10. Місце проведення, програма та учасники Олімпійських ігор Стародавньої Греції. Походження Олімпійських та інших ігор Древньої Греції визначалося матеріальними умовами життя суспільства, його політичним, культурним, військовим розвитком. Одна з головних причин виникнення ігор - потреба у вихованні воїнів, демонстрація переваги військової і аристократичної знаті в області військово-фізичної підготовки. Перші відомі історії Олімпійські ігри відзначені 776 р. до н.е. Ця дата взята за основу тому, що вдалося встановити з цього часу першого та подальших переможців на іграх. За версією вчених, між Іфітом царем Еліди і Лікургом з Спарти був укладений договір про обов'язкове збереженні божественного світу під час Олімпійських ігор, тривалість договору 27 Олімпіад. Договірні сторони оголосили Олімпію священним місцем, а місяць проведення змагань - обов'язковим періодом світу. В Олімпії до того часу було побудовано п'ять стадіонів. Два перших - древнього періоду ігор і іподром для кінних змагань. У 776 році до н.е. зафіксовано ім'я тільки одного переможця - Короибоса, атлета з міста-поліса Еліди, який виграв змагання з бігу. На Олімпійських іграх давнього періоду не могли брати участь в змаганнях жінки, неповноправні громадяни, варвари і ті, проти яких було порушено кримінальну справу.  Напередодні проведення Ігор припинялися всі звади і війни. Ніхто не мав права вступити на територію Олімпії зі зброєю. Порушника чекав суворий штраф - дві міни сріблом (близько 27 кг чистого срібла). Але страшніше руйнівного штрафу було проклін, що боги посилали на порушника олімпійського перемир'я. Суворому покаранню піддавалися і люди, що образила подорожанина, що йде на олімпійське свято, їх чекало відлучення від Ігор на дві Олімпіади!  Виступати на Іграх - це була велика честь і відповідальність. Кожен атлет повинен був 10 місяців готуватися будинку і ще місяць тренуватися в Олімпії. Та не як-небудь, а дуже завзято. За майбутніми олімпійцями уважно і строго спостерігали елладонікі - судді і розпорядники Ігор. Вони не тільки відповідали за підготовку атлетів, але й стежили за тим, щоб місця змагань були в надійному порядку. Програма Ігор була цікавою і різноманітною. На перших Олімпійських іграх атлети змагалися тільки з бігу на дистанції 192,27 м. Вона називалася "стадій". Від цього слова і походить назва "стадіон". Від століття до століття програма Ігор поповнювалася іншими видами: стрибки в довжину, метання, кулачний бій і боротьба. Переможці нагородж. вінком з оливкової гілки. Найважчим і популярним було п'ятиборство-пентатлон. Методи підготовки і стиль змагань визначалися особливостями тодішнього військового мистецтва і містифікувати уявленнями про фізичні можливості людини. Змагання з бігу відбувалися не по круговій доріжці, а по прямій туди і назад між місцем старту та знаходяться в кінці дистанції вівтарем. Спочатку вся програма змагань укладалася в один день. Але поступово, у міру того як Ігри ставали усе більш важливою справою в житті Греції, змагання стали тривати п'ять днів. У храмах перед відкриттям Ігор всі учасники давали олімп. клятву і приносили жертви.  Римська епоха принесла Олімпійським іграм багатонаціональний характер, сім століть в Іграх брали участь тільки греки, а потім у них отримали право змагатися атлети із Сирії, Олександрії, Вавилона. Олімпійські ігри проводилися безупинно 1170 років. На ці змагання спортсмени збиралися 293 рази. 

