2.Основні поняття, задачі та методи адаптивного фізичного виховання для осіб з тяжкими пфора.

Адаптивне фізичне виховання (АФВ) при тяжких формах ДЦП, коли людина не здатна приймати і самостійно утримувати вертикальну позу, рухові здібності розвивають у наступній послідовності:

- стимулюють вестибулярну функцію;

- добиваються ліквідації патологічного впливу тонічних рефлексів;

- розвивають настановні рефлекси;

- нормалізують м'язовий тонус;

- добиваються реакції повороту голови на звук або інший подразник;

- формують вміння контролювати положення голови у просторі (у

положенні лежачи на животі, пізніше на спині), вчать піднімати голову без

підняття плечей;

- добиваються роздільних рухів голови і тіла при зміні положення;

- нормалізують м'язовий тонус рук (у тому числі великих грудних м'язів) і

формують вміння випрямляти руки;

- розвивають зорово-рухову координацію голови і рук,

- формують вміння виконувати повороти тулуба із спини на живіт і навпаки

(стимулюють зміни положення тіла з розділенням рухів у шийному,

грудному, поперечному відділах хребта);

- розвивають уміння повзати на животі і пересуватися в упорі;

- формують вміння сідати з допомогою і самостійно;

- розвивають маніпулятивну діяльність рук;

- формують вміння вставати на ноги і утримувати вертикальну позу;

- розвивають навики циклічних рухів: плавання, ходьба, біг.

З цією метою застосовують методики Боббат, Войта, Козявкіна і ін.

На початку навчального процесу бажано використовувати

індивідуальний метод; згодом – індивідуально-груповий (групи 3-6 чоловік);

метод "однорідної групи", при якому в групу підбирають дітей одного рівня

за віком, фізичним розвитку, формам ДЦП, ступенем рухових порушень,

супутніми виявами. У міру соціалізації дитини групи збільшують до 7-12

осіб. Ефективні ігри із загальним для всіх учасників предметом: обручем,

м'ячем, тентом. Велику роль у заняттях відіграє музичний супровід

ритмічного характеру у вигляді коротких музичних фрагментів і пісень.

№12 1.Сутність контролю навчання як дидактичного поняття. Критерії оцінювання навчальних досягнень. Фу-ї навчального контролю.

Контроль, або перевірка результатів навчання, є обов'язковим компонентом процесу навчання. Він має місце на всіх етапах процесу навчання, але особливого значення набуває після вивчення якого-небудь розділу програми і завершення

ступеня навчання. Суть перевірки результатів навчання полягає у виявленні рівня засвоєння знань учнями, який повинен відповідати освітньому стандарту з даної програми, даного предмету. Проте дидактичне поняття перевірки знань або контролю результатів навчання має значно більший обсяг в сучасній педагогіці. Контроль, перевірка результатів навчання трактується як педагогічна діагностика.

Найважливішими принципами діагностування і контролю успішності учнів є: об'єктивність, систематичність, наочність (гласність), диференційованість та індивідуальний характер, вимогливість учителя, єдність вимог та ін.

