14.Методика викладання лексикології і фразеології

Наукові засади навчання лексикології й фразеології складають насамперед такі чинники: лінгвістичні, психологічні, методичні.

Методика навчання лексикології й фразеології – порівняно нова галузь методики навчання української мови. Ознайомлення студентів з окремими лексичними й фразеологічними поняттями традиційно здійснювалося ще з середини ХІХ століття (рекомендації Ф. Буслаєва, І. Срезневського, К. Ушинського та ін.), але визначення мети, змісту і методів навчання лексикологічних і фразеологічних понять і формування у студентів навчально-мовних лексикологічних і фразеологічних умінь та навичок було здійснено протягом останніх тридцяти років. У наш час особлива увага приділяється практичній спрямованості навчання лексики і фразеології.

Як відомо, основною одиницею мовлення є слово. Від розуміння лексичного значення слова залежить глибина засвоєння тексту. Розуміння значення слова пов¢язане із взаємозв¢язком мислення і мовлення.

Слово – складова частина стилю, яка на нього впливає та зумовлюється ним. Стиль ніби панує над окремими словами, визначає доцільність одних і недоцільність інших у певному контексті. Для методики лексикології й фразеології важливе значення має розуміння психологічної структури значення. Відповідно до теорії О. Потебні, слово наділене внутрішньою формою: усяке слово складається з трьох елементів – єдності звуків(зовнішнього знака значення), уявлення (внутрішнього знака значення) і самого значення. Другий елемент наділений гнучкістю, здатністю з¢єднувати старі й нові слова, наповнювати їх новим смислом, створювати образність, він сприймається й усвідомлюється на фоні контексту, у результаті аналізу ситуації спілкування.

Лексика й фразеологія складають комунікативний фонд мови. Слово – середовище функціонування звуків і морфем, виразник граматичних категорій. Доцільне використання слова сприяє реалізації комунікативної мети мовця. Тому цілеспрямоване, систематичне засвоєння знань про слова, вироблення умінь ним користуватися є надзвичайно важливим.

Навчання лексикології й фразеології підпорядковується таким пізнавальним і практичним завданням:

Пізнавальні завдання:

–  формування наукового світосприйняття;

–  засвоєння поняття про слово і фразеологізм;

–  розвиток у студентів семантичного погляду на слово, що є основою формування умінь розрізняти лексичне і граматичне значення, встановлювати семантичні зв¢язки між словами;

–  формування вмінь виділяти функціонально-стилістичні особливості слів і фразеологізмів;

–  виховання любові до рідної мови, прагнення оволодіти словниковим багатством української мови.

Практичні завдання:

–  формування лексикологічних і фразеологічних мовних і мовленнєвих умінь та навичок;

–  збагачення словникового запасу студентів;

–  спрямування роботи з лексикології й фразеології на удосконалення правописних і граматичних умінь і навичок;

–  організація навчання лексикології й фразеології як підґрунтя для роботи з розвитку зв¢язного мовлення;

–  удосконалення лексико-стилістичної нормативності мовлення студентів;

–  попередження лексичних, лексико-стилістичних помилок.

Значення вивчення лексикології й фразеології у ході вивчення української мови за професійним спрямуванням:

–  стимулює постійне збагачення словникового запасу;

–  сприяє формуванню ознак культури мовлення, насамперед точності, чистоти, виразності, багатства, різноманітності, емоційності, образності;

–  є передумовою якісного засвоєння мовних і мовленнєвих понять, зокрема граматичних і стилістичних.

Принципи навчання лексикології та фразеології.

Найважливіші загальномовні–системності, комунікативності. Це – лексико-граматичний (зіставлення лексичного і граматичного значень); системний – (урахування всіх елементів лексичної парадигми);

–  функціональний – (урахування стилістичного розмежування);

–  лексико-синтаксичний – (зіставлення слова і словосполучення);

–  позамовний – (зіставлення слова з відповідними реаліями і поняттями);

–  контекстний – (урахування синтагматичних зв¢язків у контексті).

На заняттях з лексикології і фразеології використовуються загальні лінгводидактичні методи.

До найбільш дієвих прийомів навчання належать такі тренувальні вправи, наприклад:

–  знаходження певної лексичної одиниці в контексті;

–  з¢ясування ролі лексичного явища в аналізованому тексті;

–  добирання прикладів, що ілюструють лексичне явище;

–  групування лексичних явищ за певними ознаками;

–  конструювання мовних одиниць з певним лексичним явищем, уведення лексичної одиниці в контекст;

–  робота зі словником.

Особлива роль серед способів навчання лексикології та фразеології відводиться лексичному та лексико-стилістичному аналізові, що ґрунтується на знаннях, вміннях і навичках, вироблених системою лексичних та лексико-стилістичних вправ.

