36.Рухи опору в слов'янських країнах в роки Другої світової війни.

Рух Опору, национально - визвольний, антифашистський рух під час другої світової війни 1939—45 проти німецьких, італійських і японських окупантів і місцевих реакційних елементів, що співробітничали з ними. У Д. С. брали участь робітники і селяни, патріотично налагоджені міська дрібна і частково середня буржуазія, інтелігенція і частина духівництва. У країнах Азії в боротьбу проти японських колонізаторів включилися в тій чи іншій мірі і деякі групи поміщиків. Майже всіх окупованих фашистами країнах і в Д. С. були дві основні течії: 1) демократичне, кероване робочим класом на чолі з комуністичними партіями і висуваюча вимога не лише національного, але і соціального звільнення; 2) праве, консервативне, кероване буржуазними елементами, обмежуюче свої завдання відновленням влади національної буржуазії і порядків, що існували до окупації. Комуністи співробітничали з тими правими елементами в рядах Д. С., які були готові вести активну боротьбу проти окупантів, У ряді країн (Франція, Італія, Чехословакія, Бельгія, Данія, Норвегія і ін.) між демократичними і правим течіями в ході Д. С. встановлювалася співпраця проти загального ворога. У деяких країнах (Югославія, Албанія, Польща, Греція і ін.) що знаходилися в еміграції буржуазні уряди за підтримки правлячих кругів Великобританії і США створювали на окупованих державами фашистського блоку територіях своїх країн власні організації, які, формально виступаючи за звільнення від йому.(німецький)-фашистськой окупації, на ділі вели в першу чергу боротьбу проти компартій і ін. демократичних організацій, що брали участь в Д. С. Будучи в кожній окремій країні глибоко національним по своєму характеру, Д. С. в те ж час був інтернаціональним рухом, оскільки мало загальну для всіх народів, що борються, мету — розгром сил фашизму, звільнення від загарбників територій окупованих країн. Інтернаціоналізм Д. С. виявлявся у взаємодії і взаємодопомозі національних Д. С. і в широкій участі антифашистів різних країн в національному Д. С. Во багатьох країнах Європи в Д. С. билися радянські люди, що бігли з фашистських концтаборів. Багато радянських патріотів були керівниками антифашистських груп, командирами партизанських загонів. У Д. С. боротьба проти фашизму, за національне звільнення тісно перепліталася, як правило, з боротьбою за демократичні перетворення і соціальні вимоги трудящих, а в колоніальних і залежних країнах — і з боротьбою проти імперіалістичного і колоніального гніту. У ряді країн вході Д. С. розвернулися народно-демокрітічеськие революції . В деяких країнах народні революції, що почалися в період Д. С., успішно завершилися вже після закінчення 2-ої світової війни.

Д. С. відрізнялося різноманіттям форм боротьби проти окупантів. Найбільш поширеними формами були: антифашистська пропаганда і агітація, видання і поширення підпільної літератури, страйки, диверсії і саботаж на підприємствах, що випускали продукцію для окупантів, і на транспорті, озброєні нападу з метою знищення зрадників і представників окупаційної адміністрації, збір розвідувальних відомостей для армій антифашистської коаліції, партизанська війна. Вищою формою Д. С. було всенародне озброєне повстання, в якому провідна роль належала робочому класу.

  В деяких країнах (Югославія, Польща, Чехословакія, Франція, Бельгія, Італія, Греція, Албанія, В'єтнам, Малайя, Філіппіни) Д. С. переросло в національно- визвольну війну проти фашистських загарбників. У Югославії і Албанії національно-визвольна війна проти окупантів злилася з громадянською війною проти внутрішньої реакції, що виступала проти визвольної боротьби своїх народів. У таких країнах, як Нідерланди, Данія, Норвегія, головними формами Д. С. були страйковий рух і антифашистські демонстрації. У Германії головними формами Д. С. були ретельно законспірована діяльність підпільних антифашистських груп по залученню робітників до боротьби проти фашизму, поширення агітаційних матеріалів серед населення і в армії, надання допомоги викраденим до Німеччини іноземним робітником і військовополоненим і тому подібне

