36. Україна в період політичної реакції (1907 - 1909 рр.) та економічного піднесення (1910 - 1913 рр.).

Запроваджений Миколою II виборчий закон від 3 червня 1907 р. давав поміщикам майже половину голосів виборців, а багатомільйонному селянству — близько чверті. Але найбільше обмежувалися виборчі права робітників. Лише в Харківській і Катеринославській губерніях, де чисельність робітничого населення була найвищою, власті утворили самостійні робітничі курії, в яких виборці з числа робітників дістали право направляти в Думу по одному депутату. Не дивно, що більшість депутатських місць у Державній Думі посіли поміщики й промисловціВибори не дали абсолютної більшості жодній політичній партії Царський уряд дістав можливість маневрувати між суперечливими інтересами поміщицтва й торговельно-промислових кіл, використовуючи 2 думських політичних блоки — октябристів і правих (або октябристів і лібералів). Це була типово бонапартистська політика влади, змушеної балансувати між різними політичними силами

Водночас царизм широко застосовував репресивний апарат, щоб придушувати революційні виступи За звинуваченнями у політичних злочинах у 1907 — 1909 рр було засуджено понад 26 тис. чол. Смертні вироки дістали понад 5 тис чол. Заохочувалася провокаційна активність чорносотенних організацій — «Союзу російського народу», «Союзу Михаїла Архангела» та ін.. У боротьбі зі страйкарями підприємці застосовували локаути й «чорні списки». Профспілки та ін. легальні організації робітників закривалися. Наприклад, з 80 профспілок Катеринослава лишилося лише 4. Організаторів селянських виступів без суду й слідства батожили або відправляли на заслання у віддалені губернії. Автономію вищих навчальних закладів було скасовано Багатьох студентів виключили з «вовчими квитками»Заборонялося викладання українською мовою у школах, запроваджене в роки революції явочним порядком. Скасовувався дозвіл міністерства народної освіти «використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, що учні не розуміють». Спеціальний циркуляр не рекомендував учителям спілкуватися з учнями українською мовою навіть поза школою. Не дозволялося публічне виконання українських пісень або навіть мелодій. Власті перешкодили збиранню коштів для спорудження пам'ятника Т. Шевченку на його могилі у Каневі.В період реакції чисельний склад політичних партій різко скоротився. Зокрема, РСДРП до початку 1908 р. зменшилася вдесятеро. Немало меншовиків пропонували переглянути партійну програму й відмовитися від нелегальних форм роботи їх називали ліквідаторами. Навпаки, багато більшовиків ставили вимогу відкликати з III Державної Думи соціал-демократичну фракцію і припинити роботу в легальних організаціях, щоб зосередитися на підпільній діяльності. Вони дістали назву «одзовістів», або «ліквідаторів навиворіт».

Ще більшою мірою політична реакція позначилася на становищі партій української демократії Ліквідаторські настрої привели «Спілку» 1909 р. до розпаду Розклад охопив також УСДРП. В ній майже не лишилося діючих місцевих організацій.

1908 р. багато діячів національного руху об'єдналися незалежно від партійних програм у міжпартійний блок ТУП (Товариство українських поступовців). Основу його становили члени Української трудової партії, що самоліквідувалася 1908 р. Лідери ТУП М. Грушевський. С Єфремов і Є. Чикаленко закликали всі українські політичні сили консолідуватися в боротьбі за національне відродження.

У 1910 р. у Російській імперії та підвладних їй українських землях почалося піднесення промисловості, що тривало до початку Першої світової війни. Цей процес зумовлювався результатами столипінської аграрної реформи. Вона збільшила кількість безземельних селян та поповнила ними лави промислових робітників. Якщо у 1910 р. у промисловості України налічувалося 475,2 тис. робітників, то у 1917 р. – 893 тис. Всього ж 1917 року чисельність українського пролетаріату на всій території України зросла на 10%. Водночас внаслідок земельної реформи зріс попит на сільськогосподарську техніку серед заможних та середнього статку селян. Вони закуповували техніку одноосібно для використання в хутірському та відрубному господарстві, а також кооперативними товариствами, що набирали сили на той час. Окрім того, наслідком реформи стало розширення внутрішнього ринку, що також сприяло піднесенню промисловості.

Передусім піднесення охопило важку і особливо видобувну промисловість. Характерною особливістю української промисловості залишалась її підпорядкованість інтересам Російської імперії. Влада намагалась сповна використовувати українську сировинну базу і всіляко заохочувала розвиток видобувної промисловості. Видобуток вугілля в Донбасі з 1910 по 1913 рр. зріс в 1,5 рази. На стільки ж збільшився й видобуток марганцевої руди в нікопольському регіоні. В той же час видобуток залізної руди у Криворізькому басейні зріс в 1,6 рази. Потужно розвивалась металургія. В 1913 р. Україна виробляла в загальноросійському масштабі 68% чавуну, 58% сталі, 53% виробництва сільськогосподарських машин, 80% цукру тощо. У 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. В цілому ж у 1913 р. уся українська промисловість давала понад 24% загальноросійського промислового виробництва.