КРИТЕРІЇ

оцінювання навчальних досягнень

учнів початкової школи

------------------------------------------------------------------

|Рівні навчальних|Бали|Загальні вимоги до знань, умінь і навичок |

| досягнень | | учнів |

|----------------+----+------------------------------------------|

| I. Початковий | 1 |Учні засвоїли знання у формі окремих |

| | |фактів, елементарних уявлень |

| |----+------------------------------------------|

| | 2 |Учні відтворюють незначну частину |

| | |навчального матеріалу, володіють окремими |

| | |видами умінь на рівні копіювання зразка |

| | |виконання певної навчальної дії |

| |----+------------------------------------------|

| | 3 |Учні відтворюють незначну частину |

| | |навчального матеріалу; з допомогою вчителя|

| | |виконують елементарні завдання, потребують|

| | |детального кількаразового їх пояснення |

|----------------+----+------------------------------------------|

| II. Середній | 4 |Учні відтворюють частину навчального |

| | |матеріалу у формі понять з допомогою |

| | |вчителя, можуть повторити за зразком певну|

| | |операцію, дію |

| |----+------------------------------------------|

| | 5 |Учні відтворюють основний навчальний |

| | |матеріал з допомогою вчителя, здатні з |

| | |помилками й неточностями дати визначення |

| | |понять |

| |----+------------------------------------------|

| | 6 |Учні будують відповідь у засвоєній |

| | |послідовності; виконують дії за зразком у |

| | |подібній ситуації; самостійно працюють зі |

| | |значною допомогою вчителя |

|----------------+----+------------------------------------------|

| III. Достатній | 7 |Учні володіють поняттями, відтворюють їх |

| | |зміст, уміють наводити окремі власні |

| | |приклади на підтвердження певних думок, |

| | |частково контролюють власні навчальні дії |

| |----+------------------------------------------|

| | 8 |Учні вміють розпізнавати об'єкти, які |

| | |визначаються засвоєними поняттями; під час|

| | |відповіді можуть відтворити засвоєний |

| | |зміст в іншій послідовності, не змінюючи |

| | |логічних зв'язків; володіють вміннями на |

| | |рівні застосування способу діяльності за |

| | |аналогією; самостійні роботи виконують з |

| | |незначною допомогою вчителя; відповідають |

| | |логічно з окремими неточностями |

| |----+------------------------------------------|

| | 9 |Учні добре володіють вивченим матеріалом, |

| | |застосовують знання в стандартних |

| | |ситуаціях, володіють вміннями виконувати |

| | |окремі етапи розв'язання проблеми і |

| | |застосовують їх у співробітництві з |

| | |учителем (частково-пошукова діяльність) |

|----------------+----+------------------------------------------|

| IV. Високий | 10 |Учні володіють системою понять у межах, |

| | |визначених навчальними програмами, |

| | |встановлюють як внутрішньопонятійні, так |

| | |і міжпонятійні зв'язки; вміють |

| | |розпізнавати об'єкти, які охоплюються |

| | |засвоєними поняттями різного рівня |

| | |узагальнення; відповідь аргументують |

| | |новими прикладами |

| |----+------------------------------------------|

| | 11 |Учні мають гнучкі знання в межах вимог |

| | |навчальних програм, вміють застосовувати |

| | |способи діяльності за аналогією і в нових |

| | |ситуаціях |

| |----+------------------------------------------|

| | 12 |Учні мають системні, міцні знання в обсязі|

| | |та в межах вимог навчальних програм, |

| | |усвідомлено використовують їх у |

| | |стандартних та нестандартних ситуаціях; |

| | |самостійні роботи виконують під |

| | |опосередкованим керівництвом; виконують |

| | |творчі завдання |

------------------------------------------------------------------

Освітня функція полягає в тому, що вчитель систематично стежить за навчальною діяльністю учнів, виявляє результати цієї діяльності і коригує її.

Виховна функція полягає в тому, що систематичний контроль і оцінка успішності сприяє вихованню в учнів свідомої дисципліни, наполегливості в роботі, працьовитості, почуття відповідальності, обов'язку; залучення учнів до взаємоконтролю сприяє формуванню в них принциповості, справедливості, колективізму, взаємоповаги.

Розвивальна функція передбачає, що обґрунтування оцінки вчителем, самооцінки і взаємооцінки сприяє розвитку в учнів логічного мислення, зокрема, вміння аналізу і синтезу, порівняння і узагальнення, абстрагування і конкретизації, класифікації і систематизації; в процесі контролю розвивається пам'ять, удосконалюється мислительна діяльність, мова тощо.

Діагностична функція полягає в тому, що вчитель виявляє успіхи і недоліки в знаннях, уміннях і навичках, з'ясовує їх причини і визначає заходи для підвищення якості навчання, попередження і подолання неуспішності і другорічництва.

Стимулююча функція передбачає, що добре вмотивована і справедлива оцінка успішності учнів є важливим імпульсом (стимулом) в навчальній праці, який переростає в стійкий мотив обов'язку і відповідальності.

Управлінська функція полягає в тому, що на основі контролю вчитель одержує інформацію про стан успішності, успіхи і недоліки кожного учня і це дозволяє йому правильно скоригувати роботу учня і власну діяльність - змінити методику викладання, удосконалити організацію навчання школярів.

Всі функції взаємопов'язані і мають комплексний характер.

2.Обладнання кабінету адаптивно-відновного фізичного виховання.

