29/ Критична концепція культури ф. Ніцше

Німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844 - 1900) є родоначальником "філософії життя" - напряму західноєвропейської філософської думки, що склався в останній третині XIX ст. в Німеччині, в якому "життя" виявилася вихідним поняттям при аналізі різних сфер діяльності людини, його самого і, відповідно, культури в цілому. Цей напрямок може розглядатися як реакція на розумовий вік Просвітництва, що протиставляв розуму сили самого життя, які трактувалися як ірраціональні і недоступні для будь-якого раціонального осмислення. Представники "філософії життя" ставили перед собою завдання побудови цілісного світорозуміння, спираючись виключно на поняття "життя". З допомогою цього поняття створювалося уявлення про світ як цілому, про способи його осягнення, про сенс людського життя і тих цінностях, які надають "життя" цей сенс. Виходячи з того, що життя - це цінність, людське життя розглядали тільки з позицій повноти прояву життя. Була висунута ідея про те, що при побудові картини світобудови філософія не повинна спиратися виключно на природничі науки, що слід віддати пріоритет художньому баченню, яке більшою мірою, ніж точні науки, здатне зафіксувати мінливість світу, рух самого життя.

"Філософія життя" справила величезний вплив на європейську культуру і самосвідомість XX ст. Цей напрям, крім Ф. Ніцше, представлене іменами Ст. Дільтея, О. Шпенглера, А. Бергсона, Р. Зіммеля. При значній схожості поглядів цих мислителів, трактування поняття "життя" у них все ж має деякі відмінності, в силу чого можна розрізняти біологічні, психологічні та культурологічні його інтерпретації.

У Ф. Ніцше поняття "життя" позначає вічне рух та становлення. Що значить воно для нього? "Жити - це значить: постійно відкидати від себе те, що хоче померти; жити - це значить: бути жорстоким і нещадним до всього, що стає слабким і старим у нас, і не тільки в нас". Світ житті єдиний, цілісний, вічний, незважаючи на те, що нестабільний і передбачає вічна течія, становлення. У полеміці з попередніми уявленнями про світ, які були втілені у концепціях "двох світів", Ф. Ніцше, в іронічному сенсі, використовуючи термінологію класичної філософії, стверджує: ""Позірний" світ-єдиний: "істинний світ" тільки прилган до нього". "Ділити світ на "справжній" і "уявний", все одно, в дусі чи християнина або в дусі Канта (зрештою підступного християнина), - це лише навіювання decadence - симптомнизхідній життя". В рамках цього вихідного уявлення про світ філософ розглядає пізнання, істину, науку, мистецтво і в кінцевому підсумку культуру в цілому.

Критична оцінка культури

Думки Ф. Ніцше про культуру можна розглядати у двох ракурсах: позитивні - які стверджують можливість формування більш досконалої людини, творця такої культури, яка прославляла б, а не принижувала його; негативні або критичні - спрямовані на розвінчання і переоцінку цінностей існуючої культури. Предмет його критики становить переважно європейська культура найближчих для нього двох століть, яка бачиться йому як апокаліптична: "Ми, європейці, присутні при видовище жахливого світу руїн, де дещо ще гордо височіє, де багато подгнило і продовжує моторошно стирчати на місці, а велика частина вже звернулася до руїни". Головні ідеї Ф. Ніцше: культура хвора, людство хворе і вироджується, в цій культурі людина недосконалий, він те, що "треба перемогти". Основні передумови і причини цієї кризи Ф. Ніцше вбачає в тих тенденціях, які визначали розвиток європейської культури: в панування розуму над інстинктом, у культі розуму, до визнання пріоритету духовного над тілесним. "Протягом жахливих відрізків часу інтелект не виробляв нічого, крім помилок", - проголошує мислитель, тому саме "свідомості відбуваються численні промахи". В ракурс його критики підпадає як раз те, що становило основні прагнення новоєвропейської культури: "Цей поганий смак, ця воля до істини, до "істини будь-якою ціною"". Він пропонує відмовитися від створеного культурою Нового часу культу науки і наукової істини, оскільки в результаті наукового прогресу уявлення про світ з'явилися підсумком безлічі помилок і фантазій, які успадковуються людством, в результаті чого сталася підміна істини неправдою, і на цій брехні відбувається побудова всієї європейської культури. Сучасна культура, яка спирається на науку, представляється Ф. Ніцше як глибоко ворожа життя. Розум чужий життя, він знищує її, в той час як почуття ніколи не обманюють.

Ідеалом здорового суспільства та культури для нього є давньогрецька досократовская цивілізація. У своїй ранній роботі "Народження трагедії, або Эллинство і песимізм" (1872) Ф. Ніцше звертається до аналізу античної культури і розглядає мистецтво того часу як повнокровне втілення і прояв справжнього життя, як якийсь стихійний, нічим не детерминируемый, крім волі і інстинктів художника, процес жизнеизлияния. Мистецтво виникло раніше науки в історії людства, і завдяки йому, за твердженням Ф. Ніцше, буття і світ виправдані у вічності лише як естетичний феномен. У цій роботі отримують подальший розвиток ідеї аполлонического і діонісійського розпочато, раніше присутні в текстах І. в. Гете, Ф. Ст. Шеллінга, романтиків. Діонісійське начало - пріоритет інстинктивної волі до життя, гра життєвих сил, "вакхіческое сп'яніння" самою сутністю життя поза будь-якого контролю або диктату розуму або розуму. Аполлонічне начало, навпаки, - це диктат розуму або розуму, обумовлює оформленість, впорядкованість буття. Ці початку трактуються як принципово різні сили, що прориваються з самої природи і проявляються як мистецькі сили, і тільки через посередництво художників "художні позиви цієї природи отримують найближчим чином і прямим шляхом своє задоволення". Прокреслення шляху до занепаду культури і людства починається вже з Сократа, потім продовжується в християнський період, а в епоху Ф. Ніцше досягає свого апогею. У давнину, як вважав він, існував плюралізм етичних та інших цінностей; кожне плем'я, нація, народ мали свої цінності, відмінні від цінностей інших спільнот. Крім того, диференціація суспільства на аристократів і рабів сприяла створенню культури, бо рабство, на переконання Ф. Ніцше, необхідно культурі.

30/ теорію транзакцій у культурі Е.Берна

Підхід до аналізу ситуації в залежності від позицій, займаних партнерами, розвивається в руслі трансактного аналізу - напряму, який в останні десятиліття завоювало величезну популярність у всьому світі. Досить сказати, що книги Е. Берна "Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри", Т. Харріса "Я - о'кей, ти - о'кей" і М. Джейс і Д. Джонджевал "Народитися, щоб перемогти", присвячені теорії і практиці трансактного аналізу, розходилися мільйонними тиражами. Мабуть, основою такої величезної популярності цього напрямку стала його логічність, що здається очевидність і відкритість для неспеціалістів, не кажучи вже про те, що навчання спілкуванню з допомогою трансактного аналізу дійсно сприяє вмінню людей взаємодіяти.

Головним посилом трансактного аналізу є припущення про те, що основними діями в спілкуванні є дії, свідомо чи несвідомо спрямовані на зміну або регулювання своєї або чужої позиції в спілкуванні. Існує кілька варіантів до визначення цих позицій.

Так, наприклад, англійська психотерапевт Ф. Перлз виділяє дві основні позиції в розмові: господар становища і підпорядкована сторона. Це саме ситуативні позиції, які, проте, мають певні усталені риси. Так, людина в позиції господаря становища веде себе більш авторитарно, він "все знає краще за всіх", вимогливий, часто вдається до погроз. Основний дієслово - "повинен". Позиція підпорядкованої сторони передбачає певні стереотипи в поведінці. У цій позиції чоловік потребує захисту, він залежний, підпорядкований, позбавлений ініціативи влади. Типові репліки: "Я хотів як краще", "Що я можу зробити, я зовсім забув про твоє прохання". Ця позиція, незважаючи на свою видиму залежність і безпорадність, допускає набагато більше маневрів, ніж позиція господаря становища і, загалом, більш вигідна.

Між партнерами по спілкуванню завжди є незрима, проте добре відчутна дистанція. Це як би розташування партнерів по вертикальній осі в просторі спілкування. Партнер, що "тисне", розташовується па пий вище; партнери, провідні розмова "на рівних", - на одному рівні. Якщо кожен з партнерів прагне стати "вище", відбувається конфлікт. Такі позиції в спілкуванні видний теоретик театру П. М. Єршов назвав "прибудова зверху", "прибудова знизу", "прибудова поруч".

Однією з найбільш поширених концепцій комунікацій останнім часом стала модель его-станів (я-станів), запропонована американським психотерапевтом Еріком Берном (1910-1970). Вона привернула увагу людей бізнесу, так як, на думку багатьох, дає найбільш точне пояснення поведінку людини в різних ситуаціях.

Кожне его-стан, за Берном, є замкнутим і складається з: "я-Батько", "я-Дорослий", "я-Дитина".

Берн вважає, що на мові психології стан "я" можна описувати як систему почуттів, визначаючи її як набір узгоджених поведінкових схем. Е. Берн зазначає, що кожна людина володіє певним, найчастіше обмеженим репертуаром станів свого "я", у яких суть не ролі, а психологічна реальність.

Стан "я", як зазначає він далі, - це нормальні фізіологічні феномени. Людський мозок організовує психічну життя. Продукти його діяльності сортуються і зберігаються у вигляді станів "я". Кожен тип станів по-своєму життєво важливий для людського організму.

У його теорії трансактного аналізу основними поняттями є стани его і трансакції. Під станом его Берн розуміє відносно незалежні і відокремлені у внутрішньому світі людини сукупності емоцій, установок і схем поведінки. Таких відособлених комплексів і способів поведінки Берн виділяє три: Батько, Дорослий і Дитина. Батько - це такий стан его, почуття установки і звичне поведінка якого відноситься до ролі батька. Стан Дорослого звернено до реальної дійсності, стан Дитини - це актуалізація установок і поведінки, виробленого в дитинстві.

