4/ Основні наукові концепції походження і сутності культури

Витоки і закономірності розвитку культури були предметом дослідження багатьох учених, які й запропонували різні теорії. Найґрунтовнішими серед них є еволюціоністська, антропологічна, або функціональна, соціологічна, історико-матеріалістична, теологічні теорії та теорія циклічного колообігу. Оригінальні версії з'явилися у XX ст.: концепції культури-цивілізації Ф. Ніцше, О. Шпенглера, А. Тойнбі; ролі несвідомого в культурі К. Юнга, К. Леві-Строса, а також "культури як гри" Й. Хейзинги, X. Ортеги-і-Гассета.

Еволюціоністська теорія культури викладена у працях американського вченого Л. Моргана та англійського історика Е. Тейлора. Провідні ідеї еволюціонізму — єдність людського роду, прямолінійність культурного прогресу, спорідненість потребу на які культура відповідає у своєму формуванні, а також спільність цінностей, які народжуються в цьому процесі Л. Морган виокремлює тільки такі стадії у розвитку суспільства, які є однаковими для всіх народів: дикість, варварство, цивілізація.

Антропологічну, або функціональній концепцію культури розробляли англійський етнограф і соціолог Б. Малиновський, американський етнограф А. Кребер та ін. Рушієм виникнення та розвитку культури згідно з їх версією є потреби. Відмінність між культурами зумовлена різними способами задоволення цих потреб. При цьому кожна культура залишається цілісною, будь-яка традиція чи звичай (вірування) виконують важливу для культури функцію, кожен елемент культури є незамінним. А. Кребер поширив поняття стилю на ідеологію, мораль і спосіб життя_Він назвав це стилем епохи і уточнив, що визначають його геніальні особи; які істотно впливають на свій час. Володіючи значним етнографічним матеріалом, дослідник зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і] сформулював теорію культурного ареалу.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури (циклічного колообігу) є італійський філософ Дж. Віко (XVII—XVIII ст.). Він вважав, що всі. народи проходять "абсолютно однаково і постійно через три доби... а саме Добу Богів.., Добу Героїв.., Добу Людей". Перша з них — груба і темна. Головну роль у Добу Героїв відіграють Батьки сімейств, які вирізняються розумом і енергією. Антропологічна специфіка Доби Людей полягає в тому, що це — час розуму, культура дивиться на себе очима філософів, долається національна обмеженість, виникають ідеї рівності й інших демократичних форм. Але далі людина перетворюється на зманіжену і розпусну істоту. Саме тоді виникає потреба в силі, що зможе скріпити цілісність культури, яка розпадається. Ця сила — монарх, при якому законодавець — розум. Пізніше елементи цієї конструкції бачимо у М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі.

Соціологічна концепція культури представлена французьким культурологом Т. Адорно, американським соціологом П. Сорокіним, італійським культурологом Г. Маркузе. Вони розглядають культуру як складну єрархічну структуру. П. Сорокін сформулював теорію суперсистем (відстоюючи принцип колообігу не локальних культур, а саме суперсистем), у кожній з яких обов'язковими є такі типи культур: чуттєвий, ідеаціональний, ідеалістичний. Він враховує те, що культура взаємопов'язані, контакти між ними стають усе інтенсивнішими, а соціокультурні феномени безперервно пересуваються з місця на місце, від однієї групи до іншої, у всіх напрямках у різноманітному стратифікованому соціокультурному універсумі. "Автомобіль і ленінський комунізм, безрукавки, короткі зачіски, теорії революції і симфонії Бетховена, захисні тарифи і теософія — всі ці практично культурні об'єкти, цінності рухаються зі Сполучених Штатів до Китаю, з Відня у Сідней, Калькутту, з Детройта у Москву, від аристократія до пролетаріату, і навпаки," — зазначив П. Сорокін. Прихід нової суперсистеми принесе нові цінності, що "оновлять" деградуючу суперсистему.

Згідно з вченням історичного матеріалізму, яке розробили К. Маркс та Ф. Енгельс, цивілізація починається тоді, коли частину прибутку можна витрачати на надбудову. На середину XX ст. цивілізація досягла високого рівня, однак на перешкоді стала приватна власність на засоби виробництва, яка "неминуче породжує варварство всередині капіталістичної цивілізації". Вихід вбачався у переході ("стрибку") з царства необхідності у царство свободи — якісно нову цивілізацію.

Теологічні концепції культури включають католицьку, православну, протестанську та ісламську. Позицію католицьку представляє французький філософ Ж. Марітен: "Людям сьогоднішнього дня призначено підготувати вияв його (Творця) мудрості в культурі". Православні культурологи (М. Бердяєв, П. Флоренський, К. Карсавін), виводячи культуру з релігійного культу, підкреслювали, що тільки релігійність забезпечує вирішення "основного завдання культури" — здобуття перемоги над забуттям і часом", над минулим і майбутнім, над смертю. Протестантська культурологія, зокрема теолог П. Тілліх — один з основоположників "теології культури", — головним завданням останньої вважає відновлення втраченого синтезу християн ства та культури, який зможе віднайти відповіді на ключові питання людського буття. Ісламська культурологія вирішальне значення у розвитку культури (науки, освіти, етики, мистецтва) відводить Корану. У 1980р. іслам було проголошено "цивілізаторською релігією".

Істотний відгук у художній культурі XX ст. знайшли зазначені нижче надзвичайно оригінальні теоретичні моделі генезису і розвитку культури. Вони формувалися під впливом тієї багатоманітності культур народів, з якою ознайомились європейці наприкінці XIX ст., звільнившись від "європоцентризму", характерного для попередніх мислителів. Кожен напрям, як правило, абсолютизує певний момент у теорії культури.

Розмежування культури і цивілізації характерне для Ф. Ніцше, Філософ висловив чимало цікавих думок стосовно буття культури. Одна з них — про два начала, які на його погляд; тільки в єдності породжують факт культури: "аполлонівське" та "діонісійське". "Аполонівське" (просвітлене, гармонійне, рефлективне) відгороджується від тіньових аспектів життя за допомогою мрій та солодких сновидінь, це світ і спокійного артистизму і врівноваженості; "діонісійське" (стихійне, оргіастичне, екстатичне) — сп'яніння від переживання могутності життя, вакхічна розбещеність, коли всі демони природи "зриваються зі своїх ланцюгів". Однак у протиборстві цих сил їхня єдність: титанічне, варварське вдирається у світ гармонійних образів, несучи надмірність у радощах, пізнанні і стражданні. "Аполлонівське" та "діонісійське" характеризують не тільки мистецтво, а й саме буття, причому діонісійське, споконвічно життєве лежить в основі буття. Залучення Діоніса Аполлоном породжує, за Ф. Ніцше, трагічне світове сприймання, яке він вважає рушійною силою культури. У Ніцше також уперше вимальовуються контурі розрізненим культури як способу реалізації всієї повноти людського духу і цивілізації як форми його згасання. У подальшому ці два способи буття людини розведені по різних полюсах німецьким філософом О. Шпенглером, одним із засновників сучасної філософії культури, представником філософії життя, істориком і публіцистом. (У російському перекладі назва його книги "Закат Европы" не є точною у зв'язку з наміром уникнути тавтології, у буквальному перекладі мало бути "Закат Запада". Пропонуємо українською — "Сутінки Заходу".) Книга Шпенглера мала сенсаційний успіх, і на початку 20-х років він став "володарем дум", а його книгу назвали "зухвалою, глибокою, філігранною, абсурдною, підбурюючою і блискучою". Культурологічна концепція автора ґрунтується на тому, що культура розглядається як "організм", що народжується, досягає найвищого розвитку (кожному "організму", за Шпенглером, відміряний певний життєвий строк — приблизно 1 тис. років), а далі починається етапи вмирання, на якому культура перероджується в цивілізацію. Культура як "організм" є: 1) цілісною в усіх своїх виявах (межі певної культури на етапі становлення і розквіту включають і філософію, і поезію, і способи ведення війни, і фінанси, і еротику та ін.); 2) відокремленою від інших, подібних їй "організмів". Ідею лінеарного прогресу культури людства Шпенглер нещадно висміює: "Замість безрадісної картини лінеарної всесвітньої історії я бачу справжній" спектакль багатьох потужних культур, кожна з яких карбує на своєму матеріалі... власну форму, кожна має свою ідею, власні пристрасті, власне життя, устремління, відчуття, власну смерть... Є розквітаючі і старіючі культури, Народи, мови, істини, боги... У кожної культури свої нові можливості вираження, які з'являються, дозрівають, в'януть і ніколи не повторюються". І у кожної культури є власна цивілізація. Перехід від культури до цивілізації — це окостеніння, припинення художньої і літературної творчості, на аміну яким приходить "спорт", замість світу — місто (така собі крапка, де зосереджується життя країн, водночас як інша частина відсихає), замість народу — новий кочівник, паразит, мешканець великого міста, відірвана від традицій, іррелігійна, інтелектуальна, безплідна, сповнена глибокої антипатії до селянства людина — в контексті післяніцшевських теорій "остання людина", людина "масового суспільства". Для цієї "цивілізованої людини", яка втратила культуру, сферою докладання сил стає політика, але політична діяльність, на думку Шпенглера, в добу цивілізації не мас шансів стати змістовним мистецтвом життя, адже "народи" перетворились на "маси", "фелахів" (з араб. — селян). Неможливість інтенсивної творчості нових форм, нових творчих рішень робить політику періоду "цивілізації" екстенсивною, завойовниць кою, хижацькою. Цей період означає також космополітизм замість батьківщини, гроші як абстрактну вели? чину, відірвану від цінностей природного життєвого укладу.

