Леонід Зашкільняк. Методологія історії

абсурду", яка виокремлювала людину, змушену жити у "несумісному" з нею оточуючому світі ("не-Я"). Тому й уся Історій людства представляється "абсурдом", протистоянням особистостей, держав, народів. Прагнення до єдності відбиває "ностальгію" за абсолютом. У людини є один шанс вистояти — знайти духовну єдність через людський дух.

Оригінальне втілення отримали екзистепціалІстсью положення у працях ще одного французького філософа МорІса Мерло-Понті (1908-1961). Вчений використав феноменологічний метод для вивчення сутностей сприйняття. Він пропонує подолати матеріалізм й ідеалізм з допомогою "описової психології" й створити нову універсальну філософію, засновану на Ірраціональному сприйнятті. На місце раціональної історії він пропонує "історію-поезію", з якої буде повністю усунено "догматичний раціоналізм".

Розділ 7. Теоретична історія другої* половини XX ст.

РОЗДІЛ 7. ТЕОРЕТИЧНА ІСТОРІЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX СТ.:

ПОВЕРНЕННЯ ДО ІСТОРІЇ ЛЮДИНИ

1 .Нові тенденції у розвитку науки

За спостереженнями багатьох учених приблизно з кінця 50-х років почалися глибокі якісні зміни у розвинених індустріальних суспільствах, котрі пов'язують І науково-технічною революцією, зростанням ролі науки та Інформації у розвитку суспільств, різким посиленням можливостей людини будувати суспільні стосунки на засадах раціоналізму. Ці зміни, яю ряд вчених назвали "мовчазною революцією" (Р.Інглгарт), трансформують економіку, владні структури, систему цінностей, соціальні пріоритети, створюють цілком нові умови реалізації людської особистості у сучасному світі.

Суспільствознавці і філософи відреагували на них побудовою нових схем єдиної суспільної еволюції людства, які брали за підстави ті риси відносин. котрі яскраво виявилися у останні десятиріччя. Гак. відомий французький філософ, Історик І соціолог Раймон Арон, який ще до війни опублікував знану методологічну працю з історії ("Вступ до філософії Історії", 1938). у якій обґрунтовувався ціннісний характер Історичного пізнання, 1969 р. виступив з теорією "Індустріальних суспільств" ("Розчарування у прогресі"), шо розглядала минуле 1 майбутнє з огляду вдосконалення виробничих процесів.

У 70-80-х роках, з'явилися нові теорії суспільного розвитку, які продовжували розробляти тему, задану Ароном. Серед них були теорії "суперіндустріального" суспільства О.Тоффлера, "постбуржуазного" К.Е.Боулдінга, "технотронного" — З.Бжезинського. "програмованого" — А.Тулепа тошо. У останнє десятиріччя XX ст. отримала поширення теорія Інформаційного суспільства", біля початків якої стояли У.Дайзард. Д.Нейсбіт, Й.Масудатаін. [121,4-40].

Однак загальпоІсторичні доктрини суспільного розвитку, шо грунтувалися на соціологічних засадах і неопозитивістських підходах, викликали критику з боку вчених, які вивчали наукове пізнання через призму свідомості дослідника. Вони виступили з переглядом неопозитивістської концепції науки.

У 60-70-х роках сформувалася т.зв. "Історична школа" американських філософій — Т.Кун, С.Тулмш, П.Фейерабенд, І.Лакатос та Інші. Вони поставили проблему історичності усіх наукових знань. Одним з перших виступив Томас Куч з працею "Структура наукових революцій" (1960). У пій він узагальнив розвиток наукового пізнання і прийшов до висновку, що воно спрямоване на розв'язання загадок, які ставить перед людьми природа і суспільство. Під час їхнього розв'язку наукова громадськість створює певні зразки ("парадигми") знань, котрі дозволяють задовільно пояснювати процеси навколишнього світу. ЦІ знання проходять чергові стадії розвитку: (1) "нормальної" науки, (2) "кризи" панівної парадигми внаслідок "аномалій" (недостатності) її засобів для пояснення нових "загадок" (фактів), (3) "наукової

',

¹