13. Державний характер організації і фінансування систем освіти.

В усіх країнах освіта має державний характер, що виявляється в наступному:

• Державних (публічних) загальноосвітніх шкіл

• Державних вищих і професійних навчальних закладів

• Міністерств освіти (державних підрозділів) для управління освітою

Інтерес держави до освітньої галузі зумовлений такими причинами:

• Зацікавленість, у період світової економічної конкуренції, в науково-технічному прогресі країни («Знання - головний об*єкт конкурентної боротьби сьогодні» сказано в доповіді президента США «Нація в небезпеці»);

• Постійне зростання кількості працівників сфери обслуговування, які потребують високого професійного рівня

• Держава сама є власником великих підприємств і зацікавлена в піднятті якості підготовки власних працівників;

• Зацікавленість у кількісному зростанні середнього класу (освіта є основою його розширення);

• Піднесення освітньо-культурного рівня населення сприяє демократизації країни і забезпечує умови розвитку кожної особистості;

• Міжнародний моніторинг кількісних і якісних показників освіти (ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ,

Світовий банк, ОЕСР); і

• Інвестиції в освіту здатні забезпечити понад 50% річного приросту національного доходу (за дослідженнями американських економістів Т. Шульца, І Бенсоната ін.)

Політика держави в галузі освіти полягає в наступному:

• Розробка стратегічної лінії щодо реформування шкільної і вищої освіти у вигляді доктрин і законів - «Америка - 2000. Освітня стратегія» (США), «Освіта для 2000 року» (ФРН), «Освіта майбутнього» (Франція), «Пошук моделі для майбутнього» (Японія), «Національна програма 5-16» (Великобританія);

• Гарантування обов’язкової освіти (початкової, середньої);

• Держава здійснює контроль за рівнем і якістю освіти на основі процесів ліцензування, акредитації освітніх закладів, сертифікації учителів.

• Може формувати замовлення на підготовку спеціалістів певних галузей і професійних рівнів (орієнтуючись на “кваліфікаційний запас”).

• Гарантування тендерної рівності в освіта (загалом в світі - 45-40% активно працюючих жінок мають вищу освіту, в країнах Африки і Південної Азії в школах навчається 35-40%).

• Зміст освіти має орієнтуватись на виховання найкращих демократичних і гуманних якостей.

• Фінансування державних закладів освіти. З коштів, які виділяють державами на освіту, значна частина йде на зарплату працівникам освітніх закладів Держави розвинутих країн зацікавлені в громадській підтримці розвитку освіти, яка проявляється в наступному:

Громадська підтримка розвитку освіти зумовлена

• Можливістю зайняти вищу страту в суспільстві, здобувши вищу освіту (теорія людського капіталу Хелсі)

• Престижністю вищої освіти (ефект «снігової кулі», батьки з вищою освітою прагнуть дати її і власним дітям)

• Віддача у вигляді диференційованого прибутку протягом трудової діяльності від інвестицій восвпу

У високо розвинутих країнах держава прагне удосконалювати стан управління освітою такими способами:

• постійним вивченням (моніторингом) громадської думки щодо стану освіти і пропозиції її поліпшення (у США цим займається агентство Геллапа);

• залучення громадськості до організації і реалізації освітньої діяльності;

• періодичним проведенням реформ шкільної і вищої освіти.

цч) 14. Тенденції централізації і децентралізації управління освітою в різних країнах світу.

Кожна країна має особливу структурну побудову управління системою освіти, яка має такі складові:

• Центральні, регіональні і місцеві органи управління освітою

■ Механізми та джерела фінансування закладів освіти

• Контроль за діяльністю закладів освіти

‘ Самоврядування закладів освіти

• Консультативні органи управління

при всій строкатості Європа претендувала на універсальність своєї культури та своїх цінностей, які сформувались з ХУ-ХУІ до XX ст. і розповсюдились по всьому світу. Це ідеї демократії, прав та свобод людини.

Переважна більшість європейських країн за формою правління є республіканськими, а за формою устрою унітарними.