У книзі аналізується вісім типів виокремлених Шпенглером культур: єгипетська, індійська, вавилонська" китайська, "алоллонівська" (греко-римська), "магічна" (візантійсько-арабська), "фаустівська" (західноєвропейська) та культура майя; очікувалася ще ненароджена "російсько-сибірська культура". Перехід від культури до цивілізації, від творчості до безплідності, від органічних "діянь" до механічної "роботи" для греко-римської культури відбувся в епоху еллінізму, для Заходу — у XIX ст. Подібні тенденції простежуються на матеріалі всіх восьми культур. Основне завдання, яке ставить перед філософією О. Шпенглер, — осягнути першофеномен кожної з них, а потім вивести в нього все феноменологічне багатство цієї культури. Вплив книги на західну культуру XX ст. відбувався у два етапи. Спочатку книга засвоюється і критикується як "апокаліпсис" про прийдешню долю західного світу. Пізніше більше уваги починає приділятися концепції філософії культури, яка вплинула на філософську творчість X. Ортеги-і-Гассета, А. Лосева, А. Тойнбі і продовжує зберігати актуальність для сучасної культурології.

Англійський історик і соціолог А. Тойнбі переосмислює весь культурно-історичний розвиток людства в дусі колообігу локальних цивілізацій. Згідно з його концепцією немає єдиної історії людства, а є лише історія окремих своєрідних і замкнених цивілізацій (спочатку він нараховував 21, а потім скоротив їх до 13). На основі того, що доба цивілізацій становить лише 2 % всього часу існування людини на Землі, Тойнбі вважає всі цивілізації еквівалентними за власними цінностями й сучасними одна одній. Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, розвитку і розкладу, а потім гине, поступаючись місцем іншій. До останнього часу, за Тойнбі, збереглося лише п'ять основних цивілізацій: китайська, індійська, ісламська, західна і російська. Рушійною силою розвитку цивілізацій е творча ментальність, носій життєвого поривання, яке, вдало відповідаючи на різні історичні "виклики", веде за собою "інертну більшість". Ще один мислитель XX ст., який діагностував стан західної культури як кризовий — П. Сорокін, — побачить у цьому катастрофи, оскільки вважає, що агонія однієї культури є "родовими муками" вивільнення творчих сил нової культури.

Вбачання у несвідомому необхідної умови формування культури характерне для шведського психіатра К. Юнга та французького культуролога К. Леві-Строса. В центрі юнгівської концепції — колективне несвідоме — сукупність архетипів, яка ідентична у всіх людей і є спільною основою їхньої психіки.

Як і З. Фрейд, К. Юнг прагне поширити свої уявлення психіатра на всю культуру, зробивши її предметом психологічного аналізу. Він вважає, що архетипні образи історично супроводжують людину. Відриваючись від природи (що в релігії осмислюється як гріхопадіння), людина втрачає гармонію відносин зі світом, що дедалі більше посилює напруженість її психіки. При цьому несвідоме прагне компенсувати однобічність і нерозсудливість свідомості. Якщо вона не приймає досвіду архетипів, якщо символічне передавання цього досвіду стає неможливим, то архетипи можуть проникати в культуру в найбільш примітивних і жорстоких формах (масові психози, псевдопророцтва, війни). Історія Європи, за Юнгом, — це історія падіння символічного знання. Ціною становлення технічної цивілізації є відмова від єднання з "душею природи", від символу як образу несвідомої життєвої сили. К. Леві-Строс теж вважає, що в основі культури і мови знаходиться несвідома діяльність людського духу, дана людям природою й ідентична природі; втрата ж людиною єдності почуттєвого і раціонального пояснює занепад сучасної культури. Потрібно повернутися до досвіду первісної людини, відновити її єдність, цілісність.

Ігрову природу культури обґрунтували нідерландський філософ Я. Хейзинга, іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет та німецько-швейцарський письменник Г. Гессе. Головна їх теза — культура має характер гри Й. Хейзинга у книзі "Homo luderis" пропонує щось подібне до наукового міфу. Гра з давніх-давен заповнювала життя і, "подібно до дріжджів, змушувала рости форми архаїчної культури". З часом простий культ переріс у священну гру — культову відправу. Поезія, музика і танок були суцільного грою. Мудрість і знання виявлялися в освячених змаганнях ("Олімпійські ігри"). Право виокремилося із звичаїв соціальної гри: грою були різні умовності і народного, й аристократичного життя (турніри, бенкети, шлюби, присяги тощо). Витіснення гри почалося у XVIII ст. з доби Просвітництва (культ розуму) і фактично закінчилося у XX ст. Духом суспільства, на думку Й. Хейзннга, оволодіває тверезе, прозаїчна поняття корветі. Духовне напруження культурної гри за Хейзингою, втратило навіть мистецтво. Маса людей споживає його, але мистецтво не є частиною іх життя. Автор "Homo ludens" вводить поняття "пуеліризм" і вважає, що в сучасному житті панує сурогат діяльності - гри (він говорить, що політичні промови часто є злим бешкетуванням, що панує жага грубих сенсацій тощо). У сучасній діяльності-грі втрачені шляхетність, душевність, ритм, гармонія, радість, вишуканість. Натомість є дійсність, сповнена жорстоких пристрастей. Філософ X. Ортега-і-Гассет вважає, що культуру врятує збереження духовних цінностей аристократичної еліти, життя якої, на відміну від маси пересічних людей — "косної матерії історичного процесу", зосереджене у сфері гри-діяльності, що протистоїте буденності, утилітаризму. Іспанський філософ створює утопію спортивно-святкового ставлення до життя. Водночас Г. Гессе у романі "Гра у бісер? аналізує можливості, спокуси і небезпеки, що чатують на культуру, коли вона розуміється як далека від реальності діяльність.