Важливо, що, згідно теорії трансактного аналізу, Батько, Дорослий і Дитина - це не абстрактні стилі поведінки, а цілком конкретні і важливі спогади, які є у кожної людини, які, хоча і не завжди усвідомлюються, але все-таки є і справляють відчутний вплив на поведінку людини. Основні особливості цих позицій представлені в таблиці 11.

Таблиця 1. Основні характеристики позицій Батька, Дорослого і Дитини

Трансакт - це будь-яке словесне або безсловесне спілкування як мінімум двох людей. Він може супроводжуватися словами, поглядами, потиском рук і т. д. Якщо людина правильно розуміє трансакты міжособистісного спілкування, він дуже швидко усвідомлює, чому комунікації між двома людьми бувають конструктивними і чому в інших випадках виникають перешкоди.

Традиційно виділяються три типи трансакцій: додаткові, що перетинаються і приховані. Насправді їх може бути набагато більше, але ці три розглядаються як типові.

Додатковою називається така взаємодія, при якому партнери адекватно сприймають позицію один одного, однаково розуміють ситуацію і скеровують свої дії саме у тому напрямку, яке очікується і приймається партнером. Виділяють два підтипи додаткових трансакцій: рівні і нерівні. У рівних відносинах партнери знаходяться на однакових позиціях і відповідають саме з тієї позиції, з якої і очікує партнер.

Ось приклад з книги Е. Берна "Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри". Хірург, визначивши на основі наявних у нього даних необхідність у скальпелі, простягає руку до медсестри. Правильно витлумачивши цей жест, визначивши відстань і необхідні м'язові зусилля, вона вкладає скальпель в руку хірурга рухом, якої від неї чекають.

Саме цей підтип можна назвати спілкуванням з повним взаєморозумінням.

Нерівне спілкування можна проілюструвати наступним чином.

Керівник: "Ви знову наплутали - вам нічого не можна доручити!"

Підлеглий: "Ну що поробиш, я взагалі нездатний". Тут дії не в передачі інформації, а найчастіше саме в оцінці партнерів по спілкуванню.

Наступний вид трансакції - пересекающееся взаємодія.

Зразки цього спілкування зустрічаються набагато рідше. По суті пересекающееся взаємодія - це "неправильне" взаємодія. Його "неправильність" полягає в тому, що партнери, з одного боку, демонструють неадекватність розуміння позиції і дій іншого учасника взаємодії, а з іншого боку, яскраво виявляють своп власні наміри і дії. Наведемо наступний приклад.

Один з приятелів запитує: "котра година?" Інший відповідає: "Ти що, не можеш подивитися на свої годинники?"

В даній ситуації перший хотів отримати інформацію, а другий його не зрозумів або не захотів зрозуміти. Якщо вони не знайдуть взаєморозуміння і спілкування не перетвориться на додаткове взаємодія, то така розмова потенційно конфліктний.

Третім типом трансакції є приховане взаємодія. Це така взаємодія, яке включає в себе одночасно два рівня: явний, виражений словесно, і прихований, уявний. Розглянемо наступний приклад.

Уявімо собі, що два співробітника сидять на нудному зборах і між ними відбувається наступний розмова: - Не забудь, до чотирьох до нас прийдуть замовники.

- Так, мабуть, доведеться зараз піти. Це приклад явного взаємодії.

- Дика нудьга. Може, хоч якось вдасться втекти?

- Ну, молодець, добре придумав! Це приклад прихованого взаємодії.

Зрозуміло, що те, що відкрито вимовляється, є прикриття для того, що мається на увазі. І в даному прикладі явне і приховане взаємодія відбувається з різних позицій. Очевидне - з позиції "Дорослий - Дорослий", а приховане - з позиції "Дитина - Дитина".

Використання прихованих трансакцій передбачає .шип глибоке знання партнера, або більшу чутливість до невербальних засобів спілкування, тону голосу, інтонації, міміки і жесту, оскільки саме вони найчастіше передають прихований зміст.

Отже, позиція Дорослого найбільш краща в ділових контактах. Саме вона формує партнерський стиль спілкування.

Однак для більш глибокого розуміння спілкування, для того щоб можна було не тільки усвідомлювати свої помилки, але і уявити собі, як можна їх виправити, необхідно розібратися в питанні про походження різних позицій в спілкуванні. Чому людина виявляється в тій або іншій позиції?

Так, почувши певні слова і інтонації з вуст партнера, ми можемо приблизно визначити ситуацію. Якщо нам чується роздратування чи невдоволення на нашу адресу, то ситуація загрозлива; якщо чути навчальні, дидактичні інтонації, то це ситуація настанови або виховання. У той же час в наших силах вплинути на ситуацію, задати тон і напрямок подальшого розвитку подій.

32/ суть антагонізму між культурою і природою

- сфера Я - розум, свідомість, що намагається пристосувати людину до реальних умов життя;

- сфера над-Я - соціокультурна реальність, внутрішній центр людини, втілюється в суспільних нормах і заходах.

Сфера позасвідомого трактується З. Фрейдом як особлива ірраціональна сила, що обумовлена могутньою енергією лібідо. Лібідо (від лат. - бажання, потяг) - це енергія бажань, статевих інстинктів, яка в силу своєї асоціальності не може отримати прямої реалізації і тому витісняється у сферу позасвідомого, проте постійно провокує людину. Засобом плідного вирішення асоціальних бажань лібідо є сублімація - процес заміни заборонених потягів цілями більш "високими", саме на досягнення яких і розтрачається енергія лібідо.

Культура, за З. Фрейдом, ґрунтується на відмові у задоволенні бажань позасвідомого та існує за рахунок сублімованої енергії лібідо. Сублімація імпульсів лібідо є таємницею культурної творчості. Лібідо виступає рушійною силою людської історії. Культура, за його визначенням, охоплює, по-перше, всі накопичені людьми знання та вміння, по-друге, усі інститути для впорядкування людських відносин. У цілому Фрейд оцінював культуру негативно, вважаючи її механізмом соціального придушення свободи людини.

Вивчаючи з позицій психоаналізу особливості життєдіяльності архаїчних племен, зокрема табу ітотемізм, Фрейд робить висновок, що в їх заборонному значенні смисл табу полягає у стримуванні біологічних інстинктів у людині. Поступове розгортання системи заборон компенсує втрату людиною тваринних імпульсів. Саме табу визначається З. Фрейдом як перший основний регулятор усіх сторін суспільного життя людей, свідченням відриву людини від природи. З. Фрейд приходить до висновку, що прогресивний розвиток культури, безумовно, веде до обмеження природи людини та посилення почуття провини в силу неможливості реалізувати свій біологічний потенціал. Таким чином, прогрес культури не робить людину щасливою, а навпаки - значною мірою викликає в неї невротичні стани.

Найбільш культурні люди, за Фрейдом, - це найбільш подавлені, у котрих через виховання - "витіснення" неприйнятні для суспільства потяги були усунені зі свідомості у підсвідоме. Уся художня творчість живиться подавленим лібідо, проявом підсвідомого. Це знайшло свій вираз у роботах З. Фрейда про Есхіла, Софокла, Шекспіра, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Гете, Достоєвського. У статті "Невдоволеність у культурі" Фрейд застерігав культуру від надмірності обмежень, умовностей і заборон. Він оспівував "природну людину", услід за Ж.-Ж. Руссо. Культура має поступитися місцем віталізму, життєвій енергії.

Фрейдистська методологія пізнання сутності культури широко використовувалась його послідовниками, зокрема Е. Фроммом, К.Г. Юнгом. Психоаналітична концепція походження культури З. Фрейда зазнала численних нарікань, її називали "міфологічною", ненауковою. Основні положення фрейдистської теорії культури носять здебільшого гіпотетичний характер.

33. передумови виникнення масової культури

Зацікавлення явища масової культури виник досить що й нині є чимало досліджень, теорій і концепцій «масової культури». Автори більшості їх схильні розглядати її як особливий соціальний феномен, має свій генезис, специфіку та тенденції розвитку.

Що ж до масової культури, у філософії, соціології існує визначення,обобщенно лист про стан буржуазної культури з середини 20 століття. Також можна почути, що явище масової культури непросто якась різновид «традиційної культури», але суттєва зміна культури загалом. Тобто, розвиток засобів масової інформації і комунікації (радіо, кіно, телебачення, гігантські тиражі газет, ілюстрованих журналів, Інтернет),индустриально-коммерческий тип виробництва та розподіл стандартизованих духовних благ, відносна демократизація культури, підвищення рівня освіченості мас при парадоксальному зниженні духовних запитів.

У разі державно-монополістичного капіталізму використання засобів масової комунікації перетворює культуру у галузь економіки, перетворюючи їх у масову культуру. Через систему масової комунікації охоплює переважна більшість членів товариства; через єдиний механізм моди орієнтує, підкоряє усі сторони існування.

Натомість засіб масової інформації, чи кошти маніпуляції — це організаційно-технічний комплекс, який би створення, періодичну передачу і масова тиражування словесної, образною і Національної музичної інформацією з метою масової комунікації.

З часом розгляд мас-медіа як «які інформують» пішов у минуле: залежно від кута розгляду використовуються епітети «формують», «>развлекающие» тощо. буд. Розвиток механізму зворотний зв'язок, тобто наявність формальної можливості впливу чи висловлювання свою думку із боку слухачів, глядачів і читачів саме й надає мас-медіа характер не односпрямованої комунікації. У зв'язку з цих ЗМІ в соціології іменуються як «засобу масової комунікації».

>Серийная продукція має низку специфічних ознак: примітивність характеристики відносин для людей, приведення соціальних, класових конфліктів до сюжетно цікавим сутичкам "хороших" і "поганих" людей, чия мета — досягнення власного щастя за будь-яку ціну; майже знає винятків обов'язковість "щасливого кінця"; розважальність, кумедність, сентиментальність коміксів, ходовихкнижно-журнальних публікацій, орієнтованість на підсвідомість, інстинкти — жага володіння, почуття власності, національні і расові забобони, культ успіху, культ сильної особи і, водночас, культ посередності, умовність, примітивна символіка. Величезна роль деталей зовнішньої форми (одяг, обстановка, тип вдома, район проживання, тип автомобіля та інші), що відокремлюють "своїх" від інших — "чужаків". Ці й подібні ознаки притаманні буржуазної культурі початку загальної кризи капіталізму, та їх концентрація до засобів масової продукції духовних благ утворює нова якість, що дозволяє відносити поняття "масова культура" саме до новітнього часу.

