9. Феномен масової літератури. Ідеологічний характер і жанрові різновиди масової літератури.

Масова література(або тривіальна) — один з двох потоків сучасного літературного процесу (іншим є елітарна література).

Масова література — розважальна й дидактична белетристика, яка друкується великими накладами і є складовою «індустрії культури». Використовуючи стереотипи масової свідомості й популістську стратегію завоювання публіки, а також примітизувати художні відкриття «високої» літератури, такі твори передбачають спрощене, комфортне читання. Їхні типові ознаки — пригодницький або звульгаризований романтичний сюжет, який має зовнішню напружену динаміку і часто щасливий фінал —«хеппіенд». До масової літератури належать бульварні, лубочні, любовні, детективні, кримінальні романи (бойовики), жанри коміксу, трилеру, фантастичні романи,фентезі.

Поетика масової літератури передбачлива, оскільки автори орієнтують на смаки публіки, використовуючи усталені сюжетні схеми, які повторюються,  кліше. Від твору до твору в рамках одного жанру можуть змінюватися зовнішність, характер персонажів, їхня кількість, функції, час, місце дії, елементи сюжету та їхня послідовність.

Персонажі таких творів, як правило, сильні та сміливі люди, досвідчені детективи, які протистоять небезпеці, чи навіть закохані. Варто підкреслити відсутність психологічних характеристик, схематизм персонажів.

сновні її характеристики:

• комерційний характер, що має розрахунок на масове споживання;

• швидкодоступність;

• цікавість;

• зрозумілість;

• власний набір жанрів;

• змішування дискурсів;

• зосередженість уваги на структурі та композиції тексту;

• динамічний сюжет;

• ескейпізм (відволікає від дійсності та розважає);

• стереотипність, використання стильових кліше;

• оживлення стереотипів за допомогою художніх прийомів;

• подвійне кодування (одночасне звернення до мас та мислячої меншості);

• стилізація;

• увага зосереджена не на естетичних проблемах, а на зображенні людських стосунків.

Масова література має притаманні їй жанрово-тематичні різновиди: визначена сюжетна схема, загальна тематика, стандартний набір персонажів, готові ідеї, емоції, настрій, які разом створюють "звичні естетичні шаблони".

10. Література «втраченого покоління». Представники, проблематика, типологія героя.

Втрачене покоління (або Втрачена генерація) - (фр. Génération perdue, англ. LostGeneration) — літературна течія, яка існувала в період між двома війнами –Першою та Другою світовою. Ця течія об'єднала таких письменників, як Джеймс Джойс, Ернест Хемінгуей, Джон Дос Пассос, Томас Еліот, Френсіс Скотт Фіцджеральд,Річард Олдінгтон. Втрачене покоління — це молоді люди, що покликані на фронт у віці 18 років, часто ще не закінчивши школу, рано почали вбивати. Після війни такі люди часто не могли адаптуватися до мирного життя, багато хто покінчив з собою, деякі божеволіли.

Вислів «втрачене покоління» став популярним з легкої руки Гертруди Стайн. Визначаючи літературну течію, яка існувала в період між двома війнами – Першою та Другою світовою, Стайн сказала відомі слова: «Усі ви – втрачене покоління», звертаючись до молодих американських письменників-експатріотів, яким (як і їй самій) творення модерної американської літератури видавалося можливим лише в Парижі.

Вислів «втрачене покоління» став всесвітньовідомим завдяки Ернесту Хемінгуею, який використав слова Стайн як епіграф до роману «І сонце сходить» (друга назва «Фієста»).Після публікації роману Хемінґвея «Фієста» вислів «утрачене покоління» став використовуватися і для позначення певного соціально-психологічного феномена. «Втраченим» називали покоління людей, які пройшли крізь випробування світової війни і втратили не лише здоров’я, а й віру в життя та майбутнє. Біль і душевне сум’яття цих людей передавали у своїх творах письменники, які на власні очі бачили пекло війни.