Автор теорії етногенезу — російський історик культури та етнограф — Л. Гумільов увів поняття пасіонарність на означення пристрасної і невгамовної жаги діяльності, здатності до наднапруження, а також енергії, "яка відображається у психофізіології особи" й утворює пасіонаріїв, здатних впливати на великі групи людей, заражаючи їх своїм станом. Так виникають первісні осередки пасіонарного сплеску. Гумільов вважає, що пасіонарність не мас етичних вимірів і однаково летко породжує подвиги і злочини, творчість і руйнування, добро і зло (виключає лише байдужість). При цьому увага звертається на те, що пасіонарність — аж ніяк не привілей вождів, героїв, лідерів, навпаки, більшість пасіонаріїв — у "натовпі". Сплеск.пасіопарного напруження в якомусь народі, за Гумільовим, є передумовою зародження і формування нової культури. В концепції Гумільова культура розвивається не циклічно, а імпульсивно, і складається з "початків" і "кінців". Одні культури є основою для інших, але про наступність не йдеться. Формуванню культури передує культурогенез — фаза інкубаційна. Саме в період інкубації визначаються зміст і спрямованість культури, зароджуються її стереотипи, що виявляються в усьому подальшому її розвитку аж до зникнення. Фазі культурогенезу не властиве й оригінальне мистецтво, всі зусилля спрямовуються на господарство, війну і формування суспільного ладу. Мистецтво або живиться своїм попереднім станом, або запозичує його в інших народів. Тільки потужне пасіонарне напруження здатне створити нову культуру. Якщо його забагато, то надлишок спрямовується на розширення свого ареалу за рахунок сусідніх народів. Час існування певної культури Гумільов пов'язує з тривалістю пасіонарного напруження — від "поштовху до розсіяння енергії в етносі — носієві культури. Цей період становить у середньому 1500 років.

Термін "пасіонарність" застосовується для характеристики нездоланного прагнення людей до здійснення своїх ідеалів та устремлінь.

6/ співвідносяться матеріальна і духовна культура

Матеріальна й духовна культура між собою тісно пов’язані, оскільки:  - це результат діяльності людини; - має духовне начало – ідеї, проекти і задумки людини; - має матеріальне втілення (зокрема, для художнього твору – скульптура, живопис, література тощо).

Прикладом можуть бути архітектурні будівлі. Вони одночасно є і витворами мистецтва, і служать практичним цілям: будівля театру, храм, готель, іноді й житловий будинок. Між продуктами матеріального і духовного виробництва маються й суттєві відмінності. Зокрема, в літературному творі головним є не матеріальна оболонка, а духовний зміст. Відтак в деяких технічних витворах нерідко буває досить важко виявити будь-які ознаки духовності. У конкретних соціально-історичних умовах ці відмінності іноді викликають не лише протиріччя, але й конфлікт. Причому останній може мати значні масштаби. Щось подібне якраз сталося з культурою в Х1Х і особливо ХХ ст., коли матеріальна культура почала домінувати над духовною. Отже, у широкому розумінні слова культура тлумачеться як сукупність усіх матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством за час його існування. У цьому значенні поняття “культура” вживається і в наші дні. Однак у буденній свідомості термін “культура”, як правило, вживається у вузькому значенні. В цьому аспекті він стосується лише духовного життя – літератури, живопису, театру, кіно, культури побуту тощо. Хоча в дійсності, як ми зазначали, вся сукупність культури далеко не вичерпується суто духовними цінностями.

Проте слід зауважити, що не всі результати людської діяльності мають справжню культурну вартість (наприклад, таж сама атомна чи біологічна зброя тощо).Джерела, які дають вченим можливість дослідити етапи розвитку матеріальної і духовної культури наступні: мова, міфологія, археологія, літописи, література, кіно-фото засоби тощо. Джерелами вищої якості є наукові дослідження і відкриття.

7/ основні структурні елементи культури

Основними складовими або елементами культури є:

1. Мова як система знаків, наділених певним значенням, котрі використовуються для збереження, перетворення та передачі інформації. Мова має особливе значення в системі культури, вона є першоосновою будь-якої культури, оскільки нею не можна оволодіти без спілкування з іншими людьми. Мова підтримує згуртованість суспільства, допомагає людям координувати свої дії, відображає загальні знання людей про традиції, сучасні події. Мова є засобом людського спілкування, мислення і самовираження у різноманітних формах духовного виробництва та споживання.

2. Цінності є визначальним елементом культури. Це своєрідний соціальний механізм, який виявляє, систематизує, впорядковує, відтворює, зберігає, захищає, розвиває та передає все корисне в суспільстві. Вони являють собою певні еталони соціальної поведінки. Соціальний механізм, за допомогою якого відбувається виявлення, систематизація, відтворення та розвиток цінностей, і складає людську культуру.

3. Норми — це волевиявлення, яке дає змогу здійснювати соціальний контроль і демонструє зразки поведінки. Соціальна норма — це зразок поведінки чи дій індивідів або соціальних груп. Це певні правила, які регулюють поведінку людей у відповідності з цінностями даної культури.

4. Складні зразки поведінки: звичаї, традиції, обряди, вірування. Звичай являє собою звичну соціальну регуляцію, яку взято з минулого. Звичай — це усталений спосіб людської діяльності або правило поведінки, характерне для певного народу.

Традиції — елементи спадщини, що передаються від покоління до покоління і утворюють спадковий зв'язок в історії людства. Традиція одночасно є умовою буття культури та її втіленням. Традицію утворює культурна чи матеріальна спадщина, яка перевірена загальнолюдськими критеріями. Традиція є важливим засобом самоорганізації та саморегуляції народності. У свою чергу народність підтримує традиційні норми та звичаї заради збереження своєї цілісності, єдності, свого культурного обличчя. Коли народ забуває свої традиції, він перетворюється в просто населення певної території.

Обряди — колективні символічні дії, які виконуються з нагоди найважливіших подій у житті людини, сім'ї, колективу.

Одним із елементів культури є вірування, що виконують роль морального регулятора суспільних відносин. У віруваннях сконцентровані фундаментальні уявлення про природу і сутність світу, суспільства, людини. У віруваннях домінує емоційних компонент, і вони не потребують, у більшості випадків, логічного доведення чи підтвердження фактами, сприймаються як істина і не ставляться під сумнів. По суті вірування інтегрують всі духовні чинники національного життя в єдине ціле, що складає ядро національного характеру, роль хранителя народних звичаїв і традицій.

5. Знання та переконання — базові елементи культури, в яких зосереджується те, до чого люди прагнуть, чим керуються у повсякденному житті, що втілюють у зразках, нормах та звичаях, об'єктивно відображають природну та соціальну суть реальності.

В залежності від рівня, масштабів, форм соціальної взаємодії розрізняють типи та форми культури. Основними типами культури є: матеріальна та духовна, загальнолюдська, висока та народна, суперкультура, субкультура, контркультура, масова. Розглянемо ці види детальніше.

Матеріальну культуру утворюють створені людиною матеріальні цінності (житло, предмети повсякденного вжитку, машини). Духовна культура включає всі види, форми й рівні суспільної свідомості, системи освіти та виховання, системи закладів культури. Сюди відносяться всі форми та типи літератури, мистецтва, філософії, релігії, моралі. Духовна культура відіграє велику роль у формуванні особистості.

Історично склалися дві форми культури: висока (елітарна) та народна (фольклорна). Елітарна культура включала в себе перш за все класичну музику, живопис, літературу, які створювалися професіоналами високого рівня, тому вона нелегка для сприйняття непідготовленою людиною. Народна культура включала фольклор, пісні, танці, міфи, казки, які створювали люди у повсякденному житті. Як правило, елітарна культура створювалася та задовольняла потреби небагатьох, народна ж була пов'язана з життям широких народних мас. Основною ознакою народної культури є її фольклорне походження.

Загальнолюдська культура (у сенсі культури, створеної людством протягом всієї історії його існування). Про реальність існування загальнолюдської культури свідчить наявність цінностей, які сприймаються всім людством і трактуються практично однаково.

Суперкультура — це культура певної самодостатньої спільноти (цивілізації, етносу) на протязі всього періоду її існування.

Субкультура — моделі переконань, цінностей, норм, зразків поведінки, характерних для певної соціальної спільноти, які відрізняють цю спільноту від суспільства в цілому.

Це соціальне об'єднання, що характеризується, тим, що кожен з його представників зараховує себе до нього, тобто ідентифікує себе з ним. Члени такого угрупування можуть формувати групи безпосереднього спілкування (компанії, клуби, тусовки), але їхній зв'язок одне з одним може відбуватися і віртуально, завдяки захопленню одним героєм. Наприклад, субкультура "толкієністів", які грають в рольові ігри за мотивами фентезі-повістей Толкієна, найчастіше мають власні клуби, а "потерромани" (фанати Гаррі Поттера), як одна з наймолодших субкультур, що тільки формується, згуртовані лише віртуально, завдяки книжкам Джоан Роулінг.