Лексичний аналіз є важливим компонентом лінгвістичного аналізу. Питання про значення слова найбільш актуальне в структурно-семантичному дослідженні лексики.

Аналіз слова здійснюється в сучасній лінгвістиці у трьох аспектах:

1)сутність значення слова;

2) співвідношення слова і поняття;

3) смислова структура слова.

Вихідними положеннями цього аналізу є:

–  залежність стилістичної своєрідності тексту насамперед від лексики;

–  опосередкування значення слова контекстом;

–  єдність лексичного й граматичного значень;

–  здатність слова утворювати семантичні поля;

–  своєрідність сполучуваності слів у різних функціональних стилях.

Для навчання української мови важливе розуміння тексту як конкретного мовленнєвого твору, і як певної моделі побудови, спільної для групи текстів. Це дає змогу виявити за допомогою аналізу закономірності побудови певної групи текстів й організувати навчання зв¢язного мовлення на основі узагальненого поняття про текст.

Лексико-стилістичний та лексичний аналіз тексту повинен виявити семантику і структуру тексту. Студенти повинні вміти знаходити недоліки в організації тексту – багатослівність, словесні кліше, що дозволяють маніпулювати смислом, невиразні слова, непереконливість авторської позиції тощо.

Слід враховувати, що будь-який метод навчання – це спосіб взаємодії викладача і студентів, спрямований на досягнення певної мети, своєрідне педагогічне співробітництво.

Метод виконує навчальну, розвивальну, виховну, спонукальну (мотиваційну), контрольно-корекційну функції. У методі мовного аналізу реалізується спільне у діяльності викладача і студентів, де викладач і студент – суб¢єкти й виконавці дії. Педагог і студенти мають спільну мету. Викладач виступає в ролі організатора аналізу тексту за допомогою спеціальних запитань, схем, тестів, а роль студента – під керівництвом викладача здійснювати аналіз тексту. Лінгвістичний аналіз може супроводжувати всі етапи навчання: сприймання, осмислення, закріплення, вироблення умінь і навичок, застосування на практиці здобутих знань, перевірки й оцінки знань. Обов¢язковим продовженням цієї роботи повинно стати конструювання власних висловлювань, тобто активна комунікативна діяльність. Лексико-стилістичний аналіз передбачає з¢ясування значення слова в контексті: з¢ясування його системних зв¢язків (наявність інших значень у багатозначному слові, добір синонімів, антонімів), уточнення смислу слів, ужитих у переносному значенні, з¢ясування стилістичного забарвлення слів. У ході проведення такого аналізу мають реалізовуватись такі принципи: вироблення лексико-стилістичної пильності (увага до кожної лексеми в тексті, до її ролі у формуванні стилю), точність у з¢ясуванні, увага до незнайомих слів, виявлення ключових слів, увага до лексичного багатства (синоніми, антоніми). Лексичні шари (терміни, просторіччя, професійні слова, діалектизми), попередження можливих лексичних та стилістичних помилок, вироблення чуття стилю, дару слова, розвиток естетичних почуттів і творчих здібностей студентів.

Лексико-стилістичний аналіз є комбінованим різновидом мовного аналізу, що передбачає два підходи: від лексики до стилістики і навпаки. Він включає такі структурні елементи, як аналіз ситуації, стильових ознак, лексичних одиниць, стилю.

Під час засвоєння лексикології і фразеології здійснюється опанування студентами словникового запасу мови. Хоч цей вид роботи супроводжує навчання на всіх заняттях. Об’єктами словникової роботи є:

–  слова й стійкі словосполучення, незнайомі учням;

–  лексико-семантичні ряди, групи слів, що функціонують у різних контекстах;

–  співвідносні лексичні засоби;

–  словниковий запас студентів.

Зміст словникової роботи

Пояснення значень нових слів Виявлення спільного і відмінного у значенні слів

Установлення системних відношень між словами.

Добір ключових слів для певного висловлювання.

На удосконалення мовлення студентів спрямовані словникові вправи.

З метою закріплення знань та формування умінь і навичок з лексикології й фразеології використовуються лексико-фразеологічні вправи.

Види вправ при вивченні лексикології й фразеології: лексичні, лексико-граматичні, лексико-стилістичні, лексико-орфографічні.

Робота з фразеології допомагає показати студентам самобутність і відкритість рідної мови, розкриває творчі здібності, формує мовну індивідуальність особистості.

Про фразеологізми студенти повинні знати: визначення, ознаки подібності фразеологізмів і слів та словосполучень, лексичне значення фразеологізмів, Синоніми й антоніми серед фразеологізмів, образний характер фразеологізмів, роль фразеологізмів у художніх текстах.