Після другої світової війни історичні, культурні, політичні, соціальні та економічні чинники (схожість соціально-економічного розвитку, тісні економічні, торговельні та фінансові зв’язки) призвели до реалізації ідей єдності Західної а згодом Центральної Європи. Євросоюз у даний час є одним з найбільш розвинутих субрегіонів світу. Із зайнятих працюючих світового виробництва на Європу припадає 13% (0,36 млрд.). Середнє значення ВНП на душу населення в ЄС становить 17936 дол. Країни Євро спільноти виділяють значні кошти для розвитку освіти. Всього в загальноосвітніх школах та вищих закладах освіти регіону навчається 138 млн. осіб.

Інша соціально-екномічна ситуація в Східній Європі, до якої входять бувші республіки Радянського

Союзу.

Б) північноамериканський регіон

V північноамеринському (англо-американському) регіоні розташовано 5 держав. Населення - 320 млн. Основна маса населення проживає в Сполучених Штатах та Канаді.

Служби імміграції США та Канади вважають, що понад 5 млн. людей мешкають в цих країнах без дозволу, нелегально («незаконні іноземці»),

В Канаді також переважас європеоїдне населення - 87% (40% англійського походження, 27% французького). У США і Канаді проживає 1,2 млн. вихідців з України, Показник народжуваності на 1000 жителів становить 15.

Північноамериканський регіон вважається англомовним, оскільки більшість населення, що в ньому проживає, розмовляє англійською мовою. У США офіційна мова не визначена, а найпоширенішою є англійська. В Канаді дві державні мови - англійська і французька, якою розмовляє майже все населення провінції Квебек.

Для жителів країн англо-американського регіону індивідуалістичні цінності, прагнення самотужки реалізувати власні можливості («американську мрію»),

США і Канада є республіканськими країнами (Канада номінально є монархією) з федеральним устроєм. Вони належать до семи найбільш розвинутих країн світу. Це постіндустріальні суспільства з високим рівнем інформатизації, розвинутими новітніми наукоємними галузями виробництва, високим рівнем урбанізації (80%). В регіоні розташоване один з найбільших мегаполісів світу - Нью-Йорк (16,7 млн. жителів). Зайнятість економічно активного населення в сфері послуг становить 69-72%, а в сільському господарстві 3%. Із зайнятих працюючих світового виробництва на Північну Америку припадає 5,6% (0,16 млрд ). Середнє значення ВНП на д^шу населення в регіоні становить 33890 дол. У цих країнах найвищі видатки на сферу освіти, високого розвитку вища освіта. Всього в загальноосвітніх школах та вищих закладах освіти регіону навчається 70 млн. осіб. США і Канада є членами найавторитетніших міжнародних організацій - ОЕСР, НАТО, Великої сімки.

В) латиноамериканський регіон

В Латинській Америці розташовано 30 держав. Населення - 534 млн. Субрегіони Латинської Америки:

• Середня Америка, куди належать країни Центральної Америки та Вест-Індії (Кариби),

• Андські країни;

• Країни басейну Ла-Плати.

На території сучасної Латинської Америки в основному (понад 50%) переважають нащадки змішаних шлюбів, 15% жителів становлять індіанці, стільки ж європеоїдне населення (іспанського і португальського походження - креоли), 10% негрів.

Хоча демографічний вибух в країнах Латинської Америки відбувався в 50-60-х роках XX ст., але і даний час показник народжуваності на 1000 жителів становить 24.

Населення країн Латинської Америки на 70-96% сповідує римсько-католицьку віру, незначна частка - протестанти.

Переважно в усіх країнах формально республіканське правління, хоча значна частина з них носить переважно авторитарний і навіть тоталітарний характер (Венесуела, Куба, Гаїті і т.п.). Федеральний устрій мають Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика.

За типом суспільства країни регіону переважно доіндустріальні та індустріальні суспільства. Частина країн Латинської Америки швидко нарощує темпи розвитку. Це:

• Мексика;

• Бразилія;

• Аргентина;

• Уругвай;

• Чилі.

Г) арабський регіон;

В арабському регіоні розташовано 20 держав. Населення - 291 мли. До субрегіонів відносяться

• Північна Африка («Арабський схід» і «Арабський захід» - Магриб (Алжир, Марокко,

Туніс));

• Близький Схід (Азія).