Проблематика, яка займає "загублених", тяжіє до початкових міфологічним опозиціям людського мислення: війна і мир, життя і смерть, любов і смерть. Симптоматично, що смерть (і війна як її синонім) неодмінно виступає одним з елементів цих протиставлень. Симптоматично й те, що ці питання вирішуються "втраченими" аж ніяк не в міфопоетичному і не в абстрактно-філософському плані, а гранично конкретно і більшою чи меншою мірою соціально виразно.

Прозі "втраченого покоління" властива безпомилково впізнавана поетика. Це лірична проза, де факти дійсності пропущені через призму сприйняття розгубленого героя, дуже близького автору. Не випадково, улюблена форма "загублених" - розповідь від першої особи, що припускає натомість епічно грунтовного опису подій схвильований, емоційний відгук на них.

Всі герої "військових" творів відчувають, що їх обдурили, а потім зрадили. Лейтенант італійської армії американець Фредерік Генрі ("Прощай, зброє!" Е. Хемінгуея) прямо говорить, що більше не вірить тріскучих фразах про "славі", "священному борг" і "велич нації". Всі герої письменників "втраченого покоління" втрачають віру в суспільство, яке принесло своїх дітей в жертву "торгашеським розрахунками", і демонстративно поривають з ним. Укладає "сепаратний мир" (тобто дезертирує з армії) лейтенант Генрі, з головою занурюються в випивки, гульні та інтимні переживання Джейкоб Барнс ("І сходить сонце" Хемінгуея), Джей Гетсбі ("Великий Гетсбі" Фітцджеральда) і "всі сумні молоді люди "Фітцджеральда, Хемінгуея та інших прозаїків" втраченого покоління ".

У чому ж бачать сенс буття вижили на війні герої їхніх творів? У самій життя як вона є, в житті кожної окремої людини, і, перш за все - в любові. Саме любов займає чільне місце в системі їх цінностей. Любов, що розуміється як досконалий, гармонійний союз з жінкою - це і творчість, і товариство (людське тепло поруч), і природне початок. Це сконцентрована радість буття, свого роду квінтесенція всього, що є стоїть в житті, квінтесенція самого життя. Крім того, любов - саме індивідуальне, найособистіше, єдино тобі належить переживання, що для "загублених" вельми важливо. По суті, домінуюча ідея їх творів - ідея безроздільного панування приватного світу.

Всі герої "загублених" будують свій, альтернативний світ, де не повинно бути місця "торгашеським розрахунками", політичним амбіціям, війнам і смертям, всьому тому безумству, яке діється навколо. "Я не створений, щоб воювати. Я створений, щоб їсти, пити і спати з Кетрін", - говорить Фредерік Генрі. Це кредо всіх "загублених". Вони, однак, самі відчувають неміцність і вразливість своєї позиції. Неможливо абсолютно відгородитися від великого ворожого світу: він раз у раз вторгається в їхнє життя. Не випадково любов у творах письменників "втраченого покоління" спаяна зі смертю: вона майже завжди присікається смертю. Помирає Кетрін, кохана Фредеріка Генрі ("Прощай, зброє!"), Випадкова загибель незнайомої жінки спричиняє смерть Джея Гетсбі ("Великий Гетсбі") і т.д.

Не тільки загибель героя на передовій, але й смерть Кетрін від пологів, і загибель жінки під колесами автомобіля в "Великому Гетсбі", і смерть самого Джея Гетсбі, на перший погляд, не мають ніякого відношення до війни, виявляються пов'язаними з нею міцно. Ці передчасні і безглузді смерті виступають в романах "загублених" свого роду художнім вираженням думки про нерозумність і жорстокості світу, про неможливість піти від нього, про недовговічність щастя. А ця думка, в свою чергу, є прямим наслідком військового досвіду авторів, їх душевного надлому, їх травмованості. Смерть для них - синонім війни, і обидві вони - і війна і смерть - виступають в їхніх творах якоїсь апокаліпсичної метафорою сучасного світу. Світ творів молодих письменників двадцятих років - це світ, відрізаний Першої світової від минулого, що змінився, похмурий, приречений.