Вивчення фразеології спрямоване на формування таких умінь: відрізняти фразеологізми від не фразеологізмів, визначати фразеологізми в писемному й усному мовленні, знаходити фразеологізми у словниках, використовувати фразеологізми у власному мовленні, аналізувати фразеологізми в текстах.

При вивченні лексикології й фразеології використовують такі засоби навчання: таблиці, плакати, картки, малюнки, магнітофон, кодоскоп, відеотехніка, комп’ютер.

15. Доцільність викладання морфології на синтаксичній основі. Аналіз науково-методичної літератури, сучасних концепцій навчання української мови, чинних програм засвідчує, що під час вивчення морфології реалізуються такі основні завдання, як-от: виробити чітке уявлення про систему морфологічних груп слів, про синтаксичну функцію слів у словосполученні і реченні; ознайомити учнів зі складом частин мови, із поділом їх на самостійні і службові, із виділенням в особливу частину мови вигуків; забезпечити усвідомлення учнями форм словозміни, якою характеризуються частини мови, навчити правильно використовувати ці форми для побудови словосполучень і речень; ознайомити зі словотворенням частин мови. У процесі навчання морфології необхідно сформувати в учнів передусім такі уміння й навички: розпізнавати частини мови, визначати їх постійні й непостійні ознаки, синтаксичну роль, правильно утворювати частини мови відповідно до відомих способів словотвору, стилістично доцільно використовувати в мовленні слова різних частин мови. Об’єктом вивчення морфології, як відомо, є слово як носій ряду граматичних значень, властивих певній частині мови. Відповідно до вияву граматичних значень слово зазнає формальної видозміни, утворюючи усталену мовною практикою систему словоформ. Видозміни слова, що служать для вираження його синтаксичних властивостей (відношень між словами), називають словозміною. А система словоформ, співвідносних з певною системою синтаксичних граматичних значень, називається його парадигмою. Методика вивчення частин мови ґрунтується на специфічних принципах, що усталилися в сучасній лінгводидактиці:– вивчення частин мови у зв’язку з фонетикою, лексикою та іншими розділами; – вивчення частин мови на синтаксичній основі; – вивчення системи відмінювання частин мови і словотвору у зв’язку з орфографією; – вивчення частин мови в поєднанні з розвитком мовлення. У роботах багатьох лінгводидактів стверджується думка про необхідність вивчення морфології на синтаксичній основі. Слушними є міркування В. Мельничайка, М. Пентилюк, М. Плющ, Т. Донченко, які зазначають, що особливості слова пов’язані з його синтаксичними властивостями, тому в курсі морфології необхідно враховувати ці особливості в межах кожної частини мови із застосуванням синтаксичних понять і термінів, що відображають їхні зв’язки з іншими словами. Опрацювання морфології на синтаксичній основі науковці пропонують здійснювати задля:а) диференціації певних морфологічних одиниць – спільнокореневих слів, що належать до різних частин мови (п’ять, п’ятірка; оголосити, оголошення) або різних граматичних форм (червоніючі яблука – червоніючи від сорому), омоформ одного слова (матері) чи різних слів (збудую буду, буду піклуватися), однозвучних слів та сполучень слів (догори – до гори); б) установлення граматичних ознак незмінюваних слів;в) формування уявлення про певний розряд слів, наприклад, про відносні займенники що служать для зв’язку частин складного речення, чи прийменники, які є засобом структурного оформлення словосполучень;г) запобігання ряду помилок (зробити по-новому, по новому шосе);д) пропедевтичного ознайомлення з синтаксичними конструкціями,обов’язковими компонентами яких є морфологічні форми в своїй типовій функції (дієслівні форми на -но, -то у ролі головного члена безособового речення), форма кличного відмінка іменника в ролі звертання;е) ознайомлення з такими поняттями, як дієприкметниковий та дієприслівниковий звороти, їх пунктуаційним оформленням.На думку М. Пентилюк, опрацювання морфології на синтаксичній основі забезпечує виконання ще таких важливих завдань, як-от: ознайомлення учнів зі стилістичним використанням морфологічних одиниць; формування умінь і навичок зв’язного мовлення.Провідними підходами на сучасному етапі шкільної освіти є передусім такі: комунікативно-діяльнісний, функціонально-стилістичний, соціокультурний, компетентнісний. Їхнє впровадження можливе за умови навчання мови на текстовій основі. Саме текст дає змогу репрезентувати різноманітні ознаки мови як системи, забезпечує більш ефективне засвоєння мовних явищ, уможливлює усвідомлення будь-яких відтінків лексичних і граматичних значень слів, словоформ, конструкцій, стилістичних особливостей використання.

