19/ Особливості епохи Просвітництва. Просвітництво як тип культури

Добою Просвітництва зазвичай називають ХУШ ст. Попереднє, XVII ст., відкрило нову культурно-історичну епоху, яка змінила основні світоглядні установки європейської людини. Перемога англійської буржуазної революції середини XVII ст. привела до незворотного панування в Англії, як і в Голландії, капіталістичних відносин. Саме цей процес стає одним з визначальних факторів у загальноєвропейському розвиткові. У галузі економіки він проявився в інтенсивному розкладанні феодальних відносин власності на селі, у розвиткові мануфактурного виробництва, у формуванні європейського й світового ринків. У політичній сфері нова епоха означала настання нового рівня розвитку абсолютизму, коли внутрішня й зовнішня політика абсолютної монархії все жорсткіше пов'язувалася зі становими інтересами дворянства й підмінювалася ним аж до повного ототожнення. Усе це свідчило про прийдешній занепад абсолютизму.

У сферу духовного життя XVII ст. принесло наукову й світоглядну революцію, що утверджувала раціоналістичний світогляд. У цей час виробився новий критерій істини й справедливості, протилежний традиції та релігійному одкровенню. Ф. Бекон (1561-1626) у своїй праці "Новий органон" проголосив досвід головним джерелом знання про природу. У цій ситуації особливої актуальності набула проблема наукового методу. Ф. Бекон обґрунтував індуктивний метод як єдиний, що заслуговує на назву наукового. Р. Декарт у "Міркуванні про метод" (1637) проголосив розум людини головним знаряддям пізнання світу. Він вбачав вищу мету науки в завоюванні людиною панування над силами природи, поставивши їх на службу людині, її блага. Практична користь - така кінцева мета нової науки.

Початок доби Просвітництва зазвичай пов'язується з виходом друком у 1691 р. праці Дж. Локка "Досвід про людський розум". У системі філософських та історичних суджень найважливішими для мислителів Просвітництва стали поняття розуму й природи. Вони не були новими, однак просвітителі надавали їм нового смислу, зробили їх головними критеріями як в оцінюванні минулого, так і в утвердженні майбутнього. Минуле в більшості випадків засуджувалося як нерозумне. Негативізм щодо культурної Й історичної традицій був майже повсюдним у мислителів епохи Просвітництва. Так, Дж. Локк вважав, що, наскільки б потужним не був вплив історичної традиції і якою б істинною та високоморальною за своїм змістом вона не постала, її первородний гріх полягає в тому, що вона - традиція. Філософи епохи Просвітництва відчували величезну недовіру до будь-яких авторитетів, а традиція основана саме на довірі до чужої думки. Віддати перевагу чужій думці, а не власній, з позицій просвітителів - відмовитися від свого розуму й волі. Таким чином, Просвітництво відмовилося від будь-якої традиції й переказувань незалежно від їхнього змісту, джерела й способу існування.

Водночас культура Просвітництва все-таки була пов'язана з античною й середньовічною традиціями. Особливо пильну увагу просвітителі звертали на античність, вбачаючи в ній зразок для наслідування, невичерпне джерело мудрості та прикладів чеснот, цивільних і особистих. Однак, незважаючи на своє звернення до минулого, просвітителі були орієнтовані на майбутнє, вірили, що їх зусиллями, через виховання, переконання, безперервні реформи, можна створити, нарешті, "царство розуму". Боротьба за новий буржуазний порядок уявлялася як повернення до розумності й природності. Тому перед діячами Просвітництва постали два основні завдання. Перше - "культивування" розуму, друге - подолання штучного й вирощування природного в природі й суспільстві. Новоєвропейська філософія (Декарт) припускала, що розум (інтелект) як певна людська здатність повною мірою властивий усім людям. Усі люди однаково розумні, але розумність ця може виявлятися по-різному. Істинне те, що перевірене власним розумом. Отже, необхідне очищення людського розуму від усього привнесеного ззовні: забобонів, вірувань, родових, соціальних, історичних, індивідуальних уявлень.

Більшість мислителів XVII-XVIII ст. були щиро переконані у величезних можливостях наукового знання, вважали, що його необхідно застосовувати для досягнення панування людини над природою. Наукове знання, на їхню думку, допомагає обрати оптимальний уклад суспільства, сприяє правильному керуванню державою. Просвітителі сподівалися, що істинне знання саме по собі здатне забезпечити благополуччя людей, зробити їх щасливими. Отже, культивування розуму - засіб удосконалення людини та суспільства. Б. Спіноза в "Трактаті про вдосконалення розуму" стверджував, що культура вичерпується знанням. Головне завдання людини полягає в пошукові способів очищення й удосконалення розуму з метою пізнання істини. Удосконалення розуму втілювалося в моральній філософії й практичній поведінці. Розум звеличувався, а почуттєва, афективна сторона діяльності людини принижувалася як неповноцінна. Розум, на думку просвітителів, повинен контролювати і зводити до мінімуму емоційно-вольову сферу життя.

