збору зерна Європейської Росії. Урожайність досягла наприкінці століття 7,5 ц з га. Швидко зростали обсяги по садки картоплі (основного харчового продукту бідноти): 1870-1900 pp. — втроє і цукрових буряків — у 4,5 раза.У цей час в Україні нараховувалося 2,5 млн. селянських господарств (бідноти — 60 % , середняків — 25 % , куркулів — 15 %). У середньому на бідняцький двір припадало 4 десятини землі, середняцький — 8, куркульський — 15.

У результаті швидкого розвитку промисловості зростала кіль кість робітників — людей, що жили на зарплату, отриману за продаж своєї робочої сили. У 1900 р. їх в Україні нараховувалось 2,5 млн. Характерними рисами пролетаріату були висока концентрація на підприємствах та багатонаціональний склад, нерівномірність формування в різних регіонах (наприклад, у Донбасі, Харкові — швидше).

Інтенсивно йшов і процес формування класу буржуазії. Вона поповнювалась за рахунок купців, промисловців, лихварів, збагачення дрібних товаровиробників у місті і селі, «обуржуазнення» поміщиків. Буржуазія теж була багатонаціональною: мільйонери Терещенки і Харитоненки, які мали по 7 цукрових заводів, Симиренки, майно яких оцінювалося в 10 млн. руб. золотом, були українцями; Суботіни, Дегтярьови — росіянами, Бродські, Гінзбурги — євреями.

У 1897 р. була проведена грошова реформа, за якою кредитні білети стали вільно обмінюватися на золоту монету, що сприяло розвитку фінансової і банківської сфери і всієї економіки.Незважаючи на колоніальну політику імперських урядів, наприкінці XIX ст. Україна щодо промислового розвитку посіла в Російській імперії одне з перших місць.

33. Суспільно-політичне життя в Україні в другій половині ХІХ ст.Як і інші слов'янські народи, українці під впливом революційних подій в Європі пройшли три основних етапи свого національного відродження. На початковому етапі представники передової інтелігенції збирали історичні документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи обгрунтувати самобутність українського народу. Другому — культурницькому — етапові притаманний сплеск відродження національної мови, її дедалі ширшого використання в літературі, освіті. Третій — політичний — етап характеризується зростанням національних організацій і обстоюванням національне зорієнтованих вимог, зокрема самостійності. Після розгрому першої української організації такого спрямування — Кирило-Мефодіївського братства — в Україні впродовж багатьох років не вдавалося створити нових національно-демократичних організацій. Проте провідні діячі цього братства — М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т. Шевченко, відбувши судові покарання, з'їхалися до Петербурга. Тут вони згуртували навколо себе однодумців і створили так звану «Громаду». Провідною ідеєю програми цієї організації було збереження самобутності української нації, захист її від русифікації та полонізації. Коштом заможних українців В. Тарнавського і Г. Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис — «Основа», що опублікував твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка, «Граматика» П. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало назву українофільства.На початку 1870 р. В. Антонович, М. Драгоманов, М. Русов, М. Зібер і С. Подолинський заснували таємну «Стару громаду»,яка об'єднала інтелектуальну еліту, що користувалася високим моральним авторитетом. Головну увагу члени цієї організації приділяли розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського режиму. Одним із наслідків цього стало те, що серед українофілів виникли значні непорозуміння. Вони торкалися не тільки мети і тактики організації, а й визначення змісту й природи українофільства.

Потреби у змінах особливо гостро відчували й відстоювали молодші члени громади, серед яких виділявся М. Драгоманов. Саме він закликав однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасівців», головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства — «Декларація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії.

Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В. Антоновича і О. Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність.