3. Виховні завдання

У процесі фізичного виховання, як і в будь-якому іншому цілісному педа­гогічному процесі, розв’язуються не тільки специфічні, але й загальні завдання соціальної системи виховання, які забезпечують єдність фізичного і духов­ного вдосконалення особистості.

Під єдністю фізичного і духовного розвитку людини ми розуміємо те, що нормальний розвиток особистості неможливий без рухової діяльності, а також те, що рухова діяльність набуває значення одного з факторів справж­нього людського розвитку лише за умови одухотвореності (натхненності), котра об’єктивно зумовлює взаємозв’язок всіх видів виховання, зокрема, фі­зичного, розумового, морального, естетичного. Розглядати їх як окремі види виховання недопустимо, бо в житті вони тісно взаємопов’язані як єдині сто­рони цілого.

Отже, вчитель на уроках фізичної культури має необмежені можливості впливати на становлення особистості учнів. Ці можливості закладені у са­мій специфіці предмета. І якщо вчитель управляє цим процесом, висуває виховні завдання, то він досягає позитивного результату: прищеплює дітям культуру, інтелігентність, доброзичливість, прихильність, милосердя, фор­мує національні почуття. Якщо цей процес відбувається стихійно, то можна отримати навіть негативний ефект.

Спостереження на уроках довели, що частина вчителів не приділяє на­лежної уваги психологічній підготовці учнів. Важливе значення у психологічній підготовці повинно надаватися спрямуванню зусиль учнів на виконання завдань і навчання їх управляти своїм станом. Наприклад, робити вольову настанову на виконання запланованого навантаження, мобілізувати сили на подолання втоми, страху тощо.

У кожній людині, починаючи з дитинства, закладено могутній фізичний потенціал, який нерозривно пов’язаний з її духовною силою. Цей потенціал спрацьовує лише за умови, коли сама дитина повірить у нього. До такого висновку прийшов учитель із Рівного Віктор Макарчук.²

Одне з чільних місць у виховній роботі на уроках повинно належати при­щепленню школярам потреби у фізичному самовдосконаленні. Потреба — це психологічний стан, що характеризується прагненням особистості до пев­них дій. Вони сприймаються як необхідна умова існування. Отже, у процесі виховання необхідно формувати у школярів такий стан, котрий характеризу­ється прагненням до занять фізичними вправами задля розвитку власних здібностей, зміцнення здоров’я.

Опановуючи знання, вміння і навички, учні взаємодіють одне з одним, з учителем, формують ставлення до самих себе, до дисципліни, праці, речей. Таких стосунків багато, і вони повинні бути предметом постійної уваги вчителя. Учитель їх бачить, корегує, контролює, спрямовує в потрібне русло. Ці сто­сунки треба проектувати, але вчитель зобов’язаний реагувати і на ті форми поведінки, які виникли зненацька, використовуючи їх для морального вдоско­налення дітей і підлітків. Учитель фізичної культури не може пройти повз недбале ставлення до природи, допустити неохайність в одязі, дозволити собі образливий тон і насмішку на адресу учня, що незадовільно виконав вправу.

Велике виховне значення мають традиційні форми організації уроку, які вчитель повинен постійно тримати в полі зору, висуваючи до учнів такі вимоги:

• ретельна підготовка до уроку, шанування праці на уроці, відпові­дальне ставлення до навчального часу;

• дотримання трудової дисципліни на уроці — умова успішних спі­льних дій;

• дотримання норм етики у взаєминах -— вираз взаємоповаги, необ­хідної для ефективного навчання;

• організація взаємоконтролю і взаємодопомоги — форма прояву колективізму;

• дбайливе ставлення до обладнання, інвентаря — вираз турботи про матеріальні цінності суспільства;

• чітке виконання команд, шикувань—умова успішних колективних дій;

• участь у підготовці і прибиранні приладів, місць занять — колек­тивні дії самообслуговування;

• дотримання вимог єдиної форми, емблеми — прояв почуття відпо­відальності за успіхи і невдачі свого колективу

• сувора заборона висміювати невдачі товаришів, натомість співпе­реживання як елемент гуманізму.