Пізнання розуму - головний спосіб знаходження свободи. Розумна людина вільна у власних почуттях і практичних діях. Розум тут - стан моральності й совісті. У цьому суть теорії виховання, представленої в педагогічній системі Дж. Локка. Він вважав, що необхідно створити умови для розумного усвідомлення кожним індивідом його власних інтересів і правильних засобів їх досягнення. У філософській думці XVII ст. ідеї виховання були основою загально-просвітницьких установок. Ці ідеї поширювалися на суспільство й людство в цілому. Процес виховання для просвітителів - це насамперед самовиховання. Отже, завдання культивування розуму були такими:

1) "очищення" розуму від забобонів;

2) удосконалення розумного пізнання;

3) здійснення розумного контролю над людськими пристрастями й волею.

Поряд із поняттям розуму в епоху Просвітництва велика увага приділялася поняттю природи. В новоєвропейській філософії це космос, універсум, світ, матерія (Декарт). "Природа людини" - фундаментальне поняття для новоєвропейської філософії. Природа людини - специфічна її сутність, вона незмінна й не залежить від обставин місця й часу. "Природним" визнавалося все те, що відповідає "природі людини". Ф. Бекон вважав, що природу можливо вдосконалити, усунути її недоліки за допомогою пізнання й використання законів природи. Штучне, у цьому разі, - це природа, перетворена мистецтвом.

В епоху Просвітництва панували уявлення про суспільство як про сукупність відособлених, автономних і рівних один одному індивідів. Ці ідеї яскраво висловив англійський мислитель Т. Гоббс (1588-1679). На його думку, людина первинна, суспільство ж - вторинне. Держава - не божественне встановлення, а продукт угоди між людьми. Воно було необхідне для встановлення порядку. Люди ж споконвічно мають сукупність даних їм "від природи" прав і свобод. Згідно з теорією суспільного договору, формування держави є юридичним актом, угодою індивідів, у якій здійснюються взаємне перетинання й поступка частиною первісних прав. На думку Т. Гоббса, усе, зроблене людьми, держава і її частини (закони, звичаї, мова, мораль, техніка) - це і е культура. Причому немає необхідності в особливому терміні "культура", адже термін "держава" універсальніший. Основою держави, за Т. Гоббсом, є "природні закони", відмінні від законів, проголошених владою.

Уже згадуваний Дж. Локк, у свою чергу, висунув концепцію правової держави як суспільства, заснованого на свободі й законі. Ця ідея дуже продуктивна: правова держава навіть у наш час є зразком державного будівництва. Водночас юридичний світогляд, що панує в епоху Просвітництва, зіштовхнувся з моральною філософією просвітителів. Більшість із них були переконані, що право в стані регулювати тільки зовнішню поведінку й не здатне розвинути внутрішнє, можливо, найістотніше в людині. Усередині людини споконвічно існує протилежне егоїзму моральне почуття. Воно спрямоване на благо інших людей і виражається в симпатії, співчутті, жалю й безкорисливих вчинках. Моральне почуття природне як інстинкт, але в суспільстві воно пригнічується штучними установками. Зразок морального почуття тут - естетичний смак. Усім властиві природні почуття прекрасного й піднесеного. В епоху Просвітництва ці ідеї обґрунтовували Д. Юм (1711-1776), А. Шефтсбері (1671-1713) і Ф. Хатчесон (1694-1747).

Отже, особливостями епохи Просвітництва є боротьба з феодалізмом у всіх його проявах, піднесення людського розуму як критерію істини, боротьба із забобонами (зокрема й релігійними), звернення до природної людини з її вродженим моральним почуттям.

20/ Культурні процеси другої половини XX ст. демонстрували низку взаємосуперечливих тенденцій. З одного боку, в багатьох напрямках культури зберігалася тяглість класичного культурного розвитку, з другого боку - від 1950-х рр. почалася поява нових культурних віянь та настроїв, котрі часто заперечували попередні культурні надбання. У останній третині XX ст. посилилися настрої скептицизму щодо самого поняття культури, її призначення та перспектив.