18.Дайте оцінку формування мовної особистості студента як важливої проблеми сучасної лінгвоидактики. Схарактеризуйте складники комунікативної компетенції студента-філолога.Лінгводида́ктика — розділ педагогіки, що розробляє теорію освіти, навчання й виховання.

Уже понад століття розвивається лінгводидактика (методика навчання мови) як наука в Україні, хоча термін з'явився в 1969 р. завдяки російському вченому М. Шанському. У нашому трактуванні лінгводидактика — «термін, що вживається на позначення функціональної частини методики, в якій досліджуються закономірності засвоєння мови, розв'язуються питання змісту курсу на основі лінгвістичних досліджень, вивчаються труднощі засвоєння мовного матеріалу та їх причини, визначаються принципи і методи навчання, шляхи і засоби формування комунікативної компетенції

Сформовані компетенції використовуються з необхідності в різних контекстах залежно від умов і потреб мовленнєвої діяльності, до яких належать мовленнєві процеси продукування або сприйняття висловлювань (текстів), пов’язаних із певними темами у специфічних сферах спілкування. Проблема комунікативного підходу до навчання мови не нова..

Приємно констатувати, що українська лінгводидактика активно розвивається, поповнюється новими науковими дослідженнями.

Компетенція майбутнього вчителя-філолога визначається нами як загальна готовність майбутнього фахівця до встановлення зв’язку між професійними знаннями і конкретною ситуацією професійної діяльності, тобто комплекс професійних знань, умінь, навичок майбутнього вчителя-філолога,

необхідних для вирішення професійних завдань діяльності. Комунікативна компетенція – це компетенція, яка характеризує те, наскільки ефективні здатності до спілкування людини з іншими людьми. По суті, це набір вимог до людини, які важливі безпосередньо для процесу спілкування – в цьому суть визначення комунікативної компетенції. Складові комунікативної компетенції досить обширні. Коли розробляється якась система вимог, звичайно в неї включають наступні компоненти: знання особливостей і проблем тих людей, з якими потрібно спілкуватися по ходу роботи;

володіння деякими комунікативними тактиками;

вміння аналізувати жести, міміку та інтонації;

володіння хоча б азами ораторського мистецтва;

володіння комунікативними стратегіями;

вміння гасити конфлікти на самому початку;

володіння певним типом лексики;

вміння розуміти почуття й інтереси іншої людини;

вміння організовувати і вести переговори;

вміння дотримуватися етику та етикет;

деякі акторські здібності;

навички активного слухання;

грамотна писемного мовлення;

розвинена усне мовлення;

впевненість у голосі;

здатність до емпатії;

вміння аргументувати свою точку зору.

Під філологічною компетенцією мається на увазі знання наукової термінології, знання світової історії й культури, країнознавчі знання, знання різних стилістичних прийомів, що використовуються для створення літературних текстів; вміння зіставляти й протиставляти мовні явища, відокремлювати в прочитаному або почутому головні ідеї та опорні поняття, виявляти зв’язок між фактами, подіями, поняттями; знаходити інформацію з історії і культури різних країн, складати план відтворення прочитаного або почутого, конспектувати прочитане або почуте, інтерпретувати прочитане або почуте згідно широкого або вузького контексту. Іншими словами, філологічна компетенція містить такі компоненти: лінгвістичний, загальгуманітарний, естетичний, стратегічний, інформаційний, особистісний, самоосвітній, а також культуру читання й культуру естетичного сприйняття дійсності

На мою думку, багатоступінчаста система вищої освіти найкраще відповідає вимогам компетентнісного підходу в навчанні, тому що спирається на градаційне формування професійно-когнітивних умінь. Система генерації й передачі знань за останні десятиліття ускладнилася, а обсяг існуючих знань і інформації багаторазово зріс. Професійно-когнітивні вміння забезпечують здатність самостійно надалі підвищувати кваліфікацію й залишатися компетнентним працівником.

Таким чином, сутність компетентності майбутнього вчителя-філолога полягає в здатності і готовності до ефективного формування мовної особистості учнів. Компонентами структури компетентності майбутнього вчителя-філолога виступають філологічна, мовна або лінгвістична, комунікативна, лінгводидактична компетенції, емоційно-вольовий компонент та система якостей особистості, уможливлюючих прояв перелічених компетенцій у професійній діяльності.

Професійна компетентність учителя-філолога є важливим компонентом особистості педагога, творчим чинником, здатним пробудити душу учня, вона є і метою, і результатом педагогічного впливу системи освіти на особистість учителя.