3.Типи криміногенної особистості.

Особи, які вчиняють злочини, відрізняються один від одного демографічними, правовими, психологічними та іншими ознаками з одного боку, а з іншого - вони за тими ознаками схожі, утворюють стійкі групи. Тому виникає необхідність класифікації і типології злочинців.

У радянській юридичній науці ці питання спочатку вирішувалися з позицій кримінального права та виправно-трудового права. У зв'язку з цим в основу класифікації брались соціально-демографічні (стать, вік, рід занять тощо) і правові критерії. Останні включають характер і ступінь тяжкості вчинених злочинів, об'єкт злочинного посягання, форму вини тощо. Класифікації, пропоновані кримінологією, зазвичай виходять з моральних психологічних ознак особи злочинця, ступенем суспільної небезпеки правопорушників, її глибини, стійкості, змісту. Отже, «сліди» злочину можуть свідчити про приналежність злочинця до того або іншого типу особистості. Дані обставини повинні привертати увагу не тільки кримінологів, а й тих, хто пов'язаний з розкриттям злочинів та їх розслідуванням. Тут, проте, типологія найтіснішим чином пов'язана з класифікацією злочинів і злочинців. Ці методи (типізація та класифікація), використовуються в єдності, що призводить до кращих результатів у боротьбі з злочинністю. Але їх не можна змішувати. Вони взаємопов'язані, але не тотожні.

Особливість типізації полягає в тому, що предметом пізнання вона має не окрему особистість або суворо диференційовані групи злочинців, а єдність сутності утворюють особистість властивостей і ознак, обумовлених об'єктивними умовами. Класифікація ж представляє більш стійке угрупування осіб, які вчинили злочини, за їх ознаками (невід'ємним властивостями). Вона містить в собі вельми жорсткі критерії виділення груп і підгруп злочинців.

Класифікація заснована на схожості осіб, що скоїли злочини, у межах кожної з груп, що характеризується наявністю у цих осіб деяких загальних властивостей. При цьому подібність протиставляється не подібністю. Типологія злочинців не містить такої жорсткої диференціації. Даний метод не тільки фіксує ознаки, а й, що найголовніше, є виявленням тих властивостей особистості, які найбільш ймовірні для тієї чи іншої категорії злочинців. Як видно, мова йде про два рівні вивчення особистості злочинця. У порівнянні з класифікацією типізація - більш високий рівень. Наукове дослідження особистості злочинця пов'язане з використанням як типології, так і класифікації. Ці методи доповнюють один одного. Взаємозв'язок відмінних їх видів дуже різноманітний. Він характеризується взаємовпливом, взаємодоповнення і взаємообумовленістю методів, що дозволяють на різних рівнях узагальнення вивчати найбільш характерні властивості особистості злочинця. Безліч критеріїв класифікації сприяє вивченню особистості в залежності від її віку, статі, виду вчиненого злочину, кількості судимостей, числа осіб, що взяли участь у кримінальному діянні і т.д. Класифікація поділяє злочинців на групи. У цьому сенсі вона досить багатопланова. Але саме це і не дозволяє їй стати універсальною. Типологія ж в основному проникає в сутність самої особи злочинця. Вона пов'язана з вивченням таких властивостей людини, як свідомість і психіка, темперамент, емоції, воля, навички, уміння, звички, спрямованість, установка і т.д. На цій основі встановлюються відмінні один від одного типи особистостей. Але без типів неможлива угруповання, а без угруповання - типізація.

Для того, щоб правильно вирішити складні питання класифікації і типології злочинців, що має велике наукове і практичне значення, необхідно визначити принципові методологічні підходи до цих прийомів наукового пізнання. Класифікація та типологізація, при всій їх схожості, не одне і те ж.

Класифікація, будучи більш низьким рівнем узагальнення, являє собою стійке угруповання досліджуваних об'єктів за їх окремими ознаками і будується на досить жорстких критеріях груп і підгруп, кожна з яких займає чітко зафіксоване місце. Типологія ж не містить такої жорсткої диференціації.