У 40-х — 50-і роки ХХ століття США серед представників «>бит-поколения» існував термінхипстери,обозначавший джазових музикантів, та був і богемнуконтркультуру, яка навколо них. Культура хіпі 60-х розвинулася збит-культури 50-х паралельно розвитку рок-н-ролу з джазу.Хиппи — (від анг — «розуміє, знає») -молодежная філософія і субкультура, що виникла США 1960-х. Розквіт руху були кінець 1960-х — початок 70-х років. Спочатку хіпі протестували проти пуританської моралі деяких протестантських церков, і навіть пропагували прагнення повернутися до природної чистоті через любов, і пацифізм. Одна з найбільш відомих гасел хіпі: «>Make love,notwar!», що таке «>Распространяйте любов замість війни!». Перше використання слова «хіпі» зафіксовано у передачі однієї з нью-йоркських телеканалів, де те слово було названо група молодих людей майках, джинсах і з довгим волоссям, протестуючих проти в'єтнамської війни. Тоді було популярним сленгове вираз «tobehip», яка означала «бути, у курсі».

>Психоделия (від грецьк. — душа, — ясний) — термін, у випадку що означає коло явищ, що з «зміною» і «розширенням» свідомості людини та дослідженнями стійкості психіки. Насамперед слово пов'язані з окремої категорією психоактивних речовин (наркотиків), які найчастіше і називають —психоделики, хоча застосовуються також назви «>галлюциногени» (викликають галюцинації) і «>психотомиметики» (що імітують психоз).

>Психоделические досліди отримали широке свій відбиток у мистецтві, породивши поняття «психоделічна музика», графіка, література, кіно.

Психоделічна музика — під назвою музики, має безпосередній стосунок до психоделії.Включает у собі як музику, створену під впливомпсиходеликов, і ту, до котрої я схильні слухачі під сумнів їхню впливом. У разі, часто слухається як посилення ефектупсиходеликов.

Часто під терміном психоделічна музика мається на увазі лишепсиходелический рок.

Піонерами сучасної психоделічної музики прийнято вважати такі групи і виконавців, якJimiHendrix, Pink Floyd, The Doors, The Who, частково The Beatles та інші колективи, пов'язані з субкультурою хіпі. Такі проекти заведено відносити жанрупсиходелический рок, і з поширенням електронної музики жанр став значно більше різноманітним.^[6] Від стрижневою культуригоа-транса у середині 1990-х відбрунькувався так званий «>психоделический транс» (характерні представники — ізраїльські проектиInfectedMushroom,Astrix), виник жанр «>психоделическоедаунтемпо» (чиpsybient, характерні представники —Shpongle,Bluetech,Shulman,Entheogenic) та інші.

>Психоделический рок (анг.Psychedelic Rock) — музичний жанр, що виник середині 1960-х років у Європі і Каліфорнії (Сан-Франциско і Лос-Анджелесі).Психоделический рок пов'язані з поняттями «>психоделия» і «>психоделики» (>галлюциногени).

>Психоделический рок — складна, експресивна музика, сильно впливаюча на слухача. Спочатку пов'язаний безпосередньо із використаннямпсиходеликов як слухачами, і музикантами,психоделический рок, згодом, став імітувати діюгаллюциногенов. І тому використовується широкий арсенал коштів музичної виразності і спеціальні ефекти у виконанні музики.

Характерною рисою психоделічного року стали тривалі сольні партії провідних інструментів. Живі виступи груп у цьому жанрі зазвичай супроводжуються яскравим візуальним шоу з допомогою світла, диму,видео-инсталляций та інших ефектів.

Для психоделічного року характерний свій гармонійний фон — переплетення мажорних і мінорних гармоній, альтерації на 3-й, 5-ї, 7-й щаблях і затримання ними, і навіть часта опора мелодії на несталі звуки; це створює характернеехидно-саркастическое звучання.

>Эйсид-рок (анг.Acid rock) — музичний жанр, є підвидом психоделічного року. Фактично, ці терміни є синонімами, протеейсид-роком зазвичай називають музику, безпосередньо написану чи виконану під впливом «кислоти», тобто ЛСД. Серед піонерів напрями — BlueCheer іVanillaFudge.

>Краут-рок — напрям експериментальної і психоделічної рок-музики, який виник у кінці 1960-х — початку 70-х років у Німеччині.

Традиційно візитна картка стилю стало змішання рок-музики, виконуваної на стандартних інструментах рок-групи (електрогітара, бас-гітара, ударні) зі структурами електронної музики, і навіть електронної обробкою звуку. Серед іншого, музикою нерідко присутній пульсуючий ритм, т.зв.моторик (ньому.Motorik), яскравими прикладами якого є композиціяAutobahn групиKraftwerk і альбоми групиNeu!. Отже,краут-рок дав імпульс у розвиток електронної музики іембиента. До того ж, вкраут-роке наголошується на інструментальну музику, імпровізації іекспериментализм. Коріннякраут-рока йдуть частково у німецьке електронний авангард 50-х років і творчість композитораКарлхайнца Штокхаузена (яка має учився музикиHolgerCzukay із групиCan).

Чимало з подібних групкраут-рока намагалися заповнити культурний вакуум, створений у Німеччини після Другої Першої світової, і створити з урахуванням англо-американської піп- і рок-культури своє власне, радикальнішу і експериментальну, нову німецьку культуру. У той самий час, під впливом політична і соціальна обстановки у світі, інших країнах виникли також такі властивікраут-року явища, як психоделічна музика і культуру хіпі.

Типовими представникамикраут-рока є німецькі групи початку 70-х років:TangerineDream,Faust,Can,Neu!, Organization, і ще.

Важливу роль розвитку стилю зіграликельнские продюсери Дітер Діркс (ньому.DieterDierks) і Конні Планк (ньому.ConnyPlank).

У періодпострока і черговий хвилі надмірної цікавості до електронної музиці наприкінці 1990-х — початку 2000-х років, виявилося, що німецькийкраут-рок надав великий вплив на музикантів нової генерації. Такі групи, якRadiohead,Stereolab,Laika,Boredoms,Mouse on Mars іTortoise називаютькраут-рок-группи серед найбільш вплинули ними.

ГрупиCan іNeu! начебто одні із найзначніших груп у історії альтернативної музики — серед їх шанувальниківSonicYouth,EinstьrzendeNeubauten,RedHotChiliPeppers, і ще.

У 2000-х роках композиціїкраут-рок-групп несподівано зустрічаються у різних музичних програмах, наприклад на концертахRadiohead (виконували живцемкавер-версию композиціїCan «TheThief») чисаундтреке до фільму «Убити Білла» Квентіна Тарантіно (композиція «>Super16» групиNeu!)

Транс (анг.trance) — це стиль електронної танцювальної музики, який розвився в 1990-ті.Отличительними рисами стилю є: темп від 135 до 145 ударів на хвилину (>bpm), наявність повторюваних мелодій, фраз і музичних форм.

Мабуть, стиль стався від злиття техно іхауса. 'Транс' отримав таку назву через повторюваного, плавно мінливого, баса і ритмічних мелодій, які занурюють слухача втрансоподобное стан. Оскільки здебільшого транс виконується клубах, може бути вважати формою клубної музики. Проте, транс занадто різнобічний, різноманітний стиль музики. Він може статися не електронним, тобто виконаним виключно справжніми, реальними інструментами, у часі.

Стиль транс, можливо, є найбільш неоднозначним жанром електронної танцювальної музики. Коротко може бути визначений мелодійний більш-менш вільний стиль музики, для формування й розвиток якого надали найважливіше вплив такі напрями музики якиндастриал (newwave), електроннетехно-диско з Детройта і психоделічна музика сімдесятих. Через величезної розмаїтості напрямів, виділилися всередині даного стилю музики, дуже складно виділити спільні риси жанру. Проте слід зазначити, щотреки у цьому стилі зазвичай характеризуються гіпнотичними елементами (звідси назва — «транс») вдачі гімну. Виходячи з цього, типовийтрансовийтрек може бути описаний як що з особливої (частоцикличной) мелодійної партії, розташованої над нескладноїбас-линией, простий ударної партії і знання кількох додаткових звукових елементів для освіти структури та прискорення.

Першіпсиходелик-транстреки з'явилися зі сполучення ранньогоAcid-хауса, самої дивною й авангардної музики з усього світу (особливоиндастриала) і класичної індійської музики (особливо їїтональном і мелодійному устрої). У зв'язку з цим важливо помітити, щогоа-транс перестав бути прямим нащадком стилю транс, хоча раніше їх взаємовпливи і, вочевидь. Можна визначити кілька загальних моментів характерних величезній кількостіпсихеделик-транс треків. Але тільки одних цих чорт ще досить, щоб ідентифікувати музичний твір якpsytrance-трек.

"Масова культура" стверджує тотожність матеріальних й духовні цінності, однаково виступаючих як продукти масового споживання. Для "масової культури" характерно виникнення і прискорене розвиток особливого професійного апарату, завданням якого є використання змісту споживаних благ, техніки їх виробництва та розподілу є у цілях підпорядкування масової свідомості інтересам монополій і державної апарату, перекручування та заглушення протесту.

>Сексуальнаяреволюция (латів.sexus підлогу та революція) — процес і результати корінних змін - у статевого життя суспільства, що характеризуються суттєвими перетвореннями сексуальних цінностей, орієнтацій, норм, санкцій і сексуальних відносин,раскрепощающими особистість й суспільство,нивелирующими громадські моральні норми про заборону сексу поза шлюбу, цнотливість та інші^[1][2].

