54. Локальні конфлікти у країнах «Третього світу» в 1970-1990-х рр.

Воєнні конфлікти 1975-1991 рр. стали активною фазою регіонального військово-політичного протистояння в Азії, Африці та Латинській Америці. Саме в цей період відбулись найбільш тривала (ірано-іракська 1980-1988 рр.) й сама швидкоплинна (малійсько - буркіна-фасійська 25-27 грудня 1986 р.) війни другої половини ХХ століття. Воєнні конфлікти 1975-1991 рр. були і прямим наслідком мілітаризації країн Азії, Африки та Латинської Америки, уряди яких, спираючись на закордонну допомогу, всіляко збільшували чисельність, оснащеність та бойову міць власних збройних сил. Ставка робилась, в першу чергу, на кількісні показники. Більшість країн-учасниць конфліктів досягли результатів в цьому аспекті.

Всіляко країни-учасниці конфліктів намагались придбати засоби ведення війни. Зовнішніх джерел надходження зброї в країни Азії, Африки та Латинської Америки виявилося недостатньо, особливо під час військових дій.

Збройні сили країн Азії, Африки та Латинської Америки приймали активну участь у воєнних конфліктах 1975-1991 рр. Їх можливості постійно зростали, особливо під час довготривалих бойових дій. Ефективність регулярних ЗС падала у зіткненнях з військовими контингентами великих держав, а також після інтернаціоналізації воєнних конфліктів. Однак у внутрішньодержавних конфліктах вони діяли ефективно, хоча й дуже жорстоко. В разі успіху такі тенденції ставали провалюючими, що викликало появу нових воєнних конфліктів.

Військово-політичні організації країн Азії, Африки та Латинської Америки в період 1975-1991 рр. здебільшого боролися за владу. Національно–визвольна боротьба відходила на другий план, поступаючись сепаратистським тенденціям. Лише по відношенню до війн в Західній Сахарі та Намібії можна впевнено говорити про національно-визвольний характер повстанських операцій. Причому окремою формою національно-визвольної та антиурядової боротьби ВПО стало створення паралельних держав, які виявились суттєвим фактором міжнародної політики. Так Сахарську Арабську Демократичну Республіку, яка існувала на теренах Алжиру, до 1988 р. визнали більш ніж 70 країн світу. Палестинська держава в Лівані (з 1984 р. в Тунісі) у 1980-і рр. була повноправним членом Ліги Арабських Держав. Існуюча де-факто в Анголі паралельна держава організації УНІТА офіційно визнана не була, проте залишалась суб’єктом радянсько-американського та радянсько-китайського протистояння на півдні Африки.

Великі держави виступили провідною силою в багатьох воєнних конфліктах 1975-1991 рр. Головна мета їх присутності в цих подіях – збереження та розширення власних сфер впливу. Тому великі держави йшли на безпосереднє втручання й ескалацію воєнних конфліктів в Азії, Африці та Латинській Америці. Виступаючи ініціаторами воєнних конфліктів, керманичі великих держав намагалися вирішити їх виключно військовим шляхом, причому застосовувались всі наявні засоби ведення бойових дій. Дiї СРСР у Афганістані в 1979-1989 рр., Великобританiї пiд час фолклендської вiйни 1982 р., США за часів конфлiктiв в Гренадi 1983 р., в затоцi Сiдр 1986 р., Перськiй затоцi 1987 – 1988 та 1990 – 1991 рр. й Панамi 1989 р., свiдчили про намагання великих держав, пiд час будь якого конфлiкту застосувати вiйськову силу, переслiдуючи власнi інтереси, не звертаючи уваги на світову спiльноту.

Досвід воєнних конфліктів 1975-1991 рр. показав неефективність діяльності міжнародних інституцій, включаючи ООН. На етапі виникнення та активної фази бойових дій жоден воєнний конфлікт в країнах Азії, Африки та Латинської Америки врегульований не був. Майже всі країни-учасниці конфліктів і в першу чергу великі держави, під час воєнних конфліктів не виконували резолюції Ради Безпеки ООН. Тільки в разі невдач, або патовості конфліктних ситуацій, ворогуючи сторони зверталися до наддержавних установ.