Класифікація - це система субпідрядних понять, класів об'єктів, у якій-небудь області знання або діяльності людини, яка використовується як засіб для встановлення зв'язку між цими поняттями чи класами об'єктів. Класифікація сприяє руху науки від емпіричного накопичення знання до їх теоретичного осмислення, зокрема, за допомогою типологічного аналізу. При класифікації об'єкти завжди поділяються за єдиними підставами. Так, в одній і тій же класифікації не можна ділити частину злочинців за ознаками злочину. У класифікації повинні бути представленні всі групи об'єктів, які підлягають класифікації, а не тільки частина цих об'єктів. Наприклад, класифікація злочинців за ознакою віку не може складатися тільки з неповнолітніх злочинців та осіб у віці 25-30 років. Класифікація за цією ознакою має бути побудована таким чином: особи до 18 років, від 19 до 25 років, від 26 до 30 років, від 31 до 40 років, старше 41 року. Тут представлені всі вікові групи, інших не може бути. Зрозуміло, можуть бути утворені інші класи: особи до 18 років, від 19 до 30 років і т. д.

Класифікація злочинців може бути побудована за різними підставами, серед яких варто виділити дві великі групи: соціологічні (соціально-демографічні) і правові.

Соціологічні підстави: стать, вік, рівень освіти, рівень матеріальної забезпеченості; соціальний стан, наявність сім'ї; соціальне походження; зайнятість у суспільно-корисній праці; рід занять, наявність спеціальності; місце проживання.

Правові підстави: характер, ступінь тяжкості вчинених злочинів; вчинення злочинів вперше або повторно, у групі злочинного посягання, форма провини.

Типологія злочинців повинна створюватися з метою пояснення причин злочинної поведінки. Тому тут логічно враховувати його суб'єктивні стимули і особливо мотиви.

Перший тип характеризується тим, що готовність до скоєння злочинного діяння зумовлюється наявністю певної кримінальної потреби, предметом якої є не тільки результат, що отримується, а й самі злочинні дії - процес їх скоєння.

Така потреба (кримінальний потяг) може актуалізуватися незалежно від зовнішніх умов і спонукати пошук об’єкту і можливостей для скоєння злочинного зазіхання.

Така потреба може проявлятися при збігові обставин, що виступають приводом, випадково виниклою сприятливою можливістю скоєння злочинних дій.

Кримінальний потяг нерідко приймає домінуючий характер в поведінці людини, заглушує інші її прагнення. Такий потяг є психічною аномалією й відноситься до патології потягів, втім не виключає осудності.

Скоюючи злочинні діяння за волею кримінального потягу, злочинець знаходить у цьому неусвідомлену компенсацію почуття незадоволеності, розрядку внутрішньої напруги, зазнає задоволення, почуття азарту й інші позитивні для нього стани від процесу скоєння насилля, розбою тощо.

Другий тип криміногенної особистості злочинця виражається в суб’єктивно несуперечливому прийнятті злочинного способу задоволення певної потреби або вирішення проблемної ситуації як найбільш кращий порівняно з правомірним або з використанням правомірного.

Криміногенна потенція особистості виражається в тому, що людина вже первісно (визначально) піддана злочинному способу дій: для неї не стоїть питання принципового вибору. Така первісна допустимість злочинного способу задоволення потреби (вирішення проблемної ситуації) визначається переважанням позитивного ставлення до нього, його засвоєністю, звичністю використання, впевненістю у «сприятливому» результаті, у власних здібностях скоєння злочинного діяння, в уникненні відповідальності.

Третій тип криміногенної потенції особистості злочинця проявляється у тому, що суб’єкт приймає злочинний спосіб задоволення певної потреби лише при виключно сприятливих умовах, які надають не тільки достатню можливість отримання особисто цінного результату злочинним способом, а й максимальну безпеку.

Четвертий тип криміногенної потенції особистості злочинця проявляється у вимушеному, внутрішньо суперечливому прийнятті злочинного способу дій. Це відбувається, наприклад, коли суб’єкт вважає, що реально відсутня можливість забезпечити правомірним способом задоволення потреби (вирішення проблемної ситуації) і в то й же час неможливо залишити цю потребу без задоволення.

Криміногенна потенція особистості, що проявляється в даному випадку, виражає прийнятність злочинного способу дій лише в зв’язку з вимушеними обставинами, суб’єктивно безвихідним станом. При цьому злочинець відчуває суперечливе ставлення до злочинного діяння, вважає його ризикованим, однак, в можливим у ситуації, що склалася.