Термін введений У.Райхом у першій половині ХХ століття, проте основні події революції припали на 1960-і роки, що пов'язано передусім зподрастанием покоління, народженого після Другої Першої світової, та розвитком коштів контрацепції.^{[джерело не зазначений 350 днів]}

Проте, визнання науки, зменшення впливу церкви, перехід від аграрного суспільства до індустріального, призвели до зміни свідомості людей. Біблійні істини зазнали сумніву, жінки України відчули себе рівні з чоловіками . Наприкінці ХІХ століття — початку ХХ століття, переважно у Великій Британії та США, поширився рух суфражисток, метою котрого треба було надання жінкам виборчого права які з чоловіками. Логічним продовженням руху став фемінізм. вибухнула Перша світова війна також зіграла велике значення для фемінізму, бо з причин догляду чоловіків на фронт на теренах неминуче зросла роль жінок.

Отже, сексуальна революція від початку змінила погляди суспільства до секс, на шлюб, на відносини між чоловіками, й жінками. Порівнюючи сучасне суспільство про те, що описано на початку статті, бачимо протилежні картини:

Жінка стала користуватися так само цивільними правами, як і чоловік.

Пріоритет у вирішенні сексуальних проблем офіційно належить ученим, а чи не релігійним діячам.

Шлюб, сам і протягом усього життя, більше вважається єдино допустимим рішенням.

Контрацепція загальнодоступна, аборти у багатьох державах законні.

Оральний секс перестав бути «табу», особливо серед молоді.

Разом про те революція не завершено, продовжує змінюватися. Особливо це стосується країн, які приймали особистої участі в подіях 1960-х. Також, на думку, наслідками революції, що відбуваються в наші дні, є іантифеминизм, і демографічна криза. Проте, серйозні соціологічні дослідження спростовують цього факту. До зниження народжуваності наводить урбанізація, так, приміром, у країнах із збільшенням урбанізації падає народжуваність. Високий ж рівень народжуваності зокрема у аграрних суспільствах.

Апарат "масової культури" об'єднує дослідницьку, проектну іорганизационно-коммерческую діяльність фахівців вищої кваліфікації. Соціально-психологічні дослідження поставляють монополіям даних про коливаннях уподобань і антипатій в різних категорій споживачів, про ефективність використовуваних прийомів обробки масової свідомості. Тут визначається вплив оформлення упаковки вплинув на вибір товару, ">уговаривающих" формулювань реклами на масштаби туризму, режисури політичних телевізійних турнірів влади на рішення нерішучих виборців і ряду т. п.

Спеціальне проектування, дизайн, безупинно створює нові зразки всього, що зорово чи слух сприймається масою споживачів: від графіки на конверті грамплатівки до системи оформлення міста, від музейної експозиції до режисури національного свята.Организационно-коммерческое ланка "масової культури", так званий маркетинг, використовує найновіші засоби капіталістичної організації виробництва й торгівлі в індустрії духовних благ. Маркетинг істотно впливає на репертуар театрів, фінансування кінофільмів, структуру телевізійних програм, політику видання книжок і грамплатівок, особливий ринок молодіжної моди. Маркетинг як ланка додав культурним процесам "спортивний" характер, залучаючи все прояви творчості нескінченний процес вивищення спади чергових "зірок" і "ідолів". У загальній орієнтації на масу апарат "масової культури" здійснює чітке розшарування духовної продукції з типам споживачів.

Ні кому як відомо, що божественної музики займає вельми важливе місце у нашому житті. Але зазвичай далеко не всі віддає собі звіт у цьому, що, призначений як для розваги. Музика може помітне

34. История культуры — раздел исторической науки и культурологии, в рамках которого изучаются явления и процессы, связанные с развитием и взаимодействием тех аспектов человеческой деятельности, которые так или иначе связаны с культурой. Также история культуры является социально-гуманитарной академической дисциплиной.

Предмет истории культуры – ценностный мир исторических эпох, народов, индивидов и других носителей исторического процесса^[1].

Изучение истории культуры существует столько же, сколько и историческая наука, однако само понятие истории культуры трактуется, зачастую, по-разному. В связи со сложившейся в России традицией изучения культуры, преимущественно, искусствоведами, в рамках истории культуры зачастую преподаётся история искусств

37. Розвиток світової культури в XX ст. являє собою складний і суперечливий процес. На нього вплинув цілий ряд факторів:  - Дві світові війни і кілька локальних;  - Поділ світу на два табори;  - Встановлення і падіння в ряді країн фашистських режимів;  - Революційне прокомуністична рух;  - Крах соціалістичної системи та ін  Все це внесло свої корективи у світовій культурно-історичний процес. У XX столітті з чотирьох видів культурної діяльності  1. релігійна;  2. власне культурна:  а) теоретико-наукова,  б) естетико-художня,  в) техніко-промислова;  3. політична;  4. суспільно-економічна.  Найбільший розвиток отримала суспільно-економічна. У цей час йшов бурхливий процес індустріалізації культури, що проявилося як у розвитку науки і техніки, так і в появі технічних галузей культури, а також в промисловому виробництві творів літератури та мистецтва.  Науково-технічна революція вступила в нову стадію свого розвитку. Сьогодні вирішуються завдання автоматизації та комп'ютеризації виробництва. Але науково-технічна революція мала не тільки позитивні, а й негативні наслідки. Вона зумовила постановку питання про виживання людини, що знайшло відображення в художній творчості.  Індустріалізація культури призвела до переміщення центру світового культурного прогресу в найбільш розвинену в економічному відношенні країну - США. Використовуючи свою індустріальну міць, США поступово поширили свій вплив у світі. Нав'язуються американські стереотипи мислення і культурні цінності. Особливо чітко це відбилося на розвитку світового кінематографи і музики. Експансія США створила передумови для встановлення монополії в галузі культури. Це змусило багато європейських і східні країни активізувати діяльність по збереженню своїх культурно-національних традицій. Однак зазначена проблема до цих пір залишається невирішеною. Це видається проблематичним, особливо при сучасних засобах комунікації.  Загострення соціальних суперечностей у XX ст. сприяло політизації культури. Це виразилося в її ідеологізації, в політичному змісті творів літератури і мистецтва, в перетворенні їх на засоби пропаганди, у використанні досягнень науки і техніки у військово-політичних цілях, а також в особистому участю діячів культури в суспільно-політичних рухів. Все це призвело, певною мірою до дегуманізації світового мистецтва. 

