Стислий переказ новел

ПОДВІЙНЕ КОЛО

Лютували шаблі, Половці не пізнавали один одного. Був серпень 1919 р. загоном Добровільної армії Денікіна командував Половець Андрій, кінне козацтво отамана Петлюри вів Оверко Половець. До Оверка підвели Андрія. Перед смертю Андрій згадує слова батька: «… тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду!» На це Оверко відповів: «… Рід – це основа, а найперше держава». Андрія зарубали. А берегом моря походжає старий Половець, дивиться в бінокль – з моря наближається шаланда.

Із-за лісу вискочили вершники з чорним прапором – махновці, на чолі з Панасом Половцем. Оверко сидів з рубаною головою. Під’їхав 14-річний Сашко Половець. Перед смертю Оверко згадує батькові слова, але Панас його вбиває. Він закопує обох братів, говорячи: «… Хай не кажуть, що я рід зневажив!» – так відбувся похорон.

Здалеку розгорнувся чорний прапор загону інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. Махновці здалися. Тепер уже Панас перед стратою згадує слова батька, потім вихопив пістолет і пустив собі кулю в рот. «Стріляй і мене,» – кричав Сашко. Іван став скубти його за чуба.

На степу під Компаніївкою одного дня серпня 1919 року стояла спека.

ДИТИНСТВО

Перекопська рівнина. Малий Данилко виходив з хати, покинувши сестру, коло якої був за няньку, та йде в степ. Малий чабанець (що може вивчитись на чабаненка і, нарешті, заступити батька – чабана ) повертався смерком додому. Данилко колише малу сестру Вустю і не може вискочити на дощ, і коли вже вона вмре. А як добре пахнуть мертві, коли їх покладуть на лаву, прадід Данило читає  псалтир. Дуже радісно, коли хтось умирає – без Данилка та справа не обходиться: прадіда кличуть читати псалтир, а правнук іде за поминальника, отак удвох і годуються.

Мати дуже гарно розмальовує печі, все село кличе її. Настав Великдень, мати завжди плаче, бо батько не вилазить із чужих хат і випиває з усіма, адже  чабана Ригора частували всі. Данило знаходив батька, вів додому, лаяв його та плакав.

У хаті коло столу сиділа мати та прадід, на столі бідне розговіння, батько – п’яничка нарізав свячений хліб хрестом, а по обличчю матері котилися сльози.

Хлопець з прадідом пішли до моря, потім од моря заглибились у степ. Прадід нахилився до квітки і раптом упав неживий. Данилко озирнувся навколо, і вперше відчув себе самотнім.

ШАЛАНДА В МОРІ

Був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів. На березі стояла стара Половчиха, вона була висока та строга. Вирядивши в море чоловіка, вона виглядала його шаланду.

Після довгих віків показувалася шаланда в морі. Розгойдує її, кидає, Мусій з чужим  чоловіком б’ються до берега. На березі виріс натовп. Шаланду перекинуло, рибалки на березі поздіймали шапки, і в цей час побачили у морі помах руки. Чужа людина вилізла на берег. Половчина пізнала Чубенка. А її чоловік Мусій загинув. Усі розійшлися, а Половчиха не рушила з місця. Вона була доброго рибальського роду, тримала хату в залізному кулаці, стояла на чолі родини, мов скеля в штормі.

Раптом із темряви моря вона почула голос чоловіка. Він говорив:  «Наша артіль бідна, і кидати шаланди в морі не годиться. Я – голова артілі, то мусив і рятувати».

І подружжя Половців пішло до домівки.

ЛИСТ У ВІЧНІСТЬ

Тоді мало бути більшовицьке повстання проти гетьмана і німців, яке покотиться Пслом. Солдати обшукували всі закутки – шукали листоношу. Оглядали озера і знайшли його, непритомного, чорного від п’явок. Листоношу змусили ковтнути капітанового рому. Він потроху очуняв. Напруживши волю, він забував потроху ті відомості, яких хотів від нього капітан: що він член підпільного комітету; де закопав рушниці та кулемет, які повинен передати повстанцям.

Листоноша хотів  одразу вмерти, але не мав права: справа революції лежала в його крихітному житті. Він повів показувати закопану зброю. Дійшли до купи піску, німці почали копати, згаяли годину і зрозуміли, що їх обдурили. Його водили селом, куди він показував, але нічого не знаходили – і так до вечора. Аж ось побачили вогні. «Ось хто візьме зброю» – крикнув листоноша. І сотник у нього вистрелив. Цей лист у вічність пішов од рядового бійця революції.

До підводи з мертвим листоношею підійшов Чубенко, зняв шапку і поцілував Василиху (матір листоноші) в руку. Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від згаслої одинокої зорі.