Найчастіше субкультури виникають довкола певного центру чи ініціатора, який проповідує певні новації у сфері музичних стилів, способу життя, ставлення до певних соціальних явищ. Ідейний центр формує цілісну картину світу, ставлення до нього, випрацьовує спеціальні тексти, які набувають статусу культових (або у когось запозичує ці тексти і проголошує їх такими, що пасують до їхнього вчення, як це було з роботами Карлоса Кастанеди, які писалися зовсім не для хіпі, але, які хіпі визнали за свої).

Субкультура може бути як позитивним так і негативним явищем, що утворюється в результаті відповідного відношення певної групи населення до процесів, що відбуваються у соціальній структурі суспільства та у домінуючій у ньому культурі. Кожне суспільство має багато субкультур, спричинених відмінністю соціального походження різних груп, класів і прошарків, різноманіттям їх духовних потреб, видів діяльності. Більшості суспільств притаманні такі субкультури як молодіжні; людей похилого віку; професійні; релігійні; кримінальні.

Отже, молодіжна субкультура – це будь-яке об'єднання молоді, що має власні елементи культури, а саме: мову (сленг), символіку (зовнішня атрибутика), традиції, тексти, норми і цінності. Як не парадоксально з одного боку, вони протестують проти суспільства дорослих, його цінностей та авторитетів, а з іншого – покликані сприяти адаптації молоді до цього дорослого суспільства.

Контркультура — різновидність субкультури, яка знаходиться в стані конфлікту по відношенню до пануючої культури. Термін "контркультура" вперше вжив Т. Роззак після студентських бунтів 1960-х років, особливо у Франції.

Вона виникла на противагу масовій культурі у 60-70-ті pp. XX ст. Особливістю контркультури було войовниче неприйняття загальновизнаних норм і цінностей масової культури. Носіями контркультури є гомогенні вікові групи молоді. Вічно існуюча проблема батьків і дітей змушує останніх створювати неформальні малі групи однолітків, рівних не тільки за віком, а й за соціальним статусом, за поглядами і нормами поведінки. Суть існування молоді в таких групах полягає в пошуках соціального статусу у тому віці, коли світ дорослих не сприймає її за рівну собі. Таким чином, молодіжна контркультура спрямована на задоволення потреб. Основним гаслом контркультури є щастя людини, яке розуміється як свобода від моралі.

До носіїв контркультури зараховували "хіпі". Мешкали представники контркультури в численних комунах. їхній зовнішній вигляд був запозичений з різноманітних екзотичних джерел східних культур.

Найхарактернішою рисою масової культури є її комерційний характер. У ринковому суспільстві ця культура, розрахована на основну масу населення, обов'язково виступає в ролі продукту, споживання якого має приносити прибуток. Існує досить розгалужена система індустрії масової культури, що включає в себе такі підрозділи:

• ЗМІ;

• система організації та стимулювання масового попиту на продукцію (реклама на вулицях, транспорті, індустрія моди);

• індустрія здоров'я (формування іміджу здорового способу життя);

• індустрія дозвілля (туризм, книговидання, популярна музика тощо);

• міжнародна комп'ютерна мережа Internet;

• масова соціальна міфологія (цікаво спостерігати за розвитком цього жанру останнім часом в Україні: виходять численні матеріали про життя кумирів, поширюються міфи, псевдонаукові вчення, де складні або недостатньо досліджені проблеми зводяться до простих пояснень, типу: вплив прибульців з космосу, зірок, знаків зодіаку, передбачення Нострадамуса) [7, с. 118].

8/ Основні функції культури:

1) пізнавальна

У кожну конкретну історичну епоху фіксуються результати пізнання навколишнього світу. При цьому пода

Ється цілісна картина світу, поєднуються результати наукового, ціннісного та художнього відображення.

Культура - це самосвідомість соціальних груп населення, націй, народностей, класів, суспільства в цілому. Завдяки культурі соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби й інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем.

1. Інформативна

Відомо, що соціальний досвід попередніх поколінь не може передаватися генетичною спадковістю. У культурі виявляються соціальна спадковість людства, його пам'ять. Опредмечуючись в тих чи інших знакових системах (усних переказах в давнину, пізніше - у літературній мові, нотах, в "мовах" науки і мистецтва), соціальний досвід попередніх поколінь розпредмечується і сприймається новими поколіннями Тобто, соціальний досвід передається, транслюється як вертикально (від попередніх поколінь до нових) так і горизонтально (обмін духовними цінностями між народами).

Завдяки культурі нові покоління мають можливість використати духовний досвід, накопичений предками. Окремому індивідуумові немає необхідності випробовувати все на власному досвіді. Його індивідуальний досвід певною мірою можна замінити результатами досвіду попередників.

Інформаційна функція культури дозволяє людям здійснювати обмін знаннями, навичками, вміннями, здібностями, тобто своїми сутнісними силами, які нерівні як в середині одного покоління, так і між поколіннями.

1. Світоглядна

Культура синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особистості - пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оціночних, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування

Світогляду, через який людина включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

1. Комунікативна

Люди постійно спілкуються, і через спілкування передаються культурні досягнення. Тут спілкування може бути безпосереднім (пряме засвоєння надбань культури), так і опосередкованим (спілкування реалізується через засвоєння культурної спадщини).

Спілкування між людьми здійснюється за допомогою різних знакових систем, "мов" (у широкому значенні цього поняття, яке розкривається у спеціальній науці - семіотиці). Кожна нація має не тільки свою мову слів, але й мову жестів, танцю, музики тощо, а також свою мову ритуалів, правил поведінки і норм спілкування.

1. Регулятивна

Культура регулює взаємини та взаємодіяльність людей. Ця функція реалізується за допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві.

1. Аксіологічна

Культура як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири і потреби. Людина, сприймаючи ту чи іншу річ або явище, дає їм позитивну або негативну оцінку.

1. Виховна

Культура не лише пристосовує людину до певного природного і соціального середовища, не тільки сприяє її соціалізації. Вона ще й виступає універсальним фактором розвитку людини, людства.

Вивчення сутності культури має свою історії і свої наукові школи.

Еволюціоністська теорія культури представлена у працях американського вченого Л. Моргана (1818-1881) і англійського історика-антрополога Е. Тейлора (1832-1917). її виникнення пов'язане з узагальненням емпіричних етнографічних матеріалів і визначенням закономірностей розвитку історії культури. Сутність еволюціоністської концепції культури полягає в тому, що висува

Ється і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Аналізуючи культуру первісного суспільства (праця "Первісна культура"), Е. Тейлор дійшов висновку, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного. Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії:

• Дикість,

• Варварство,

• Цивілізацію.