В АТФ використовують матеріально-технічне забезпечення загального і спеціального призначення (відповідно до нозології).Загальні вимоги до обладнання:1) доступність для сприйняття учня (з урахуванням специфіки вади);2)стимулювання учня до активної дії; 3)можливість вирішення розвиваючих завдань виховного процесу. «Предмет формує поняття», тому практичні дії з предметами мають велике розвиваюче значення. У зв'язку з цим рекомендується спортивний інвентар та обладнання, здатні привернути увагу, зацікавити, спонукати до дії: яскраві, різноманітних привабливих форм, які асоціюються із знайомими учням образами, або, навпаки, незвичні різних розмірів різнокольорові м'ячі, гімнастичні палиці, кільця, обручі, булави, набивні м'ячі, скакалки, прапорці, баскетбольні кошики, сітки, куби, валики, кеглі, іграшки різних розмірів (для вправ із розвитку спритності, тактильної чутливості, дрібних рухів кисті).Для підвищення ефективності занять рекомендується мати у розпорядженні дзеркала, гімнастичні (шведські) стінки, лавки, тапчани, поверхні з нахилом, столи для настільного тенісу, драбинки, слідові доріжки, рельєфні та ребристі пересувні дошки, дошки з нахилом, міні-батути, гойдалки, каруселі, тренажери, надувні предмети та ін. Окрім того, кожна нозологія потребує специфічного оснащення та інвентарю. Наприклад, при ураженнях спинного мозку з метою фіксації час-тин тіла використовуються пояси, полотняні стрічки, лямки, манжети, кор-сети; при дитячому церебральному паралічі –сучасні пристосування, котрі полегшують пересування, наприклад, антигравітаційні костюми. У заняттях з учнями, які мають вади зору, користуються м'ячами трохи більшої маси, максимально круглими і рівними; колір інвентарю повинен контрастувати із загальним освітленням і навколишнім середовищем, добре, коли його озвучено (до м'яча кладуть дзвіночки або бубонці). При глухоті більш активно використовують наочні ознаки: прапорці, кеглі та ін.

№13 1.Індивідуальна форма навчання дітей з ПФОРА.

Індивідуальне навчання в системі загальної середньої освіти є однією з форм організації навчально-виховного процесу і впроваджується для забезпечення права громадян на здобуття повної загальної середньої освіти з урахуванням індивідуальних здібностей та обдарувань, стану здоров'я, демографічної ситуації, організації їх навчання.

Право на індивідуальне навчання мають учні:

- які за станом здоров'я не можуть відвідувати навчальний заклад;

- яким необхідно пройти лікування у лікувальному закладі більше одного місяця;

- які потребують корекції фізичного та (або) розумового (психічного) розвитку (у разі, якщо батьки або особи, які їх замінюють, відмовляються направляти дитину до відповідної спеціальної загальноосвітньої школи (школи-інтернату).

Індивідуальне навчання дітей з найбільш складними порушеннями опорно-рухового апарату, які унеможливлюють відвідування навчального закладу, є однією з основних форм отримання шкільних знань.

Навчання дітей, які потребують соціальної допомоги та реабілітації в домашніх умовах, здійснюється за індивідуальним планом, що складає вчитель, враховуючи психофізичні особливості та пізнавальні можливості учнів. Для цього попередньо проводиться-вивчення стану рухових функцій дитини, мовлення, інтелектуального розвитку тощо. У процесі обстежень звертається увага на працездатність, активність, цілеспрямованість, особливості уваги, пам'яті. На основі цих та інших даних у вчителя складаються уявлення про інтелектуальний розвиток учня з церебральним паралічем. У всіх випадках визначаються найбільш дефектні і найбільш збережені функціональні системи.

З опорою на збережені функціональні системи вчитель проектує навчальний процес, який має корекційну спрямованість.

Важливою умовою успішності індивідуального навчання є визначення освітніх і крекційно-розвиткових підходів, добір відповідних методик, засобів навчання.

Кожний урок, який проводять учителі індивідуального навчання, має і навчально-виховний, і корекційно-розвитковий характер. Структура уроку відрізняється від занять в загальноосвітній школі.

Урок для дітей із ДЦП складається з таких етапів:

• психологічної підготовки (1-2 хв);

• логопедичної розминки (2 хв);

• основного етапу (20-25 хв);

• фізкультхвилинки (5 хв);

• заключного етапу (5-6 хв).