11. Причини занепаду Давньогрецьких Олімпійських Ігор. Починаючи з V-ІV ст. до н.е. в Стародавній Греції Олімпійські ігри поступово відходять від вимог релігії, щораз більша увага звертається на видовищний характер змагань, їх використання для підвищення авторитету міст-держав і їх правителів. Кількість спортивних святкувань постійно зростає і в період між Олімпійськими іграми проводиться багато інших змагань. Ці свята щедро фінансуються, в їх програми поруч із традиційними видами (біг, панкратіон та ін.), включаються видовищні види спорту – перегони на колісницях та конях, біг із запаленим факелом. В Олімпійських іграх в цей період беруть участь представники багатьох країн європейського Середземномор’я і навіть країн Азії. Знімаються заборони, які діяли раніше: до змагань допускаються іноземці, а також вихідці із незаможних прошарків населення. Переможці змагань нагороджуються великими грошовими призами і цінними подарунками, одержують і матеріальні пільги у своїх містах. Поступово комерційний характер змагань, розкіш в якій вони проводилися, розмивають ідеали олімпізму, спорт набуває професіонального характеру. З часом спортивна підготовка все більше орієнтувалася на успіх у змаганнях, що приносило славу, грошовий дохід і різні блага. Завдання виховання відходили на другий план, що в кінці кінців, стало однією із причин занепаду спортивного руху в Стародавній Греції. Професіоналізація спорту в Стародавній Греції не була випадковим явищем, а прямим наслідком політичного, економічного та соціального життя суспільства, яке і визначало поступову трансформацію спорту, перегляд його цінностей та ідеалів. Існує багато доказів тому, що переможці Ігор одержували величезні грошові призи – від 3000 до 6000 драхм, що було достатньо сім’ї із 3-4-х людей прожити протягом 5-10 років. Багато змагань були припинені, різко понизився інтерес до спорту. Помітно зникає і значення Олімпійських ігор. Як і на початку свого зародження, вони починають носити місцевий характер. Все більше число міст почали наймати за гроші атлетів, щоб підтримувати ореол колишньої слави. На 98 й Олімпіаді (388 р. до н.е.) вибухнув скандал, пов'язаний з підкупом спортсменів. Виявилося, що суперники фессалійського кулачного бійця Евнола за різні грошові винагороди поступилися йому дорогу до олімпійського вінка. Пізніше підкуп отримав широке поширення. У побут увійшло нове поняття для позначення учасників змагань. Тепер їх стали називати атлетами (беруть участь у змаганнях за винагороду). Поява і розповсюдження християнської релігії, що боролася проти язичницької віри і проповідувала аскетизм, спричинило за собою припинення Олімпійських свят. У 394 році римський імператор Феодосій першим видав едикт про заборону Олімпійських ігор. Спортспоруди були зруйновані, а землетрус стер Олімпію з лиця Землі. Ідея Ігор була віддана забуттю на 1000 років. 

12. Фізична культура і змагання в Стародавньому Римі.

Історія фізичної культури в Стародавньому Римі, досягнувши найвищому щаблі розвитку в епоху Стародавнього світу, відноситься до числа найбільш суперечливих проблем історії культури.  Римський панівний клас не відчував життєвої потреби в тому, щоб активно займатися спортом. Спорт викликав інтерес, але тих, хто брав участь у змаганнях, зневажали. Це пов'язано з рядом причин: 1. Фізична підготовка юнаків до 16 - 17 років до служби в армії була завданням сім'ї. І тільки в IV в. до н.е. було створено навчальний заклад під назвою "лудус", де велася фізична підготовка. 2. Для народних мас Римської імперії основною розвагою були бої гладіаторів і змагання колісниць.  3. Фізичні вправи були засобом задоволення особистих потреб і формою індивідуального розваги.  4. Грецька гімнастика і агоністіка, що призначалися служити зразком, втратили свої цінності. Римляни не перейняли з них нічого.  Стародавній Рим подарував світові класичну систему військово-фізичної підготовки, яку переймали у багатьох арміях.  У римській армії існувала сувора високоорганізована система тренування легіонерів. Фізична підготовка римських воїнів досягалася головним чином у процесі польових навчань і спеціально організованих занять у таборах, де вояків навчали виконання тих вправ, прийомів, дій, які застосовувалися в бойових умовах. У систему підготовки легіонерів включалися біг по місцевості з подоланням перешкод, різні стрибки, в тому числі і з підручними засобами, дії з холодною зброєю і без нього - рукопашна сутичка, боротьба, скелелазіння, подолання водних рубежів. Для навчання воїнів застосовувалися своєрідні тренажери - штурмові драбини, опудала для фехтування, дерев'яна кінь для навчання прийомам верхової їзди.  