П’ятий тип криміногенної особистості характеризується наявністю схильності до імпульсивного скоєння протизаконних дій, що проявляється у формі реакції на деякі обставини ситуації. Ця імпульсивна реакція може виражатися в агресивному «спалаху» і заподіянні тілесних ушкоджень потерпілому в конфліктній ситуації або у відповідь на образливе висловлювання потерпілого або, наприклад, у вчиненні кишенькової крадіжки, коли злочинець раптово сприйняв сприятливу для цього можливість. Така реакція може відбуватися як на фоні відносно нормального нервово-психічного стану суб’єкта, так і при підвищеному нервово-психічному збуджені (афекті, стресі) і при зміненому функціональному стані в результаті вживання алкоголю, наркотичних й інших одурманюючих речовин. Вона може також проявлятися як ескалація небезпеки насильницьких дій злочинця в процесі загострення конфлікту з потерпілим або при посиленні відповідних дій потерпілого. Психологічні передумови такої поведінки виражаються в наявності кримінальних поведінкових установок і стереотипів.

Шостий психологічний тип особистості злочинця проявляється у прийнятті злочинної цілі-способи під впливом зовнішнього криміногенного впливу інших осіб або в результаті його конформної поведінки у групі, зумовленою готовністю ідентифікувати з нею свою поведінку. В даному типі наявно відсутня антикримінальна стійкість особистості. Це виражається у нерозвиненій здатності до самовизначення у групі, піддані впливу інших осіб при відсутності рішучості чинити опір здійсненню протизаконних дій, незважаючи на негативне ставлення до них.

Поряд з цим можна виділити три найбільш великі типологічні групи злочинців: корисливі, насильницькі та корисливо-насильницькі. Однак потрібно зазначити, що їх мотиви можуть співпадати. Так, серед винних у корисливих (розкрадання державного або громадського майна) та посадових злочинах помітно виділяється група, що здійснює такі дії з корисливих мотивів, а також для того, щоб зайняти в житті більш високе соціальне, посадове становище, завоювати авторитет серед оточуючих, бути весь час у центрі уваги і т.д. Це часто супроводжується неправильним розумінням виробничих та інших потреб свого підприємства чи установи. Зиск, який виявляється у особистому збагаченні, якщо він тут є, часто виступає в якості додаткового мотиву. Отже, названих злочинців можна об'єднати в престижний тип.

Однак з престижних мотивів відбуваються не тільки розкрадання та посадові злочини. Давно встановлено, що іноді крадіжки, грабежі, розбої, хуліганство та деякі інші злочини окремі особи здійснюють через бажання завоювати авторитет у групі, закріпитися в ній, якщо членство в групі є цінним. Насильницькі дії не рідко допускаються і для того, щоб утвердитися у власних очах. Подібні мотиви досить характерні для злочинців молодіжного віку, причому міркування особистого збагачення, якщо, наприклад, насильство супроводжується заволодінням матеріальними благами, не завжди є провідними. Отже, і такого роду злочинців доцільно відносити до престижного або самоствержувального типу.

Взагалі питання про визначення типу особистості злочинців, що здійснюють корисливо-насильницькі злочини (розбої та грабежі), досить складний. Для його рішення необхідно виходити з того, які мотиви були головними. Так, якщо розбій був здійснений з метою збагачення, то суб'єкт повинен бути віднесений до «корисливого» типу.

За ступенем та характером суспільної небезпеки можна виділити наступні типи злочинців:

1) які вчинили тяжкі злочини проти особи - вбивства, тяжкі тілесні ушкодження, зґвалтування, розбої;

2) які вчинили менш тяжкі злочини проти особи - хуліганство та пограбування;

3) які вчинили крадіжки, розкрадання державного і громадського майна, посадові злочини;

4) здійснили інші злочини, у тому числі проти громадського порядку.

За тривалістю і стійкості злочинної поведінки серед злочинців є підстави виділити такі типи:

1) особливо злісні злочинці, для яких вчинення злочинів є професією і (або) які об'єднують в організовані групи;

2) злісні злочинці, які вчинили кілька злочинів і знаходяться в стійкій опозиції до суспільства, але це не стало для них професією і способом життя;

3) особи, які повторно вчинили злочини в силу таких своїх особистісних особливостей, як невміння чинити опір несприятливим обставинам;

4) особи, які скоїли злочин вперше.

Знаючи загальні характеристики контингенту злочинців, відмінні риси і типологічні риси, не можна той же час забувати, що в будь-якій сфері практичної діяльності по боротьбі зі злочинністю - профілактиці, розкритті, розслідуванні злочинів, розгляді кримінальних справ у суді, призначенні карного покарання, виправленні злочинців - співробітник правоохоронного органу завжди має справу з живою людиною. Тому у всіх випадках він зобов'язаний мати на увазі індивідуальну неповторність кожного конкретного підозрюваного, обвинуваченого, засудженого. У зв'язку з цим треба відзначити, що в сучасних умовах інтерес до людської індивідуальності зріс, поняття індивідуальності набуває відносно самостійне значення, серед завдань комплексного вивчення людини, починає посідає значне місце.

