§ 1. Діти з порушенням слуху

Слухом називається здатність організму сприйма­ти й диференціювати звукові коливання за допомогою слухового (або звукового) аналізатора. Слуховий аналізатор складається із периферичного відділу, тобто звукосприймаючого рецептора (зовнішнє, середнє, внутрішнє вухо), провідних нервових шляхів та центрального відділу аналізатора (мозкових клітин у скроневій області великих півкуль головного мо­зку). Слух відіграє важливу роль у розвитку людини.

Втрата слуху, навіть часткова, створює бар'єр між лю­диною і суспільством, утруднює оволодіння знання­ми і спеціальністю, обмежує трудову і суспільну діяль­ність, затримує розвиток особистості.

Людина, позбавлена слуху, не має можливості сприймати ті звукові сигнали, які дуже важливі для повноцінного пізнання навколишнього світу, для ство­рення повних і всебічних уявлень про предмети і яви­ща дійсності (шелест листя, спів пташок, звучання ор­кестру тощо).

При тяжких порушеннях слуху людина не здатна користуватись багатьма джерелами інформації (слу­хати радіопередачі, лекції тощо), повноцінно сприй­мати зміст телепередач, кінофільмів, театралізованих вистав. Відсутність слуху серйозно обмежує й есте­тичне виховання особи, адже людина позбавляється можливості нормально сприймати музику.

Найважливіша роль слуху в оволодінні людиною мовою. За відсутності слуху або його значного зни­ження дитина спонтанно (тобто самостійно, без спеці­ального впливу ззовні) не оволодіває звуковою сло­весною мовою, бо позбавлена можливості сприймати мову людей, що її оточують, як необхідні звукомовні зразки для наслідування. Крім того, вона не здатна контролювати вимову різних звуків. Унаслідок цього обмежуються можливості спілкування з людьми,, а от­же, і пізнання, оскільки одним із важливих засобів передачі інформації є усна мова. Відсутність або не­дорозвиненість мови, в свою чергу, призводить до по­рушень в розвитку інших пізнавальних процесів і, го­ловним чином, словесно-логічного мислення.

В оточенні однолітків, що чують нормально, дити­на з важкими порушеннями слуху потрапляє в стано­вище певної соціальної ізоляції, тому що її повноцін­на участь в ігрових та інших видах спільної діяльнос­ті утруднена. Часто й сімейне виховання дитини, яка страждає на ураження слухової функції, має ряд особ­ливостей (надмірна опіка, жалість або, навпаки, грубість батьків, роздратованість), що негативно відби­вається на її вихованні.

Таким чином, стійке порушення слуху, як первин­ний дефект, призводить до цілого ряду вторинних від­хилень у розвитку, які зачіпають як пізнавальну ді­яльність, так і особистість дитини в цілому.

Залежно від ступеня ушкодження слуху і від часу втрати (або різкого зниження) його дітей з дефектами слухової функції поділяють на глухих, пізнооглухлих і слабочуючих (туговухих). Якщо у дитини глибоке стійке двостороннє порушення слуху є вродженим або набутим у ранньому дитинстві до того, як у неї сформувалася мова, таких дітей називають глухими.

Пізнооглухлі — діти, які втратили слух після то­го, як мова у них вже сформувалась, і тому зберегла­ся тією чи іншою мірою.

Слабочуючими (туговухими) називають дітей з частковою слуховою недостатністю з різним ступенем вираженості, яка є причиною порушення мовного роз­витку.

Кожне із цих стійких порушень слуху поділяється і на вроджену і набуту патологію. Педагогічна класифікація дітей з вадами слуху визначається відповідно до стійких порушень слухової функції.

Так, обстеживши 310 глухих дітей, О. І. Дячков зробив висновок, що вроджена глухота наявна в 7 %, а решта — набута¹. За його даними, 67% дітей втратили слух унаслідок захворювання мозку та його обо­лонки, 12%—після інфекційних захворювань (кір, грип, скарлатина тощо), у 6 % дітей глухота зумов­лена травмами. У решти (8 %) дітей причин виник­нення глухоти з'ясувати не вдалося. У процесі дослід­ження було також з'ясовано час втрати слуху: глухі від народження — 9,4%, втратили слух до одного юку — 35,5 %, до двох — 25 %, до трьох — 10,3 %, після трьох років—10,6%, невідомо — 9,2%. Згідно з цими даними, більшість глухих дітей втратили слух в ранньому віці, тобто в домовний період.

