46.Роман е.Хемінгуея «Прощавай, зброє!» як твір «втраченого покоління».

Що вийшов в 1929 році роман Ернеста Хемінгуея «Прощавай, зброє!" Зачепив відразу кілька головних проблем, що хвилювали європейське суспільство в першій третині XX століття. Основною темою твору і двигуном сюжетного дії стала Перша світова війна. Розгортається на її фоні любовна історія між лейтенантом санітарного загону, Фредеріком Генрі і медсестрою Кетрін Барклі - друга, велика тема роману. Непривабливі військові будні і щирі людські почуття забезпечили автору вихід на класичну художню проблематику - усвідомлення людиною свого місця в світі і визначення важливих буттєвих констант «війни» і «світу», «життя» і «смерті», «віри» і «невіри».

Роман «Прощавай, зброє!» Багато в чому - автобіографічний. Ернест Хемінгуей, як і його головний герой, служив на італійському фронті, був поранений, лежав у міланському госпіталі і пережив роман з медсестрою. У «Передмові» до видання 1948-го автор говорить про те, що брав участь у багатьох війнах, і це зробило з нього «упередженого в цьому питанні» людини.

Так як пише про війну Хемінгуей - не пише ніхто. Короткими, мов обрубаними фразами, американський письменник передає основні події, дії, вчинки, почуття і думки героїв. Війна Хемінгуея проста і безжальна, як і його критика цього безглуздого процесу. У ній є місце подвигу, але дурості в ній, мабуть, ще більше. Більшість героїв роману «Прощавай, зброє!» Ненавидять війну. Вони б і раді з нею покінчити, але не можуть. Тих, хто йде з поля бою, чекає або розстріл, або сімейний ганьба. Італійський уряд надходить хитро: сім'я зганьбить солдата позбавляється виборчих прав, суспільної поваги і державного захисту. Будь-хто може прийти до неї в будинок і зробити з її членами все, що захоче. Ніхто з бійців не бажає такої страшної долі для своїх рідних, тому й воює, в таємниці сподіваючись на загострення хронічних хвороб, отримання невеликих поранень або кінець війни.

Головний герой - офіцер за посадою та розумна людина за вдачею - розуміє і тих, і інших. Чому він, американець, опиняється в гущавині європейської війни, здається, не знає навіть він сам. Живучи в Італії, він вирішує, що краще йому встати на сторону людей, до яких він звик, ніж повертатися на батьківщину і займатися нічого не значущими діями в підготовчому військовому таборі. На реальному фронті він має справжнє діло і відчуває себе більш живим. Тут у нього - друзі, дівчинки, робота. Але все змінюється, коли в життя Генрі входить Кетрін. Як тільки у героя з'являється те, заради чого варто жити по-справжньому, він безсоромно залишає поле бою, щоб займатися єдиним, що його цікавить - їсти, пити, спати з коханою жінкою.

Багато в чому на рішення Генрі позбутися зброї впливає і його рана, отримана в звичайному бліндажі за поїданням сиру, і наступні за нею події. Підлеглі, що переносять пораненого лейтенанта в госпіталь, постійно роняют його, лякаючись пострілів; в машині, на якій Генрі вивозять з поля бою, на нього капає кров померлого солдата - все це виглядає і безглуздо, і страшно, одночасно. Верхи фарсу стають міркування друга головного героя, хірурга Рінальді, про те, яку медаль дадуть пораненому - бронзову або срібну, як проявившему особлива мужність. Те, що медаль дадуть, - ніхто не сумнівається, так як поточна військова операція завершується успіхом. Якби італійська армія програла, нагород не дали б навіть тим, хто загинув.

Художня проблематика роману, пов'язана з любовною темою, позбавлена ​​особливої ​​конфліктності. Ніхто і ніщо не заважає Генрі і Кетрін насолоджуватися товариством один одного. Єдине, що незмінно ставить героїв у глухий кут - це життя і її природні обставини, які вони все ж легко долають. Почуття Кетрін до Генрі носять жертовний характер. Дівчині від чоловіка потрібна тільки любов і вірність - все інше її не цікавить. Кетрін легко мириться з положенням коханки, жінки, що чекає дитину поза шлюбом, дружини дезертира і т.д., і т.п. Вона готова робити все, щоб Генрі був щасливий. Вона сама настільки щаслива з ним, що їй не потрібен навколишній світ. І Генрі її в цьому повністю підтримує. Люблячі нудьгують в товаристві інших людей, знаходячи життєву цілісність тільки наодинці один з одним (вони так добре відчувають один одного, що навіть прокидаються і засинають разом).

Коли Кетрін вмирає від важких пологів, роман закінчується. Хемінгуей просто і лаконічно описує останню сцену прощання Генрі з Кетрін, що нагадує герою «статую». Перед смертю дівчина залишається вірна собі: вона не хоче, щоб до неї звали ні доктора, щоб полегшити тілесну біль, ні священика, щоб полегшити біль духовну, все, чого вона хоче - це Генрі.

Питання переходу з цього світу в інший в «Прощай, зброю!» Описується, як процес природний, що не викликає страху: поранений Генрі бачить себе виходять з тіла, Кетрін не боїться вмирати - вона просто не хоче цього робити. Не особливо релігійні герої, проте, на перевірку виявляються людьми віруючими: Кетрін дарує своєму коханому образок святого Антонія, щоб той захищав його в бою; Генрі - єдиний з усіх офіцерів з повагою ставиться до полковому священику. Ось тільки щоб повірити по-справжньому нікому з них не вистачає часу, а може не вистачить і ніколи - як 94-річному графу Греффі, який все життя марно прочекав приходу цього почуття.