Леонід Зашкільняк. Методологія історії

придивитися до "прихованої" частини наукової творчості в цілому, й історичної зокрема.

Леві-Строс різко розмежовував Історію та антропологію: "Історія узагальнює дані, що відносяться до свідомих проявів суспільного життя, а етнологія — до його підсвідомих основ". Історія вивчає, "як люди роблять Історію", твердив вчений слідом за Марксом, а антропологія повинна показати, як вони усвідомлюють свою роль. Історику теж доцільно звернути увагу на метол антропологи І проробити шлях "від явного до неявного" [83, 24-31].

Погляди Леві-Строса були розвинуті Іншими французькими структуралістами Р.Бартом, Ж.Лаканом. П.Ріксром, М.Фуко. Зокрема. М.Фуіга багато увага приділив Історичним аспектам формування понятійного складу мови, співвідношеніія слів (егдетем) і речей. Він показав Історичну змінність обставин формування і вживання мови, яка поставила Історика перед складною проблемою декодування еєнсовних значень мови різних епох. У книзі "Слова І речі. Археологія гуманітарних наук" (1967) він пославив важливу методологічну проблему; щоб зрозуміти власну Історію, людині слід спочатку навчитися знаходити багатоманітність сенсів. які приховані за мовою І культурою кожної окремої епохи [143. 24-25].

3.2.Нарративна філософія історії

Виникненню "нарр атавізму" відчутно сприяли ті філософсько-пізнавальні течії, яю скеровували увагу дослідників на свідомість суб'єкта Пізнання І співвідношення у ній раціональних І чуттєвих (ірраціональних) чинників. До них відносилися, передусім, неоканпантські системи, феноменологія, герменевтика, екзистенціалізм, структурна антропологія,

■ Нинішні теоретики нарративізму (В.Б.ГеллІ, Х.Вайт. Ф.АнкерсмІт, П.Мюнц, Л.О.Мінк та Інші) своє коріння знаходять ще у працях німецького історика XIX ст. Й.Г.Дройзена. який зауважив, що Історичний текст не можна вважати прямим відбитком минулої реальності, а певною "конструкцією" Ідей І знань Історика. У ЗО — 50-х роках XX ст. зауваження Дройзена спонукали англійського історика М.Оукшота розвинути думки про суттєву відмінність історичних знань від природничо-наукових І філософських, оскільки вони створюються не на основі емпіричних даних чи раціонально-споглядальних схем, а мають підставою конструктивно-творчі здібності дослідника [179, 278-2791.

І На початку 60-х років з подачі неопозитивістів у західній історіографії розгорнулася тривала дискусія з проблеми Історичного нарративу (передуєш на сторінках новою часопису теоретичної Історії "Пізіогу але! Тпеогу", який почав виходити від 1960 р.). У ній активну участь взяли західноєвропейські та американські вчені.

Гр\па дослідників звернулася до методів структурної антропології, лінгвістики, шоб проаналізувати Історичні тексти і способи їх складання істориком. Вони скерували погляди на роль вербального представлення Історичної Інформації І його зв'язок ! Інтелектуально-психологічними рисами дослідника, їм вдалося показати, що історичний дискурс завжди складається з

Розділ 7. Теоретнмнл історія другої подоєний XX ст.

двох частіш: фактуальної І пояснювальної, між якими мусить бути логічна відповідність. Поєднання цих двох відмінних частин може здійснюватися лише на підставі визначеної концепції (концептуального змісту), котра дозволяє укласти явища або події у ланцюг причинно-наслідкових чи мотиваційних зв'язків.

Проте, на етапі конструювання дискурсу дослідник змушений обирати ту чи Іншу його форму, яка має власні властивості, пов'язані не з науковими, а літературними формами. Це відбувається тому, що на рівні абстрактного мислення, як вважають прибічники нарративізму, історичний дискурс скеровує увагу вченою у іншу сферу, яка відрізііясться від реальності минулих фактів, у сферу "літературі ю-культурпої" реальності, у рачках якої живе І працює той чи Інший дослідник. Він творить дискурс, який є зрозумілим йому та його сучасникам у межах даної культури І який пояснюється "запитами" даної культури. За таких обставин вибір структури узагальнення ("генералізації") історика, як підкреслює один Із засновників нарративізму Хайден Байт, буде швидше відповідати схемам літературної фабули, аніж логіш науки 1176,46].

Такий підхід до розгляду історичної наррашї Імпонував І продовжує Імпонувати багатьом Історикам, які не схильна бачити у своєму ремеслі науку, а відводять історії роль особливого роду художньої творчості. Подібні погляди ше у 50-х роках почав розвивати англійський історик І теоретик Історії Ісайя Берлін (довгорічний редактор згадуваного часопису "Історія І теорія"). 1953 р. у своїй лекції "Історична неминучість", котра отримала міжнародний розголос, він наполягав на відмінності історії від науки. "Історія,- писав він,- є простою проекцією в минуле щєї (інтелектуальної -Д.З.) діяльності відбору і пристосування, пошуку зв'язності та єдності" 1149, 78].

Спроби виокремити Історію з числа традиційних наук мали місце й раніше. Однак формування особливої "нарратнвної філософії історії", тобто експлікація нарратив}' на увесь процес Історичного пізнання І надання йому самостійного теоретичного значення, припадає на кінець 70-х ■ - • 80-ті роки XX ст. Фундаментальне значення тут мала праця американця Хайдена Байта "Метаїсторія. Історична уява в Європі XIX ст." (1973). Займаючися вивченням західноєвропейської історіографії XIX ст., цей вчений прийшов до висновку, шо Історичний дискурс мало чим відрізняється від літературного тексту.

Байт подав обриси "нової філософії історії", які сформулював наступним чином. Насамперед, він підкреслює відсутність серед істориків "угоди" стосовно того, що слід вважати науковим дослідженням за зразком природничих наук. Цс породжує "анархію" підходів, яка засвідчує ненауковий характер Історії. її зв'язок з художньою творчістю.

в Історії властива неусувальна описовість, стремлшня до опису індивідуальних явищ. Спільні риси Історичного методу прослщковуються саме на стадії наррації — складання Історичних текстів. Байт виокремлює три рівні "організації" історичною матеріалу: (1) хроніку (впорядкування фактів за хронологією), (2) Ісюрію (виділення домінуючих у фактах мотивів), (3) побудову сюжету (надання мотивам формальної та Ідеологічної орієнтації). На кожному з цих рівнів вирішальну роль грає свідомість І культура суб'єкта

/