Інші автори² виділяють уроджену глухоту, що має місце в 22 % Дітей, та набуту —у 78 %. Причиною набутої глухоти найчастіше є цереброспінальний менін­гіт (72 %). Близько 80 % дітей з набутою глухотою втратили слух у віці до двох років. Л. В. Нейман³ з'я­сував що серед туговухих дітей з розгорнутою словес­ною мовою причинами враження слуху є менінгіт /22 %), отит (62 %) та інші захворювання (кір, скар­латина, травми — 16 %). Сюди ж віднесено й уродже­ну туговухість (1,8 %).

Аналогічні причини туговухості визначені і в уч­нів з глибоко недорозвиненою мовою. Проте тут спос­терігається інше співвідношення між ними. Зокрема, менінгіт є причиною зниження слуху в 51 °/о дітей, отит – у 8%, інші причини — у 41 % (кір, скарла­тина, паротит, травми). Вроджену туговухість вияв­лено у 12 % випадків.

Незважаючи на певну розбіжність у кількісних по­казниках різних авторів, спільним є визначення врод­жених і набутих форм глухоти й туговухості. Збіга­ються також дані про переважне виникнення патології слуху в ранньому дитинстві.

Останніми роками сталися істотні зміни в дослід­женні структури причин виникнення й розвитку вад слуху в дітей. Протягом тривалого часу основна ува­га зверталася на з'ясування причин набутої форми глухоти чи туговухості. На перше місце ставилися за­хворювання слухового апарата (зовнішнього, середньо­го та внутрішнього вуха), зазначалася роль інфекційних захворювань, дія ототоксичних агентів та різних видів травм. Вивченню причин спадково зумовленої й уродженої форм туговухості відводилося незначне місце.

Розвиток сучасної медицини і насамперед медич­ної генетики дали змогу переглянути погляди на цю проблему. Усі причини виникнення дефектів слуху можна поділити на три групи.

1. Причини й фактори, що викликають зміни в структурах слухового апарата й призводять до спад­кової глухоти чи туговухості. Незважаючи на досяг­нення медицини, кількість глухих і слабочуючих зі спадково зумовленим зниженням слуху не зменшу­ється.

2. Фактори ендо- і екзогенного патологічного впли­ву на орган слуху плода, що викликають ураження слуху (при відсутності спадкових факторів).

Причинами вроджених порушень слуху можуть бути захворювання матері в період вагітності, токсичні фактори, імунний конфлікт, родові травми.

Найважливіше значення в етіології вродженої патології органа слуху мають інфекційні захворювання матері під час вагітності. Серед них особливе місце належить краснусі. Ступінь ураження слуху залежить від періоду вагітності, коли мати перенесла це захворювання. Найзагрозливішим є ранній термін вагітності. Ураження слуху в дитини має переважно нейросенсорний характер (рідше — кондуктивний) і часто супроводжується катарактою, пороком серця, розумовою відсталістю.

Негативно впливають на орган слуху плода віруси! кору, вітряної віспи, паротиту, скарлатини, токсоплаз­мозу, туберкульозу тощо, проте питома вага цих інфекцій незначна.

Дефект слуху в дітей, матері яких перенесли одне з цих захворювань у першій третині вагітності, характеризується, як правило, ураженням звукоприймального відділу слухового аналізатора. Спостерігається зниження слуху від легкої туговухості до глухоти, що залежить від тих змін, які відбулися у завитці чи ядрах слухового нерва.

Клінічні спостереження свідчать, що на розвиток органа слуху плода впливають різні загальносоматичні ні захворювання матері (цукровий діабет, нефрит, авітамінози, токсикоз тощо). Проте вплив цих захворювань на розвиток органа слуху та його функцію у плода до цього часу вивчений недостатньо.

В останнє десятиріччя особливу увагу оториноларингологів привертають токсичні фактори, зокрема; ототоксичні лікарські препарати (стрептоміцин, неоміцин, мономіцин, канаміцин та ін.).

Негативно впливають на орган слуху дитини ал­коголь, нікотин, хімічні препарати, радіаційне опромінення, яке викликає зміни в завитці слухового органа плода в ранні строки вагітності.