Велике значення у виховній роботі на уроках мають традиції. Найсприят­ливішими для закладення традицій є перші уроки. На них формуються основи свідомої дисципліни, правильні взаємовідносини в учнівському ко­лективі, виробляється діловий ритм навчальної роботи, формуються взаємовідносини вчителя й учнів, певне ставлення юнаків і дівчат до слів учителя. Із перших уроків учитель повинен тримати себе впевнено, твер­до, доброзичливо, не метушитись, не опускатись до моралізування, докорів. Щоб уникнути неприємного відчуття перших уроків, молодому вчителю до­цільно познайомитися з учнями в позаурочній обстановці. Йдучи на урок, учитель мусить володіти достатнім арсеналом педагогічної техніки, що за­безпечить йому взаємодію з учнями. Наприклад, усмішка вчителя, коли він входить у зал, свідчить про те, що йому приємна зустріч з учнями, і це ство­рює сприятливий психологічний настрій у дітей, приваблює їх до вчителя, викликає прагнення працювати, причому не тільки за його вказівками, а й самостійно. Так розв’язується головне завдання — прищепити вихован­цям уміння вчитись. Водночас зауважимо, що пряма апеляція до свідомості, наполегливі спроби пояснити, “що таке "добре” і що таке "погано”, виявля­ються гнітюче неефективними.

Водночас наявність традицій не виключає можливості їх порушення діть­ми, зате гарантує успіх під час коректуючи дій учителя. Відтак, урок виховує лише тоді, коли має виховну мету. Мета не досягається в процесі одного уроку, бо й особисті якості не формуються за допомогою одного виховного акту. Для їх становлення, як переконує досвід, необхідне багаторазове повторення протягом 6-8 уроків (за умови справедливого розподілу обов’язків між учнями, ретельного виконання висунутих вимог, суворого контролю за їх виконанням і постійної оцінки вчинків). Мета такої серії уроків реалізується шляхом послідовного вирішення низки завдань. Отже, завдання є ніби сходин­ками в досягненні мети. Наприклад, якщо вчитель ставить за мету розвинути почуття гуманності, тоді доцільно послідовно вирішувати такі завдання:

• викликати в дітей інтерес до позитивних якостей своїх товаришів;

• привчити дітей не глузувати з невдач товаришів;

• створити атмосферу переживання одне за одного;

• практикувати і заохочувати взаємодопомогу на уроці.

Привчаючи дітей до охайності, треба послідовно висунути ряд вимог до спортивної форми, взуття, зачіски, місця занять, обладнання.

Виховні можливості уроку випливають також зі змісту навчального ма­теріалу. Спільні дії виховують організованість, ігри сприяють активному спілкуванню дітей, а отже, вихованню колективізму. Рухливі ігри “Космо­навти”, “Кіннотники-спортсмени” формують стриманість, уважне ставлення до ровесників.

Велике виховне значення мають бесіди і повідомлення вчителя про звитя­ги спортсменів на відповідальних змаганнях, у житті.

Отже, будь-який педагог — не тільки вчитель. Він, передусім,—-вихова­тель. Але виховання, якщо розуміти його не формально, а як життєве кредо педагога, неможливо виділити окремо в його діяльності. Виховуючим (по­зитивним або негативним) є кожен крок учителя.

Вказуючи на необхідність виховувати свідому дисципліну, К. Ушинський різко критикував тогочасну школу, в якій дисципліна спиралася на страх до вчителя, який “роздає нагороди і покарання”. Він підкреслював, що все має ґрунтуватися на особистості наставника, “бо виховна сила виливається лише з живого джерела людської особистості”. З огляду на це, варто підкреслити важливість значення особистіших рис, манер, вчинків учителя, оскільки кож­ним своїм словом, інтонацією, мімікою, поглядом, посмішкою, жестом він справляє певний вплив на учнів, організовуючи їх взаємодію.

Учитель фізичної культури, як ніхто інший, стоїть близько до дітей, зва­жаючи на спільність і доступність інтересів, час, проведений разом. Тому в сьогоднішньому кліматі очищення шкільного життя, відродження тради­цій українського шкільництва треба покласти край тим беззаконням, які десятиріччями чинилися руками вчителів, або з їхньої мовчазної згоди. Найганебнішим з цих явищ є “присвоєння” дітям чужих прізвищ і років народження на час виступу в змаганнях. А хто визначить масштаби зла, що завдають вихованню дітей шкідливі звички (куріння, вживання алкоголю, лихослів’я) їхніх шкільних спортивних наставників!?

Як і оздоровчі, виховні завдання розв’язуються у нерозривному зв’язку з освітніми на кожному уроці — від його початку і до кінця. Часом вони мо­жуть виступати і самостійно (з чітким формулюванням і конспектуванням).