1. Перспективи розвитку світової культури  Майбутнє культури закладається сьогодні. Саме зараз у житті людей відбуваються радикальні зміни, які відкривають небачені раніше можливості і створюють небачених раніше небезпеки. Які ж із сучасних тенденцій суспільного розвитку будуть мати вирішальне значення для культури майбутнього? По-перше, слід зазначити, що найближчі десятиріччя будуть характеризуватися прискорює розвиток науково-технічної революції. Збережеться стійка тенденція до заміни дефіцитного сировини найбільш поширеним прагнення до економії найважливіших складових частин виробничого процесу: матеріалів, енергії, людської праці. У найближчій перспективі автоматизація буде забезпечувати весь виробничий процес від початку до кінця. Широке поширення одержать нові сфери і види виробничої діяльності. Одне з вирішальних місць серед них займуть біоінженерія і біотехнологія. Розширяться сфери виробничої діяльність людини: можливим стане широке освоєння світового океану та космосу.  Сфери інтелектуальної праці будуть у все більшій мірі перетворюватися в основні галузі матеріального виробництва. Триватиме процес інтелектуалізації праці, тобто буде зростати число людей зайнятих розумовою працею. При реалізації ж вільного часу для цієї соціальної групи характерно прагнення долучитися до культурних цінностей. Отже підвищиться і значення культури в суспільстві.  Другим чинником, що визначає тенденції суспільного і культурного розвитку, можна назвати зростання взаємозалежності людського співтовариства.  Єдність світового ринку, що склався ще в XIX ст, зазнало змін. Він став світовим в прямому сенсі слова, включивши в себе всі країни незалежно від регіону. Промислові відносини між країнами дуже тісно переплетені. Широкий розвиток одержала регіональна економічна інтеграція.  Протягом XX ст. стрімко розвивався транспорт. Революційну трансформацію перетерпіли і засоби зв'язку. Сьогодні будь-яка інформація в найкоротшітерміни може бути розмножена і доставлена ​​в будь-якій формі: друкованої, візуальної, слуховий. Розширилася доступність переданої інформації, можливість її індивідуального споживання.  Наслідком всього цього стала зростаюча інтенсифікація обміну культурними цінностями. У результаті розширився взаємодії національних і регіональний культур виникла якісно нова ситуація. Стали усе очевидніше складатися світова культура, загальний фонд цивілізації. Для завершення цього процесу будуть потрібні багато десятиліть, якщо не століття. Але первинні контури такого фонду в наявності. Є всі підстави говорити про загальновизнаних досягнення світової літератури, образотворчого мистецтва, архітектури, науки, виробничих знань і умінь. Все це сприяє тому, що людство в усі більшою мірою усвідомлює себе світовим співтовариством.  Взаємозалежність проявляється ще й у тому, що поряд з досягненнями культури різних народів, все більш широке поширення знаходять і існуючі серед них негативні явища.  Третім чинником, який багато в чому визначає тенденції суспільного і культурного розвитку сьогодні, є виникнення і загострення глобальних проблем.Це проблеми, що зачіпають так чи інакше всі країни і народи, і рішення також залежить від спільних зусиль країн і народів.  У середині XX ст. на планеті з'явилася загроза омніціда - тотального самознищення світового співтовариства і життя в результаті ядерної та екологічної катастрофи. Глобальні проблеми сучасності вивчаються глобалістикою, що розглядає проблеми людини та її майбутнього. У зв'язку з цим широке поширення набуває моделювання майбутнього стану і тенденцій зміни глобальних проблем.  У 1968 р. виникла незалежна спільнота провідних вчених різних країн світу, яка отримала назву Римський клуб. Періодично ця організація виступає здоповідями, які звернені до всіх урядів і народів світу. Вже перші доповіді справили шокуюче враження.  В одному з останніх доповідей Римського клубу підкреслюється, що «ніколи в історії людство не стикалося з сталь багатьма загрозами і небезпеками».  Колосальне зростання населення світу, яке кожні 4-5 днів збільшується на 1 мільйон осіб, веде до величезного збільшення попиту на енергію і сировину. Неконтрольоване зростання населення обганяє збільшення виробництва продовольства. Тим більше, що він відбувається в місцях, де вже зараз є великебезробіття і сильна бідність, а завдання забезпечення мільйонів людей новими робочими місцями важко здійсненна.  Це стосується, перш за все, країн, що розвиваються, де населення переважно молоде, що призведе до подальшого зростання населення. До кінця першої чверті XXI ст. воно збільшиться з 5 мільярдів до 8,5 мільярдів чоловік. Індустріально ж розвинені країни стоятимуть перед проблемою повільного зростання населення і проблемою старіння. До середини майбутнього століття вони становитимуть менше 20% населення земної кулі.  Можлива ситуація, коли замкнутий світ багатих країн, озброєних новітніми та могутньою зброєю, буде протистояти ордам голодних, безробітних і неосвічених людей ззовні. Умови життя в країнах, що розвиваються можуть викликати хвилі масової міграції в безпрецедентних масштабах, які важко буде утримати.  Положення в майбутньому може ускладнюватися ще й тим, що багато факторів, які раніше сприяли об'єднанню суспільства, зараз ослабли. Це - релігійна віра, повага до політичного процесу, віра в ідеологію і повагу до вирішення більшості.  Серйозною проблемою є величезні запаси зброї масового знищення. З ліквідацією протистояння СРСР і США ймовірність його використання зменшилася. Проте нагромадження такої зброї саме по собі надзвичайно небезпечно,  Вирішення всіх цих проблем потребує від людства посиленого співробітництва, а це неможливо без серйозного зрушення в шкалі цінностей, без глибокої перебудови сфери духовного життя і культури.  Важливим чинником, який багато в чому визначає майбутнє культури, є те, що вже сьогодні відбуваються докорінні зміни у свідомості людства. Їх ключовим моментом є пошук цілісного уявлення про людину в контексті його природної - насправді космічної - середовища проживання. Першим результатом даного пошуку можна назвати формування нового погляду на світ, тобто нової якості культури.  а) Сучасне сприйняття світу матеріалістично, що формується сьогодні поняття матерії набуває нового значення і трактується як сукупність упорядкованих потоків енергії, які впливаю в своїй течії один на одного, породжуючи непередбачувані процеси і автономно виникають феномени.  б) Сучасне сприйняття світу атомістичні і фрагментарно. Воно вважає всі предмети віддільними один від одного і від їхнього оточення. Новий погляд повинен враховувати зв'язки, що існують між усім, що відбувається і коли-небудь відбувалося. Він визнає конструктивні зв'язки між людьми і природою, і навіть між земною кулею і решти Всесвіту.  в) Сучасне сприйняття світу характеризується розумінням природи як величезної машини, що складається з складних і тонким, але замінних деталей. Новий погляд трактує природу як організм з незаменяемимі деталями.  г) Сучасне сприйняття світу зводить економічне зростання в ранг вершини суспільного прогресу. Новий погляд початково відштовхується від цілого, що складається з громадських, економічних та екологічних компонентів.  д) Сучасне сприйняття світу антропоцентричні. Воно видає людину за володаря природи. Новий же погляд вважає людини органічною частиною самообеспечивающейся і саморозвивається системи природи.  е) Сучасне сприйняття світу европоцентричності. Воно розглядає західні промисловий суспільства як парадигми прогресу. Новий погляд охоплює все різноманіття людських суспільств, вважаючи їх рівнозначними утвореннями.  Важливою тенденцією культурного розвитку людства є глобалізація релігій. Цей процес зміни відносин між релігіями, що веде в напрямку досягнення релігійної ідентичності почався давно (років 150 тому), але розвивалося повільно.  Зіткнення релігій може відбуватися за чотирма основними напрямками:  1) ортодоксальне неприйняття;  2) терпиме співіснування;  3) містичну єдність;  4) історична єдність.  Ортодоксальне неприйняття було звичайним явищем для всіх релігій. Сьогодні воно домінує лише в деяких релігійних громадах. При ортодоксальному неприйнятті інші релігії оголошуються «породженням диявола», а їх засновники - «лжепророками». Така орієнтація не сприяє досягненню єднання людства для вирішення корінних питань. В даний час у багатьох релігійних течіях можна спостерігати підкреслений відмова від подібного ставлення до інших релігій.  Терпимість заснована зазвичай на наступному підході: інші релігії можуть містити в собі визнання відкрилася істини, а їх засновники можуть бути видатними, глибоко релігійними особами, однак вичерпну істину містить у собі лише власне віросповідання. Прихильники терпимості існували в різнихрелігіях в усі часи. В даний час намітилася стала тенденція збільшення частки віруючих, терпимо відносяться до інших релігій.  Третій напрямок можна визначити як містичну єдність. Притаманні кожній релігії істина і одкровення визнаються принципово і беззастережно. Прихильники такої позиції вибір своєї релігії роблять самостійно, а до інших релігій ставляться з великою повагою.  Історична єдність релігії виходить з передумови, що релігії всі разом є мірою божественного плану порятунку. У рамках цього плану всі релігії пов'язані такими постулатами:  - Всі релігії мають загальну основу - віру в дію божественної сили;  - Релігійна істина відносна, пророки проголошують лише те, що їм під силу сприймати;  - Одкровення носить прогресуючий характер.  Сьогодні вперше в історії можливо розглядати різні шляхи до єдиного людству з єдиним цілісно-глобальним релігійною свідомістю.  Наступним чинником, який багато в чому визначає майбутнє куль тури, є рух людства до нового етапу свого розвитку. Теоретично цей етап прогнозували раніше західними вченими-футурологами. У 1965 р. американським вченим Деніелом Беллом вперше була висловлена ​​гіпотеза постіндустріального суспільства. Белл висловив думку про зміну періодів в історичному розвитку суспільства:  - Доіндустріальний період охоплює 1500 - 1750 роки;  - Індустріальний - 1750 - 1956 роки;  - Постіндустріальний - з 1950 року.  Відповідно до цієї гіпотези мова йде про процес зниження ролі індустрії і зростання ролі сфери послуг. Цей сектор в постіндустріальному суспільстві стає домінуючою лінією розвитку.  У 70-80-і роки з'явилося безліч різних концепцій постіндустріального суспільства: суперіндустріальною, технотронное, кібернетичне та ін Однією з їх об'єднують посилок є те, що фактором появи цього товариства вважається техніка нового покоління і перш за все техніка інформаційна. У силу цього назва«інформаційне суспільство» поступово витісняє всі інші.  Основною характеристикою інформаційного суспільства є те, що інформація стає більш важливою складовою, ніж земля, праця, капітал, сировина. Дві головні риси характеризують його:  1) демасифікація і дестандартізація всіх сторін економічного і соціального життя;  2) високий рівень інноваційності, швидка швидкість відбуваються в суспільстві.  В даний час інформатизація зачепила всі регіони світу. Проте йде вона скрізь різними темпами. Інформатизація - це не тільки соціотехнічних, а йсоціокультурний процес, в основі якого лежить комп'ютерна революція. У зв'язку з цим виникають проблеми: необхідність психологічної підготовки, формування інформаційних потреб суспільства, створення середовища масової комп'ютерної грамотності, формування інформаційної культури та ін  Зміни всієї ноосфери, що зачіпають духовне життя, мислення, спосіб життя людей, приведуть до формування нового середовища існування, сформується так звана інфосфери. Вона змінить сформовану картину світу. Людство створить своєрідну інформаційну модель світу.  Перелік факторів, що визначають обличчя культури майбутнього можна продовжувати, однак, найбільш суттєвими, на наш погляд, подаються:  1) прискорює розвиток науково-технічної революції;  2) зростання взаємозалежності людства і формування спільного культурного фонду цивілізації;  3) виникнення і загострення глобальних проблем;  4) корінні зміни у свідомості людства і формування нового погляду на світ;  5) глобалізація релігій, початок переходу міжконфесійних відносин на рівень містичного єдності;  6) вступ людства в інформаційний етап розвитку. 

38. Культура надає природним явищам певної цінності, перетворюючи їх у «другу природу» — матеріальну, духовну, художню. У ній також по-особливому виявляються такі філософські поняття, як простір і час. Адже життя людського духу має лише часовий вимір і не вимірюється простором. Якщо якості простору людина знаходить поза собою, то час має екзистенційне значення, перебуває всередині людства, яке прагне долати його лише через мистецтво і культуру.

 

Культура також здатна впливати на природні особливості людини. Так, її зір слух, тактильні якості у процесі життєдіяльності стають інструментом і водночас продуктом культури. їхні організаційно-інформаційні функції набувають багаторівневої структури: біофізичний, психологічний, соціально-психологічний, естетичний, світоглядний рівні. Три останні можна об'єднати під загальним поняттям «культурні».

Філософія культури розглядає життєвий цикл людини крізь три основні фази - оволодіння культурою, створення культури і передання культури. Вона враховує великий спектр варіативності у кожній фазі змісту, вікових, соціальних, статевих, національних, професій-них, інтелектуально-освітніх особливостей, що впливають на формування співвідношень природа/культура.

Для розуміння співвідношень культура/суспільство слід також звернутися до трьох рівнів (матеріального, духовного, наукового), різних сфер та історичних етапів їхнього вияву. Практика культури у цьому разі повернута до суспільства організаційно-комунікативною діяльністю, вона створює форму для того змісту, який має в собі певне суспільство. Тому суспільні соціальні організації одночасно належать суспільству і культурі.

А рівень матеріальної практики є базовим і виражається у взаємодії суспільно-економічних і політико — правових відносин, що утворюють суспільство, з активністю культури, яка створює для цих відносин конкретні організаційні структури.

Суспільні відносини стають змістовним наповненням усіх соціальних інститутів, культура ж - оформленням цього змісту в процесі творчої цілеспрямованої діяльності людей. Тому співвідношення культура/суспільство можуть бути розглянуті в категоріальних системах «зміст-форма», «внутрішнє-зовнішнє», «інваріантне-варіативне».

Зазвичай організаційну сторону суспільного життя не розглядають як культурний феномен, однак усі соціальні інституції є результатом об'єднання зусиль суспільства і культури. Вони утворюють культурні способи опредмечення суспільних відносин.

Взаємну потребу і взаємодію культури і суспільства позначають через поняття «соціокультурне».