Однією з причин уроджених вад слуху в дітей вва­жають недоношеність, оскільки в таких дітей спостері­гається недорозвиненість багатьох органів і систем, зміни в судинах, центральній нервовій системі та подальші зміни в аналізаторах, у тому числі й слуховому.

На стан слухової функції дитини негативно впли­вають травми матері під час вагітності, затяжні поло­ги й родові травми.

Таким чином, уроджена глухота чи туговухість же виникнути під впливом різноманітних ендо- й екзогенних факторів. Здебільшого вона має нейросенсорний характер, значно виражена за глибиною пошко­дження й практично невиліковна.

3. Фактори, які негативно діють на орган слуху здорової від народження дитини в один із періодів її роз­витку й призводять до набутої глухоти чи туговухості. Це найпоширеніша форма патології слуху.

До причин, що викликають набуті вади слуху, слід віднести такі: перенесені інфекційні захворювання (грип, паротит, скарлатину, дифтерит, токсоплазмоз та ін.); захворювання порожнини носа й носоглотки (що не стосуються безпосередньо вуха); запальні за­хворювання слухового ходу, барабанної порожнини, слухової труби (зовнішній отит, гострий середній отит, хронічний середній гнійний отит тощо); травми, зде­більшого механічні, хоча трапляється й термічний вплив, а також негативна дія шуму; алергічні захворювання, які зумовлюють нейросенсорну туговухість; загальносоматичні захворювання, серед яких основна роль належить цукровому діабету, захворюванням нирок, крові та ін.; вплив екзогенних ототоксичних речо­вин, у тому числі медикаментів (антибіотиків, стрептоміцину) тощо.

Як зазначалося, залежно від етану слухової функ­ції виділяють глухих, пізнооглухлих та з ослабленим слухом (туговухих) дітей.

До категорії глухих належать діти, слух у яких пошкоджений так, що вони самостійно, не можуть ви­користати його для розвитку мови. Найхарактернішою рисою їхнього розвитку є те, що вроджене або набуте в самому ранньому (домовленнєвому) періоді різке уражен­ня слуху робить неможливим сприйняття мовлення інших і призводить до глухонімоти, тобто дитина не оволоді­ває звуковою словесним мовленням без спеціального нав­чання, оскільки не може сприймати й наслідувати мовлення довколишніх. Навіть якщо у глухої дитини до моменту втрати слуху був сформований певний мовний запас (наприклад, при настанні глухоти в дворічному віці), за відсутності спеціальних прийомів навчання й виховання він досить швидко втрачається. Загальний темп психічного розвитку в глухих дітей уповільнюється. Однак створення спеціальних корекційних умов виховання, які активізують компенсаторні процеси, дає змогу поступово вирівняти їх психічний роз виток.

У багатьох глухих дітей спостерігаються порушення функцій вестибулярного апарата, що найчастіше виникають при набутому ураженні слухової функції.

Глухота (первинний дефект), будучи пов'язаною причинним зв'язком, із німотою (вторинне порушення розвитку), призводить до ряду інших відхилень у психічному розвитку. Так, серйозні порушення словесної мови, а тим більше її повна відсутність, негативно впливають на зорове сприймання, на розвиток не тільки словесно-логічного, а й наочного мислення, а також на інші пізнавальні процеси.

Оскільки обсяг інформації, яку людина дістає із зовнішнього світу, в свідомості глухої дитини помітно звужений через неможливість впливати на нього словесною мовою, її реакції на зовнішні впливи примітивніші та недостатньо різнобічні. Тому тут можна говорити про просту затримку розвитку. Справді, система органів чуття, завдяки яким глухий школяр відчуває зовнішній вплив — сукупну інформацію, змінена. Внаслідок цього середовище впливає на його психіку в зовсім інших співвідношеннях: деякі види впливу—майже в тому самому обсязі, що й у тих, хто чує, другі — в меншому, треті — як зовсім незначні. Отже, в глухий компоненти психіки розвиваються в інших, порівняно з людьми з нормальним слухом, пропорціях.