На різних ступенях розвитку народи живуть окремо і

9/ культурні форми та їх види

Поняття культурної фоіми використовується в культурологічній літературі неоднозначно. Його визначення кінцевого завершення не отримало і смисл його залежить від контексту, у якому воно застосовується. З інформаційно-семіотичної точки зору форми культури — це форми, у яких існує, зберігається і розвивається інформаційно — знаковий зміст суспільного життя. Вони виступають як засоби, за допомогою яких визначаються умови, необхідні для задоволення і розвитку людських потреб і здійснюється «програмне забезпечення» життєдіяльності. Культурні форми досить різноманітні й багато-числені. Розглядаючи культурний простір у масштабі всього людства, можна виділити у ньому відносно автономні галузі: - національні культури - регіональні культури - цивілізації. Це найбільш великі типи культурних форм. В середині них історично утворюються різноманітні культурні форми меншого «рангу», які займають окремі підгалузі їх простору (іл.7). У складі національних культур, наприклад зберігається «підгалузь» етнічної культури. На сучасному етапі у кожній достатньо розвинутій культурі виділяється як її особлива форма масова і елітарна культура. У різних народів, в різні історичні періоди їх існування складалися різні культурні форми, у яких люди віднаходили засоби для задоволення своїх потреб. До них відносяться релігійні уявлення і обряди, філософія, мистецтво, спортивні ігри тощо. Окремі із них мають замкнутий характер і не виходять за межі вузької племінної та етнічної спільності (форми побуту, місцеві обряди і звичаї, святкові ритуали), інші набувають інтернаціонального характеру і стають формами загальнолюдської культури (філософія, наука, мистецтва). У специфічних культурних формах вирішується завдання збереження, відтворення і примноження соціальної інформації. Виховання і навчання, звичаї і традиції, міфи і сказання, бібліотеки і музеї — це культурні форми, у яких здійснюються збереження і передача майбутнім поколінням людей досвіду попередніх поколінь. Диференціація суспільства, соціальна розрізненість в умовах існування людей призводять до виникнення субкультур, що являють собою культурні форми життя окремих прошарків населення, класів, соціальних груп. Так у європейських країнах в епоху середньовіччя розрізняють чотири субкультури: «культура храму і монастиря», «культура замку і палацу», «культура села і хутора», «культура середньовічного міста». Дослідники сучасної культури кажуть про існування інших груп і прошарків населення: молодіжної субкультури, професійних субкультур (театрального світу, армійської, наукових робітників, медиків). Існує і навіть поширює свій вплив на інші верстви населення «злочинна» субкультура карно-злочинного світу. Іде процес формування специфічної «субкультура мільонерів», характерні риси якої у перебільшеному вигляді знаходять відбиття у великій кількості анекдотів про «нових росіян», «нових українців». Окремі феномени культури, що заповнюють той чи інший культурний простір, представляють собою узгоджені системні утворення — наприклад, система права, політичні системи, системи наукових знань тощо. Проте, не всі форми культури можна розглядати як системи. Система (від грецького — ціле, складене із частин; поєднання) — це сукупність елементів, що знаходяться у співвідношеннях та зв'язках один з одним, яка утворює відповідну цілісність. Багато історично сформованих форм поведінки, звичаїв, обрядів тощо не є системами. Так у європейській культурі є комплекс звичаїв, згідно з якими люди вітаються: можна просто мовчки кивнути або поклонитися; привітати знайомого підняттям руки; вимовити стандартні слова привітання («Здрастуйте!», «Як поживаєте?», «Привіт!», та інше); обмінятися рукопожиманням; поцілувати дамі руку; обнятися тощо. Але сукупність цих звичаїв склалась не випадково. Вони мають різне історичне і соціальне походження. Поклін веде початок від стародавнього язичеського жертвоприношення богам (щоб покласти жертву, потрібно було нахилитися). Рукопожимання — більш пізніший ритуал, що демонструє, на думку окремих істориків, відсутність зброї в руках. Підняття руки — типово міський жест людини, яка поспішає, якій ніколи зупинитися. У селах такий жест до недавнього часу сприймався з непорозумінням і навіть тлумачився як знак неповаги. А звичай «цілувати ручку» прийшов із лицарського куртуазного спілкування з дамами із вищого соціального стану в аристократичних кругах середньовічної Європи. Звісно, можна уявити собі, що в числі прийнятих у Європі форм привітання могли бути і інші варіанти — скажімо, у вигляді дотику носами, як це робиться у деяких африканських народів. Одже, культурними системами є конфігурації феноменів культури, що представляють собою логічно упорядковані конструкції, у яких окремі елементи, що входять у їх склад, логічно взаємопов'язані. Наприклад, евклідова геометрія будується, як відомо, шляхом формування усякого числа вихідних аксіом і понять і послідовного виведення із їх серії теорем. В християнській релігії біблейська історія, заповіді Мойсея, життя і діяння Ісуса утворюють єдиний культурний комплекс — зміст християнського вірування. Культурні форми не ізольовані одна від одної. Вони взаємодіють між собою. Вони можуть поєднуватися і взаємоперетинатися, одні з них можуть бути складовими частинами інших. Проте будь-яка культурна форма має свої культурні ознаки, які складають її специфіку і у тій чи іншій мірі виділяють її серед інших. Можна виділити основні властивості культурних форм. — Просторова «ніша». Кожна культурна форма займає у просторі культури якусь «нішу», тобто місце, де створюються і функціонують феномени культури, що відносяться до своєї форми, і де відбувається діяльність людей з цими феноменами. Така «ніша» характеризується специфічними співвідношеннями» координат», що визначає її положення у відношенні до «смислових вісей» культурного простору. Інакше кажучи, у кожній смисловій формі втілюються якісь специфічні смисли — знання, цінності, регулятиви. Культурна форма діяльності виникає та існує тому, що вона задовольняє потреби людей у цих смислах. Прикладом культурної «ніші» була широко поширена така культурна форма проведення дозвілля як настільні ігри: карти, доміно, лото, шашки, шахи тощо. Всі вони відрізняються тим, що вимагають більшої чи меншої розумової активності. Щоб грати у них, потрібно мати деякий запас знань і вмінь. — Семантичний і соціальний потенціал. Сукупність смислів просторової «ніші» будь-якої форми культури складає її культурний потенціал. Його можна розглядати в двох планах — інтенсивному та екстенсивному. В інтенсивному плані мова йде про об'єм смислового змісту культурної форми, тобто про сукупність знань, ціностей, регулятивів, з якими пов'язана діяльність у ній. Співвідношення між цими трьома основними типами смислів може складатися по різному. Наприклад, щоб оволодіти майстерностю гри у шахи, ндостатньо оволодіти їїре-гулятивами (правила ходів), потрібно знати шахову теорію (теорію дебютів,міттельшпіля, ендшпілля). Інакше справа складається в азартних карточних іграх, у яких ніякої особливої теорії немає і все залежить від везіння самого гравця. Звісно, що у шахах когнітивні смисли (знання) мають значно більше значення, аніж у картах. У таких формах культури, як мистецтво чи мораль, регулятиви (правила поведінки і діяльності) зумовлені цінностями та ідеалами — художніми і моральними. А культура виробництва залежить, насамперед, від виконання відповідних технологічних вимог, тобто регулятивів. Таким чином, в культурних формах одні типи смислів можуть бути провідними, визначаючими, інші — другорядними, залежними. Співвідношення між вказаними трьома основними типами смислів визначає внутрішню структуру смислового змісту культурної форми. В залежності від того, який з них переважає в даній формі культури, вона стає ніби «поляризованою», зорієнтованою на ту чи іншу «вісь» культурного простору (когнітнвну, ціннісну чи регулятивну). Для того, щоб рівень семантичного потенціалу культурної форми не знижувався, його потрібно постійно відтворювати, поповнювати. Це вимагає від суспільства відповідних затрат: повинні знайтись люди, які будуть зайняті діяльністю у даній культурній формі. Якщо суспільна потреба у якій-небудь формі культури послаблюється, то зацікавленість у збереженні її потенціалу зникає. Так відбувається відмирання форм культури. Наприклад, після введення християнства, на Русі поступово відходить з життя народу язичество. Складна символіка язичеських культів стала вивітрюватись із народної пам'яті. Забулись