86. Фокусоване групове інтер’ю

Фокусоване інтерв'ю — короткочасна бесіда, мета якої в отриманні інформації про конкретну проблему, процес чи явище, про реакції суб'єкта на задану дію.

Першим узагальненням, присвяченим власне фокусованому груповому інтерв'ю, стала праця Р. Мертопа "Фокусовані інтерв'ю" (1956). Цю розробку було адаптовано П. Лазарсфельдом та ін. авторами для маркетингових досліджень. Саме в цій галузі фокусоване групове інтерв'ю знайшло свій дальший розвиток і широке застосування. Пізніше метод фокусованого групового інтерв'ю активно перейняли, власне, соціологи. Він дозволив їм одержувати більш глибшу інформацію про думки, сподівання і досвід людей, ніж кількісні методи. Метод фокусованого групового інтерв'ю має спільні риси з деякими варіантами опитування, скажімо — з груповим інтерв'ю. Проте фокусоване групове інтерв'ю є не просто чергуванням запитань інтерв'юера і відповідей респондентів, а є свого роду дискусією. Респонденти мають більше свободи тут у виборі форми виразу своїх почуттів і думок щодо заданої теми. Застосування фокусованого групового інтерв'ю стимулює виникненню нових запитань, а предмет розмови може набувати несподіваних обрисів (у цьому виявляється гнучкість методу). Особливістю методу фокусованого групового інтерв'ю є те, що дискусія має фокусований характер: тема дискусії, логіка і форма запитань (кількість яких має не перевищувати десять) визначаються заздалегідь і фіксуються в інструкції ведучому. Важливо, щоб кожен учасник фокус — групи не був скутим, обмеженим часом, відчував увагу до себе, зумів настроїтися на тему, що цікавить дослідника, мав можливість трохи відпочити в ході дискусії тощо. Збирання інформації відбувається у процесі спостереження за обговоренням пропонованих питань, а також за невербальною поведінкою. Зазвичай з однієї теми проводять три — чотири фокус — групи. У поєднанні з іншими методами фокусоване групове інтерв'ю може виступати як пілотажне або як додаткове дослідження для перевірки результатів, одержаних за допомогою інших методів.



87. Роль спостереження та експерименту в соціологічних дослідженнях

Спостереження у соціології — реєстрація соціальних процесів, явищ або їх окремих елементів.

Спостереження у соціологічних дослідженнях мають низ­ку особливостей. Перша з них стосується зв’язку спостерігача з об’єктом. Соціолог спостерігає соціальні процеси та ситуа­ції, суспільство, до яких він сам належить, з якими пов’яза­ний та від яких безпосередньо залежить. Цей нерозривний зв’язок спостерігача з об’єктом спостереження позначається на сприйнятті дослідником соціальної дійсності, на розумін­ні соціальних процесів, ситуацій, дій окремих індивідів, а та­кож на інтерпретації явищ, які спостерігаються. Об’єктивність соціального дослідження поля­гає в тому, щоб критерії наукового дослідження були чітко визначені, не підмінялись емоціями, моральними та іншими ціннісними критеріями.

Друга особливість полягає у тому, що спостерігач не може зовсім позбутися емоційності сприйняття соціальних явищ. При цьому вона тим вище, чим тісніше дослідник пов’язаний з об’єктом спостереження. Це завжди слід враховувати як один з можливих чинників викривлення інформації.

Третя особливість стосується складності повторного спос­тереження, тому що соціальні процеси повсякчас змінюють­ся і рідко бувають ідентичними. У зв’язку з цим спостережен­ня має бути дуже ретельним.

Головним об’єктом спостереження у соціології є поведін­ка окремих людей та соціальних груп, а також умови їх діяльності.

Метод спостереження цінний саме тим, що дає змогу без­посередньо фіксувати реальні поведінські акти. За ступенем формалізації спостереження поділяють на неструктуралізовані та структуралізовані. У неструктуралізова-ному спостереженні (такому, що не не контролюється) дослідник не визначає наперед, які саме елементи процесу, що вивчається, він буде спостерігати. У цьому разі немає суворого плану, визначено лише безпосередній об’єкт спостереження.

Експеримент у соціологічних дослідженнях — це засіб от­римання інформації про кількісну та якісну зміну показників діяльності та поведінки соціального об’єкта внаслідок впливу на нього деяких чинників, що управляються та контролюють­ся (змінних).

Змінна, що управляється та контролюється дослідником, називається незалежною. Вона визначається як експеримен­тальний чинник (експериментальна змінна). Чинник, зміна якого визначається незалежною змінною, називається залеж­ною змінною.

Незалежна змінна повинна відбиратися так, щоб її легко було спостерігати та вимірювати.

Соціальний експеримент має дві функції: досягнення ефекту в практичній діяльності, тобто отримання певного ефекту управління соціальною системою, та перевірка науко­вої гіпотези.

За способом створення експериментальної ситуації роз­різняють експерименти реальні, тобто практичне освоєння дійсності у межах деякої матеріальної моделі, та уявні, тобто ті, які здійснюються у свідомості людини.

За часовим напрямом процесу експериментування бува­ють проективні, ретроспективні та експерименти, які оціню­ють стан процесу в даний момент часу.

За характером логічної структури доказу гіпотез розрізня­ють паралельні та послідовні експерименти. В паралельному експерименті висновки щодо ефективності новоутворення, що перевіряється, робляться за допомогою порівняння стану досліджуваного процесу в експериментальній та контрольній групах. В умовах послідовного експерименту аналізується ди­наміка стану об’єкта дослідження «до» та «після» введення в дію експериментального чинника.

За характером умов експерименти поділяються на польові (коли об’єкти перебувають у природних умовах) та лабора­торні (коли експеримент здійснюється у штучно створеному середовищі).