2. Документи планування

Усі документи планування можна поділити на дві групи: державні доку­менти і документи, що складаються вчителем.

2.1 Державні документи планування:

• навчальний план, що зумовлює кількість годин, відведених на пред­мет “Фізична культура”;

• навчальні програми (базова, регіональна) [2].

Сьогодні вже зрозуміло, що не можуть навчатися за єдиною програмою школярі різних регіонів України і навіть різні райони однієї області. Корек­тиви в базову та регіональну програми мають право вносити за рішенням своєї ради також окремі загальноосвітні школи. Крім урахування кліматич­них умов, шкільна програма повинна відповідати соціальним і побутовим умовам її реалізації. При цьому виняткова увага надається народним іграм і танцям, національним видам спорту.³⁶

Головна вада сьогоднішньої базової програми в її перевантаженості навчальним матеріалом, який значно перевищує бюджет часу, відведений для його засвоєння. Вона містить підготовчі та підвідні вправи, які повинні під­биратися самим учителем. Вадою програми є і те, що вона не визначає, на якому рівні (уміння, навички чи уміння вищого порядку) повинні бути засво­єні передбачені нею фізичні вправи.

Навчальна програма освітнього закладу повинна мати чотири розділи: “Мета і навчальні, виховні й оздоровчі завдання фізичного виховання”; “Зміст навчального матеріалу”; “Діяльність учителя та учнів у навчальному про­цесі”; “Рівні особистого розвитку учнів — очікувані результати” [3].

Перший розділ є визначальним. Мета має першорядне значення для ви­значення загальної стратегії, (ідеології) процесу фізичного виховання. У діючій програмі мета і завдання формулюються формально і не забезпечу­ють справжньої цілеспрямованості й ефективності навчально-виховного процесу. Ще Я. Коменський підкреслював, що основною хибою в педагогіч­ній діяльності є невизначеність її мети. Успішне вирішення проблеми адекватного визначення мети навчання і виховання у фізичній культурі та пошук об’єктивних показників, за якими можна точно визначити ступінь ре­алізації поставлених завдань, є важливою умовою ефективного управління навчально-виховним процесом. Щоби стати конкретним керівництвом до дії, мета навчання повинна бути виражена не тільки в загальній формі, але й у вигляді конкретних вимог до рівня і характеру знань, умінь, здібнос­тей та можливостей учнів, їх психічної діяльності на різних етапах навчання.

Другий розділ передбачає такий підбір і структурування навчального матеріалу, який забезпечить досягнення поставленої мети і розв’язання зав­дань та буде сприяти розвитку учнів.

Програма повинна чітко визначати рівень засвоєння навчального матері­алу (уміння, навички, уміння вищого порядку) залежно від його значення для майбутньої життєдіяльності.

Третій розділ зовсім відсутній в діючих навчальних програмах. Тобто вони не містять найсуттєвішого. Цей розділ програми повинен передбачати конкретні вміння учнів, які будуть формуватись у кожному класі, і загалом сформують у випускників шкіл уміння самовдосконалюватися та звичку до систематичних занять фізичними вправами.

Проектуючи конкретні кроки на цьому шляху, варто відштовхуватися від загальновизнаного сьогодні положення, що навчальний процес — це єдність двох нерозривно зв’язаних між собою основних видів діяльності: навчаючої діяльності вчителя та усвідомленої активної навчальної діяльності учнів. При цьому сучасна дидактика розглядає учнів як головну фігуру навчального процесу, як його суб’єкта. Він творить навчальний процес разом з учителем.

Програмуючи процес фізичного виховання, варто також враховувати сучасну специфіку навчання, яка полягає в тому, що учень не тільки засвоює конкретні знання та фізичні вправи, але й, що головне, повинен оволодіти способами діяльності (оперування ними). Він засвоює прийоми одержання знань, формування навичок, розвитку фізичних якостей і їхнє застосування у практиці фізичного виховання та життєдіяльності. За раціональної органі­зації навчання обидва ці процеси рівномірно прогресують. За неправильної організації — нагромадження інформації випереджує ріст умінь оперувати нею. Щоби цього не трапилось, пам’ятаймо, що накопичення інформації поза діяльністю втрачає силу стимулів навчання.

Ці положення повинні бути відображені в навчальних програмах через визначення конкретних видів діяльності, які учень повинен засвоїти і вико­нувати відповідно до вимог творчого типу навчання та з погляду гармонійного розвитку особистості.

Четвертий розділ є визначальним з погляду реального виміру результатів навчання та виховання. Сьогодні теорія і практика фізичного виховання має у своєму розпорядженні об’єктивні методи визначення рівня фізичних якос­тей учнів, їхньої технічної підготовленості. Функції вчителя полягають лише в тому, щоби з відомих обрати найадекватніші змістові програми тести.

Водночас не можна не відзначити, що у практиці фізичного виховання не використовуються дані психодіагностики, дидактометрії та методи ви­значення рівня вихованості учнів, визначення інших результатів педагогічної діяльності.

Можна висловити впевненість, що наукова розробка і використання та­ких методик революціонізує шкільну практику фізичного виховання, підніме її на якісно новий рівень.

Навчальні програми постійно вдосконалюються, періодично змінюють­ся. Найсуттєвішими причинами їх удосконалення є:

• значне поліпшення матеріальної бази, впровадження в навчальний процес досягнень науково-технічного прогресу і передового досвіду;

• піднесення освітнього цензу вчителя, рівня підготовленості учнів;

• постановка суспільством нових завдань щодо фізичного вихован­ня, котрі потребують пошуку нових засобів і форм роботи.