В умовах піднесення виробництва посилився процес концентрації промисловості. З’явились нові монополії “Продаруд”, “Проволока” та ін. Вони зосереджували під своїм контролем до 80% продажу продукції відповідних галузей і встановлювали свою цінову політику. Усе це сприяло подальшому зрощуванню промислового капіталу з банківським.

Активно діяв в Україні й іноземний капітал, особливо у важкій промисловості. У 1913 р. іноземні компанії фінансували та контролювали 90% виплавки чавуну і виробництва коксу, 80% виробництва машин, 70% видобутку вугілля й руди.

У період промислового піднесення розширились економічні зв’язки з іншими промисловими регіонами Російської імперії. У Наддніпрянщину ввозились машини з Петербурга, нафта із Баку і Грозного, деревина з Білорусії, тканини з Росії і Польщі тощо. З України в регіони Російської імперії поставляли вугілля, метал, цукор, сіль, зерно та іншу продукцію.

Водночас, незважаючи на промислове піднесення, українська економіка, в технічному відношенні поступалася розвинутим європейським країнам.

37. Західноукраїнські землі на початку ХХ ст. (1900 - 1914 рр.).

На початку XX ст. всі західноукраїнські землі продовжували перебувати у складі Австро-Угорської імперії. Тут мешкало понад 4,6 млн. українців. Східна Галичина, де проживало українське населення в адміністративному відношенні була об'єднана із Західною (польською) Галичиною в Королівство Галіції і Лодомерії. Увесь цей край поділявся на 50 повітів. Окремою адміністративною територією була Буковина, до якої входило 10 повітів. Закарпатські землі складалися з 4 українських комітетів.

Економіка на цих землях розвивалася уповільненими темпами, мала колоніальний характер, що виявлялося в її структурі та динаміці. Одним із найрельєфніших проявів цього процесу був вивіз сировини із західноукраїнських земель до метрополії на переробку. Сировина становила понад 90 % всього експорту із західноукраїнських земель в інші країни. Природні багатства краю експлуатувалися нераціонально, по-хижацьки. На зламі ХІХ-ХХ ст. щорічні вирубки лісу в Карпатах перевищили 6 млн. м3, що призвело до різкого скорочення площі лісів і порушення екологічної рівноваги.

Переважна більшість західноукраїнських підприємств була дрібною і маломеханізованою. У 1902 р. 94% промислових підприємств Галичини налічували до 5 робітників, тут діяло лише 5,5% парових двигунів, що функціонували в імперії.

Про колоніальний характер Галичини свідчить її галузева структура, яка характеризувалася перевагою харчових підприємств (34,3 %), лісозаготівлі та обробки лісу (20 %). Підприємства машинобудування, ремонту, металообробки складали лише 10% .З традиційних галузей успішно розвивався видобуток солі. У 1906 р. на частку Галичини припадало 64% вартості загально державного виробництва солі.Проте західноукраїнські землі не обійшли й нові тенденції розвитку. Як і у світовій економіці в цілому, тут з'являються монополії, здебільшого іноземні. У 1912 р. в Галичині діяло 30 монополістичних об'єднань, сумарний акціонерний капітал яких досягав 115 млн. крон. Англо-австро-німецький концерн контролював 75% видобутку та переробки нафти в Галичині, у Закарпатті австрійському капіталові належало 45 % акцій великих угорських банків. Західноукраїнський регіон перетворився на ринок збуту товарів, вироблених розвинутішими промисловими державами, потреби краю задовольнялися переважно імпортними фабричними промисловими товарами.Західноукраїнські землі залишалися відсталими аграрними провінціями Австро-Угорщини. У сільському господарстві було зайнято близько 90% населення. Зберігалося велике поміщицьке та церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40% усіх земель. Серед поміщиків переважали іноземці: поляки у Галичині, румуни — у Буковині, угорці — у Закарпатті. У Закарпатті, наприклад, граф Шенборн мав більше 100 тис. га, тобто близько 20% усієї території. Основна маса селян страждала від малоземелля. У Галичині 53,3% селянських господарств були безкінні, 43% мали до 2 га на двір. Заможних селян було 5 %, але вони володіли землею, яка за кількістю перевищувала удвічі ту, яка належала 600000 бідняцьких господарств. 614 тис. селянських господарств не забезпечували прожитку своїм власникам. Такі незаможні селяни орендували землю в інших селян чи поміщиків, ішли працювати на заводи, ходили на заробітки до Бессарабії, Південної України.На селі збереглися напівкріпосницькі порядки. На Поділлі селяни навіть за гриби, зібрані у лісі, відпрацьовували поміщику два дні, стільки ж за кожен сніп скошеної трави.