У пізнавальній діяльності глухих більшу роль відіграють наочно-зорові форми пізнання, ніж словесно-логічні. В розвитку словесно-мовної системи писемна, мова (як засіб прийому інформації шляхом читання, і передачі її шляхом письма) набуває для глухих незрівнянно більшої питомої ваги, ніж усна. Стосовно використання глухими усної мови (за умови її сформованості завдяки спеціальним прийомам навчання),, слід зазначити, що їх словниковий запас ближче до норми, ніж граматичне оформлення висловлювань.

Відчуваючи потребу в спілкуванні з довколишніми, глухі користуються міміко-жестовою мовою, тобто своєрідним засобом передачі інформації за допомогою міміки і жестів, кожен з яких має своє зна­чення Як певна база для розвитку мислення й засіб спілкування, міміко-жестова мова не може повністю замінити словесну мову — могутній фактор розвитку психіки дитини. Функції її у спілкуванні з людьми досить обмежені, тому що розуміти міміко-жестову мову й використовувати її для пере­дачі своїх думок може лише людина, яка володіє сис­темою її знаків. У спілкуванні глухих із спеціально непідготовленими людьми, які чують, використання міміко-жестової мови вкрай обмежене. Тому найважливішу роль у вихованні глухих дітей відіграє формування в них словесної мови. Оволодіння словес­ною мовою для глухих є «...життєвою необхідністю, єдиним засобом прилучитися до чудової скарбниці людських знань і досвіду, засвоїти велику кількість знань, які виробило людство в процесі свого розвит­ку. З особливою силою це відбивається на розвитку їхнього мислення, відкриваючи .необмежені можливос­ті вдосконалення і тим самим розриваючи коло соціа­льної ізоляції глухих. Таким чином, оволодіння зву­ковою словесною мовою як засобом спілкування й, мислення є одночасно й наймогутнішим фактором ком­пенсації порушеної слухової функції»¹,— зазначає М. Д. Ярмаченко.

Глухі діти та підлітки вже в середньому й особливо в старшому шкільному віці, усвідомлюючи важливість оволодіння словесним мовленням для спілкування з іншими людьми та кращого виконання своєї основної діяль­ності — навчання, виявляють велике бажання навчи­тися добре говорити й зчитувати з губ інших, щоб кра­ще розуміти їх (дослідження Ж. І. Шиф). Це позитив­но відбивається на загальному розвитку особистості глухих, зокрема з точки зору виховання спроможності до подолання труднощів.

З метою навчання глухих усної розмовної мови застосовують різні спеціальні засоби, засновані на ви­користанні збережених аналізаторів (зорового, так­тильного, вібраційного). На підставі спеціальних до­сліджень доведено, що серед глухих майже не зустрі­чаємо дітей з повною (тотальною) глухотою. Кожна дитина, як живий організм, виявляє певну реакцію на звукові подразнення. Залишковий слух, який розріз­няється, головним чином, за діапазоном сприймання частот, дає змогу більшості глухих тією чи Іншою „мірою сприймати гучний голос (а інколи й голос зви­чайної розмовної сили) біля вушної раковини. В ро­боті, з розвитку усної мови глухих дітей особлива ува­га приділяється спеціальній корекції мовного дихан­ня, оскільки в глухих воно має специфічні особливос­ті, зокрема наявність пауз для вдиху перед кожним словом, а також виправленню дефектів голосу мала звучність, зриви на фальцет, гугнявість).

Пізнооглухлі діти мають сприятливіші умови пси­хічного розвитку, ніж глухі від народження або оглух­лі в домовний період. За умови спеціальної роооти з ними вдається зберегти, словниковий запас і на­вички правильної побудови висловлювань. У своїй пізнавальній діяльності така дитина зберігає можли­вість користуватися сформованими раніше словесними узагальненнями, що дозволяє повноцінніше пізнавати дійсність за допомогою словесно-логічного мислення, нехай навіть на найелементарнішому рівні.

Чим пізніше настала втрата або зниження слуху, тим більше зберігається можливостей для мовленнєвого й розумового розвитку пізнооглухлої дитини. При цьому особливу роль відіграють сформовані раніше навич­ки читання й письма, адже писемна мова в таких ви­падках виконує важливі функції збагачення мовного розвитку й пізнання людської культури.

Навіть якщо слуховий дефект виник у дошкільно­му віці (3—5 років), за умови спеціального корекцій-нога виховання можна досягти значних успіхів у збе­реженні й розвитку мовлення та навчанні таких дітей.