Країнам регіону притаманна схожість:

• Історії розвитку;

• Народних традицій;

• Мови;

• Релігії.

Велику роль в арабських країнах відіграє панівна релігія - іслам, а також суперництво між представниками двох його напрямів - сунітами (центр яких здавна перебував в Багдаді) та шиїтами (центр в Каїрі).

Із запровадженням такліду (принцип вірності ісламським традиціям), який замінив основне положення раннього ісламу - іджтихад (право кожного мусульманина мати власну думку на питання, які не висвітлені в Корані), іслам перетворився в радикальну релігію. Що негативно вплинуло на розвиток науки і освіти.

За формою державного правління всі арабські країни Північної Африки є республіки, а за державним устроєм - унітарні. В той час як країни Близького Сходу - теократичні монархії. Федерацією є лише ОАЕ.

У високо і середньо розвинених країнах освіта інтенсивно розвивається, у відсталих країнах високий рівень неграмотності.

Д) азійський регіон

На території Азії розташовано 36 держав. Населення - 3769 млн. Субрегіони Азії.

• Південно-Західна;

• Південна;

• Південно-Східна;

• Східна;

• Центральна.

Із-за великої території і протяжності континент надзвичайно контрастний щодо густоти заселення (на півночі, в горах, пустелях майже незаселений і перенаселений на сході і півдні), історії, економічного розвитку.

Азія у даний час є найбільш заселеною частиною світу. Тут проживає 60% населення світу. З 10-ти найбільших за числом жителів країн б азійських (Китай, Індія, Індонезія, Пакистан, Бангладеш, Японія). В регіоні показник народжуваності на 1000 жителів становить 24. Тут переважають великі сім’ї, проживає значна кількість дітей шкільного віку. У більшості слабкорозвинених країн, із-за незначних міграційних процесів, зберігаються давні народні традиції.

В країнах Азії офіційними вважаються свої національні мови, назви яких збігаються з назвами народів (малайська, хінді, пушту, бенгальська тощо). В Індії, Пакистані, Філіппінах, Сінгапур існує білінгвізм і статус державної також має англійська мова.

Переважно азійські країни за формою правління є республіканськими, а за формою устрою унітарними.

Е) австралійський регіон

До регіону належать Австралія, Нова Зеландія, острівні держави Океанії, всього - 14 держав. Населення 31 млн.

Незалежність усі країни отримали в XX ст..

Жителями острівних держав Океанії є полінезійці, меланезійці, папуаси. Австралію та Нову Зеландію заселяють переважно європеоїди (англо-австралійці, англо-новозеландці, переселенці з інших країн Європи), приблизно 90%. Окрім того місцеві жителі - аборигени Австралії, які піддавались жорстокому винищенню під час колонізації та маорі Нової Зеландії, яким вдалось завоювати для себе певну автономію Показник народжуваності в регіоні на 1000 жителів становить 19.

Офіційною мовою 13-ти країн є англійська (у деяких країнах поряд з національною).

Домінуючі релігії:

Вагомість кожного з органів управління (центрального, регіонального, місцевого) залежить від типу управління освітою: централізовавого чи децентралізованого.

Централізована система управління означає строгу підпорядкованість в управлінні нижчих (місцевих) органів вищим органам і безумовне виконання рішень вищестоящих органів. Тобто керівництво і найвагоміші управлінські функції зосереджуються в одному центрі. Централізована система управління переважно притаманна унітарним країнам. Зокрема: Італії, Нідерландам, Бельгії, Ізраїлю, Японії, Португалії, Австрії, Україні, Китаю. Найбільш яскраво ця форма управління виражена в Франції, де вона нараховує більше 200 років існування (діяльність міністерства розпочалась згідно декретів Наполеона І від 1806 і 1808 року).

Централізованість діяльності цього міністерства К.Д.Ушинський описував так: “Централізація навчальної частини у Франції доведена до крайності, і не тільки одне училище нагадує інше, але всі вони діють разом, за командою, як добре дисциплінована рота... Кожен чиновник міністерства, глянувши на годинник, може сказати з впевненістю, що саме в цей час в усіх гімназіях Франції викладається чи розглядається, за одними й тими ж коментарями (які щорічно визначаються міністерством), одна і та ж сторінка Цицерона чи пишеться десятками рук твір на одну і ту ж тему...