Урок починається з психологічної підготовки учнів до роботи. З цією метою використовуються найрізноманітніші заходи: розгляд цікавого малюнка, яскравих сторінок підручника, нових іграшок тощо. Застосовуються також такі корекційно наповнені, ефективні методи і форми підготовки дітей до навчальної праці, як аутотренінг, бесіда-діалог з батьками та дитиною про її самопочуття предметно-практична діяльність, логопедична розминка в ігровій та віршованій формах, використання коротеньких шсеньок, лічилок, віршиків, зрештою - поцілунку мами як спонукання дитини до успішної роботи.

Згадані прийоми нетрадиційні, вони близькі і звичні дітям, доступні і приємні для них, тому створюють бадьорий робочий настрій, допомагають долати труднощі, стимулюють працездатність й інтерес до навчання і головний фактор успішного розвитку - бажання вчитися.

Вчителі на заняттях забезпечують:

• посильне навантаження учнів під час уроків і виконання домашніх завдань, зменшують обсяг навчального матеріалу, локалізують його головний зміст у доступній формі викладу, вилучають складний теоретичний матеріал;

• пояснюють новий матеріал окремими порціями, від конкретного до більш абстрактного, від найлегшого для засвоєння до складнішого матеріалу, доки знання і вміння не будуть міцно засвоєні;

• проводять додаткову роботу з повторення, уточнення і розширення знань учня з конкретної освітньої галузі.

Позитивний результат трирівневого підходу - успішність дитини у навчанні, стійке бажання вчитися.

Вчителі школи використовують різні форми організації індивідуального навчання: уроки за предметами, спеціальні форми організації навчання, інтегровані уроки.

Важливим є питання присутності батьків на заняттях.

2.Основні правила та методика виконання масажу у дітей з ДЦП.

Дітям, які страждають на ДЦП призначають масаж з метою знизити рефлекторну збудливість м'язів, попередити розвиток контрактур, зменшити синкинезии, стимулювати функцію паретичних м'язів, поліпшити лімфо-і кровообіг, зменшити трофічні розлади.

Перед масажем необхідно забезпечити максимальне розслаблення м'язів, підібравши вихідне положення і вправи на розслаблення. Масаж проводиться диференційовано. Погладжування, розтирання, розминання скорочених м'язів з підвищеним тонусом проводиться ніжно, плавно, в повільному темпі. Більш глибокий масаж з прийомами вібрації (стьобання, биття) застосовують для розтягнутих м'язів. Обов'язковий масаж паравертебральних спинномозкових сегментів. Методика і техніка масажу такі ж, як при інсультах. Однак масажист повинен враховувати, що перед ним дитина, що цей хворий не тільки не може виконати руху, але й ніколи його не виконував і тому не має уявлення, як його виконати. Крім того, дитина не розуміє необхідності лікування, у нього менше концентрується увага, ніж у дорослого.

Слід враховувати і те, що хворі на ДЦП часто замкнуті, дратівливі. Тому масажист повинен бути витриманим, терплячим, ласкавим з дитиною, розташувати його до себе. У кабінеті повинні бути іграшки, що відповідають віку дитини. Під час масажу необхідно підтримувати контакт з дитиною розмовою, грою, створюючи позитивний емоційний фон.

В даний час є цілий ряд методик масажу. Кожна з них доцільна в конкретному випадку. Знання більшої кількості методик необхідно і для вмілого підбору прийомів у випадках, коли якась система прийомів виявляється неефективною. При використанні будь-якої методики необхідно домогтися розслаблення м'язів. З цією метою проводять підготовчий масаж, використовуючи спеціальні укладання і вправи на розслаблення. Наприклад, спадний масаж з втиранням анестезиновая мазі. Рекомендується втирати мазь охоплює погладжуванням зверху вниз, не зачіпаючи сухожиль, до появи відчуття тепла. Для розслаблення великих м'язових груп застосовують валяння (розминка), при якому м'язова маса хворих як би перевалюється з однієї руки масажиста на іншу. Для розслаблення м'язів плечового і кульшового суглобів пропонується катання, при якому як би «катають» двома руками в напрямку від себе до себе, як качалку на тесті.