Основні труднощі в роботі з пізнооглухлими дітьми пов'язані з тим, що в них різко обмежені можливості сприймання розмовного мовлення інших людей. Тому особ­ливу увагу в корекційній роботі звертають на форму­вання навичок зорового сприймання усної мови по видимих рухах мовних органів (так зване читання з губ, з обличчя). Безперечно, читання з губ пов'язане зі значними труднощами, оскільки рухи губ, язика, міміка обличчя досить неповно відбивають звукову палітру мови. Однак при спеціальному навчанні діти з глибокими слуховими дефектами навчаються досить точно користуватися сформованими навичками зорового сприймання розмовного мовлення, що значною мірою компенсує втрачену можливість чути мовлення інших людей.

Успіхи оволодіння читанням з губ тісно пов'язані з рівнем розвитку власної усної мови: її достатня сформованість допомагає використовувати свій мовний досвід для кращого розрізнювання слів і фраз, які зчитуються з губ, з опорою на загальний зміст роз­мови.

У пізнооглухлих дітей внаслідок відсутності або різкого послаблення можливості слухового контролю за власним мовленням виявляються ті чи інші дефекти ви­мови та побудови висловлювань; усунення подібних дефектів також є спеціальним завданням корекційної роботи з ними.

Туговухі діти характеризуються тим, що їхня ча­сткова слухова недостатність призводить не тільки до зменшення обсягу сприймання мовної інформації, а й до певного порушення мовного й загального розвитку. До туговухих відносять дітей, у яких уражена слухова функція, але слух збережений настільки, що вони мо­жуть самостійно хоча б мінімально оволодівати сло­весним мовленням.

Наявність залишкового слуху значно більшою мі­рою, ніж у глухих дітей, дає змогу слабочуючим спон­танно накопичувати певний словниковий запас і ко­ристуватися ним для спілкування з довколишніми.

При визначенні основних груп туговухих дітей за станом слуху враховується не висота звуків, доступних для сприймання (ці діти розрізняють звуки широкого мовного діапазону), а ступінь втрати слуху, вираже­ний в децибелах, тобто на скільки одиниць дитина по­требує збільшення сили звучання звуків певної час­тоти.

Залежно від втрати слуху в мовленнєвому діапазоні роз­різняють три ступеня туговухості:

І — втрата слуху не перевищує 50 дБ;

П — втрата слуху від 50 до 70 дБ;

III — втрата слуху в мовному діапазоні більше ніж 70 дБ (80...85 дБ).

Діти з І ступенем туговухості сприймають розмов­не мовлення на відстані понад 1 м, тобто мовне спілкуван­ня цілком доступне. Друга група дітей (II ступінь) сприймає розмовне мовлення лише на відстані, меншій ніж 1 м. з цими дітьми мовне спілкування утруднене. Ді­ти з III ступенем туговухості розмовне мовлення не сприймають, мовне спілкування з ними можливе лише за допомогою голосу підвищеної сили.

Як бачимо, кожна група дітей з ослабленим слу­хом потребує різного підсилення звуків. Проте спіль­ним для них є те, що всі вони, навіть діти з III ступе­нем туговухості, можуть більш-менш самостійно ово­лодівати мовленням на основі слухового сприймання.

Важливим фактором, який враховано при класи­фікації дітей, є рівень розвитку мовлення. За цим показником розглядувана категорія дітей досить неод­норідна. Тут наявні дві групи: діти з розгорнутим мов­ленням (що мають незначні мовні вади) та діти з гли­боко недорозвиненим мовленням. Стан мовлення цих дітей також пояснюється різними причинами.

Зниження слухової функції у туговухих дітей приз­водить до різних недоліків у їхньому мовному розвит­ку: обмежений словниковий запас, порушена грама­тична будова мови (у фразах «випадають» ті чи інші члени речення, слова вживаються у спотвореному ви­гляді, характерні помилки у вживанні префіксів та суфіксів, відмінкових та родових закінчень).

Для дітей з ослабленим слухом характерні й типові недоліки у вимові слів: змішування дзвінких і глухих, шиплячих і свистячих, твердих і м'яких приголосних. Причому це пов'язано не з тим, що діти не можуть вимовити ті чи інші звуки внаслідок якихось утруднень в артикуляції (від лат. articulatio — розчленування), а з тим, що вони недостатньо володіють звуковим скла­дом слова, оскільки неповноцінно сприймають слова на слух.