Великий вплив на розвиток культури другої половини XX ст. мав швидкий прогрес науки й техніки. Технічні інновації та винаходи постійно створювали нові реалії щоденного життя, на які реагувала культура. Водночас із тим, розвиток засобів зв'язку й поширення інформації, прогрес у галузі запису та відтворення звуку й зображення, а також комп'ютерні технології сприяли розвитку масової культури. Поширення комп'ютерної техніки значно спростило поліграфічну сторону книговидання, унаслідок чого кількість літературних творів суттєво зросла, а також значно скоротився шлях літературного твору від автора до читача. Починаючи із 1950-х рр. стрімко розвивалося телебачення. Від 1972 р. спочатку в США, а згодом й у інших країнах почався розвиток кабельного телебачення. Створення супутникового телебачення дало можливість практично необмеженого доступу до телепрограм світу мешканцеві будь-якої країни.

У глобальному плані наслідком цих процесів стало створення загальносвітового культурного простору, в котрому література, музика, образотворче мистецтво будь-якої країни є доступними для мешканців усіх інших країн. Виняткову роль у розвитку цього простору відіграло створення всесвітньої комп'ютерної мережі Інтернет.

Тривалий час значна частина світової культури повоєнного періоду віддзеркалювала процеси протистояння західного світу та комуністичного табору. Важливими темами мистецьких творів залишалися проблеми особистої свободи, тоталітаризму, моральних цінностей. Упродовж другої половини XX ст. склалася дещо парадоксальна ситуація, яка полягала в тому, що більшість діячів культури Західної Європи та США засуджували тоталітарну політику СРСР, але водночас симпатизували комуністичним ідеям. Обмеженість інформації про реальні процеси в Радянському Союзі та комуністичному Китаї створювали викривлене уявлення про нібито справедливе та гармонійне комуністичне суспільство як антитезу бездуховному Заходу, що перебував у перманентній суспільній кризі. Захоплення західноєвропейських митців та інтелектуалів комунізмом було подолане лише із падінням Радянського Союзу та комуністичного блоку.

Великий вплив на розвиток світової культури середини XX ст. справив екзистенціалізм} який називали також "філософією існування". Філософський термін "екзистенціалізм" був запроваджений ще в XIX ст. данським філософом Сореном К'єркегором (1813 - 1855). Логічного оформлення "філософія існування" набула в 1940-х рр. завдяки творам французьких письменників Жала Поля Сартра (1905 - 1980) та Альбера Камю (1913 - 1960). Маніфестом прихильників екзистенціалізму стало есе Ж. П. Сартра "Екзистенціалізм це гуманізм" (1946). Поява екзистенціалізму стала наслідком кризи традиційного лібералізму, що, спираючись на науковий і технічний прогрес, стверджував невпинне просування людства до ідеалів добра та справедливості. Головним постулатом екзистенціалізму було твердження про те, що особиста моральність і самосвідомість не є наслідком виховання та впливу суспільного оточення, а виникають лише під впливом особистих учинків кожного індивіда. Прихильники екзистенціоналізму підкреслювали наявність постійного конфлікту між індивідуальною свідомістю та повсякденним життям, а також наголошували на самотності кожної людини, особливо у момент прийняття нею відповідальних рішень. Найбільшими прояви екзистенціалізму були в літературі й театрі, менш виразними і поширеними - в образотворчому мистецтві та музиці.

Оригінальним, але суперечливим явищем у культурі XX ст. стала поява постмодернізму (назва утворилася як позначення явища, що прийшло на зміну традиційному для XIX ст. модернізму). Термін "постмодернізм" був запропонований ще 1917 р. німецьким письменником та філософом Рудольфом Паннвіцем (1881 - 1969), але його поширенню прислужилася праця американського теоретика архітектури Чарльза Дженкса (нар. 1939) "Мова постмодерної архітектури" (1977). Теоретичні засади постмодернізму були сформульовані американським критиком Джоном Бартом (нар. 1930), автором книги "Література виснаження" (1967). Філософські підстави постмодернізму спробував сформулювати француз Жан Франсуа Ліотар (1924 - 1998) у книзі "Умови постмодернізму" (1979). На думку Ж. Ф. Ліотара, постмодернізм виник унаслідок "кризи метаоповідей" (великих доктрин та філософських учень, які оперували поняттями прогресу, пізнаваності природи тощо). Наслідком цього стало посилення скептицизму, розчарування в ідеях та ідеалах Відродження й Просвітництва. Сутністю постмодерного погляду на життя, культуру та саму людину стало ствердження факту моральної релятивності всіх суспільних відносин. У мистецькому плані постмодернізм є свого роду колажем із давновідомого та звичного. Автори нових постмодерністських творів пропонували новий, переважно неочікуваний, погляд на нібито давновідомі та звичні речі, нове прочитання класичних сюжетів, химерне поєднання різнопланових персонажів і фабул тощо. Для митців, які зараховують себе до постмодерного мистецького напрямку, характерне бажання включити в сучасне мистецтво, шляхом іронічного цитування, весь попередній досвід світової художньої культури.

