3. Дисиміляція (від лат. Dissimilatio – розподібнення) – такий тип змін, при якому з двох однакових або близьких за артикуляцією звуків виходять, різні чи більш далекі за артикуляцією звуки.

Виокремлюють дисиміляцію:

• регресивну (коридор – розм. ко[л]ідо[р]) і прогресивну (ісп. таrmor – ma[r]mo[l] “мармур”);

• контактну (компанія – прост. ка[нп]анія і дистанційну (ст. руськ. феврарь – фев[р]а[л]ь).

У фонетиці трапляються й інші види комбінаторних змін, що базуються на описаних вище:

• гаплологія (випадіння одного з двох однакових звуків або складів): стипендія (від лат. sti/pe/ – “милостиня”, “подаяння” і /ре/пdere – “платити”), трагікомедія (трагі/ко/- і /ко/медія);

• метатеза (перестановка звуків): нім. тeller “тарілкa” – ст. руськ. талеркa, укр. тарілка; нім. futteral – “футляр” – футляр;

• епентеза (вставка звуків (епентетичних): радіо – прост. радіво; фіалка – прост. фіялка;

• протеза (поява звуків (протетичних) на початку слова): рос. восемь – ст. руськ. осьм, рос. уж – укр. вуж;

• діереза (викидка звуків): солнце – сонце, болг. позоришни ‘театральний’ – позориште ‘театр’;

• стяжіння – злиття двох звуків в один: умивається – умиває[ц’:]я, смієшся – сміє[с’:]я.

Позиційні зміни звуків зумовлені позицією їх у слові, місцем і характером наголосу. до них відносяться:

1. приглушення дзвінких приголосних в абсолютному кінці слова, яке відбувається в російській, білоруській, болгарській, німецькій, узбецькій мовах: рос. хлеб – хле[п], нім. вrапd “пожар, опік” – вran[t], узб. мактаб “школа” – макта[п].

2. редукція – ослаблення голосних у ненаголошених складах. виділяють редукцію:

• якісну: (у російській мові редукуються голосні /о/, /а/, /э/: дом –д[^]ма; в укр. мові /е/, /о/: село – село, зозуля – зозуля; нім. sehen “бачити” – seh[]n;

• кількісну: (у рос. мові /и/, /ы/, /у/, сухо – сухой – суховатый.

Фонетичні та історичні чергування. звукові закони. Комбінаторні та позиційні фонетичні зміни звуків мовлення призводять до чергувань звуків. виділяють два види чергувань звуків – фонетичні (живі, діючі) й історичні (мертві, недіючі).

Живими / фонетичними чергуваннями називаються зміни звуків у потоці мовлення, зумовлені сучасними фонетичними процесами з / с про[з’]ба - про[с’]ба і с / з ро[з] - ро[с].

Історичні (традиційні, морфологічні) чергування – це ототожнення різних звуків мови в одній і тій же морфемі; ці чергування зумовлені дією давніх фонетичних процесів, які зараз не діють: с / ш (пи[с]ати – пи[ш]у), ст / т (мести - мету).

Звуки мовлення зазнають змін за певними правилами, яких дотримуються усі мовці певної мови.

Зміни звуків за певними правилами отримали назву звукового (фонетичного) закона. звуковий закон – це формула / правило регулярних звукових змін, властивих певній мові, групі споріднених мов (закон відкритого складу у спільнослов’янській і давньоруській мовах).

Фонологія як наука. поняття фонеми. Вивчення звуків виключно з акустичного й анатомо-фізіологічного боку було б недостатнім без включення лінгвістичного (соціального) аспекту. Цей аспект звука вивчає спеціальний розділ лінгвістики – фонологія (від гр. fone – “звук” і logos – “слово, вчення”). Фонологія як наука розвивається з кінця xix ст. у працях представників казанської лінгвістичної школи І. О. Бодуена де Куртене, В. А. Богородицького, М. В. Крушевського, у роботах Л. В. Щерби. значний внесок у розвиток фонології зробили представники празької лінгвістичної школи (М. С. Трубецькой “Основи фонології” (1936 р.).

Центральне місце у фонології посідає вчення про фонему. фонема (від гр. fone – “звук”) – це мінімальна звукова одиниця мови, здатна відрізняти звукові оболонки різних слів і морфем. фонеми співвідносні зі звуками, але не тотожні їм: звук – одиниця мовлення, а фонема – одиниця мови. фонема – це загальне (абстрактне), що виявляється в різноманітних конкретних реалізаціях, тобто звуках. кількість звуків у мовленні безмежна, кількість фонем у мові обмежена, науково визначена.