З метою розслаблення м'язів перед масажем можна використовувати прийом потряхіванія. Для розслаблення кисті або стопи масажист захоплює передпліччя або гомілку однією рукою і здійснює ряд коротких і довгих рухів у вигляді потряхіванія. Причому потряхіванія спочатку виконують в малому обсязі і плавно, а потім у міру настання розслаблення м'язів амплітуда і швидкість їх зростають. Для розслаблення м'язів на всій руці або нозі масажист захоплює кінцівку за дистальний відділ. Руку беруть за кисть, фіксуючи променевозап'ястний суглоб, ногу - за гомілковостопний суглоб. Потім здійснюють струшуючі рухи вгору - вниз і в сторони.

Для розслаблення м'язів з успіхом застосовують точковий (гальмівний) масаж. Так при атонически-астатичними формі ДЦП призначають стимулюючий (збудливий) точковий масаж у вигляді пунктаціі коротких, різких, швидких натискань одним або декількома пальцями аналогічних точок, що знаходяться на шкірі над м'язами, що беруть участь в русі. Палець не затримують на точці, а швидко забирають. Повторюють кілька разів на кожній точці.

У деяких випадках рекомендується на одні й ті ж точки надавати гальмівне або збудливу дію в залежності від мети масажу - розслабити м'язи або стимулювати їх.

Для зниження гіпертонусу м'язів рекомендують вібрацію як метод рефлекторної терапії, що проводиться за допомогою портативного електровібратори, призначеного для масажу обличчя. Масаж обличчя і комірцевої зони надає розслабляючу дію на мімічні м'язи і сприяє лікуванню порушень мовлення. Для розслаблення м'язів живота запропонований так званий звуковий масаж, тобто виконання масажу живота у поєднанні з гімнастикою і одночасним вимовою звуків. Під час масажу живота (тільки за годинниковою стрілкою) або тактильного роздратування окремих ділянок живота хворої вимовляє звуки «ш-ш», «р-р-р» та інші, покашлює. Високоефективним способом зниження м'язового тонусу є похитування дитини на м'ячі в положенні лежачи на спині, на животі, на боці, в поєднанні з масажем спини, шиї, сідниць. Рекомендується також для зниження гіпертонусу м'язів поєднувати пасивне розтягування напруженої м'язи з одночасним стимуляційних масажем м'язів-антагоністів.

Для нормалізації м'язового тонусу під час масажу і протягом дня має значення розташування частин тіла і їх взаєморозташування по відношенню один до одного. Важливо положення голови в просторі і по відношенню до шиї і тулуба.

Для виведення кінцівок і голови в правильне фізіологічне положення можна застосовувати прийоми розслаблення зближенням місць прикріплення м'язів. Перш ніж розтягувати спастично напружену м'яз, слід провести рух у бік дії напруженої м'язи до кінця, тобто до повного обсягу зігнути кінцівку, якщо вона знаходиться в сгибательном положенні, або повернути голову максимально в бік прояви спастической кривошиї і т.п. Потримавши голову в такому положенні декілька секунд і провівши легке потряхіваніе м'язів, що знаходяться раніше в напруженому стані, можна без зусиль виконати максимально рух у зворотний бік і зафіксувати його.

Для спастично скорочених м'язів рекомендується використовувати тільки погладжування і розтирання. При цьому необхідно проводити вибірково масаж окремих груп м'язів.

№14 1.

Методи і прийоми організації навчально-виховного процесу передбачають поєднання теоретичного, теоретико-практичного та практичного засвоєння навчального матеріалу.

У спеціальних освітніх установах використовуються наступні методи:

Практичні методи і прийоми навчання:

• Постановка практичних та пізнавальних завдань;

• Цілеспрямовані дії з дидактичними іграшками; багаторазове повторення практичних і розумових дій; наочно-дієвий показ (способу дії, зразка виконання); наслідувальні вправи.

• Дидактичні ігри;

• Створення умов для застосування отриманих знань, умінь і навичок в спілкуванні, предметної діяльності, у побуті.

Наочні методи:

• обстеження предметів (зорове, тактильно-кинестетическое, слухове, комбіноване);

• спостереження за предметами і явищами навколишнього;

• розглядання предметних і сюжетних картин, фотографій.