Культура необхідна людському суспільству з перших кроків його існування. Люди навчилися створювати особливий тип предметної реальності - різноманітні об'єднання, союзи, організації - від родових, племінних, релігійних до наукових, просвітницьких, худож-ніх, - діяльність яких забезпечувалась не вродженими людськими інстинктами, а набутими знаннями, уміннями, переконаннями у процесі життєдіяльності. На початку це відбувалося стихійно, шляхом проб та помилок, але поступово набувало свідомих рис, адже культура як надприродна, надбіологічна сила має в своїй основі усвідомлені дії. І рівень такої усвідомленості є показником рівня культури будь якого суспільного об'єднання чи окремої особистості. Матеріально-практичний рівень відношень культури та суспільства виявляється саме цією організаційно-інституціональною формою їхнього буття. Світ речей є зовнішнім щодо людини, а суспільні установи - це опредмечена форма людських стосунків, не стільки продукт діяльності людей, скільки форма об'єктивації самої людської діяльності. Саме тому соціально-організаційна культура охоплює все життя суспільства, всю повноту суспільних відносин і за масштабом є рівною суспільству.

Зміна соціально-організаційної предметності культури залежить від динаміки оформлюваних нею суспільних відносин, тому розвиток цієї сторони культури був і залишається детермінованим процесом, що змінюється під впливом прогресу.

При єдності технічної культури людства соціально-організаційна культура виявляється структурно багатоманітною, формує різноманітні субкультури. Так, наприклад, у середньовічній європейській культурі розрізняють принаймні чотири культурні пласти: селянський, релігійний, світський, бюргерський.

Отже, відношення між суспільством і культурою як двома гранями цілісної соціокультурної реальності становлять взаємодію, в якій сила кожної сторони може змінюватися, але обидві сторони залишаються активними учасницями історичного процесу. Культура необхідна суспільству для поповнення біологічної форми регуляції спільного життя і діяльності людей, а суспільство потрібне культурі для забезпечення їхньої потреби у самоздійсненні і розвитку.

Різноманітними способами і засобами суспільство надає культурі саму можливість реалізуватися в людських діях.

Економічні і політичні проблеми кожного разу були проблемами культури. Зрештою, не лише духовні перетворення, а й організаційно-політичні та техніко — економічні зміни ставали культурними діями людей, які усвідомили, що не лише суспільство впливає на культуру, а й культура радикально впливає на функціонування суспільства. Тому в наше життя міцно ввійшли поняття «політична культура», «правова культура», «культура виробництва» тощо.

Розглядаючи духовний аспект відношення культура/суспільство слід пам'ятати, що людина порівняно пізно усвідомила суспільство як специфічну форму буття. Зокрема, суспільні відносини лише опосередковано і не усвідомлено спочатку зафіксувалися у міфах. І все ж відображення структури суспільного буття є загальним законом створення міфу як певного фантазійного суспільного світу. Оскільки мистецтво багато століть жило відтворенням міфологічних сюжетів, воно зберегло цей опосередкований і неусвідомлений характер відображення суспільних відносин, тонко відчуваючи їхню історичну зміну. А звільнення реалістичного мистецтва від міфологічного чи алегоричного мислення зробило його прямим художнім дослідженням суспільства як системи відносин людей.

Теоретичне осмислення законів суспільного життя відбувалося трьома способами — науковим, ідеологічним та проекційним. Наукове вивчення суспільства починалося з XVIII ст., коли в Англії відбувалося становлення класичної політичної економії, а у філософії французьких просвітителів закладалися основи соціологічного розуміння суспільства. Ідеологічне, тобто ціннісно-осмислювальне дослідження різноманітних суспільних відносин і пов'язану з цим «ідеологічну побудову моделей бажаного суспільства бачимо вже у Платона, у християнських теологів, ренесансних утопістів, марксистів та ін. Усі ці спроби доводять, що наукове вивчення суспільства набагато складніше, ніж осмислення природних явищ, а вплив людських інтересів у трактуванні суспільних процесів набагато могутніший, ніж у пізнанні природних явищ. При цьому процес соціальної діяльності, на відміну від технічного конструювання, не можна переробити, скоригувати. Тому у виборі теоретичної концепції та у практичному її втіленні вирішальну роль відіграє інтуїція, яка є не суто природною якістю, а природно-культурною.

У предметному бутті зв'язок суспільства і культури, веде, з одного боку, до створення різноманітних соціальних інститутів, що надають культурних форм суспільним відносинам, а з іншого — до опредмечування цих відносин в продуктах духовного і художнього виробництва, що набувають самостійного, окремого від людини існування в історії людства.

Що стосується заглиблення проблеми в самій людині, то суспільство і культура поєднуються тут у процесі виховання особистості, роблячи його двостороннім - одночасно соціалізацією і культурацією індивіда. Умовою онтогенезу людини є його природна даність — сукупність вроджених якостей індивіда, які підлягають опрацюванню силами суспільства і культури. Тому людська індивідуальність виявляється тристоронньою системою, детермінованою природою, суспільством і культурою. В епоху традиційних (докапіталістичних) культур в одному і тому самому соціальному середовищі бачимо людей з різним рівнем культури, який був зумовлений не стільки індивідуальними, скільки соціально-груповими чинниками. Соціальне та культурне тут ніби зливалися. У буржуазному суспільстві, колисуспільні (навчальні) заклади і сам індивід отримали змогу вибору цінностей з культурної спадщини, питома вага індивідуальних особливостей особистості зростає. Тому готовність суспільних інституцій до індивідуального підходу в процесі виховання особистості свідчить про рівень культури суспільства.

Співвідношення культура/суспільство має ще й якісний аспект, у якому можна виділити кілька фаз:

• У первісному суспільстві соціокультурна реальність тільки починала формуватися.

• У ранньокласових соціокультурних системах сформувався диктат суспільних відносин над культурою, що мав свої етнічні та культурні модифікації.

• У буржуазному суспільстві спостерігається поступовий процес розвитку автономії культури щодо політичної та правової структури суспільства, де основним імпульсом став принцип свободи людської діяльності. Нині саме культурні чинники часто визнають вирішальними в історії людства порівняно з чинниками соціально-економічними та соціально-політичними.

• У майбутньому необхідний новий тип відносин культура/суспільство, в якому ці складові стануть сторонами єдиного, цілісного і гармонійного буття людства.

40. особливості культури спілкування, індивідуальні і культурні сценарії спілкування