Кожному періоду історії існування Стародавнього Риму були властиві свої особливості розвитку фізичної культури.  Царський період (VIII - VI ст. До н.е.).  Спортивні ігри були пов'язані з родовими культами, поклонінням сімейним божествам і шануванням предків, з ритуалами, покликаними забезпечити родючість, успіх в бою. У змагання входили біг, перегони колісниць, фехтування і боротьба. Образ головного бога-покровителя, ритуал і самі ігри зі зміною співвідношення сил набували поступово все більш "римський" характер.  У міру відмирання свят, що влаштовувалися союзом міст, стали влаштовуватися демонстрації військової сили. Постійне місце проведення кінних скачок і змагань колісниць в долині між палантини і Авентином отримало назву "цирк". Тут проводилися троянські ігри, влаштовувалися бойові танці.  Період республіки (Vi - I ст. До н.е.).  За часів завойовницьких походів змінювався характер римської фізичної підготовки. Гімнастичні традиції були начисто забуті і стали елементами військової підготовки.  Але тим не менш, громадяни Риму не повністю зрадили забуттю всі форми фізичної культури. Вони займалися бігом, стрибками, вправлялися з гантелями, плавали. Поряд з уявленнями в цирках в III в. стали влаштовуватися поєдинки гладіаторів. Спочатку вони були виключно складовою частиною культу жертвопринесення покійним. З часом перетворилися в один із засобів боротьби за владу. Оскільки в цей період бої гладіаторів були найжорстокішими, то саме в цей період відбулося повстання Спартака.  Імператорський період (71 р. до н.е. - 476 р. н.е.).  Фізична культура з коштів військових баталій перетворилася на предмет "турботи" імператорської влади і стала носити репрезентативні функції.  Імператори будували величезні купальні, посеред яких розміщувалися майданчики для відвідувачів, де знатні римляни могли танцювати, бігати, боротися, піднімати тяжкості, грати в м'яч і настільні ігри.  Для задоволення потреб народу в розвагах після Колізею був побудований цирк Максимус. Для того щоб зробити народні видовища різноманітними, арени найбільших амфітеатрів переобладнали в басейни, які можна було заповнювати водою, де влаштовувалися потім всілякі поєдинки на воді за участю судів Римська знать, що втратила потребу у військово-фізичній підготовці у зв'язку з наявністю найманої армії, вдавалася забавам і розвагам, які використовувалися для досягнення своїх цілей, тобто в боротьбі за владу. 

13. Вплив християнської релігії на розвиток фізичного виховання у середні віки. Величезну роль у житті середньовічного суспільства протягом декількох сторіч відігравала католицька церква, що нанесла великий збиток не тільки розумовому, але і фізичному вихованню народних мас. Християнська релігія встановила своє панування в області виховання й освіти. Вона проповідувала аскетизм, гріховність турботи про тіло, називаючи тіло «притулком диявола», закликала піклуватися тільки про порятунок душі і підготовку до загробного життя. Під впливом релігії в середньовічних школах і університетах зовсім не піклувалися про фізичне виховання молоді. У той же час церква, сприяючи зміцненню феодального ладу, усіляко заохочувала систему військово-фізичної підготовки лицарів. Теологічне вчення середньовічної християнської церкви, що визначало європейську освіту проголошувало презирство фізичних потягів. Наслідком цього стало те, що в педагогічних установах, які діяли під безпосереднім керівництвом християнської церкви, були скасовані заняття фізичною культурою, відсунуто на задній план гігієнічне виховання. Різним було відношення до фізичної культури і батьків православної і католицької церкви, що розробляли основні церковні догмати. Батьки православної церкви в меншому ступені симпатизували аскетизму. Середньовічна церква у своїй політиці й у інших відношеннях повинна була рахуватися з народами, яких вона вже навернула чи ще навертала в християнство. Так, багато укорінених традицій цих народів, як, наприклад, турніри, що організовувалися германцями під час весняного свята, двобої, чи, наприклад, ірландські ігри, ніде не піддавалися анафемі. У нас немає також