Для централізованих країн є характерними наступні ознаки:

• Єдині для державних шкіл навчальні плани і програми затверджені Міністерством освіти;

• Єдині норми фінансування і матеріально-технічного забезпечення;

• Розпорядок шкільного життя;

• Штатний розпорядок;

• Перелік навчальних посібників;

• Екзаменаційні вимоги;

• Форми моніторингу якості освіти;

• Кваліфікаційні свідоцтва.

Децентралізована система управління - це система управління за якою частина функцій центральної влади передається місцевим органам управління, що зумовлює розширення прав низових органів управління. Такий тип управління передбачає наявність автономії в управлінні і певну незалежність місцевих органів управління. Децентралізовані системи притаманні в першу чергу тим країнам, в яких існує федеральний державний устрій. Великобританія, Німеччина, Канада, Швейцарія, Бельгія, Індія тощо. Найяскравіше децентралізований характер управління виражений в США, де ця система існує понад 200 років.

В кожному з 50-ти штатів Америки діють свої законодавчі акти в галузі освіти, які встановлюють:

• Терміни обов’язкового навчання

• Умови прийому в навчальні заклади

• Вимоги до кваліфікації вчителів

• Мінімальний розмір зарплати учителів

• Положення про джерела і обсяг фінансування навчальних закладів.

Загалом в США через яскраво виражену децентралізацію управління освітою в країні немає єдиної уніфікованої системи. У кожному штаті і навіть шкільному окрузі вона своя, зорієнтована на замовленню місцевої суспільної ситуації. Проте все ж її можна іменувати американською за такими ознаками цілісності:

1 подібності засад організації шкільництва,

2. освітніх традицій, що утворились протягом 200 років,

3. впливу концепцій видатних філософів, психологів і педагогів.

Загалом досвід різних країн світу в управлінні освітніми системами свідчить про те, що:

• вияв централізованості і децентралізованості залежить від різноманітних факторів і традицій, які виявляють значну стійкість;

• існує тенденція до консолідації (скорочення) кількості місцевих органів управління освітою;

• контрольно-інспекторська діяльність органів управління переорієнтовується на радницькі і консультативні форми і методи роботи. У США інспектори (супервайзери) шкільних округів виконують роль методистів;

• тенденції до «автономізації шкіл»;

• під впливом соціально-економічного прогресу і процесу глобалізації сучасного світу дві системи виявляють досить помітну тенденцію до конвергенції (наближення), запозичення способів управління;

• відбувається пошук оптимальної моделі управління, що найбільш адекватно відповідала б

актуальним завданням розвитку освіти.

В 1990 році під егідою ЮНЕСКО в Мехіко проходив другий міжнародний конгрес “Планування і управління розвитком освіти”. Резолюції конгресу:

1. “Особливо актуальним стає пошук правильного співвідношення між централізацією і децентралізацією, між національними цілями і регіональними чи місцевими інтересами. Це співвідношення повинно складатися у відповідності з специфікою кожної країни”.

2. “Децентралізація зовсім не є синонімом послаблення ролі держави Навпаки вона веде до подальшого розвитку деяких її важливих функцій, до підвищення її відповідальності за стан освіти, вимагає систематичних пошуків консенсусу між різними структурами, що так чи інакше впливає на освіту”. Саме тому більшість реформ управління освітою, проведених у 80-90 - років XX ст. в значній частині країн спрямовані на його децентралізацію.

15. Роль і місце приватних освітніх закладів в сучасних освітніх системах.

Крім потужної системи державної освіти в усіх країнах світу існує приватний сектор освіти. За даними ЮНЕСКО, кількість приватних навчальних закладів в світі постійно зростає, в них навчається приблизно 10-15 % всіх учнів (шкіл від 5% до 20 %).

