44.Соціально-економічний та політичний розвиток Італії (1918-1945 рр.).

Італія завершила Першу світову війну на боці переможців і розширила свою територію за рахунок Південного Тіролю, однак наслідки мирних конференцій викликали в італійців розчарування і, навіть, образу. В умовах несприятливої економічної ситуації та неспороможності політичних сил у парламенті домовитися, активізувалися союзи фронтовиків та інвалідів війни. Це створило підґрунтя для приходу до влади фашистів на чолі з Беніто Муссоліні. У 1919 італійці під проводом Габріеле д'Аннунціо здійснили напад на місто Рієку, яке вони називали Фіуме. В тому ж році почали формуватися перші «бойові союзи» (fasci de combattimento). Уряди, які змінювалися дуже швидко, не могли впоратися з кризою та інфляцією, у 1920 році розпочалися страйки в Міланіпід проводом соціалістів. Налякане можливістю революції на зразок російської італійське суспільство підтримало фашистів, які вдалися в боротьбі з соціалістами до терору. В 1921 році була заснована Національна фашистська партія, у 1922 відбувся фашистський похід на Рим. Король Віктор Емануїл III відмовився оголосити надзвичайне положення і «чорні сорочки» Муссоліні захопили столицю. Муссоліні отримав диктаторську владу. У 1924 році фашисти перемогли на виборах, опозиція відійшла «на Авентин». У 1925-26 роках фашисти консолідували владу в свої руках під приводами боротьби проти «антифашистської змови», «вільних каменярів» та емігрантів. Опозиційні партії були розпущені, у листопаді 1926 було заборонено створювати нові партії.

Трудова хартія 1927 року проголосила приватний сектор економіки найбільш ефективним, чим підтримала промисловців, водночас для подолання класової боротьби була створена синдикато-корпоративна система, основою якої стали корпорації, куди входили призначені урядом представники робітничих синдикатів (профспілок) та підприємців. Корпорації були покликані планувати виробництво в державних інтересах.

Латеранські угоди 1929 урегулювали відносини італійської держави з католицькою церквою. Ватикан отримав статус незалежної держави.

В основі фашистської пропаганди лежали ідеї відновлення величі Стародавнього Риму. Адріатичне море було проголошене «нашим морем». У 1935 Італія захопила Ефіопію. У 1937 разом із Німеччиною італійці підтримали генерала Франциско Франко в іспанській громадянській війні. Почалося зближення фашистської Італії з Третім Рейхом, і, як наслідок, в Італії поширився рух за «етнічну чистоту». У квітні 1939 Італія окупувала Албанію.  В економіці країни, проте, корпорації не виконали покладених на них завдань. Так само провалилися проголошені Б. Муссоліні численні «битви»: «битва за урожай», «битва за народжуваність» і навіть «битви» проти... горобців, мишей і кімнатних мух. Напередодні війни Італія так і не могла сама забезпечувати себе сировиною та продовольством, що постійно обіцяв режим.

45.Головні риси соціально-економічного розвитку та суспільно-політичного устрою Османської імперії в період Нового часу.

Тур реформ, пов'язаний з іменами султанів Селіма III (1789–1807) і Махмуда II (1808–1839), по суті і духу вельми значно відрізнявся від першого, особливо при Махмуді II

Правда, і на цей раз було дещо зроблено для регенерації занепалої тімарної системи і підняття боєздатності воїнів-сіпахів. Але тепер головним було вже не це. Головним стало виразне прагнення реформаторів покінчити з військово-ленною системою як такою і тим більше з таким потворним проявом її, як корпус яничар.

Основний наголос в ході реформ був зроблений на створення нової, реформованої по європейському зразку армії, включаючи артилерію, флот, інженерні війська. Як фахівці-консультанти були запрошені офіцери і викладачі з низки європейських країн. У міру створення і зміцнення цих нових армійських формувань султани позбавлялися від старих: в 1826 р. було жорстоко пригнічено повстання незадоволених реформами яничар і спеціальним указом Махмуда II яничарський корпус був ліквідований. Разом з ним з політичної арени був видалений впливовий і граючий реакційну роль суфійский орден Бекташи. В 30-х роках XIX в. у декілька етапів була скасована і тімарна система; місце сіпахі зайняла нова регулярна армія. Було поставлено навіть вельми радикально для турецької традиції питання про можливе включення в цю армію турецьких підданих з числа немусульманських етнічних груп.

Другий тур реформ і особливо діяльність Махмуда II не обмежилися тільки радикальними змінами у військово-адміністративній системі і організації війська, хоча це було найважливішим для країни. Були внесені зміни і в систему адміністрації (створені деякі нові міністерства і відомства по європейському зразку), і в порядок оподаткування, включаючи форму стягування податків, проблему відкупів, і в сферу культури (пошта, газети, лікарні, учбові заклади і т. п.). Словом, реформи початку XIX в. слід розцінювати як рішучий крок Туреччини у бік європеїзації її внутрішньої структури. Ці реформи заклали основу для нової, ще більш радикальної в історії країни третьої серії реформ – для Танзімату (40–70 роки XIX ст.), про що мова йтиме пізніше.

Другий тур реформ і вся плідна в цьому значенні діяльність султана Махмуда II, час від часу відкрито кидаючого виклик віджилим традиціям вчорашнього дня (так, наприклад, під час однієї з своїх поїздок по країні султан демонстративно особисто оплачував всі пов'язані з цією поїздкою витрати – факт неймовірний і незвиклий для його підданих), багато в чому сприяли виживанню Туреччини як держави. Але не як імперії: Імперія Османа вже була приречена.

Розпад імперії почався ще в XVIII ст., коли в результаті ряду воєн з Австрією, а потім з Росією і Іраном Туреччина втратила деякі окраїнні території (частина Боснії, Тебріз, Азов і Запоріжжя), а також вимушена погодитися на відмову від політичного контролю в деяких інших (Грузія, Молдова, Валахія). До кінця XVIII ст. місцеві династії країн Магрібу, Єгипту, Аравії, Іраку теж вже вельми слабо контролювалися турецьким урядом. Єгипетська експедиція Наполеона на рубежі XVIII–XIX ст. була ще одним ударом по престижу імперії Османа, а повстання ваххабітів, що послідувало потім, остаточно відірвало від Туреччини Аравію, яка незабаром опинилася в руках могутнього Мухаммеда-Алі Єгипетського.

Правда, реформи і політичне лавірування дозволили султанам при підтримці ряду європейських держав зберегти контроль над Єгиптом і деякими іншими арабськими країнами, але з початку 20-х років XIX ст. почалися повстання на Балканах, в ході яких добилася незалежності Греція, значної автономії – Сербія. Османська імперія танула, як шагренева шкіра. Наступала епоха стала періодом самостійного існування більшості включених в її склад країн.