Вступаючи в спілкування, люди так чи інакше «налаштовуються» на взаємодію один з одним. Кожен бодай приблизно уявляє, що і як він скаже чи зробить, яка буде реакція інших на це, його власна реакція на цю реакцію тощо. Уявлення такого роду утворюють індивідуальний сценарій спілкування. В основі індивідуальних сценаріїв лежать окремі типові культурні сценарії спілкування. Серед них є і сценарії, які визначають способи, завдання, форми спілкування, запроваджені у якійсь групі або культурі, і сценарії більш загального типу, відображені у загальнокультурних нормах і правилах спілкування. Такого роду загальнокультурні сценарії представляють собою те, що називають культурою спілкування. Два аспекти культури спілкування. У культурі спілкування є два взаємопов'язаних аспекту: зовнішній, ритуальний, «етикетний» і внутрішній, соціально-психологічний. Ритуальний, «етикетний» аспект культури спілкування називають «зовнішньою культурою». Вона відображується у виконанні загальноприйнятих ритуалів спілкування, правил етикету, диктуючих, що і як належить робити під час спілкування. Характер цих відношень утворює другий, більш глибокий прошарок культури спілкування — її соціально-психологічний аспект («внутрішня культура»). Існують окремі загальні норми людських відношень, що склалися історично і стали загальноприйнятими у сучасному суспільстві. Вони не завжди і не усіма у дійсності виконуються, але поведінка у відповідності з ними вважається бажаною і очікується від людей. До основних норм «внутрішньої культури» відносяться наступні вимоги: 1) Чини (дій) у відношенні до інших так, як ти би хотів щоб вони діяли у відношенні до тебе. Це так зване «золоте правило моральності». Відомо, що до надбань філософії І. Канта слід відносити також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі, Кант виходив із визначення вихідної рівності всіх людських розумів як суверенного чинника свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум у прийнятті рішень повинен діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський «категоричний імператив» («остаточне повеління»): «Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу всезагального закону». Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки припускає можливість такої ж поведінки для будь-кого. 2) Виконуй свої обіцянки, домовленості і зобов'язання. Давні римляни сформулювали цю вимогу у вигляді принципу: «Домовленості мають виконуватися» (у 483 р. на Карфагенському соборі даний принцип був покладений в основу міжнародного права). Якби люди не притримувалися цього принципу, то будь-яка обіцянка, домовленість, зобов'язання взагалі б втратили сенс. Поведінка людей була б зовсім непередбачувана, і ніяких бодай відносно стійких відношень між: ними не існувало би. 3) Будь доброчинним, намагайся в міру можливості робити добро людям, виконувати їх прохання. Ми звично думаємо, що людина, з якою ми вступили в спілкування, буде діяти таким же чином. Досить повчальною у цьому плані є шкала соціально-етичного спрямування Конфуція, або Кон-Фу-цзи (551-479 pp. до н.е.), у якій на першому плані були проблеми людських стосунків та норм поведінки. Конфуцію приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Відночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба. Людина повинна навчитися сприймати і розуміти цей закон відповідно до волі Неба. Яісщо людина спроможна це робити, вона постає як «шляхетна» — цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність («де»): «Небо породило в мені де». Отже, шляхетна людина, за Конфуцієм, у своїх діях внутрішніми чинниками має певні життєві принципи, серед яких обов'язковими є «жень» — людинолюбство; «сяо» — повага до батьків (старших); «лі» виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало виконання обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин. Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: «Шляхетний муж дбає про обов'язок, а низька людина — про зиск». На запитання, чи можна одним лише реченням виразити правило, якого треба дотримуватися усе життя, — учитель відповів: «Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби іншому» Культурна людина будує спілкування за сценаріями, в основі яких узгоджена єдність зовнішньої і внутрішньої культури. Види спілкування. Спілкування людей відбувається у різних формах. Серед них можна виділити такі види і різновиди: 1) Спілкування людини з реальним партнером. Його різновидами є: - практичне спілквання — відбувається у процесі сумісної практичної діяльності, яка вимагає обопільної узгодженості дій і встановлені відношень співробітництва, управління і підкорення. - духовне спілкування — міжособистісний інтелектуально-емоційний зв'язок, найбільш виразно виявляється в дружніх відносинах. - представницьке спілкування, у яких індивіди виступають не як вільні, суверенні особистості, а як представники окремих груп чи соціальних інститутів. Типова для представництва процедура - переговори; це перехідна форма від міжособистісного спілкування до групового. - групове спілкування — взаємодія груп, кожна з якої виступає як єдине ціле. Наприклад, між класами, націями, партіями, державами, культурами. 2). Спілкування людини з ілюзорним партнером. Таким партнером може бути «олюднений» об'єкт, що постає у якості одухотвореного. Витоки такого ілюзорного спілкування з невидимою силою (партнером) ми віднаходимо у давніх релігіях світу (магія, анімізм, аніматизм, фетишизм), у особливостях світогляду давньої людини. Прикладом такого світобачення може бути язичеська (поганська) віра давніх слов'ян, яку прийнято називати анімістичною (лат. — анімус — душа, живе). Тобто це означає, що предки — язичники сприймали природу і все довкілля одухотвореним, живим. Звідси весь світ: земля, повітря, небо заповнені видимими і невидимими істотами. Таким чином у природі все дихає, думає, говорить і діє на рівні з людьми. Наші предки язичники, аби жити у злагоді з природою, намагалися задобрити її, віддавали жертви їй. Образ двополярності та триєдності світобуття переймає не лише поганський, а й весь християнський і взагалі весь індоєвропейський і світовий світогляд. Він відлунюється в поезії, малярстві, вишивці, кіноматографі, молитвах тощо. Приклад ілюзорного (одухотвореного) спілкування втілений у сучасному американському фільмі «Изгой», у головній ролі Том Хенс. Образ такого невидимого співрозмовника героєм фільму був віднайдений у футбольному м'ячі з деяким оригінальним зображення людської голови. Це був єдиний образ, який на протязі 4-х років боротьби за виживання на безлюдному острові сучасної цивілізованої людини, яка не втрачалти жагу до життя. 3) Спілкування людини з уявним партнером. На відміну від ілюзорного партнера, який є дійсно реальним, але наділений уявним одухотворенням, тут маєтся на увазі, придуманий, існуючий лише в уяві партнер. В якості нього може виступати «друге Я» особистості (як «чорна людина» у відомому вірші С.Єсеніна), з якою зав'язується міжособистісний діалог, або образ іншої людини, герой художнього твору. Сюди ж відноситься і спілкування з духами і богами. 4) Спілкування уявних партнерів — художніх персонажів. Мова тут іде про моделювання відношень спікування засобами мистецтва. Яйцо прийняти до уваги мету спілкування, то можна виділити 4 типи ситуацій: • Мета спілкування знаходиться поза його змістом (спілкування є засобом організації якого-небудь виду предметної діяльності —виробничої, наукової, політичної тощо). • Мета спілкування знаходиться у самому його змісті (спілкування заради спілкування: «Приходь, хочеться поспілкуватися»). • Мета полягає в залученні іншого до свого духовного світу (засобами навчання, виховання, освіти). • Мета полягає в залученні себе до духовного світу партнера. У соціальній психології прийнято розрізняти формальне (анонімне, функціональне) і неформальне (дружне, інтимне) спілкування (див. рис. 8). Ця класифікація в значній мірі умовна, і до того ж неповна: вона охвачує тільки живе міжособистісне спілкування. Проте нею зручно користуватися для вивчення особливостей сценаріїв спілкування у різних ситуаціях повсякденного життя. Анонімне спілкування. В сучасних умовах сфера анонімного спілкування дуже широка, особливо в умовах міста. Це короткотривалий контакт між незнайомими людьми (на вулиці, у міському транспорті). Анонімне спілкування жителів села відрізняється від спілкування жителів міста, що цілком зрозуміло. Було підраховано, що у великих містах людина бачить за день у середньому до 10 тис. облич, серед яких знайомі майже відсутні. Якщо на кожного зустрічного емоційно реагувати, то це було б надзвичайним навантаженням на психіку. Отже анонімність спілкування у цих умовах — це захисний щит від нервових перевантажень. Сценарії анонімного спілкування на вулиці вимагають дотримання ряду правил: триматися у ході руху правого боку, вступати дорогу зустрічним, переходити вулицю на сигнал світлофору тощо. В транспорті вступати місце інвалідам, жінкам, похилим людям. Виникаюча емоційна напруга у перевантаженому пасажирами суспільному транспорті може бути пом'якшена дотриманням сценаріїв поведінки у цій ситуації. Вона передбачає, що не слід дивитися в обличчя людини, що притулилася до тебе, і взагалі робити вигляд, що ти ії не помічаєш. Потрібно зазделегіть готуватися до виходу і узгоджувати це з людьми, що стоять попереду, дати протиснутися мимо себе тим, хто про це просить. Головне в анонімному спілкуванні — доброчинне відношення до людей. В країнах Заходу, особливо в США, незнайомі люди при випадковій зустрічі завжди усміхаються. Усмішка — знак доброзичливості. Ось приклад із статті В. Солоухіна «Очень жаль» в журналі «Наш современник», 1981. — №3. — С. 29. «Посмотрите, почти все у человека предназначено для самого себя: глаза — смотреть, находить, рот — поглощать пищу, все нужно самому себе, кроме улыбки. Улыбка самому себе не нужна. Если бы не зеркала, вы ее никогда даже не увидели. Улыбка предназначена другим людям, чтобы им с вами было хорошо, радостно, легко. Это ужасно, если за десять дней тебе никто не улыбнулся и ты никому не улыбнулся тоже. Душа зябнет». Функціональне спілкування — має місце тоді, коли люди вступають у контакт як виконавці відповідних функцій, пов'язаних з їх соціальними ролями. У цьому випадку відношення між ними визначаються правами, відповідно їх ролям. Насправді, функції, права, обов'язки «прикріплені» не до самої особистості, а до соціальної позиції, яку вона займає. Особистість, що зайняла якесь службове місце, отримує відповідні функції, права і обов'язки, а покинувши посаду — втрачає їх. Таким чином, функціональне спілкування за своєю сутністю не вимагає особистісного емоційного задіяння. Функціональне спілкування — типова форма ділових відношень. її метою є обмін інформацією, узгодженність думок, вирішення якогось питання. Тому в сценаріях функціонального спілкування на першому місці знаходяться інтереси справи, а не особистості співрозмовників. Приятельське (дружнє) спілкування. Це вид неформального спілкування достатньо добре знаючих один одного людей, яких пов'язують якісь загальні справи, захоплення чи просто бажання зберегти минулі зв'язки. Приятельске спілкування може мати різні форми — від просто добрих відношень, до більш тісних, побудованих на спільності духовного світу, глибокої взаємної симпатії. В останньому випадку важко виявити межу між приятельством і дружбою. Якщо в приятельських відношеннях досить часто присутній меркантильний мотив — за принципом «я — тобі, ти — мені» і він відіграє ведучу роль то таке спілкування по суті мало відрізняється від функціонального. Приятельські відносини можуть бути тоді справжніми, чим менше вони спираються на корисні чи престижні міркування і чим більше у них особистісної духовної зацікавленості. Що стосується дружнього спілкування (дружби), то з часів Сократа воно вважалась однією із основних доброчинностей, відображених у взаємній симпатії і духовній спільності двох людей. При цьому вищої моральної оцінки удостоювалась дружба, основою якої є взаємна любов, пошана, відкритість і абсолютна довіра однієї людини до іншої. Згідно філософському енциклопедичному словнику Дідьє Жуліа, невід'ємним атрибутом дружби є спілкування, яке відкриває шлях до реалізації свого «Я» через «ТИ», справжня дружба органічно несе в собі елемент вищої свободи, що наділяє її силою самореалізації, вивільнення внутрішньої свободи. Гегель показав у «Феноменології духу», що самореалізація залежить від визнання людини іншими. За Гегелем, момент такого визнання — суперницька боротьба двох свідомостей, які спочатку замкнуті, кожна у своїй суб'єктивності; «відкритість іншому повинна скоріше витікати із відношення до нього саме як до іншого. Це можливо, за Шеллером, за допомогою симпатії, яка одночасно і зберігає дистанцію, і миттєво схоплює відчуття іншого. Самореалізація відрізняється як від кохання (спрямованість до злиття, а не до розуміння), так і від автоматичної імітації (коли намагаються робити те ж, що інший». Розмірковуючи про дружбу, український мислитель, письменник і філософ Г.