Фонема є мінімальною неподільною одиницею мови, що виконує конститутивну, будівельну, інтеґраційну й дистинктивну (розпізнавальну) функції.

Фонема як одиниця функціонального плану реально існує у вигляді різноманітних звуків, які прийнято називати алофонами (від гр. allos – інший і phone – звук), чи варіантами фонеми.

Головний вияв (інваріант) фонеми – це її реалізація в ізольованій позиції або сильній позиції (позиції максимальної диференціації).

Позиційний варіант – це реалізація фонеми, зумовлена її позицією у слові, напр.: рос. гриб – гри<п>.

комбінаторним варіантом є реалізація фонеми, зумовлена впливом сусідніх звуків, напр.: зшити – <ш:>ити.

Факультативний варіант – можлива, але не обов’язкова реалізація фонеми, напр.: r у німецькій мові в будь-якій позиції може реалізовуватися як передньоязикове <r> або як увулярне “картаве” <r>. свою функцію розпізнавання слів або форм слів фонеми виконують на основі наявності в них диференційних, тобто розпізнавальних ознак. ці ознаки виділено у фонемах унаслідок протиставлення одна одній у системі тієї чи іншої мови. У російській мові є протиставлення приголосних за твердістю / м’якістю, в німецькій, французькій, англійській такого протиставлення немає. при наявності в мові пар фонем, що відрізняються однією фонологічною диференціальною ознакою, утрата її у слабкій позиції призводить до нейтралізації фонологічного протиставлення: один і той же звук мовлення виступає представником двох або кількох різних фонем <т> репрезентує фонеми <т> і <д> у російських словах кот і код.

Фонологічні системи мови. Дуже важливою особливістю фонеми є її належність до звукової будови конкретної мови, її фонологічної системи.

Фонологічні системи мов відрізняються:

• кількістю фонем (гавайська мова – 13 фонем, німецька – 36, англійська – 40-44, українська – 41-45, російська – 39-46, абхазька – 71);

• співвідношення голосних і приголосних (французька мова – 18 голосних / 17 приголосних, німецька – 15 / 18 + 3, російська – 5-6 / 34;

• організацією фонемних груп;

• складом фонологічних пар і рядів;

• функціонуванням фонем у потоці мовлення;

• співвідношенням фонем при їх чергуванні.

Щодо виділення фонем у мові серед дослідників немає єдності в поглядах. наприклад, не з’ясовано статус українських голосних <и> та <і>. відомо, що <и> знаходиться в позиції після твердих приголосних, а <і> після м’яких чи напівм’яких. в історії вітчизняного мовознавства виділяються два основні напрями – московська і ленінградська фонологічні школи. з погляду ленінградської фонологічної школи, що надає перевагу фізичному, а не функціональному аспекту фонем, напр.: укр. <и> та <і> (як і рос. <ы> та <и>) – слід визнати алофонами однієї фонеми. представники ЛФШ (Л.В. Щерба, Л.Р. Зіндер, М.І. Матусевич) уважають, що фонему потрібно розглядати як автономну від морфеми власне фонетичну одиницю. фонеми визначаються як звукові типи реальних звучань (у слові в/о/л голосна фонема <о>, а у слові в/о/л/ы вже <а>). представників московської фонологічної школи виділяє морфологічний підхід до фонеми, тобто розуміння її як мінімального звукового елемента у складі морфеми (у словах в/о/л і в/о/л/ы виділені звуки є виявами однієї фонеми <о>). згідно з цим поглядом, фонема – це функціональна фонетична одиниця, представлена певними звуками, що чергуються.

Фонетичний поділ мови. У процесі мовлення мовленнєвий *". потік розпадається на відрізки більшої чи меншої довжини, що виділяються різними фонетичними засобами і становлять певні одиниці.

В українській мові такими фонетичними одиницями є фраза, синтагма, фонетичне слово, склад і звук.

Інтонація включає в себе: мелодику мовлення, темп, тембр, паузацію та наголос висловлення. Наголос може бути фразовим, логічним та емфатичним. Наголос розрізняють та-кож і за його місцем у слові. За цією ознакою виділяють такі наголоси: 1) фіксований, або постійний. Фіксованим нази-вається вид словесного наголосу в тих мовах, де він завжди па-дає на один певний по порядку склад слова, наприклад, тільки на початковий, тільки на кінцевий або тільки на передостанній склад і т.ін.; 2) вільний або рухомий. Вільним називають наго-лос у тих мовах, у яких він може стояти на будь-яких (почат-кових, серединних, кінцевих) складах акцентного складу; 3) пов’язаний або зумовлений, місце якого обмежене морфо-логічними умовами.