більшість богів, обряди, свята, а деякі сліди язичеської культури, що зберігайся у мові (на зразок вислову «чур мене», що є похідним від імені язичеського бога Шура), народних прикмет і окремих вірувань у водяних, домових тощо. Зниження семантичного потенціалу може виявитися в примітивізації діяльності: із неї зникає майстерність, намагання досягти вдосконалення. Вульгаризація мови, зведення мистецтва до «лоскотання нервів» (фільми жахів, бойовики тощо). В ході аналізу смислового змісту якої-небудь культурної форми в екстенсивному плані береться за увагу сила впливу його на культуру і суспільство в цілому, тобто ступінь впливу даної культурної форми на явища багатополярного світу суспільного життя. Ця сила представляє собою соціальний потенціал культурної форми. Величина соціального потенціалу визначається тим, наскільки смисловий зміст даної культурної форми, її ідеї і принципи відбиваються на суспільному житті. Товариство «причетних». Кожна культурна форма має своїх носіїв або адептів -- причетних до неї осіб, які так чи інакше підтримують її існування. Кількість таких особистостей — один із найбільш основних індикаторів її культурного потенціалу. Чим більша така кількість, тим більш значне місце займає вона в культурі. Адепти будь-якої культурної форми можуть залишатися неорганізованою більшістю «причетних до неї людей, проте наявність у людей спільних інтересів призводить до їх намагання об'єднатися і створити різного роду спілки, серед яких можна виділити як неформальні об'єднання, так і формально зареєстровані організації з уставом, правилами членства тощо. Наприклад, із історії імпресіонізму відомо, що цей напрямок у французькому живопису у другій половині XIX століття виник як неформальне об'єднання художників, які виступали проти офіційного (салонного) мистецтва. В групу входили художники Базіль, Пісаро, Сезанн, Клод Мане, Ренуар, Дега і Берта Моріз. Здебільше, вони збиралися в кафе Гербуа на вулиці Батіньоль, 11. Ось чому спочатку вони отримали назву «батіньольська школа» (назва умовна), а згодом імпресіоністами (іл.8). Входження в ту чи іншу культурну форму впливає в якійсь мірі на мислення і поведінку її носіїв. В їх групі формуються відповідні норми відношень до «своїх» і «чужих», групова солідарність, ієрархія за рівнем досягнень, традиції, ритуали тощо. 3. Ментальне поле культури Будь-яка форма культури має відповідний культурний потенціал. Це ніби її «смисловий заряд», навколо якого посилюється відповідне «силове поле». Спроможність культурної форми сприяти впливу на суспільство означає, що це — силове поле є смисловим або ментальним. Ментальні поля, які оточують різноманітні культурні форми, нашаровуються одна на одну і утворюють загальне ментальне поле, яке пронизує весь простір, займаний якою-небудь національною культурою, або соціокультурннм світом. Запозичуючи смисли від одних культурних форм в інші, загальне ментальне поле культури створює «єдине смислове середовище», поєднуючи таким чином смисли цих культурних форм. Це середовище прилаштовує різні культурні феномени один до одного, співвідносить їх загальний контекст, підводить під них спільний фундамент. Завдяки утворенню ментального поля, запозичені із інших культур і, спочатку недостатньо співвіднесені одне з одним знання, цінності і регулятіїви інтегрують у відносно цілісну систему. Ментальне поле — це той дух культури, під впливом якого в суспільстві відпрацьовується характерна для даної культури сукупність уявлень, переживань, життєвих установок людей, яка визначає їх спільне бачення світу. Цю сукупність називають менталітетом, або ментальністю. Менталітет — це проекція загального світу культури на психіку людей. Менталітет поки ще недостатньо сформоване поняття. Смисл його позначають, частіше всього, за допомогою таких слів, як «образ думок», «духовна налаштованість», «стиль культури», «умонастрій»: О. Шпенглер в подібному значенні говорив про «душу культури». Деякі автори пов'язують менталітет з «національним характером», або національною психологією» і тлумачать його як особливий «настрій душі», що властивий усім представникам відповідного етносу. Проте національного характеру не існує, якщо у ньому усвідомлюється якась сукупність особистіших рис, що генетично задана від природи етнічним походженням людини. Яйцо ж називати національним характером комплекс специфічних для даної національної культури традицій, установок, уявлень, норм поведінки, то в такому розумінні він дійсно зумовлений культурною ментальністю і виступає як її відбиття (іл.9). Можна виділити наступні особливості менталітету: - менталітет відбиває специфічні особливості відповідного типу культури, особливий образ думок, які формуються у тих, хто до даної культури належить. На думку психолога А.В. Петровського, якщо «відняти» із суспільної свідомості те, що складає загальнолюдське начало, то в «залишку» ми віднайдемо менталітет суспільства, наприклад, гнів проти вбивці, що скоїв смерть рідній людині, це загальнолюдське, а кровна помста — риса менталітету, характерна для суспільства з примітивною культурою. Ментальність зумовлена не загальнолюдськими механізмами і закономірностями психіки, а особливостями культури. - менталітет є історично зумовлений феномен. Соціальні перетворення і еволюції культури призводять до того, що менталітет змінюється. Але зміна його — порівняльно повільний процес на відміну від тимчасових перемін суспільного настрою, коливань суспільної думки і емоційних поривань, які можуть охоплювати великі маси людей і весь народ. В цілому менталітет стійкий і консервативний, він зберігається майже в одному і тому вигляді на протязі цілих історичних епох. Трансформація його відбувається лише внаслідок значних культурних змін. - менталітет входить в структуру індивідуальної психіки людини у процесі її залучення до даної культури. Кожна людина у дитячому віці засвоює менталітет свого народу, коли вона освоює національну мову, слухає казки й колискові пісні, адаптується до побутових умов життя. Формуючи з раннього дитинства, ментальність особистості включає в себе як загальні установки національної культури, так й їх варіації під впливом особливостей культурного середовища, у якому живе особистість. На протязі життя ментальність особистості може модифікуватися, але відбувається це тільки при умові впливу на індивіда якої-небудь нової для нього культурної форми і, як правило, це пов'язане з глибинними психологічними зрушеннями. - у менталітеті суспільне та індивідуальне зливаються разом і стають нерозрізненний. Він представляє собою і суспільне явище, яке виступає як незалежна від окремих людей соціокультурна реальність, і явище особистісне, яке характеризує психіку окремої людини. Менталітет народу є одночасно й ментальність його окремих представників. Кожен індивід, засвоюючи з дитинства менталітет свого народу, сприймає закладені у ньому уявлення як свої власні, особистіші. Еміль Дюркгейм, один з засновників соціології, називав уявлення такого роду «соціальними» або «колективними». Подібні уявлення, підкреслював він, не створені індивідами, а «нав'язуються» їм ззовні, із «колективного» життя у загальному культурному середовищі. Вони хоча й існують у головах індивідів, проте не залежать від особистої природи індивідів. Проте, кожний індивід вважає їх «своїми», а не нав'язаними йому ззовні. І водночас ментальність культури є явище надіндивідуальне, що виходить за рамки психіки окремої людини. - менталітет укорінюється у підсвідомих глибинах людської психіки, і його носії можуть усвідомити його зміст лише ціною спеціальних зусиль. Ментальні установки зазвичай здаються людям чимось само собою зрозумілим, і вони спираються на них у своєму мисленні і поведінці, не задумуючись, чому вони саме так думають і діють, а не інакше. Ми не помічаємо особливостей своєї ментальності, як не помічаємо повітря, яким дихаємо. Це суттєве ускладнює її аналіз? Але, якщо навіть особистість зможе відрефлек-сувати і чітко сформулювати свої ментальні установки, то вона скоріше всього, буде вважати їх власними, переконаннями, які сформувалися на основі власного досвіду, а не запозичені ззовні. Тому ментальність особистості важко піддається перебудові. Ментальне поле структурується деякими спільними ідеями, які виявляються у категоріях культури. Категорії культури — це загальні уявлення і установки, яких дотримуються люди у сприйманні і розумінні об'єктивної реальності. Вони діляться на дві групи. До першої відносяться онтологічні категорії, властиві всім об'єктам, з якими люди мають справу. У цих категоріях відбиваються уявлення про самі