37.Дж. Оруелл. Засудження тоталітаризму в романі «1984».

Англійський письменник-антиутопіст середини ХХ століття Джорж Оруел є одним з продовжувачів тієї потужної традиції, заданої Замятін. Тому його роман « 1984 » відповідає канонам написання класичної утопії.

Роман Дж. Оруела (псевдонім Еріка Блера ) « 1984 » - дивовижний роман. Ця антиутопія настільки прозора , що багато з гіпербол, використаних автором для досягнення більшої виразності і яскравості зображуваного їм « нового світу» , і гіперболами - то назвати неможливо життя і побут Океанії ніби списані з реальних подій і явищ недавнього минулого нашої країни.

Досить згадати всюдисущі обличчя Старшого брата - радянські вожді ще недавно точно так само дивилися на свій народ з портретів і постаментів. Оруел писав про сьогодення і можливе майбутнє (роман написаний в 1949 році), і мета автора антиутопії НЕ констатація факту, а погляд у майбутнє, передумови якого зріють в сьогоденні.

Оруел писав свій роман , спираючись на твір Замятіна, тому він багато в чому схожий з замятінского «Ми»: численні міністерства , що нагадують бюро Єдиної Держави, Великий Брат - « послідовник» Благодійника, та ж неможливість залишитися одному, наодинці зі своїми думками. «Центральна проблема роману« 1984 », як, втім , і замятінского « Ми » і роману О. Хакслі « О чудовий новий світе », - людина, і світ , а це « гамлетівське », «раскольниковский» конфлікт особистості та існуючого світопорядку».

У героях Оруела Вінстона Смітт і Джулії ми бачимо Д-503 і I-330 - героїв, повсталих проти суспільства, і тих, хто щиро сподівалися перемогти його.

«... Суспільство загального щастя. Свободи. Рівності. Братства», подано тут з середини, через почуття його одиничного мешканця, що зазнає на собі, своїй приватній долі закони суспільства «ідеальної несвободи».

Але Оруел, на відміну від Замятіна, посилює вимоги до людини. Ті самі, дотримуючись яких людина повинна бути щасливою. Він створив товариство, в якому людині заборонено абсолютно все, крім підпорядкування партії. Партія перетворюється на « останню інстанцію правди». Якщо партія каже, що 2+2=5, то кожен повинен щиро вірити, що так воно і є. Крім того, в Океанії існує абсолютно абсурдна теорія, втілюючи яку партія прирівнює себе до Бога, що колись існував, але давно забороненого нею ж. «... Адже звернути «рабство в «свободу», що не пом'якшуючи його ні на йоту, а «війну» в «світ», не припиняючи її вести, - не менше диво, ніж перетворити воду на вино. А зробити минуле тим, що не було, ніж щохвилини займаються різноманітні «міністерства правди», - під силу, як вважав, наприклад, Данте, одному Богу».

При такій ситуації цілком законна перемога суспільства над героєм, причому, не фізично усунувши його, а змусивши його мислити подібно мільйонам інших людей. І хоч Оруел і залишив місце в Океанії порівняно вільній категорії людей - пролам, він все одно не бачить в них порятунку.

І знову суспільство перемагає особистість, і не залишає надії на те, що все зміниться в кращу сторону. А суспільством раніше управляють фанатики, переконані в тому, що всі їхні справи дійсно роблять людину щасливою.