Причини зростання кількості приватних шкіл:

• Масовість державних шкіл призвела до зниження якості навчання

• Різноманітність типів приватних шкіл, що задовольняють різні потреби

• Державні школи більше працюють на власний імідж, позбавляючись «непривабливих»учнів

• Державні школи не схильні до інновацій

Як правило держави всіх країн світу підтримують існування приватної освіти, як шкільної, так і вищої. Це зумовлюється тим, що приватна освіта має ряд позитивних сторін. Зокрема приватні заклади: Задовольняються потреби громадян країни в здобутті середньої і вищої освіти Безкоштовно для держави забезпечують здійснення обов'язкової освіти, готують професійні

кадри;

Створюють робочі місця для вчителів і викладачів;

Самостійно ремонтують орендовані площі;

Вкладають кошти в розробку освітніх технологій (оскільки конкуренція змушує шукати шляхів підвищення результативності освіти).

- Створюють здорову конкуренцію для державних закладів освіти.

В країнах Заходу приватними школами (недержавними) називають ті освітні заклади, які переважно не забезпечуються та не контролюються (частково або повністю) державними структурами управління. Хоча в юридичному плані більшість країн схиляється до того, щоб трактувати приватними лише ті заклади, які у фінансовому відношенні є повністю незалежними від держави, насправді існує багато типів недержавного сектору, які отримують різноманітні субсидії від держави В світі засновниками, організаторами і фундаторами приватних шкіл є:

• Приватні корпорації, підприємства, фонди. (В США - 25 тис. філантропічних фондів, 33% благодійних внесків на освіту)

• Батьки школярів, фізичні особи

• Громади (етнічні, територіальні, конфесійні)

• Релігійні організації та церкви Державна підтримка приватної освіти

• Сприятливий режим ліцензування та атестації

• Субсидування приватних шкіл

• Ваучерна система для батьків

• Незначні податки на освітню діяльність

• Нормативне регулювання діяльності (Конституції, Закони)

У даний час виділяють різні типи приватних шкіл за такими критеріями:

• За освітнім призначенням

• За змістом навчання

• За місцем розташування

• За розміром оплати

• За часом створення

• За особливістю створення

• За статтю школярів

Типи приватних щкіл:

• За освітнім призначенням, дошкільні, початкові, середні, вищі;

• За змістом навчання, академічного спрямування, спеціальні (розвитку здібностей - художніх, спортивних, точних наук тощо); релігійні (мусульманські, іудейські - на релігію відводиться від 6 до 13 годин на тиждень), звичайного рівня для подолання скулофобій;

• За місцем розташування, інтернатні (пансіонні) за містом; денного перебування (в межах міста, селища);

• За розміром оплати, з символічною оплатою (Індія, Танзанія); середньо і високо оплатні (елітні школи) - у Великобританії - паблік скулз (від 8-ми до 20,5 тис. фунтів стерлінгів на рік), у США - незалежні школи (10-25 тис. дол.. на рік), в Швейцарії - школи-пансіони (до 50 тис. дол. на рік), в Німеччині - школи-інтернати - (10-22 тис евро на рік) Елітні школи прекрасно оснащені (комп’ютерне забезпечення, лабораторії, спортивні зали, корти тощо), наповнюваність класів у 2-3 рази менша ніж у державних школах;

• За часом створення, старі з давніми історичними традиціями (засобами виховання е командний спорт, система старшинства в домах, «феги», загартування: «вихованці ходять в шортах і приймають холодний душ навіть взимку, коли скрізь лежить сніг. Вікна в спальнях (які ніколи не отоплюються) тримають цілий рік відчиненими, і нікому не дозволяється накриватись більше ніж двома тонкими ковдрами», девізом багатьох елітних шкіл може бути вислів: “Чим гірше харчування, тим краще виховання” ) Ітонська школа виховала 18 прем’єр-міністрів Великобританії. У СІНА - незалежні школи Академії Філіпса в Андовері (1778 р.) і в Екситері (1783 р.), школа Хілла (1851 р.) і ін. Нові, що відповідають потребам сучасного життя.

• За особливістю створення: общинні (етнічні, територіальні); конфесійні (світових і національних релігій) - їх частка сягає від 70% до 95 % приватних шкіл; для дітей афро азійського походження; Вальдорфські (засновниками є батьки); інтернаціональні школи (можливість за кордоном здобувати національну освіту і документ про закінчення школи).