Сковорода дружбу вважав «божественной вещью». «Дружба означает взаимное, нескрываемое расположение людей друг к другу. Дружба предполагает взаимное Познание. Она требует времени для своего развития и времени для общения. Дружба является самоцелью, она не используется как средство для чего-нибудь другого. Любовь, дружба, вера дают возможность человеку выйти за пределы своего «Я>>, питают душу человека, наполняют ее творческой енергией,подталкивают на путь действительного счастья» (Сковорода Г. Соч. в 2 т. — М., 1973. —т. 2) Інтимне спілкування. Особиста емоційна зацікавленість одного в одному і глибока душевна єдність є основою цього виду спілкування. Будь-які меркантильні чи престижні мотиви тут не можуть бути причиною, що стимулює спілкування. Якщо вони виникають, то це діє на інтимне спілкування руйнівно. Інтимне спілкування ще менше, ніж приятельське, регламентовано будь-якими формальними правилами поведінки. Проте це не означає, що його сценарії встановлюються незалежно від культурних установок. Загальні норми культури діють і тут. Особливу важливість набувають моральні якості партнерів, вміння їх слухати один одного, розуміти думки і почуття іншого, прощати йому випадкові помилки, долати розбіжності. Одним із основних типів інтимного спілкування є кохання. Кохання (мається на увазі статеве кохання), враховуючи його виключність і неповторність, підпорядковується, так само як і дружба, існуючим в культурі сценаріям. «Я: называю половой любовью (за неимением лучшего названия) исключительную привязанность (как обоюдную, так и одностороннюю) между лицами разного пола, могущими быть между собою в отношении мужа и жены, нисколько не предрешая при этом вопроса о значении физиологической стороны дела» (Соловьев Вл. Смысл любви. Соч. в 2 т. — Т.2. — М., 1988. — С. 511.) Навіть статевий потяг — біологічне підґрунтя, на основі якого зростає квітка кохання, — набуває культурно обумовленої форми. На світанку людської історії, в первісній орді, допускався проміскуїтет — безладні статеві зносини. Поява статевих табу було першим культурним посяганням на сексуальний інстинкт. Воно означало обмеження сексуальних зносин у щойно започаткованих соціальних відносинах, моральних нормах. У багатьох примітивних культурах вводилась заборона на статеві зносини на час важливих колективних справ (перед полюванням) — очевидно, щоб уникнути конфліктів, що виникають в умовах проміскуїтету. Виникнення парної сім'ї ще більш обмежило задоволення сексуальних потреб соціально-культурними рамками. Сучасна цивілізація проникає навіть у саму біологічну природу сексу і дітонародження, запроваджуючи як норму використання презервативів і інших протизаплідних засобів. Статеві табу в первісному суспільстві стали передумовою виникнення вибірковості — першої норми індивідуального кохання як форми людських (а не тваринних) відносин. В античній літературі кохання описується ще як чисто тілесні потяги до іншої особистості. Про духовне спілкування мова майже не йде. Щоправда Платон уже починає розрізняти кохання чуттєве і любов духовну («Ерот Афродіти земний» і «Ерот Афродіти небесний»), ставлячи другу вище першої. Але духовну любов між чоловіком і жінкою він вважав неможливою. В античну пору духовне спілкування існувало тільки між чоловіками (деякі гетери — подібно знаменитої Аспазії, коханки Перікла — це рідкісний виняток). Поєднання тілесного і духовного спілкування могло відбуватися тільки в гомосексуальному коханні, яке було звичайним явищем у Греції і Римі. Уявлення про те, що чуттєве кохання характерне лише людям простим, а духовна любов — благо, доступне лише еліті, міцно затвердилось у культурі елінізму. Новий розвиток ця ідея отримала лише в християнстві, яке проголосило духовну любов Божим даром, всезагальною основою і «істотною сутністю» взаємовідношень між Богом і людиною, між людьми і народами, між людиною і світом. Одночасно духовна любов стала розглядатися в християнстві як вища цінність для усіх людей, а не тільки для обранців. В коханні між чоловіком і жінкою стали вбачати лише частковий прояв любові як вищого блага, дару Божого (і при цьому не найкращий його прояв, бо у ньому присутнє плотське начало, яке оскверняє любов як духовне відношення до Бога, світу і людини). І все ж таке уявлення про статеве кохання віддзеркалило у ньому загальні принципи християнської моральності. У першому посланні апостола Павла до корінф'ян (гл.13) викладений свого роду «канон любові» — система правил, якими повинна керуватися будь-яка любов, у тому числі і статеве кохання: любов довготерпима, милосердна, любов не заздрить, любов не возвеличується; - любов не гордлива; не безчинствує, не шукає свого, не дратує, не мислить зла; - не радіє неправді, а співрадіє істині; все покриває, усьому вірить, на все надіється, усе переносить; - любов ніколи не закінчується. У реальному житті любовні відношення рідко будуються у повній відповідності з цим «каноном». За словами Ларошфуко «істинна любов подібна на привид: усі про неї говорять, але мало хто її бачив». Започатковане Платоном розрізнення кохання чуттєвого і любові духовної стало лише першим кроком до аналізу їх різновидів. Найбільш розгорнута типологія кохання (любові) була запропонована в 1970 р. Дж. Лі і перевірена психологами Клайдом і Сьюзен Хендрік в 1980-1990 pp. У ній виділялось шість «стилів любові» три «первинні» і три «вторинні», утворені поєднанням трьох «первинних». Ці стилі позначені давньогрецькими словами: Ерос — пристрасне захоплення, прагнення до фізичної близькості; - Людус — любовна гра, яка приносить насолоду, але без глибокого почуття, допускає можливість зради; Сторге — спокійне, тепле, надійне кохання — дружба; Прагма — із суміші сторге і людуса, обмірковане, підвласне свідомому контролю кохання за розрахунком; Манія — суміш ероса і людуса, одержимість, неподолана пристрасть, ірраціональна залежність від об'єкта; - Агапе — безкорислива самовідданість, синтез ероса і строге. Різноманіття існуючих у дійсності видів кохання (любові) важко підпорядкувати якому-небудь ідеалу. У всякому разі, історія свідчить, що за дві тисячі років після виникнення християнства практика любовних відношень реально не приблизилась до реалізації християнського ідеалу любові. Більше того, релігійно-аскетичне осудження «тілесних утіх» як гріха і допустимість статевого акту тільки з метою народження дітей з плином часу усе більше було скоріше як виключення, ніж правило. Навіть католицькі прелати і ченці, які обов'язково мали свято дотримуватися целібату (утримання), не дуже старались в цьому, і нерідко цілі монастирі перетворювались у гнізда розпусти. А у світській культурі любовне спілкування включало «тілесні втіхи» у якості одного із своїх найпривабливіших атрибутів. У XVIII ст. в найбільш різкій і цинічній формі виклик церковній статевій моралі кинув маркіз де Сад. Висміюючи духовну любов як «душевне безглуздя», він протиставив їй «чуттєву насолоду», яка повинна бути вільна від будь-яких культурних норм і обмежень. Потрібно, вважав він, звільнитися від постидності, від подружніх і сімейних форм статевого спілкування, повернутися до «природніх», не обмежених ніякими культурними нормами статевих відношень. В Росії релігійне тлумачення кохання суворо критикував М. Бердяев: «Християнські теологи, учителі Церкви, офіційні представники християнства ніколи не могли нічого сказати про кохання, окрім непристойності, і навіть не помічали його» (Бердяев М.А. О рабстве и свободе человека. — Париж, 1939. — С. 173). На думку Л.Сорокіна, релігійно-християнський погляд на кохання був характерним для ідеального типу культури, що існувала у середньовічній Європі, а започаткований з XV ст. розвиток сенсе-тивної культури призвів до акцентування на чуттєвий бік кохання. З кінця XIX ст. протест проти релігійних «оков» кохання відобразився у проголошенні необхідності переоцінки культурних традицій. Марксизм і ніцшеанство, модерністські напрямки у мистецтві і перегляд основ класичної науки, класові битви і феміністичні «повстання проти чоловіків» — усе це з різних боків підривало духовні устої усталеного суспільного порядку. Проблема статевих відносин, кохання стала однією із модних тем. 3.Фрейд висовує ідею про те, що уся людська культура виникає як наслідок сублімації лібідо, тобто переносу сексуальної енергії із статевої сфери у сферу творчої діяльності. В цей час обґрунтовується ідея про те щоб не тільки статевий інстинкт як феномен в цілому винести за межі культури, а й взагалі любов як феномен в цілому винести за межі культури. Намагання звільнити любов від культурних обмежень виявились у так званій «Сексуальній революції» XX ст. Фрейдомарксист Г. Маркузе в книзі «Ерос і цивілізація» (1955) оголосив її «великим запереченням попередньої культури, вивільненням відчуттів від контролю розуму. Дійсно «сексуальна революція» відобразилась в «розкріпаченні сексу», пошуку нових форм сім'ї тощо. Проте до кінця століття виявилось, що хоч норми тендерної поведінки помітно зменшились (статеве кохання стало більш ліберальним, позашлюбні зв'язки — більш поширеними, питання сексу — більш відкритим), побоювання, що це призведе до руйнації ідеалів любові були даремними. Любов не зникла, проте секс не перестав бути чимось, що оскверняє її. Соціологічні дослідження свідчать, що «сексуальна революція» не послабила (а може збільшила) віру в існування «великого», «справжнього» кохання. Але як же виглядає «справжнє», «велике» кохання? Сучасні судження про ідеальне кохання дуже неоднозначні, що характерно для нашого часу. Будь-який ідеал є дещо принципово відмінне від того, що існує у дійсності. «Ідеальне кохання» — це така ж уявна річ, як ідеальний маятник, ідеальний газ, «ідеальна справедливість», «ідеальна краса», «ідеальне суспільство». Проте маючи на увазі уявний ідеал люди можуть діяти, наближаючи своїми зусиллями реальність до цього ідеалу. Це ж відбувається із коханням. Але оскільки ідеал — продукт уяви, то про ідеальне кохання можна говорити всіляко. По-друге, не можна визначити, яке із різноманітних уявлень про ідеальне кохання є істинним: бо істина — це відображення якогось об'єкта дійсності, а якщо незрозуміло, що в дійсності служить предметом відображення, — значить немає об'єктивного критерію оцінки істинності; звідси робимо висновок, що кожен вибирає той ідеал кохання, який йому подобається. Проте Це не значить, що уявлення людей про ідеальне кохання носять довільний характер. Вибір ідеалу кохання, в кінці кінців, зумовлений тим полем вибору, який пропонує особистості культура і який із можливих сценаріїв любовної поведінки вона може вибрати. Різні форми кохання зафарбовані культурою різними фарбами: рожева — сентиментальна любов; безкольорова — кохання-звич-ка, кривава — любовна драма; чорна — демонічна пристрасть; блакитна — гомосексуальне кохання. Кожен вибирає фарбу, яка більше підходить до його натури... В культурному просторі історично формуються і співіснують різні ідеали і сценарії кохання, але у кожному типі культури існують соціальні, моральні, психологічні установки, які створюють ідеали і сценарії більш принадливі, а інші осуджують як недостойні культурної людини. Одночасно деякі загальнолюдські, універсальні цінності і ідеали, орієнтують людей завжди і всюди шукати в коханні вищої людської єдності, відданості, взаємопідтримки. «Канон кохання» апостола Павла не втратив своєї значимості і сьогодні.