3. Матеріальна і духовна культура кіммерійців

З початку основою господарства кіммерійців було землеробство та скотарство. Там, де дозволяли природні умови, вони розводили велику й малу худобу, свиней та коней. Частина худоби була на стійловому утримані та забезпечувалась кормами та відходами, що давало землеробство.

Кочовий уклад господарського життя давав можливість безмежно використовувати пасовища. Таким чином було виявлено нове джерело росту додаткового продукту та збагачення, яке потребувало мінімум затрат праці. Мабуть саме ці фактори підштовхнули народи Азії на перехід до кочового способу життя.

Кіммерійці не були виключенням і приблизно в ІХ ст. вони першим на теренах Північного Причорномор'я переходять від осілого способу життя до кочового. Так як кіммерійці були кочівниками, кінь займав особливе місце в їхньому житті. Про це свідчать археологічні розкопки. Деталі кінського спорядження були обов'язковим атрибутом у захороненнях кіммерійських чоловіків.

Оптимальні природні умови сприяли розвитку конярству та його переходу в табунне. Конярство забезпечувало воїнів верховими кіньми та давало значну частину продуктів харчування, в т.ч. і молоко. Крім тваринництва кіммерійці, займались ще й полюванням.

Колискою всіх релігій була жіноча природа, яка запліднювалась і розцвітала від контакту з чоловічою природою. Відомо, що у кіммерійців був присутній культ Богині-Матері. Про це свідчать стели з зображеннями жінки, які мали культовий характер. Деякі вчені вважають, що культ Богині-Матері у кіммерійців був відлунням релігійного культу ранньонеолітичної (дотрипільської) та трипільської доби. Глиняні жіночі статуетки з дитиною на руках - уявлення про тогочасний релігійний світогляд, про початки формування ще в тодішню епоху культу Роду і рожаниць, поширеного в дохристиянських віруваннях східних слов'ян.

4. Побут і культура скіфів.

Скіфи (скити) — екзоетнонім грецького походження, який в сучасній науковій та художній літературі застосовується до практично усіх кочових племен, що належали до народів іранського кола, й мешкали у VII — III ст. до н. е. на землях Великого Євразійського Степу, тобто від степів сучасної України на заході й до сучасної Монголії та Китаю на сході. До XIX ст. (появи сучасної європейської науки) в європейській літературі назва скіфи і сармати інколи продовжувала застосовуватись до жителів Речі Посполитої і Російської Імперії, в тому числі козаків. Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки.

Спочатку  скіфи  і скіфянки були перважно войовничими. Та після того, як осіли на степових землях Північного Наддніпров'я, жінки почали займатися переважно домашнім господарством - прясти, ткати, шити.

 Скіфи  не мали укріплених міст, але у них була дружня організація, особливо у військовій справі. Саме завдяки військовому побратимству, та доброму володінню стрілами,  скіфи  перемогли персидського царя Дарія І, який вчинив напад в VІ ст. до н.е.

Соціальний устрій складався з малих індивідуальних сімей, матріархат залишився давно позаду, родичалися  скіфи  і наслідували ім'я за чоловічою лінією.

Світогляд  скіфів  походив до числа індоіранських. Це доводять святилища і релігійні вірування в цілому.

Отже, завдяки  скіфам  розвинулась металургія і способи обробки землі. Але інтелектуальний і технологічний розвиток приніс і певні втрати, а саме тонкого відчуття оточуючого світу, яке мали попередники  скіфів  - трипільці. Загальна повага до жіночого