49. Альтернативні навчально-виховні заклади у країнах Заходу в XX ст.

Альтернативні школи почали створюватися дуже давно і поступово перетворювались у частину традиційного досвіду освіти і виховання. Розвиток альтернативних шкіл на рубежі ХІХ-ХХ століть та у 20-30-х роках XX століття:

а) нові школи;

б) початкові альтернативні школи: трудові школи Німеччини; "Школа для життя, через життя" О.Декролі; американські альтернативні початкові школи кінця XIX - початку XX ст.; "Будинок дитини" М.Монтессорі; школа Р.Кузіне; "Йе-на-план" П.Петерсена; Вальдорфська педагогіка Р.Штейнера; "техніка С.Френе"; метод проектів У.Кілпатріка, Вінетка-план;

в) альтернативні середні школи 20-30-х років (А.Нейла, Г.Гаудіга, Олени Парк-херст);

г) альтернативні школи другої половини XX століття.

Досить активно використовується досвід експериментаторів 20-30 років - Р.Штейнера, О.Парк-херст, А.Нейла, П.Петерсена, С.Френе, О.Декролі. Школи, що працюють за їх методикою, здійснюють подальше удосконалення, або часткову зміну відповідної педагогічної концепції.

Новим етапом у дослідно-експериментальній роботі у Франції стало створення у 1953 році перших "снігових класів". Діяльність таких класів передбачала поїздки учнів початкової школи разом з учителями під час канікул у гори, де діти відпочивали і одночасно отримували нові уявлення про рідну природу, життя місцевого населення. Поступово "снігові класи'' набували все більшого поширення, згодом у них навчалися вже сотні тисяч дітей.

Цікавими є пошуки у напрямі модернізації класно-урочної системи. В США у 60-70-х роках здійснювався перший національний проект "Школа майбутнього", в рамках якого на старшому ступені середньої школи замість класів створювались великі й малі групи учнів для лекційних і семінарських занять. Для лекційних занять призначалось 20% навчального часу, для семінарських - 40%. Решта часу використовувалась для самостійної роботи учнів. Проводились також 15-20 хвилинні уроки-модулі. Для викладання створювались команди вчителів.

Нетрадиційні форми організації навчального процесу, в яких поєднувалися групові та індивідуальні заняття використовував у своїй роботі починаючи з 60-70-х років ряд середніх шкіл Великобританії. Замість стабільних класів створювались різні за розміром групи учнів відповідно до виду навчальної роботи: лекції, семінару, лабораторної роботи, консультації у викладача, самостійної роботи. "Команда" вчителів теж відповідно розподіляла між собою функції: одні проводили загальнотеоретичні заняття, інші - семінари, треті - лабораторні роботи, четверті - консультації, п'яті - перевіряли домашні заняття.

Суттєвих змін зазнали у 70-80-х роках методики викладання окремих дисциплін, і, передусім, природничих і фізико-математичних, що були в центрі процесів реформування змісту освіти, наближення його до вимог НТР. Модифікації у цій сфері полягали у запровадженні гнучких, інтегрованих, модульних, поглиблених та інших видів навчальних програм. Продиктовані такі новації були необхідністю розвитку творчих здібностей дітей, ініціативності, навичок наукового мислення, вміння оволодівати знаннями у процесі наукових спостережень.

Отже, новації 60-80-х рр. XX століття значною мірою модифікували класно-урочну систему зарубіжної школи.

Протягом цього ж періоду виникає ряд нових типів альтернативних шкіл. Одним з них стали відкриті школи, які отримали на Заході значне поширення.

Особливістю такого типу шкіл є, передусім, те, що протягом другої половини дня у них організується різноманітна групова діяльність школярів. Така діяльність може полягати у вирішенні математичних задач, постановці театральних сценок, вправах з рідної мови, заняттях музикою, малюванням тощо. Школярів можна зустріти у бібліотеці, у "полівалентному залі" - приміщенні для різноманітних занять, в учбових майстернях. Шкільне життя відбувається і за межами шкільного приміщення. Частими є прогулянки, походи, екскурсії. Викладачі у класі не засиджуються за столом, вони завжди серед учнів: радять, допомагають, підбадьорюють, контролюють. Учні знаходяться у постійному контакті з командою вчителів і за допомогою можна звернутися до будь-кого з них.

Перші відкриті школи були створені у Великобританії на початку 70-х років. Найвідомішою з них була школа ім. Е.Лоув Лондоні. Діти займались у приміщеннях без звичайних парт. Не було і чіткого навчального плану, розкладу уроків. Замість цих традиційних елементів організації шкільного навчання застосовувався гнучкий ритм занять. Учителі та учні спільно планували теми навчальних занять, їх види та час. Така навчальна робота отримала назву інтегрований день.

Провідним методом навчання у школі ім. Е.Лоу став метод відкриттів. За цим методом діти самі повинні знаходити істину у процесі навчання. Такий підхід і зумовлює вільний розподіл навчального часу, відсутність суворої його регламентації, що, на думку засновників школи, сприяє можливості самовиразу, осягненню дитиною оточуючого світу. Однією з суттєвих переваг такої школи вважається те, що навчальний процес у ній дозволяє кожному розвиватись у відповідності з власними можливостями.

Подібні до англійських відкритих шкіл заклади з'явились у 70-х рр. і у США. Педагоги Роджерс-центру на чолі з Ч.Зілберманом розробили в університеті штату Коннектикут свою модель відкритої школи. Вона передбачала принаймні дві вимоги: підбір сумлінних і доброзичливих до дітей учителів та планування навчального процесу з урахуванням часу і сил учнів.

У Франції з відкритими школами пов'язаний найбільш масштабний педагогічний експеримент, що проводився в рамках початкової освіти у 70-80-х рр. XX століття. До 1978 року у країні нараховувалось вже близько 150 відкритих шкіл. Частина з них була побудована за спеціальними проектами, у створенні яких приймали участь учителі і батьки. Школи розміщувались у одноповерхових корпусах, де за допомогою розсувних стінок легко можна було змінити навчальний інтер'єр, існували зали для розваг, видовищ і спорту.

Одним з найоригінальніших типів альтернативних шкіл, що виникли у Європі у 70-ті-80-ті роки XX століття, стали так звані дикі школи. Їх створюють батьки разом з учителями (часто у ролі учителів виступають студенти), намагаючись таким чином самим навчати своїх дітей. Активісти цього руху стверджують, що традиційні школи більше схожі на казарми, аніж на заклади для дітей. Організатори ж диких шкіл намагаються наблизити умови навчання до сімейних.

Навчальні програми таких альтернативних закладів мало відрізняються від програми державної школи. Для занять пристосовують квартири, житлові будинки, ферми і навіть річкові судна. Діти проводять багато часу на свіжому повітрі: у дворах, парках, скверах. У школах є можливості для розвитку індивідуальних здібностей і талантів, учителі з увагою ставляться до найрізноманітніших проявів дитячої творчості.

Отже, альтернативні школи Заходу вже скасували монополію традиційної школи на освіту. Провідною сферою подальших пошуків є організаційні форми, методи та прийоми навчання, які дозволять зробити весь процес соціалізації особистості більш наближеним до природи дитини і до потреб реального життя.