  Перший період Д. С. (початок війни — червень 1941) був періодом накопичення сил, організаційної і пропагандистської підготовки масової боротьби, створення і зміцнення при керівній участі компартій нелегальних антифашистських організацій. У Польщі в вересні — жовтні 1939 в боротьбі проти йому.(німецький)-фашистських окупаційних військ брали участь невеликі партизанські загони, створені солдатами, що уникнули полону, і місцевим населенням. Основним ядром перших партизанських груп були робітники, а їх авангардом виступали польські комуністи, які, не дивлячись на розпуск Комуністичної партії Польщі (КПП) (1938), продовжували вести революційну роботу. Протягом осені 1939 — літа 1940 Д. С. охопило значну частину Силезії. З 1940 стихійно проводився саботаж на підприємствах і ж.-д.(железнодорожний) транспорті. Польські селяни саботували продовольчі постачання, відмовлялися платити багаточисельні податки. У боротьбу втягувалася прогресивна польська інтелігенція. У Чехословакії в початковий період йому.(німецький)-фашистськой окупації важливою формою боротьби були політичні маніфестації, бойкот фашистського друку, мало місце і страйковий рух (всього у 1939 було 25 страйків на 31 заводі). По заклику підпільного ЦК Комуністичної партії Чехословакії (КПЧ) чеські і словацькі патріоти приступили до створення груп, що почали проводити восени 1939 актів саботажу і диверсій на заводах, транспорті і так далі В Югославії перші партизанські загони, що виникли головним чином за ініціативою комуністів відразу після окупації країни (квітень 1941), складалися з невеликих груп патріотично налагоджених солдатів і офіцерів, які не склали зброї, а пішли в гори, щоб продовжувати боротьбу. У Франції першими учасниками Д. С. були робітники Паризького району, департаментів Нір і Па-де-кале, а також інших промислових центрів. Одним з перших крупних організованих комуністами виступів проти окупантів була багатотисячна демонстрація студентів і робочої молоді в Парижі 11 листопада 1940, в річницю закінчення 1-ої світової війни 1914—18. У травні 1941 стався потужний страйк, що охопив понад 100 тис. гірників департаментів Нір і Па-де-кале. По заклику Французької комуністичної партії (ФКП) тисячі представників французької інтелігенції вступили разом з робочим класом в боротьбу за звільнення Франції. У травні 1941 за ініціативою ФКП було створено масове патріотичне об'єднання — Національний фронт, що згуртував французьких патріотів різних соціальних шарів і різних політичних поглядів, Зародок військової організації — «Спеціальна організація» була створена комуністами в кінці 1940; у 1941 вона увійшла до організації «Франтірери і партизани» (ФТП). На боротьбу проти загарбників піднімалися і пароди інших європейських держав — Албанії (окупованою італійською армією в квітні 1939), Бельгії і Нідерландів (окупованих німецько-фашистською армією в травні 1940), Греції (окупованою в квітні — початку червня 1941) і ін. Великого розмаху в цей період досягла визвольна боротьба китайського народу, що почалася до 2-ої світової війни, проти японських імперіалістів. В ході боротьби зростали сили керованих компартією 8-ої і Нової 4-ої армій і партизанських загонів в тилу у японців. 20 серпня — 5 грудня 1940 частин 8-ої армії провели в Північному Китаї настання на японській позиції. У звільнених районах проводилися демократичні перетворення, обиралися демократичні органи влади, керовані комуністами.

  Другий період Д. С. (іюнь1941 — листопад 1942) характеризується його посиленням в країнах Європи і Азії у зв'язку з початком Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—45 . Під впливом мужньої боротьби і перших перемог Червоної Армії над німецько-фашистськими військами, особливо історичної битви під Москвою, Д. С. майже у всіх країнах Європи стало набувати характеру загальнонаціонального руху. Визвольну боротьбу народів очолили масові патріотичні організації — Національні фронти в Польщі і Франції, Антифашистське віче народного звільнення в Югославії, Національно-визвольні фронти в Греції і Албанії, Фронт незалежності в Бельгії, Вітчизняний фронт в Болгарії. У Югославії 27 червня 1941 компартією був сформований Головний штаб народно-визвольних партизанських загонів (з вересня 1941 — Верховний штаб народно-визвольних партизанських загонів Югославії). 7 липня 1941 під керівництвом Комуністичній партії Югославії (КПЮ) почалося озброєне повстання в Сербії, 13 липня — в Чорногорії, в кінці липня озброєна боротьба почалася в Словенії, в Боснії і Герцеговині. До кінці 1941 в країні діяло 44 партизанських загону, 14 окремих батальйонів і 1 пролетарська бригада (всього до 80 тис. чіл.). До кінця 1942 патріоти звільнили всю територію Югославії.26—27 листопада 1942 було утвореноАнтифашистське віче народного звільнення Югославії (АВНОЮ), яке вибрало Виконавський комітет; у нього увійшли поряд з комуністами представники всіх антифашистських груп. У Польщі важливу роль в подальшому розгортанні визвольної боротьби зіграла створена в січні 1942 Польська робоча партія (ППР), що виступила організатором і керівником партизанських загонів, які об'єдналися в Гвардію Людову . За прикладом Гвардії на дорогу озброєної боротьби Людової ставали багато загонів «Батальйонів хлопських» і Армії Крайової, створених емігрантським урядом Польщі, по суті, не для боротьби з окупантами, а для зриву цієї боротьби і захвату влади в країні у момент її звільнення. У Чехословакії перші партизанські групи були створені влітку 1942. У Болгарії по ініціативі компартії в 1942 в підпіллі був створений Вітчизняний фронт, що об'єднав на чолі з комуністами всі антифашистські сили і що почав широку партизанську антифашистську війну. Для керівництва озброєною боротьбою проти фашизму була створена Центральна військова комісія, перетворена навесні 1943 в Головний штаб народно-визвольної партизанської армії. Поширювалася партизанська боротьба албанського народу на чолі із створеною в листопаді 1941 компартією (КПА).