Становище українського селянства погіршувалося зловживаннями влади, соціальною дискримінацією. Чиновники завищували якість селянської землі, що призводило до того, що селяни в Галичині платили втричі більше поземельних податків, ніж поміщики. Прямі податки селяни сплачували за землю, хату, худобу, за проїзд через мости. Постійно зростали непрямі податки (на нафту, цукор, тютюн, пиво). Становище українських селян в Галичині погіршувалося ще й тому, що поміщиками переважно були поляки, які обіймали майже всі адміністративні посади, у тому числі контролювали й суд. Уся адміністративна влада в Галичині, як і в Буковині, належала намісникам. Роль органів місцевого самоврядування виконували Галицький і Буковинський сейми. Виконавчим органом Галицького сейму був крайовий комітет, до якого входили маршалок (голова сейму) і 6 членів, яких обирав сейм з числа його депутатів терміном на 6 років.

На початку XX ст. в Західній Україні розгорнулася боротьба за реформу виборчої системи, що була складовою частиною національно-визвольного руху. У результаті досить гострої боротьби (наприклад, лише в січні 1906 р. в Галичині відбулося близько 300 мітингів і зборів, у яких узяли участь майже 500 тис. осіб). Імператор Австро-Угорщини видав указ про запровадження нового виборчого закону. Однак суттєвих змін це не принесло, оскільки, як і раніше, закон забезпечував переваги для австро-угорської і польської буржуазії. Зберігалась недемократична система куріальних виборів до місцевих органів влади. Лише в 1914 р% сейм ухвалив новий виборчий закон, згідно з яким українським партіям надавалося 27,2% місць, українцям дозволялося обіймати посади службовців урядових установ у повітах Галичини і Буковини. Проте система виборів до місцевих органів влади так і не була змінена, й українці знаходилися в нерівних умовах з іншими національними групами.На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрямки політичної думки:

1) москвофільський, який поволі спадав;

2) австрійський ультралоялізм, тобто орієнтація на Австро-Угорщину і вірність династії Габсбургів;

3) самостійницький, державницький, за створення Української незалежної держави.

Значну роль у суспільно-політичному житті Галичини в той час починає відігравати митрополит Галицький (греко-католицька церква) Андрей граф Шептицький (1900-1944).

Складовою частиною національно-визвольного руху українців на західноукраїнських землях була боротьба за національну освіту, зокрема за український університет. Ця боротьба відбувалася в умовах жорстокого протистояння з польськими шовіністами, яке доходило до збройних сутичок. У 1902 р. була заснована організація «Січ», що ставила своїм завданням фізичне виховання української молоді. Ще раніше (1894 р.) в Східній Галичині існували аналогічні товариства під назвою «Соколи».

Більшість української громадськості в Галичині в цей час займала проавстрійську — антиросійську позицію. Це пояснюється тим, що політика Російського уряду була активно ворожою українцям, як у самій Росії, так і за її межами.

38. Україна в роки Першої світової війни.

Початок війни, ознаменований успіхами на фронті Росії, тяжко позначився й на "російських", і на "австрійських" українцях. Незважаючи на декларації лояльності (декларація С. Петлюри в "Украинской жизни", статті у київській "Раді"), російський уряд розпочав переслідування українства - закрито "Просвіти", заборонено друкувати будь-що українською мовою, багатьох українських діячів заслано. Водночас йшло переслідування українців у Галичині, яких звинувачували в москвофільстві. З початком війни тисячі людей запроторено до концентраційних таборів у Талерголфі, Гнаві, Гмюді, Терезієнштадті. Було заарештовано багато священників, інтелігенції, селян. Політичні й громадські діячі тікали до Відня.

1 серпня 1914 року у Львові засновано Головну Українську Раду з представників трьох партій - Національно-Демократичної, Радикальної й Соціал-Демократичної - на чолі з К. Левицьким. Завдання Ради - охороняти інтереси українського народу в Австрії та репрезентувати його під час війни. Рада створила військову організацію - Легіон Українських січових стрільців для боротьби з російським військом. До нього вступали тисячі юнаків.

4 серпня група українських імігрантів-наддніпрянців за ініціативою Д. Донцова й В. Дорошенка заснувала Союз визволення України як безпартійну політичну репрезентацію Центральної та Східної України для пропаганди ідеї самостійності України.