загальні універсальні атрибути оточуючого нас об'єктивного світу. Сюди відносяться, наприклад, простір, час, рух, зміни, властивість, якість, кількість, причина, наслідок, відповідність, закономірність тощо. Ці категорії характерні для будь-якого об'кта як в природі так і в суспільстві. Тому люди можуть користуватися ними для характеристики якого-не-будь об'єкта навіть тоді, коли про нього відомо дуже мало, або взагалі нічого не відомо: бо все одно можна думати, що самий таємничий об'єкт все-таки існує в просторі і в часі, що він має якісні й кількісні характеристики, що існують причини його виникнення та існування тощо. Друга група категорій включає соціальні категорії, що характеризують людину і суспільство, основні, найважливіші обставини суспільного життя людей, їх діяльності і духовного світу (наприклад, праця, власність, держава, свобода, справедливість, добро, совість, обов'язок тощо). Обидві груші категорій тісно взаємопов'язані, оскільки між онтологічними і соціальними категоріями межа відносна і у різних культурах прослідковується неоднаково. Розглянемо, наприклад, категорію часу. В примітивних культурах відсутнє абстрактне поняття часу. Ця категорія виступата в свідомості стародавньої людини не у вигляді якоїсь координатної вісі, а у якості таємничої сили, яка ніби керує світом і розпоряджується долями не тільки людей, але і богів. Стародавнім єгиптянам час здавався плинним лише у повсякденному житті, але за його межами — чимось незмінним, нерухомим, вічним. Піраміда — символ незмінного, зупиненого часу. Греки ототожнювали час з могутнім богом Кроно-сом, а перемога його сина Зевса у боротьбі зі своїм батьком, усвідомлювалася як перемога безсмертних богів, дітей Кроноса, над часом. У культурах Сходу з давнини категорія часу тлумачилась як постійний колообіг подій, як циклічна система часу, поколінь, династій. Не випадково у індусів символічним зображенням часу було колесо. В християнській культурі середньовічної Європи характерне для землеробських народів сприйняття часу як циклічного сезонного чергування сільськогосподарських робіт співвідносилось з біблейським описанням історичного часу. Останнє також зображувалось у вигляді замкнутого циклу — від створення світу Богом до прийдешнього в майбутньому Страшного суду, яким має закінчитися людська історія. В середині цього циклу чітко виділялись фази — до і після народження Христа. Земному часу протиставилась, небесна Божа позачасова вічність. В цих уявленнях час не вважався якоюсь цінністю, він заповнювався одними й тим ж справами і тягнувся як ланцюг одноманітних інтервалів праці і відпочинку, що повторюються. Час не рахували у хвилинах і секундах (наприклад, хвилинна стрілка вперше з'явилась на баштовому годиннику тільки у пізньому середньовіччі), його вимірювали навіть не годинами: він визначався досить приблизно — за положення Сонця. Час не берегли — його «коротали» і «вбивали» («день пройшов і слава богу») Лише у сучасній цивілізації люди розглядають час як найвищу цінність, якою потрібно розпоряджуватнсь розумно. Проголошена Б. Франкліном у XVIII ст. думка «Час — гроші» змогла набути очевидної істини лише в умовах індустріального суспільства з його ритмом життя, з погонею за чимось, що потрібно встигти зробити. Категорія часу у нашу епоху — це абстрактне уявлення про об'єктивний, безособовий, непідвласний людині процес, в умовах якого потрібно планувати й організовувати своє життя, не будучи взмозі ці умови змінити. Категорії культури — це базисний семантичний «інвертар» культури. Вони вплетені у структуру мови, на якій люді розмовляють і охвачують весь культурний простір. Вони пронизують ментальне поле культури подібно силовим лініям. Своєрідність будь-якої культури відбивається у тому, які її основні категорії, як вони співвідносяться і який зміст мають. Категорії культури — це ніби постійні окуляри, які люди привикли носити на своєму мозку з дитинства: все, про що вони мислять, сприймається крізь призму цих категорій і упорядковується за їх допомогою. Із них вибудовується «категоріальний каркас», характерної для даної культури ментальності. Саме цей «каркас» люди усвідомлюють досить часто не виразно, проте він зумовлює їх мислення. Люди наповнюють його «смисловим змістом», своїми знаннями, цінностями, нормами поведінки. Ментальність виступає в якості умонастрою людей, зумовлений несвідомо «увібраним» ними з дитинства змістом уявлень про час, пращо і багатьох інших категорій культури. Наприклад, в основі ментальності індійської культури лежать такі категоріальні уявлення, як переселення душ («метемпсихоз»), ілюзорність, нереальність матеріального світу («майя»), існування потойбічного справжнього буття («брахман», «атман»), досягнення вищого блаженства у злитті з ним («нірвана») та інше. З цими уявленнями пов'зані типові риси ідеалів життя індусів: особлива значимість духовного самоспоглядання і самозаглиблення у свій внутрішній світ, пасивність і споглядальний характер у відношенні до зовнішнього світу, пошук способів самовдосконалення і підпорядкування тілесного начала духовному. Смерть для індуса — лише зміна душею тіла, у якому вона перебувала, і вони бояться не стільки смерті, скільки «карми» — подальшої долі своєї душі, яка може за вчинені людиною гріхи зазнати подальших страждань, опинившись у тілі якої-небудь істоти. Давньоєгипетська ментальність, навпаки, передбачала, що життя людини продовжується після смерті у тому ж вигляді, як воно проходило на землі. Тому єгиптяни мислили все своє життя як підготовку до вічного існування, ретельно піклувалися про збереження тіл померлих, увічнення їх фізичної зовнішності у твердому матеріалі, влаштуванні могильників з необхідними для життя речами. Категорії життя і смерті окреслювали у єгиптян головну тему їх духовних переживань. В античній ментальності найважливішу роль відігравали ідеї краси, гармонії і узгодженості людини і космосу. Давньогрецька скульптура, архітектура, поезія, філософія свідчать, що у давніх греків ці ідеї були одними із головних стимулів творчої діяльності. Виділяються різні рівні ментальності. Якщо мова йде про будь-який народ в цілому, то його менталітет визначається особливостями загальнонаціональної культури. Основні категорії даної культури обов'язкові для всіх її носіїв — інакше вони просто не змогли б розуміти один одного і жити в одному суспільстві, взаємодіючії між собою. Але в складі народу існують різні соціальні групи і спільноти, у яких є власні субкультури. В межах кожної субкультурн загальний зміст окремих категорій може модифікуватися. На єдині для усього народу категоріальні уявлення у різних соціальних групах нашаровуються деякі відмінності у їх розумінні. Так, якщо звернутися до категорії праці, у середньовічної культурі, як це показано А. Гуревичем, то можна помітити, що відношення до неї було протирічливим. Дворянство із неповагою відносилось до будь-якої праці, крім ратної. Духовенство не поділяло лицарських поглядів на шляхетність «героїчної лінивості», але й не вважало працю достойніш заняттям для священників. Христос, казали отці церкви, не працював. Католицька церква забороняла для духовенства такі заняття, як ковальське, скорняцьке, мірошницьке ремесла, ткацтво, пивоваріння, хлібовипікання. Торгівлю і дворянство і духовенство вважали презирливим заняттям, хоча в гільдіях купців досить поважливо ставились до торгівельної справи. Інтелектуальна праця в ранньому середньовіччі ні у вищих, ні у нижчих прошарках населення також не користувався повагою, але пізніше зі зростанням суспільної потреби, в знаючих людях вченні професії отримали визначення поряд з ремеслами. Проте вчителів осуджували за те, що вони беруть плату за навчання, бо мудрість вважалась даром Божим, яким не можна торгувати. Землеробство проголошувалось церквою найбільш вигідним Богу видом праці, який попереджує недопущення простими людьми гріхів, але селянство бачило у своїй праці насамперед сувору життєву необхідність. Розходження в тлумаченні категорії культури і відношенні до приписних ними норм і цінностей впливають на ментальність представників різних соціальних груп і спільнот. У кожній субкультурі складається груповий менталітет, який представляє собою окремий різновид загальнокультурного менталітету. Специфічний груповий менталітет формується також у адептів тієї чи іншої окремої культурної форми (наприклад, можна казати про менталітет футбольних фанатів, гравців в карти, постійних відвідувачів казино, колекціонерів, збирачів автографів, картин тощо). Ментальність особистості визначається, по-перше, типом суспільства, у якому вона живе, тобто