Словесні методи:

• мовна інструкція, бесіда, опис предмета;

• вказівки і пояснення як пояснення способів виконання завдання, послідовності дій, змісту;

• метод аудіювання (записаний на аудіокасету голосової та мовленнєвий матеріал для прослуховування дитиною);

• питання як словесний прийом навчання (репродуктивні, що вимагають констатації; прямі; підказують);

• педагогічна оцінка ходу виконання діяльності, її результату.

Двигательно-кінестетичні методи:

• диференційований (у тому числі логопедичний) масаж;

• пасивна гімнастика;

• штучна локальна контрастотермія.

Форми роботи фахівців з дітьми з порушеннями опорно-рухового апарату: індивідуальні, подгрупповие і фронтальні; можливий лабільний підхід до рівня засвоєння матеріалу різними дітьми. Залежно від віку кількість занять, їх тривалість, а також їх види варіюють на різних роках перебування дитини в освітній установі. Форми корекційної роботи з учнями визначаються загальноосвітньою установою відповідно до медичних показань.

Найбільш прийнятним видом освітньої установи для учнів з порушеннями опорно-рухового апарату є спеціальна корекційна школа-інтернат. Навчання і виховання дітей з руховою патологією в умовах спеціальних (корекційних) освітніх установ найбільш ефективно, так як там створені оптимальні умови для здобуття дітьми освіти, що відповідає їх віку і особливостям розвитку. У цих установах забезпечується безбар'єрне середовище життєдіяльності, використовуються спеціальні освітні програми і методи навчання. У даних закладах діти отримують необхідну їм медичну, психолого-педагогічну та соціальну допомогу, без якої неможливе або утруднене освоєння ними загальноосвітньої програми. Навчання і виховання дітей з руховою патологією в спеціальних установах здійснюють спеціально підготовлені педагоги (дефектологи, логопеди, психологи).

№15 1.Моральне виховання дітей з ПФОРА.

Мораль – це сукупність принципів, норм і правил поведінки людей в суспільстві. Моральне виховання дітей з пора ставить за мету формування у них моральної свідомості, моральних почуттів та поведінки, що визначають ставлення до людей, суспільства в цілому, до себе, до своєї поведінки та обовязків. Формування моральної свідомості базується на моральних уявленняхдітей.

Видляють два компоенти формування моральних уявлень дитини: когнітивний (пізнавальний) компонент та оперативний, який актоалізується при потребі вирішити якесь моральне завдання.

У дітей з пора спостерігається відсутність вираженої вікової динаміки у становленні уявлень про моральні норми протягом шкільного життя, що свідчить про необхідність встановлення наступності в цій роботі з класу в клас. Така наступність передбачає відбір моральних норм, які необхдно засвоїти дитині в тому чи іншому віці, та забезпечити поступового накопичування суттєвих ознак норм поведінки, які вивчаються.

Доцільно використовувати ігрову діяльність для формування моральних уявлень у дітей з пора. За допомогою гри, що спеціально моделюється, у дитини зявляється можливість накопичити запас знань про різні поведінкові алгоритми, що стимулує розвиток мханізму пошуку моральної інформації. Ігрова діяльність інтегрує в собі такі уявлення як: включення в колективну діяльність з накопичення та узагальнення морального досвіду, активізація пізнавальної діяльності при сприйманні та переробці моральної інформації, емоційне переживання моральних норм.

Процес формування моральної свідомості дитини тривалий і складний, він розпочинається ще до вступу до школи. В школі перші заняття учні отримують ознайомившись з правилами для учнів.вони вимагають від дитини старанного навчання, участі в суспільно корисній праці, бережливого ставлення до власного та громадського майна, поваги до старших та тваришів, чесності і правдивості, ввічливості і охайності.

Виховання відбувається головним чином через зміну і подальше удосконалення вже наявних почуттів. Для цого потрібно створити спеціальні умови, за яких в учня можуть виникнути певні переживання , задоволення від скояного доброго або ж поганого вчинку. Під впливом переживань почуття можуть удосконалюватися, змінюватися. Переживання найчастіше виникають у процесі сприймання й усвідомлення поведінки інших людей.

Велике значення має соральне самовдосконалення дитини. Вихованель має керувати процесом морального самовиховання дитини. Стимулом може стати ідеал, з яким дитина себе весь час порівнює.