Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Зашкільняк Л.Методологія історії..doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
3 Мб
Скачать
☆

Леонід ЗашкІльняк. Методологія історії

пізнання. Але на перших двох рівнях вони не такі суттєві, натомість, на третьому — визначальні.

Кожний історик бере за підставу певт Історичні факти, але дат генералІзує їх, виходячи з обраного ним самим — свідомо чи несвідомо -способу (тропу) пояснення, який відповідає трьом типам: 1) через створення фабули (сюжету), 2) через формальний аргумент, 3) через ідеологічну імплікацію. Кожне таке пояснення може набирати чотирьох форм.

"Фабулше"(1) пояснення зводиться до таких типів: "драма" (боротьба добра і зла. перемога першого над другим), "трагедія" (те саме, але загибель героя при збереженні і перемозі його ідей), "комедія" (епізодичні перемоги добра над злом при усвідомлення незмінності світу), "сатира" (залежність людини від світу і неможливість його змінити).

Пояснення через "формальний аргумент" (2) теж передбачає лише чотири "схеми", з яких може вибирати Історик: "формізм" або фіксація багатоманітності унікальних історичних полій та явищ (твори Гердера, Карлайля. Ііібура тощо), "органщизм" або намагання знайти провідну Ідею історичного розвитку (Ранкс, Моммзен, Зібель), "механіцизм" або спроба сформулювати основний закон Історичної еволюції (Бокль, Маркс тощо) і "контекстуалізм" або розгляд об'єкту вивчення у зв'язках з його епохою І культурою (Буркгардтта ін.).

Останній спосіб пояснення — через "ідеологічну Імплікацію" (3) — передбачає чотири типи ідеологічної орієнтації дослідника: консерватизм, радикалізм, анархізм, лібералізм.

При побудові історичного сюжету усі вищевказані способи пояснень переплітаються І взаємодіють у свідомості дослідника, частину з них він усвідомлює, Іншу — ш. Справа в тому, що усі ці свідоміснІ процедури глибоко закоршені в надрах мови, яку використовують історики, і визначаються чотирма домінуючими тропами буденної мови: "метафорою" або характеристикою явища за аналогією чи подібністю, "метонімією" або баченням явища через одну з Його ознак: (рис), "синекдохою" або визначенням цілого через його властивість, "іронією" або відкидання твердження на рівні підтексту. Дослідник не усвідомлює усіх цих тонкощів, які здебільшого виявляються підсвідомо, але саме вони визначають усю "стратегію Інтерпретації" ним минулого.

Байт вважає, що усі історичні тексти (праці) є "метафоричними", тобто містять обраний Істориком спосіб пояснення, який визначений його світоглядом та Ідеологічними уподобаннями. Минула реальність служить тільки тлом для прояву цих суб'єктивних намірів історика. Усе, що лежить поза фактами, твердить Байт, є метафорою, суб'єктивним баченням історика, а уся сучасна історія є лише "мімезисом" минулої дійсності, є, в сутності, міфом (!) Завдання історика , за Байтом, полягає не у пошуку істини і правди, а з'ясуванні моделей і крітеріїв мислення укладачів Історичних джерел. Можливо тоді, коли уява переможе науку, відбудеться новий розквіт Історії. І тут погляди Байта наближаються до прихильників антропологічної Історії.

До розвитку "нарративної філософії Історії" причинилися численні західні історики, серед яких слід згадати американців Л.Стоуна, В.Воліла,

Розділ 7. Теоретичнії історія другої половини XX ст.

П.Мюнна. англійця Г.Келлнера, француза Л.Мінка, німця И.Рюзена, голландця Ф.АнкерсмІта та багатьох інших, кожен з яких вте у побудову системи свої спостереження І пропозиції. Немає можливості усі їх розглядати. Слід підкреслити лише головні елементи Ідеї системи та ії методолопчш постулати.

Для прихильників "нової філософії Історії" властиве "розтягнення" процедури нарращї па весь процес історичного пізнання і надання їй самостійного методологічного значення. У зв'язку з цим, "нарративісти" оперують специфічною термінологією, яка запозичена з лінгвістичпо-літературозпавчого словника, передусім, структурної семантики. Вони твердять, що головне завдання своєї теорії І методу бачать у 'іому. щоб знаходити у історичних текстах не індивідуальність їхнього укладача, а абстрактні, приховані лінгвістичні структури людського розуму [178. 209].

Для нарративістш історична дійсність по мас суттєвого значення, оскільки їх цікавить, насамперед, процедура іі-ггелектуально-психологічного "просування" історика шляхом тропів, прийнятих у даній історичній громаді. Тому питання про Істишсть або правдивість історичних знань (текстів) нарративІсги розв'язують специфічним чином, виходячи з логічію-семантичних крітеріїв: (1) істишсть усіх складових суджень тексту не гарантує істиності історичної наррації (!), (2) Історична нарращя може залишатися Істинною, незважаючи на те, що деякі її судження можуть бути фальшивими, (3) пропорційно більший вмісг Істиних суджень одного нарративу у порівнянні з іншим не свідчить про більший ступінь істиності першого [176, 19]',

у НарратявІстська модель історичного дискурсу передбачає, передусім, не пошук і пояснення історичних текстів, а їхню Інтерпретацію, яка. в свою чергу, бачить в них поєднання логіки, поетики і риторики, яи у підсумку творять певний "код", що Його Історик прагне переказати Іншим. Розгадати цей "код" здатний лише спеціаліст, в той час як "споживач" тексту сприймає його мовш структури відповідно до Існуючих у його власній культурі значень, що діють на рівні підсвідомості або автоматизм}'- Цс не означає, що Історичний дискурс не містить правдивих суджень про минуле, навпаки, він займас-ться "тестуванням" відповідності Історичних значень культурним зразкам сучасності, Тому історичне знання можна вважати "алегоричним" знанням -— пристосуванням культурно-мовного світу минулих часів до культурно-мовних реальностей теперішнього. Завдання Історика полягає у тому чи іншому "представленні" історичного минулого. Воно тісно пов'язане і випливає з сучасного Історикові культурного світу та його естетично-аксіолончних систем.

Такий методологія чиїй підхід зближує нарративістів з прибічниками екзистенціалізму і герменевтики, засвідчує їхню методологічну спорідненість. Він демонструє добрі результати при аналізі історіографічної спадщини, а не конкретних Історичних подій чи явиш. Не випадково більшість праць нарративістів присвячені вивченню Історичного письменства. Дія прикладу можна навести пращ американської дослідниці Шнди Орр ("Жюль Мішле: природа історії і мови", 1976, "Безособова історія: французька Історіографія революції у XIX ст", 1990). яка піддала аналізові мову історичних праць і прийшла до висновку, що вона запозичена з літературних зразків. Ще один американець, Ф.Каррар, знайшов у мові французьких "аннашетів" "другого

714

215