Після окупації Галичини російськими військами і призначення генерал-губернатором графа О. Бобринського почалася русифікація - всі українські установи, бібліотеки, школи закривалися, скрізь запроваджувалися російські закони й мова. Почалися труси, арешти (тільки через київські тюрми перевезено вглиб Росії, до Сибіру, понад 12 тис. чол.). Заарештовано митрополита Андрея Шептицького, ректора львівської семінарії О. И. Боцяна та ін. Але у квітні 1915 р. почався наступ німецько-австрійських військ на Галичину, і відповідно - відступ російської армії, вже в липні вся Галичина і значна частина Волині були в руках німців. Ця поразка мала величезне значення для дальшого перебігу війни і для України. Вона викликала деморалізацію в російській армії - перший сигнал майбутньої революції. Відхід російської армії із Західної України під тиском німецьких військ не приніс полегшення українцям. Людей виселяли, села палили, щоб залишити ворогові пустелю.Ці трагічні події спричинили перелом у ставленні українців Наддніпрянщини до російського уряду. Зник той "патріотичний" запал, який переживало багато з них на початку війни, і міцніло розуміння, що перемога Росії принесе нові кайдани. Рада ТУП, яка стала єдиним об'єднуючим політичним осередком партій, ухвалила постанову про те, що українці мусять зайняти нейтральну позицію у війні. На цій підставі Товариство українських поступовців не погодилося з діяльністю СВУ, який закликав боротися спільно з австрійською армією.Війна затягувалася, фронти стояли майже непорушно без змін. У травні 1916 р., знову на вимогу союзників, російські війська південно-західного фронту під проводом генерала А. Брусилова завдали тяжких поразок австрійській армії і зайняли широку смугу Галичини та Волині. "Брусиловський прорив" значно допоміг Франції, яку німці тіснили під Верденом, але цей наступ для російського фронту дав небагато і кривава, без перспектив, з майже непорушними фронтами війна продовжувалася надалі.

Війна загострила соціальні й політичні процеси, що відбувалися в Росії, вона принесла з собою велике руйнування промисловості і сільського господарства. На Україні, як і по всій Росії, посилилася експлуатація робітничого класу; селяни, розорені війною, змушені були залишати свої господарства і подаватися в найми до поміщиків або поповнювати ряди міського пролетаріату. Значно погіршилося в ході війни становище численної дрібної міської буржуазії, ремісників, кустарів, службовців. Трагічна ситуація ускладнювалася поразками на фронтах Російської армії, загибеллю сотень тисяч солдатів і офіцерів. Царський уряд показав свою повну недієздатність та остаточну моральну і політичну деградацію. I тому монархічний режим у країні було ліквідовано - відбулася Лютнева буржуазно-демократична революція.

Природно, що переважна більшість населення України схвально зустріла Лютневу революцію. Протягом 1-3 березня по всій Україні пройшли страйки, збори, мітинги, демонстрації. Замість усунутих органів влади самодержавства повсюдно створювалися Ради, фабрично-заводські й громадські комітети, виходили з підпілля заборонені партії, відроджувалися профспілки. Повалення царизму сколихнуло також національно-визвольний рух пригнобленого самодержавством народу України.

39. Лютнева демократична революція 1917 р. і Україна.

Лютнева революція 1917 р. почалася у Петрограді 23 лютого. Уже ввечері 27 лютого було утворено Петроградську Раду робітничих і селянських депутатів. Того ж дня утворився перехідний орган влади-Тимчасовий комітет Державної Думи на чолі з М. Родзянком. 2 березня-день, коли Микола II зрікся престолу, і коли було утворено з депутатів Думи Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим.В Україні 4 (7) березня 1917 р. було утворено представницький орган української демократії - Центральну Раду, організаторами якої виступили Товариство Українських Поступовців в особі Д. Дорошенка, С. Єфремова, Є. Чикаленка й соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри. Через кілька тижнів до Центральної Ради вступила нова сила-Українська партія соціалістів-революціонерів на чолі з М. Ковалевським, П. Христюком та М. Шаповалом.

Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, а його заступником-В. Науменка, товаришами голови-Д. Антоновича та Д. Дорошенка.

У ряді міст народні маси обрали ради робітничих, а солдатських депутатів, яких на кінець 1917 р. було біля 300.

6 квітня 1917 р. у Києві відкрився Український національний конгрес, на який зібралися 900 депутатів з усієї України. Конгрес обрав 150 представників до Центральної Ради. В травні відбувся військовий з'їзд, який уповноважив своїх представників вступити до Центральної Ради. Майже через місяць аналогічно вчинили близько 100 делегатів Українського з'їзду селян, потім до Центральної Ради приєднався з'їзд робітників.