• За статтю школярів: окремі для дівчат і хлопців, спільного навчання.

Великого значення в приватних школах (особливо престижних) надають відбору педагогічних

кадрів.

Критерії відбору учителів до приватних шкіл

• Освітні. Належна підготовка (рівень магістра, можуть запрошувати і з ученим званням)

• Особистісні. Комунікативна культура, моральні якості

• Ідеологічні. Може вимагатись релігійний світогляд

• Закінчення такого ж типу закладу

15. Принципи відкритості і селективності навчання в державній освітній політиці.

• Різновиди шкільної селекції, які історично з’являлись в освітній системах:

Види шкільної селекції

• Соціальна (за забезпеченістю батьків) - з появою шкіл

• Станово-професійна - особливо поширена в період середньовіччя

• Природня (за рівнем обдарувань, селекція за здібностями) - з Нового часу.

Починаючи з 19-го століття розгорілась полеміка щодо можливості повсюдного впровадження обов'язкової шкільної освіти:

1. Ті хто був “за” обов'язкову освіту (Ллойд-Джордж, Томас Джефферсон) аргументували свою точку зору тим, що кожній людині необхідний певний мінімум знань і освіти, щоб реалізувати себе і вижити в умовах конкуренції, що кожна людина повинна мати і реалізувати своє право на освіту. Ця ідея була сформульована як “необхідність забезпечення рівних шансів”.

2. Ті, хто був “проти” (серед них і Гумбольт) вважали, що обов'язковість навчання приведе до контролю над особистістю, школою і сім'єю, до нехтування людськими свободами, зокрема до заборони дитячої праці на підприємствах, змушення батьків насильно віддавати своїх дітей в школу.

Фактично в 19-му столітті перемогла перша точка зору. Політика гарантування шкільної освіти базується на принципі відкритості.

Втілення в освітній політиці принципу відкритості, насправді не ліквідує принципу селективності (відбору і обмеженості в навчанні).

Відкритість і обов’язковість шкільної освіти фактично зумовила орієнтацію на викорінення соціальної селекції (у більшості країн світу). Проте масовий характер навчання не може забезпечити рівності освіти для всіх школярів. Відмінності зумовлені можливостями дітей (здібностями, інтересами,

успіхами в навчанні). Саме тому популярним в організації навчання е здійснення природньоІ (інтелектуальної) і професійно-спрямованої селекції Вона проявляється в різних способах диференціації в шкільній освіті:

Природня селекція в освіті

• Наявність різних типів молодшої і старшої школи (академічного, загального і професійного спрямування)

• Наявність фурканії (профільного навчання) в старшій середній школі

• Наявність різних рівнів навчання (формування гомогенних класів)

• Випускні іспити і отримання документу про загальну середню освіту

• Спеціальні програми навчання обдарованих дітей

1. Наявність різних типів державних шкіл в ланці молодшої і старшої середньої школи.

Різнотипність шкіл (або відділень) притаманна багатьом країнам:

Країна	Типи шкіл (відділення)
Великобри танія	граматичні, сучасні, технологічні, об’єднані школи
ФРН	гімназії, реальні, головні, об’єднані школи
Франція	Загальний, технологічний, професійний ліцей
Україна	загальноосвітня школа, гімназія, ліцей, колегіум
США	академічне, загальноосвітнє, практичне (професійне) відділення старшої школи
Японія	загальноосвітнє (академічний і загальний потоки), професійне відділення старшої школи

2. Наявність профільного навчання в старшій ланці середньої школи притаманна для більшості країн, навіть в тих, де існує різнотипність шкіл. Провідні напрями фуркації: гуманітарний і природничо- математичний напрями на академічному потоці (США) та граматичній школі (Великобританія), філософія і філологія, соціально-економічні науки, математика і фізика, біологія, техніка у ліцеї (Франція) тощо.

3. Наявність різних рівнів навчання. В молодшій і старшій середній (а подекуди і в початковій) школі багатьох країн (крім Японії) практикується формування так званих «гомогенних класів (потоків)» (треків, бендів) - в межах однієї навчальної паралелі (ХУг-групування (сильні, середні, слабкі класи). За містом навчання школярам пропонуються просунуті, високого, середнього рівня програми, елективні (вибіркові) курси.

