7.Омоніми , пароніми.

ОМОНІМИ – це слова, які однаково звучать, але мають різне значення. Від полісемії омонімія відрізняється тим, що значення багатозначного слова пов’язані між собою спільним поняттям, проте значення омонімів переважно ніяк між собою не пов’язані.

За походженням омоніми поділяються на такі групи:

1. ті, які виникли в наслідок збігу різних за походженням слів („пара“ – стан

води, двоє людей, півтора години-заняття),

2. омоніми, які виникли в наслідок історичних змін у звуковому складі слова

(„слати“ – постіл х лист, бандероль, телеграму),

3. омоніми, які стали наслідком запозичення з інших мов, слів з ідентичним

звуковим складом („лава“ – магма, lavicka – слово італь. походження),

4. омоніми, що виникли у процесі розвитку багатозначності слова через втрату

зв’язків між його семантичними значеннями Названі слова належать до однієї частини мови і виступають з однаковим звуковим складом у початковій граматичній формі. Це прості або лексичні омоніми.

Омоніми, в яких збігається звучання різних граматичних форм, називаються омоформами. Зaмок – будова, замoк – на дверях. Такі слова називаються омографами . Омофони – слова, які

однаково звучать, але по-різному пишуться. Значення омонімів розкривається у контексті.

8.Вимова слів засвоєних з інших мов.

Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями:

1. Голосні [і] та [и] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [и], а не [і] перед наступним приголосним звуком: система, дипломатичний, фізика, цивільний, риторика, шифр, ратифікація, режим.

Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [и] вимова [і] є орфоепічною помилкою.

2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у] (навіть перед складом з постійно наголошеним [у]): корупція, доручення, документ, популяризація.

3. Ненаголошені [и], [е] після приголосного вимовляються з наближенням до [е], [и]: [теинден'ц'ійа] - тенденція; [пеир'іодизац'ійа] -періодизація; [се"ртисф'ікат] - сертифікат.

Акцентуаційні норми

З орфоепічними нормами тісно пов'язані акцентуаційні, що визначають правильне наголошування слів.

Наголос - це виокремлення одного із складів слова засобом посилення голосу.

В українській мові наголос вільний, різномісцевий і рухомий, тобто може падати на будь-який склад слова і змінювати своє місце в однокореневих словах або у формах одного й того ж слова: збитки - збитковий, приймальня - прийми, будувати - будую, багаж -багажем.

Наголос може виступати засобом розрізнення лексичного (семантичного) значення слова: характерний і характерний, прошу і прошу, а також граматичного: сестри і сестри.

Ненормативними є наголошення читання, навчання, завдання.

Іменники, утворені від дієслів або інших іменників за допомоги префіксів ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, не-, при-, про-, роз-, зберігають наголос на префіксі: виклик, відгомін, задум, заклик, напуск, надпис, оббіг, переспів, підкуп, нелюб, припис, притінок, пропуск, розголос, розвідка.

У числівниках від одинадцяти до дев ятнадцяти наголос падає лише на склад на: одинадцять, чотирнадцять, вісімнадцять.

У відмінкових формах на -и названі числівники зберігають наголос на цьому ж складі: одинадцяти, дванадцяти, чотирнадцяти, шістнадцяти, сімнадцяти.

У складних числівниках на -десят наголос на останньому складі: шістдесят, сімдесят, вісімдесят.

У формах непрямих відмінків цих числівників наголос перетягується на закінчення: п'ятдесяти (п'ятдесятьох), п'ятдесяти (п 'ятдесятьдм), п ятдесятьма (п 'ятдесятьома).