2.Джерела геополітичної безпеки.

Геополітика, як більшість дисциплін, що з'явилися на стику століть, виникла на базі трьох наукових підходів:

• цивілізаційного;

• військово-стратегічного;

• теорій географічного детермінізму.

Основоположником цивілізаційного підходу до історичного процесу вважається російський учений — МЛ. Данільовський (1822-1885). На його думку, головними діючими суб'єктами на підмостках театру історії є не держави або окремі нації, а величезні культурно-релігійні спільності. їх він назвав культурно-історичними типами. Згодом ці спільності стали називати цивілізаціями.

Багато суперечок викликала книга професора Гарвардського університету Семуеля Хантінгтона "Зіткнення цивілізацій?" (1993). Автор стверджує, що в XXI ст. основним джерелом конфліктів стануть не економіка або ідеологія, а цивілізаційні відмінності. Він вважає, що зіткнення цивілізацій стане домінуючим чинником світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями — це і є лінії майбутніх фронтів. Картина світу в XXI ст. бачиться йому як результат взаємодії і суперництва семи-восьми великих цивілізацій, серед яких буде і православно-слов'янська, котра протистоятиме насильницькій вестернізації.

На думку багатьох учених, що розробляють цивілізаційну теорію, географічні межі цивілізацій визначають межі природного впливу великих держав, сфери їх життєвих інтересів і території військово-політичного контролю. У такому методологічному підході до геополітики є видимою тенденція відвести дану науку із зони географії, зробити її універсальною дисципліною.

Другим джерелом геополітики, як вважають багато учених, були військово-стратегічні теорії.

Визнаними авторами таких теорій вважаються Г. Гроцій, Сунь Цзи, Н. Макіавеллі (1469-1527), Д. фон Клаузевіц (1780-1831), X.. Мольтке (1848-1916) і ін. Але найбільш вплинув на розробку та поглиблення цих теорій зробив американський військово-морський теоретик, історик Альфред Мехен (1840-1914) — автор відомих праць "Вплив морської потужності на історію", "Проблема Азії і її дія на міжнародну політику

Третім теоретичним джерелом геополітики є концепції географічного детермінізму.

Це найбільш давнє джерело пізнання. Ідеї про вплив географічного середовища (клімату, фунтів, річок, морів і ін.) на історію і людину зустрічаємо у Геродота, Гіппократа, Фуки діда, Поліція, Арістотеля та інших античних авторів.

Європейська епоха великих географічних відкриттів стала новим етапом розвитку ідей географічного детермінізму. Французький вчений Жом Боден (1530-1596) у роботі "Шість книг про державу" (1577) знов викликав інтерес до проблеми географічного детермінізму. Ідеї географічного детермінізму знайшли широке розповсюдження в ХУІІІ-ХІХ ст. Особливо популярні вони були у Франції. У роботі "Продух законів" (1748) французький просвітитель, філософ Шарль Монтеськье (1689-1755) головну причину в законодавчому устрої держав, услід за Боденом, бачив в особливостях клімату.

В Англії ці ідеї теж знаходили прихильників, наприклад, історик Генрі Бокль (1821-1862), але найбільшого поширення вони набули в Німеччині: філософ Іоган Готфрід Гердер (1744-1803), географ і природодослідник Олександр фон Гумбольдт (1769-1859) вважали, що найбільше впливає на розвиток цивілізації географія, яка відтворює цілісну картину світу і, зокрема, клімат, ґрунт, географічне положення. Німецький географ Карл Ріттер (1779-1859) стверджував, що існування людини цілком пов'язане із землею — тисячами чіпкого коріння, яке неможливо видерти.

Найбільш докладно ці чинники нарівні з іншими були розвинені німецьким вченим Фрідріхом Ратцелем і шведом Рудольфом Челленом.

Розгляд предмету геополітики є необхідним з урахуванням потреби в осягненні суті геополітики як явища, і геополітичної безпеки як процесу. Предмет являє собою своєрідний каркас, знаючи змістовне наповнення якого можна говорити про геополітичну безпеку як окремий вид діяльності міжнародних транснаціональних організацій і держав. Причому хибним є погляд на проблеми геополітики як якісь відірвані від контексту національної безпеки.

Це пов'язано передусім з неточним розумінням геополітики лише в якості зовнішньої політики держави щодо використання своїх географічних і культурних чинників для здійснення лише активної міжнародної політики, оминаючи проблеми внутрішньої.

Сучасна парадигма геополітики полягає у розгляді змісту геополітики крізь синтез дослідження розвитку подій на глобальному, регіональному, субрегіональному і внутрішньодержавному рівнях, що відображають інтереси держав. Під впливом нових обставин світ постійно змінюється, його база насичується новими елементами, які не скасовують географічні чинники, а додаються до них і формують геополітичну модель сучасного світу. Ця модель знаходиться швидше в динаміці, ніж у статиці. Саме тому усвідомлення геополітичної ролі України є необхідним для формування системи геополітичної безпеки нашої країни.

Результатом науково-технічного прогресу з'явилося зниження ролі окремих географічних елементів: великих просторів, океанів, морів, гір, річок, лісів, степів. Разом з ними знизився ранг багатьох видів комунікацій: залізниць, водних комунікацій. Зросла роль трубопроводів, автотранспорту та повітряних перевезень. Збільшилося значення малих країн, що володіють науковим потенціалом, технологіями та фінансами.

При розв'язанні геополітичних і регіональних проблем зараз все частіше застосовується військова сила, так звані локальні війни (Афганістан, Ірак, Югославія, Чечня, Карабах, Абхазія і т.д.). У майбутньому частота застосування сили зростатиме через загострення головних суперечностей планети:

переділ світу — формування поствестерністської цивілізації, право за основну роль у якій виборюватимуть Китай і Росія;

джерела сировини — зважаючи на той факт, що XXI ст. стане рубіжним у використанні невідновлювальних ресурсів, перед планетою постає дуже відповідальне завдання щодо розроблення альтернативних джерел енергії, або опанування ще нерозроблених, більша частина яких перебуває на території Росії. Відтак Росія стає об'єктом зазіхань світової еліти щодо встановлення контролю над природними ресурсами. Демократизація Росії у форматі надання незалежності суб'єктам РФ стане стратегічно помилковим політичним курсом цієї держави і призведе до відокремлення від неї окремих суб'єктів із подальшим встановленням контролю над ними з боку вестерністської цивілізації;

економічне протистояння — проведення активної міжнародної політики уможливлюється за наявності ефективно діючої економіки, саме тому протистояння відбуватиметься не лише у воєнній сфері, яка є завершальним етапом.

Звідси зростатимуть вимоги до якості збройних сил: їх навчання, оснащення, управління відповідно до національних інтересів і дійовості алгоритму управління загрозами та небезпеками. Розширення НАТО слід розглядати крізь призму корисності та відповідності даної організації цілям забезпечення українських національних інтересів. Економічну співпрацю із Росією не слід ототожнювати із тотальним прийняттям її власних оцінок щодо НАТО. Диверсифікований підхід до забезпечення національної безпеки передусім передбачає співпрацю з іншими країнами або організаціями крізь призму національних інтересів України. Відтак, економічна співпраця не є однозначним наслідком аналогічної співпраці у політичній сфері. І хоча така пов'язаність існує в принципі, оскільки політика не існує поза економікою, у кожному конкретному випадку дані зв'язки мають аналізуватися із застосуванням методу геополітичної кон'юнктури.