Інсценізація уривка п’єси «Лісова пісня»

Звучить А.Вівальді «Пори року» «Весна»

На сцені з’являються Мавка і Лісовик

МАВКА. Ой, як я довго спала!

ЛІСОВИК. Довго, дочко.

МАВКА. А хто мене збудив?

ЛІСОВИК. Либонь, весна.

МАВКА.

Вона ще так ніколи не співала!

Чи то мені так наснилось!

Музика стає гучнішою

Ні... Стій... Ба! Чуєш... То весна співає...

ЛІСОВИК. Та ні, то хлопець на сопілці грає.

МАВКА. Я його не знаю. Хотіла б я побачити його.

ЛІСОВИК. Та нащо він тобі?

МАВКА. Він певно гарний...

ЛІСОВИК. Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно.

З’являється Лукаш з сопілкою. Лісовик зникає. Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік. Мавка кидається і ловить його за руку

МАВКА. Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!

ЛУКАШ. Та що ти, дівчино. Чи я розбійник? Я тільки хтів собі вточити соку з берези.

МАВКА. Не точи! Се кров її. Не пий же кров із сестроньки моєї.

ЛУКАШ. Березу ти сестрою називаєш? Хто ж ти така?

МАВКА.

Я мавка лісова.

Чи гарна я тобі?

ЛУКАШ. (посміхаючись): Хіба я знаю?

МАВКА. А хто ж те знає?

ЛУКАШ. (соромлячись): Е, таке питаєш...

МАВКА.

Чому ж цього не можна запитати

Он, бачиш, там питає дика рожа:

«Чи я хороша?»

А ясень їй киває в верховітті:

«Найкраща в світі!»

ЛУКАШ. Як ти говориш...

МАВКА. Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені!

Лукаш грає.

МАВКА.

Як солодко грає,

Як глибоко крає,

Розтинає білі груди,

Серденько виймає.

ЛУКАШ. Я йду. Мене вже кличуть.

МАВКА. А вернешся?

ЛУКАШ. Не знаю.

Лукаш йде. Мавка плаче.

З’являється Русалка.

РУСАЛКА. Ти плачеш, Мавко?

МАВКА. Ти хіба ніколи не плакала, Русалочко?

РУСАЛКА. О, я! Як я заплачу на малу хвилину, то мусить хтось сміятися до смерті!

Русалка йде. З’являється Лісовик

ЛІСОВИК. Доню, доню, як тяжко ти караєшся за зраду.

РУСАЛКА. Кого я зрадила?

ЛІСОВИК. Саму себе. Покинула високе верховіття і низько на дрібні стежки спустилась.

МАВКА.

Та що ж мені робить, коли всі зорі

Погасли і в вінку і в серці в мене?

ЛІСОВИК.

Не всі вінки погинули для тебе

Оглянься, подивись, яке тут свято!

МАВКА.

То дай мені святкові шати, діду!

Я буду знов як лісова царівна!

Лісовик йде. На сцену виходить Лукаш з сопілкою.

МАВКА.

Заграй, заграй, дай голос моєму серцю!

Воно ж одне лишилося від мене.

ЛУКАШ.

Це ти? Ти упирицею прийшла?

Щоб з мене пити кров?

Живи моєю кров’ю! Так і треба,

Бо я тебе занапастив.

МАВКА.

Ні, милий, ти душу дав мені, як гострий ніж

Дає вербовій тихій гілці голос

ЛУКАШ.

Я душу дав тобі? А тіло збавив?

Бо що тепер із тебе? Тінь, мара!

МАВКА.

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем запалає воно,

Чистим, палючим, як добре вино,

Вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

Ляже, вернувшись, в рідну землицю,

Вкупі з водою там зростить вербицю, -

Стане початком тоді мій кінець!

Звучить «Місячна соната» Бетховена

ВЕДУЧИЙ. «Лісова пісня» – гімн чистої любові. Такі рядки могла написати людина, яка по справжньому кохала, та жорстока доля рано забрала кохану людину поетеси. Муки і страждання супроводжували це справжнє і чисте кохання ,високий зліт її душі.

ЧИТЕЦЬ.

Уста говорять: «Він на віки згинув!»

А серце каже: «Ні, він не загинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить – бринить, немов сльоза гаряча,

Тут, в глибині і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я вся з тобою!»

І кожний раз, коли почне бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хотів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

«Тебе нема, але я вся з тобою!»