Крім традиційного для історії людства конфлікту між різними концепціями та ідеалами культури в середині XX ст. було поставлено питання про відсутність внутрішнього порозуміння між представниками гуманітарних і точних наук, себто внутрішньо-культурний конфлікт. Цей конфлікт "двох культур" був артикульований британським ученим та письменником Чарльзом Сноу (1905 - 1980), який виступив із твердженням, що фахівці гуманітарної галузі принципово не можуть порозумітися із ученими-знавцями точних наук. У присвяченому цій проблемі есе "Дві культури та наукова революція" (1959), автор зокрема твердив, що великою несправедливістю є той факт, що від кінця 1930-х рр. світовою елітою культури вважають лише представників гуманітарних наук, виключаючи науковців наук точних. Теза Ч. Сноу про поляризацію двох варіантів культури викликала велику суспільну дискусію, яка не завершилася й донині. У 1995 р. Джон Брокман (нар. 1941) видав книгу "Третя культура", в якій заявив, що представниками нової "третьої культури" повинні стати науковці, здатні не тільки робити відкриття, але й у зрозумілий для загалу спосіб популяризувати та пояснювати їх. Прикладами таких книг є творчість відомого фізика-теоретика Стівена Гокінґа (нар. 1942), який написав популярно-наукові книги "Коротка історія часу" (1988), "Чорні діри та молоді світи" (1994), "Світ у шкарлупі горіха" (2001), "Теорія всього" (2006), "Великий задум" (2010).

Із оригінальним трактуванням культури виступив у 1960-х рр. канадський соціолог, філософ та літературознавець Гербер Маршал Маклуґан (1911 - 1980). Учений називав світ "глобальним селом", у котрому завдяки засобам масової інформації та системам зв'язку всі світові події одразу стають відомі всім, хто ними цікавиться, а крім того самі події можуть впливати на людей, територіально віддалених від того місця, де все відбувалося. Культурним наслідком такого стану, на думку вченого, стали зміни в поведінці людей, оскільки "глобальне село абсолютно забезпечує максимально суперечливі погляди на будь-яке питання". Інша ідея

Г. Маклуґаиа полягала в тому, що "засоби масової інформації самі е інформацією", себто форма подачі інформації визначає П сприйняття особою. Свої погляди він розвинув у книгах "Галактика Гутенберґа" (1962), "Розуміння засобів масової інформації" (1964), "Війна та мир у світовому селі" (1968).

У повоєнний період швидкими темпами розвивалася масова культура, появу котрої відносять до початку 1940-х рр. Головною ознакою масової культури вважають стандартність, уніфікованість та несамостійність. Стандарти масової культури формуються засобами масової інформації, за великої участі реклами. Масовій культурі закидають низький інтелектуальний рівень, вульгаризацію естетичних та моральних норм, зведення культури до "найменшого спільного знаменника". Найбільшого поширення взірці масової культури набули в розважальних жанрах літератури (детектив, наукова фантастика, пригодницька проза), поп-музиці, телебаченні та кіно.

Незадоволення запропонованими культурою зразками поведінки викликало у середині 1960-х рр. окремий рух, який 1969 р. отримав назву контркультури. Таку назву запропонував американський публіцист та видавець Теодор Росзак (нар. 1933), автор програмної книги "Творення контркультури" (1969). Прихильники контркультури демонстративно порушують пануючі культурні цінності, спосіб та норми поведінки, й водночас намагаються встановити свою альтернативну шкалу моральних норм і вартостей. Початково головну роль у розвитку альтернативної культури відігравали хіпі. Згодом з'явилися й інші групи, які творили власний стиль поведінки: панки, рокери, готи, скінхеди, рейвери, фолкери тощо.

21/ Нинішня епоха, що успадкувала від глобального протистояння систем часів "холодної війни" розколотість світу за віссю "ми - вони", з максимальною гостротою висвітлила проблему вивчення ціннісних аспектів міжкультурної комунікації. Це пов'язано з цілим комплексом причин, насамперед з інтенсифікацією культурних контактів у глобальному масштабі, а також на регіональному та національному рівнях.

У цьому модулі робиться спроба з'ясувати пояснювальний потенціал культури як сукупного способу життя. Серед безлічі різноманітних факторів, що впливають на людей, аналізуються, насамперед, ті, за допомогою яких люди влаштовують своє повсякденне життя, розглядаються норми, що регулюють взаємини в суспільстві, досліджуються окремі духовні стандарти, цінності і зразки поведінки сучасного суспільства.

Варіативність міжкультурної взаємодії досліджується на прикладі толерантності та емпатії, що дає змогу виділити кілька рівнів міжкультурного розуміння, змоделювати різні типи людини залежно від здібностей до міжкультурної комунікації.