особливостями соціокуль-турного світу, до якого належить дане суспільство; по-друге, особливостями національної культури, по-третє, особливостями культур або культурних форм, які зумовлюють менталітет окремих соціальних груп в суспільстві. Таким чином, ментальність людей можна розглядати на різних рівнях: - на рівні соціокультурних світів чи типів культури (ментальність архаїчна, антична, західноєвропейська, східна); - на рівні національних культур (ментальність українців, росіян, китайська, американська); на рівні субкультур, носіями яких є різні соціальні групи (дворянська, злочинна, акторська, християнська, православна). Зміст менталітету складається із ментальних комплексів — уявних образів, які формуються шляхом накладання «категоріальної сітки» на конкретні явища дійсності і визначають їх сприйняття. Ментальні комплекси визначають собою «згустки смислів», дещо ніби особливого «ущільненя» ментального поля, які надають йому характер не-гомогенності, неоднорідності. Такі «згустки смислів» служать джерелом наших «установочних» попередніх міркувань і суджень про речі. Ми підводимо під ці смисли явища, які зустрічаються нам у житті, щоб зрозуміти і оцінити останні. Ментальні комплекси виступають ніби передумовами, які сприяють орієнтації людини в подіях і умовах життя, а також займати відповідну позицію у відношенні до них. В архаїчній культурі дуже важливу роль відігравали ментальні комплекси, пов'язані з уявленням про містичний духовний зв'язок (причетність) предметів і явищ. При такій передумові, стає зрозумілим, наприклад, чому порушення табу веде до смерті, чи чому одітий на шию талісман захищає воїна від ворожих стріл. Для патріархальних скотарських культур характерні ментальні комплекси, що передбачали благоустрій людського життя в округлих м'яких формах: у круглій повстяній юрті, нижню частину якої займають килими й подушки, людина сидить ніби в середині великої тварини, в обіймах із її м'яких тканин. На відміну від цього, землеробські культури вироблюють ментальні комплекси, які надають побутовому середовищу вигляду жорстких прямокутних геометричних форм: будинки і кімната з чіткими прямими кутами, вікна, столи, лави — все тверде, площинне, на подобі обробленого і вирівняного знаряддями землероба поля. Як правило ментальні комплекси залишаються для людей нереальними, напівусвідомленими або взагалі неусвідомленими. Люди просто не помічають їх, оскільки вони звертають увагу не на наявні у них передумови, а лише на наслідки, до яких вони призводять, Усвідомлення ментальних комплексів відбувається тільки тоді, коли виявляється, що можливий і інший погляд на речі. Методолог науки М. Подані пояснює, чому передумови наших суджень нами не усвідомлюються або усвідомлюються дуже неясно на наступному прикладі. Коли ми забиваємо молотком цвях, то наша увага спрямована на об'єкт нашої дії — на цвях, тоді як молоток, тобто інструмент, яким ми діємо, знаходиться десь на периферії уваги. Теж саме відбувається у нашому мисленні: коли ми мислимо, наша свідомість спрямована на предмет думки, а передумови, на яких будуються знання про цей предмет, виконують роль інструмента і відходять на периферію свідомості. «Приймаючи відповідний набір передумов і використовуючи їх як інтерпретаційну систему, ми ніби починаємо жити у цих передумовах, подібно тому, як живемо у власному тілі». Ментальні комплекси — це інтелектуальні інструменти, за допомогою яких ми сприймаємо і усвідомлюємо явища дійсності. Вони як раз і є таким набором передумов, який використовується як «інтерпретаційна система». Тому їх важко виразно усвідомити. Ментальні комплекси можуть призводити до викривлення і невірного тлумачення явищ дійсності. Але поки ми знаходимося у ментальному полі культури, ми цього не помічаємо. Відказатися від них нас заставляє лише вихід із нього. Частіше всього до нього нас спонукає усвідомлення їх помилковості та неефективності. Це усвідомлення відбувається під час використання їх на практиці чи завдяки ознайомленню з установками і змістом інших культур. Ось чому важливо, зокрема, вивчення інших культур. У якості ментальних комплексів можуть виступати соціальні стереотипи — спрощені схематичні уявлення про окремі суспільні явища і об'єкти, що отримали широке визнання суспільної думки. Існують, наприклад стереотипні зразки представників етнічних груп. Стереотипи можуть «мандрувати» у ментальному полі, переходити із одних культурних форм в інші і нав'язувати скрізь одні і ті ж шаблони, під які «підганяються» людські думки і дії. Стереотипи здебільшого емоційно зафарбовані і визначають позитивну чи негативну оцінку соціальних явищ — суспільних організацій, політичних партій, націй, професій, результатів діяльності людей, суспільних подій тощо. Багато ментальних комплексів представляють собою вербальні ілюзії, «мовні міражі», які ніби утворюють особливу — «вторинну», «психогенну реальність». Згадайте пишномовну промову Гаєва у чеховському «Вишневому саду», звернену до книжкової шафи: «Дорогой, многоуважаемый шкаф! Приветствую твое существование, которое вот уже больше ста лет было направлено к светлым идеалам добра и справедливости: твой молчаливый призыв к плодотворной работе не ослабевал в течении ста лет, поддерживая в поколениях нашего рода бодрость, веру в лучшее будущее и воспитывая в нас идеалы добра и общественного самосознания!» Мовні штампи з невнзначе-ним розмитим змістом («Світлі ідеали добра і справедливості») створюють нереальність якогось піднесеного образу думок та глибоких переживань. Але насправді, Гаєв живе у світі пустих слів, взятих ним ніби напрокат, вони заміняють його і думки і справи. Формування ментальних комплексів на основі мовних шаблонів, звісно, не є специфічним тільки для слов'янської культури. Так в менталітеті європейського середньовіччя основою багатьох мовних штампів служила правова термінологія. Навіть поетичні висловлювання, у яких трубадур звертався до своєї коханки Прекрасної дами, складалася із слів, перенесених у любовну лірику із феодальної юридичної термінології: трубадур співав про своє «служіння» дамі, приносив їй «васальну присягу», називав її «сеньйорою» свого серця тощо. Ментальне поле культури з його «категоріальною сіткою» і сукупністю у цій сітці ментальних комплексів зумовлюють існуючу у культурі окрему цілісну систему образів, які характеризують світоустрій та виступають як картина світу. Картина світу, як і інші ментальні утворення, не має чітко визначених обрисів і здебільшого включає в себе недостатньо логічно співвіднесені компоненти, двоякі і невизначені образи, «білі плями» запитань, що залишаються без відповіді. Але у кожній культурі вона присутня. її розкривають, наприклад, давні міфи про Землю, яка тримається на слонах, що стоять на черепасі, яка лежить на китах. В християнсько — мусульманській культурі, світ постає як творіння Бога, що створив Землю та «небесну твердь», ад під землею і рай на небі. У європейській культурі Нового часу складається механістична картина світу як великої машини, деталі якої — атоми планети, зірки тощо — рухаються за заданими законами механіки траєкторіями. В архаїчної культурі з характерним для неї домінуванням міфологічної свідомості світ сприймався зовсім не так, як бачили його люди середньовічної культури, виховані в дусі християнського світогляду, а сучасна наукова картина світу радикально відрізняється від середньовічних уявлень. Існує велика різниця між образом світу в західній культурі та його образом в культурі сходу. Якби не різнились картини світу у різних культурах, кожна із них має у якісь мірі відповідати реальності. Інакше суспільство, використовуючи її, не змогло б зберегти себе: якби люди діяли згідно абсолютно невірним уявленням про оточуючий світ, вони не змогли б вижити. Картина світу в різних культурах, особливо в сучасну епоху, багатогранна та поліваріантна. Вона включає в себе і загальнодоступні компоненти наукового знання, релігійні вірування, і дані життєвого досвіду. Зокрема логіка поєднань цих різнорідних елементів досить не визначена, що допускає різні варіанти відбору систематизації і тлумачення змісту цієї картини. Але, незважаючи на всю багатоманітність, недостатню визначеність і своєрідність співвідношень раціональних та ірраціональних мотивів картину світу все ж виконує у культурі інтегруючу функцію і об'єднує різні культурні феномени і форми у деяку спільну «раму», надаючи їм таким чином відповідної цілісності. Виявленням і аналізом змісту картини світу, приведення її у форму логічно-упорядкованого світогляду займається філософія як один із духовних феноменів культури.