4. Обов’язковість навчання не означає обов’язкового отримання документу про загальну середню освіту. Випускників чекає складна процедура випускних екзаменів, яка не завжди закінчується позитивним результатом. У Франції диплом бакалавра отримують лише 70% випускників середньої школи (ліцею). Подібна ситуація в інших країнах ОЕСР. Вищим цей показник (більше 90%) є в Німеччині, Японії, Угорщині, Польщі, Словаччині.

5. В багатьох країнах проводиться політика цілеспрямованого виявлення і навчання

обдарованих дітей. Обдарованими вважаються ті діти у яких показник 10 вище 115, які мають блискучі здібності в певній діяльності, уміють нестандартно мислити і діяти.

У спеціалістів, які в зарубіжних країнах, займаються проблемою визначення форм навчання обдарованих дітей виробилось два підходи до її вирішення:

• доручення цієї відповідальної роботи спеціалізованим школам та класам. У даний час в світі

існує тенденція збільшення навчальних закладів для обдарованих дітей Перевага надається у створенні спеціалізованих шкіл для специфічних здібностей (математичних, природничих, музичних, образотворчих, поетичних тощо). Такі відомі школи є в США: Бронківська середня школа з поглибленим вивченням природничих наук (м.Нью-Йорк), Школа мистецтв ім. Дюка Веллінгтона (м. Вашінгтон) та 11

різноманітних шкіл-інтернатів з поглибленим викладанням (математики, природничих наук, мистецтва).

• удосконалення якості та ефективності всієї освітньої системи вцілому і для обдарованих дітей зокрема. Більшість зарубіжних країн вважає за необхідне навчати здібних дітей за спеціальними програмами і методами в межах загальноосвітніх закладів. Найпоширенішими з яких є:

Програми навчання обдарованих дітей

1. Поглиблене вивчення окремих предметів

2. Збагачене навчання

3. Позашкільна збагачуюча діяльність

(1. Прискорене навчання

1. В основі прискореного навчання лежить аргумент, що обдаровані учні здатні швидше засвоювати навчальний матеріал, ніж їх ровесники із середніми здібностями. Існує кілька варіантів прискорення:

• дитина раніше йде до школи,

• надається право починати навчання з 2-3 класу,

• дають змогу “перестрибувати” через класи,

• перехід у старшу вікову групу, але лише з деяких предметів,

• більш раннє вивчення курсу, який пізніше вивчатиметься всім класом.

2. Збагачене навчання. Ця форма застосовується при роботі з класами, де навчаються діти з

різними здібностями. Саме поняття “збагачення” має на увазі якісне а не кількісне збільшення. Збагачена навчальна програма дає можливість учневі вчитися:

• з притаманною йому швидкістю, у своєму ритмі,

• самостійно вибирати навчальний матеріал і ті методи навчання, що стимулюють навчальну мотивацію,

• розвиваючи продуктивне мислення і навички щодо його практичного застосування.

3. Поглиблене (ущільнене) вивчення окремих предметів. Поглиблене вивчення предметів може відбуватись за індивідуальною програмою на університетському рівні (у вихідні дні, влітку, заочно, дистанційно на спеціальних курсах).

Методи навчання обдарованих дітей в зарубіжній школі орієнтуються, в першу чергу, на:

• Підтримку творчої діяльності дітей;

• Врахування бажання дітей самостійно працювати;

• Надання дитині свободи вибору;

• Створення умов для реалізації творчих задумів;

• Уникнення будь-якого тиску на дітей;

• Допомогу дітям, які висловлюють відмінну від інших думку.

В світі існує три моделі роботи з обдарованими дітьми. Створюються програми, в яких увага акцентується на:

1. певних сильних сторонах особистості (посилююча модель),

2. слабких сторонах (коректуюча модель),

3. посиленні сильних сторін, щоб компенсувати слабкі (компенсуюча модель).

Отже, при відкритості і масовості шкільної освіти залишається наявною її селективність, переважно природня, хоча існують і прояви соціальної (залежність від соціального статусу батьків, етнічної приналежності).