даних і про те, щоб засуджувалися форми фізичних вправ, які супроводжували умови бойової підготовки, що змінилися, і все ще відігравали велику роль. З рухів, які зображують щось, церква послідовно переслідувала лише пантоміму. На початку середніх століть у танцях, що організовувалися з нагоди передодня якого-небудь церковного свята, брали участь навіть мирські брати нижчого духівництва. У повчаннях св. Георгія, адресованих імператору Юліанові, теж засуджувалися лише рухи, що наслідують танцю Саломеї. Лише в VIII і IX століттях на засіданнях синоду стали виступати проти виконання танців з нагоди різних релігійних свят у церквах, під час хресного ходу і похорону, коли вони здобували шалений характер і загрожували порядку релігійних обрядів, а також порушували ритм виробничої роботи. Аналогічний підхід був і стосовно рухливих ігор і полювання. Багато в чому цьому заважала і релігія. Але в XVI ст. у багатьох країнах Європи, що вступили на шлях капіталістичного розвитку, відбулася реформа церкви, так звана реформація. Відношення деяких церковників до фізичного виховання змінилося. Реформатори церкви Мартін Лютер (Німеччина), і його послідовники вважали фізичне виховання потрібною справою, тому що воно зміцнювало фізичні сили людини і відволікало молодих від дурних звичок. Католицька церква за допомогою чернечого ордену єзуїтів прагнула готувати сильних духом і тілом своїх захисників. У школах єзуїтів заохочувалося фізичне виховання, яке супроводжувалося впровадженням у душі учнів єзуїтської моралі, Єзуїтам не вдалося широко розповсюдити свою ідеологію. Згодом служителі культу (католики, протестанти й ін.) стали більш широко використовувати фізичне виховання і спорт із метою надання свого впливу на молодь.

14. Особливості фізичної підготовки середньовічного лицаря. Феодали посилали своїх синів, що досягли 7-річного віку, чи друг до друга, чи до головного короля. З 7 до 14 років вони були в служінні в господарки будинку у якості пажів. Головним у цьому віці було навчання придворним манерам, тобто ввічливості, музичній грамоті, вмінню танцювати, складати вірші, навчанню основам грамоти та придворних ігор: в кістки, у кулі, шахи, кеглі, ігри в м’яч. При дворі короля дітей також навчали ще й наукам того часу, знанню законів власної держави. Також у цьому віці юнаки отримували добру фізичну підготовку завдяки бігу, стрибкам, лазінню, метанню різних каменів. Їх вчили плавати, метати спис і володіти щитом, стріляти з луку і боротися один з одним. Всі ці вправи носили підготовчий характер до основних умінь майбутнього лицаря – вмінню воювати верхи на коні. Тому головним було навчитися добре володіти списом і мечем, а також захищатися від супротивника щитом. Після 14 років хлопчик переходив на служіння до короля, виконуючи роль зброєносця. Основу його виховання складало удосконалення у верховій їзді та володінні зброєю – мечем, списом і щитом. Спорядження лицарів складалося з запобіжних обладунків (кольчуга, чоботи з металевими кільцями, металеві пластини, що прикривали коліна і стегна, металевий шолом на голову з капюшоном), наступальної зброї (мечі і списи) і оборонної зброї (щита, виготовленого з дошок, шкіряних ременів і залізних пластин). У повному спорядженні лицарі були малорухомі. Щоб носити подібне озброєння і брати участь у бойових діях, лицар повинен був володіти великою фізичною силою, витривалістю і спритністю, а також уміло керувати конем. Ця необхідність визначала завдання та методи системи військово-фізичної підготовки лицарів. Зброєносці на відміну від пажів мали право носити меч і шпори. Під керівництвом спеціальних наставників вони удосконалювали навички, отримані в молодшому віці. Вони об’їжджали диких коней, бігали в амуніції на довгі дистанції, стрибали через рови і паркани, лазили по драбинах на мури, плавали зі зброєю і без зброї. Зброєносці дресирували собак і соколів, полювали, грали в шахи та інші ігри, а також фехтували на мечах і списах. Обов'язком зброєносця було супроводжувати свого сеньйора в походах, на турніри, полювання, наглядати за зброєю. По досягненні 21 року зброєносці присвячувалися в лицарі, після чого обов'язкове навчання лицарського мистецтва закінчувалося і лицар вважався підготовленим для участі в турнірах і військових походах. Деякі лицарі могли продовжувати своє подальше навчання індивідуально, займаючись у викладачів-професіоналів.