67. Семестрово-залікова система навчання.

Семестрово-залікова система навчання прийшла до середньої школи з вищої, враховуючи особливості шкільного віку, набула доцільних перетворень і існує в кількох модифікаціях. В одній із них навчальний рік складається з шести шеститижневих семестрів. Після кожного з них – канікули різної тривалості: від кількох діб після першого семестру до місяця в січні-лютом. Під час таких тривалих канікул у школі працюють творчі об’єднання, гуртки, театри, клуби, проводяться олімпіади, індивідуальна робота з обдарованими дітьми та з тими, хто потребує персональної допомоги. Практикується також стажування старшокласників у вищих навчальних закладах, де вони працюють в лабораторіях під керівництвом наукових співробітників.

Викладання навчальних предметів ведеться на засадах модульного навчання. Розподіл на навчальні модулі відбувається з урахуванням кількості навчальних годин та характеру самої дисципліни. Зразу ж після завершення курсу (а не в червні) діти складають іспит. Таким чином зменшується навантаження весняно-літнього періоду навчання, та кількість предметів, що вивчаються одночасно.

Ще однією суттєвою складовою семестрово-залікової системи навчання є підсилення індивідуального контролю, що відбувається шляхом проведення індивідуальних тематичних заліків. Це організовує не лише дітей, а й ставить вчителів перед необхідністю напрацювання певного методичного забезпечення, а саме: на початку теми (а не перед іспитом) учні отримують питання до заліку та критерії оцінювання відповідей. Внаслідок цього вони заздалегідь знають, за що можна отримати бажану оцінку, а вчитель допоможе їм це зробити.

Дуже важливим в семестрово-заліковій системі є реальна можливість професійного зростання вчителя, напрацювання ним методичного забезпечення навчально-виховного процесу та підвищення якості виховної роботи з дітьми.

68. Теорія виховання як складова педагогічної науки.

Теорія виховання – це складова педагогічної науки.

Виховання – це взаємодія вихователя та вихованця з метою формування особистості для самореалізації в основних сферах життєдіяльності шляхом поповнення нестатків.

Об’єктом теорії виховання є процес виховання. Предметом є формування ціннісних відносин.

Характерною рисою виховання як складової педагогічної науки є поєднання виховання з навчанням, що виступає як діалектична єдність зовнішнього з внутрішнім.

Філософською основою теорії виховання є етичне вчення, що визначає норми моралі та шляхи їх дотримання в суспільстві, психологічною – вчення про вікові, типологічні та індивідуальні особливості дітей, враховуючи які можна досягти бажаних результатів виховного процесу. Управлінська компонента наукового підґрунтя теорії виховання стосується вищої його щаблини – самовиховання – і являє собою внутрішню регуляцію свідомості та поведінки самою дитиною.

Виховна робота – це робота по досягненню цілей виховання. Цілі виховання:

1. Поповнення нестатків

2. Задоволення потреб дитини

3. Формування особистості

4. Реалізація в основних сферах життя

Основними характеристиками виховання є його двоякість, багатофакторність, суперечливість, прогностичність, діалектичність.

Двоякість полягає в єдності свідомості та поведінки дитини, просвіти та організації досвіду а також у відповідності зовнішніх впливів рівню вихованості дитини та її внутрішнім станам.

Багатофакторність виховання полягає в тому, що на його процес і результат впливають дуже багато як зовнішніх (мікро-, мезо-, макро-), так і внутрішніх (почуття, ставлення, настрій, вихованість тощо) факторів.

Суперечливість виховання говорить про те, що його рушійною силою є протиріччя. Вони бувають зовнішніми (між різними системами) та внутрішніми (що розгортаються в межах однієї системи). Якщо за таку систему взяти вихованця, то зовнішніми для нього будуть протиріччя між його особистістю та середовищем, стереотипами, правилами та нормами, що діють у певній спільноті. Внутрішніми – протиріччя між свідомістю та поведінкою, між умінням і бажанням виконувати певну справу.

Прогностичність забезпечує передбачення результату виховного впливу та планування на цій основі всього педагогічного процесу.

Діалектичність у вихованні спирається на те, що суб’єкти цього процесу – і вихователь, і вихованці – знаходяться в стані постійної зміни, руху, розвитку, що обов’язково треба враховувати в педагогічній взаємодії, наслідки якої залежать від віку, настрою, біоритмів, індивідуальних особливостей і вподобань тощо.

Результативність виховання наголошує на тім, що безрезультатного виховного впливу не буває. Але в порівнянні з навчанням, результат якого можна визначити шляхом проведення контрольної роботи після певного циклу занять, результат виховного впливу може бути як миттєвим, так і відстроченим у часі та просторі.