Обмеженість словникового запасу, помилки у сприйнятті звуків мови в дітей з ослабленим слухом пов'язані з неправильним розумінням значень слів і виразів у мові інших і недоречним їх вживанням у власній. Для писемного мовлення характерні спотворення слів, пов'язані із заміщенням букв та відповідні заміщення звуків у вимові.

Подекуди на розвитку такої дитини негативно по­значається те, що на частковий дефект слухової функ­ції, на відміну від повної відсутності слуху або його різкого зниження, своєчасно не звертають серйозної уваги. Дорослі, не розуміючи справжніх причин по­милок та утруднень дитини, вважають її лінивою, малокмітливою й застосовують до неї такі засоби вихов­ного впливу, які призводять до негативних наслідків: дитина зневірюється в своїх силах, стає плаксивою, відлюдненою, необгрунтовано чинить опір вимогам дорослих (явища негативізму, від лат. nego — заперечую).

У початкових класах загальноосвітньої школи знач­ну частину невстигаючих становлять діти з різними відхиленнями в розвитку слуху і мовлення. Вчитель по­чаткової школи повинен якомога раніше виявити дітей з недоліками слуху та особливості їх утруднень в про­цесі навчання. Перебування цих дітей в умовах масо­вої школи, що не відповідають їхнім можливостям, завдає великої шкоди їх розвитку.

При легко вираженій туговухості й достатньому розвитку мовлення діти можуть успішно навчатися в за­гальноосвітній школі, але вони потребують створення спеціальних педагогічних умов, індивідуального під­ходу, заснованих на глибокому розумінні вчителем дій­сних причин утруднень дитини в навчанні. Знаючи ти­пові помилки такого учня при письмі та читанні, вчи­тель допомагає подолати їх, а при потребі направляє його до лікаря-отоларинголога або лікаря-сурдолога для контролю за станом слуху і можливого лікування. В умовах класу такому учневі слід створити відповідні умови: поса­дити за першу парту, перевіряти, як він на слух сприймає навчальний матеріал, якщо необхідно — повто­рити завдання; оцінити роботу учня з урахуванням його реальних можливостей, провести з ним кілька до­даткових занять. Батькам слід пояснити, як стави­тись до особливостей їхньої дитини і правильно ор­ганізувати її мовне виховання.

Таким чином, специфічні особливості розвитку різ­них категорій дітей, які страждають на різні пору­шення слуху, потребують диференційованого коригую­чого підходу до їх навчання й виховання, що є важли­вим фактором оптимізації компенсаторних процесів.

Незважаючи на серйозний та різноплановий нега­тивний вплив глухоти й туговухості на розвиток ди­тини, навіть при найтяжчих ураженнях слухової функ­ції, але при збереженому інтелекті, можливості всебіч­ного розвитку особистості дітей з порушеннями слуху необмежені. Під впливом соціальних факторів (голов­ним чином спеціального навчання), виявляючи напо­легливість у подоланні труднощів, викликаних дефек­том, люди зі стійкими порушеннями слуху досягають значних успіхів у різних сферах виробничої і суспіль­ної діяльності, в реалізації своїх творчих здібностей.

У книжці М. Д. Ярмаченка «Проблема компенсації глухоти» наведено багато конкретних фактів трудових успіхів глухих і людей з ослабленим слухом, досягнень в літературній, образотворчій, театральне концертній діяльності, науці.

Борис Олександрович Комашинський оглух у п'ятирічному віці. Це не перешкодило йому здобути вищу освіту, стати кандидатом технічних наук, пройти в одному з науково-дослідна інститутів шлях від інженера до старшого наукового співробітника. Коло інтересів Б. О. Комашинського не обмежується женерно-науковою діяльністю. Він любить спорт, серйозно займається поезією.

Серед глухих і слабочуючих чимало передовиків виробництва, талановитих літераторів, художників, артистів, учених високої кваліфікації — кандидатів і докторів наук. Усе це свідчить, що воля і наполегливість допомагають подолати тяжку фізичну недугу, жити повноцінним життям, відчувати радість творчої праці.