У злочинці неприпустимо бачити лише носія реального зла, він завжди - особистість з її неповторністю, пристрастями і складностями, тільки нею прожитого життям, якою неправедною вона не була. Кожна людина (без винятку) цікава і кожного треба зрозуміти, вникнути в її долю, в умови її існування, яке б зло, злочин вона скоїла. Це потрібно аж ніяк не для того, щоб виправдати злочинця, як вважає дехто, а для того, щоб пояснити його дії і з урахуванням цього приймати адекватні рішення у справі, призначити справедливе покарання, ефективно виправити засудженого, завжди виявляючи гуманність.

В епоху реформації нашого суспільного життя актуальність проблеми індивідуальності ще більше зростає, розвиток і вдосконалення індивідуальних якостей людей багато в чому залежить при будівництві нового суспільства. В області боротьби зі злочинністю значення індивідуальності визначається необхідністю поліпшення індивідуальної профілактики злочину, індивідуалізації кримінальних та інших покарань, індивідуального підходу до виправлення злочинців.

Людська індивідуальність не вичерпується такими її невід'ємними рисами, як одиничність, неповторність, особливість. Індивідуальність може бути зрозуміла лише з позицій цілісності, внутрішньої замкнутості і взаємопов'язаності основних властивостей людини, її внутрішньої структури. Тому окремі властивості людини можуть бути правильно зрозумілі не самі по собі, а лише як прояви його індивідуальності.

Поняття індивідуальності допомагає констатувати єдність різноманітних ознак конкретної людини, розрізняти в ньому не тільки одиничне й індивідуальне, але і неповторне та індивідуальне. Ці ознаки проявляються і в самому злочині, і в усій поведінці та способі життя злочинця, роблять більш зрозумілими причини злочинного діяння. У ньому завжди знаходять своє вираження неповторність і самобутність, багато в чому пояснюють ті випадки, коли злочини, наприклад насильницькі, відбуваються, здавалося б, всупереч життєвої ситуації, що склалася, навіть власним інтересам, тим позитивним впливам, які здійснюється на особу середовищем – сім'єю, трудовим колективом, правоохоронними органами. Те ж відноситься до тривалої злочинної поведінки. Тільки з огляду на індивідуальність і неповторність людини, можна зрозуміти, чому об'єктивно однакові зовнішні дії викликають різну реакцію у різних людей. Негативні соціальні впливи, наприклад, можуть призвести до формування антигромадської спрямованості особистості, тільки взаємодіючи з індивідуальними, в першу чергу етично-психологічними, особливостями людини, конкретних умов його життєдіяльності, індивідуального буття.

Серед злочинців чимало осіб із яскраво вираженою індивідуальністю, великою заповзятістю та ініціативою, стійкою системою поглядів, з тим, що можна назвати світоглядом. Ці якості звичайно виділяють лідерів злочинних груп, особливо так званих злодіїв у законі, крупних розкрадачів державного та громадського майна, є істотною характеристикою останніх. Вони можуть служити одним з показників суспільної небезпеки їх особи та суспільної небезпеки їх злочинної поведінки. У той же час зазначені якості повинні з успіхом використовуватися в профілактиці злочинів, виправленні злочинців.

Необґрунтоване обмеження волі або примус, непотрібне придушення ініціативи ведуть до стандартизації, усереднення особистості, позбавляють її індивідуальності, тим самим заважаючи її розвитку і вдосконалення. Це неприпустимо робити навіть в місцях позбавлення волі. Індивідуальне начало є, таким чином, суттєвим моментом відродження злочинів, передбачає всебічне знання й урахування особливих, неповторних якостей суб'єкта, своєрідність природних і соціальних властивостей.

Питання для самоконтролю

1. Підходи до вивчення психології особистості злочинця.

2. Психологічна структура особистості злочинця.

3. Типи криміногенної особистості.

4. Типологія злочинців за суб'єктивними стимулами і мотивами.

5. Типологія злочинців за ступенем і характером суспільної небезпеки.

6. Типологія злочинців за тривалістю і стійкістю злочинної поведінки.

Література: 5, 8, 23, 25, 27, 34, 43, 53, 62, 86, 90, 97, 99.

Лекція 5. Психологія кримінального середовища

1. Кримінальна субкультура, її елементи. Стратифікація. Кримінальне спілкування.