58.Драгоманов

Творчий доробок Михайла Петровича Драгоманова становить десятки томів і є невичерпним джерелом для з’ясування багатьох важливих проблем вітчизняної історії. Значна частина написаного ним за тридцять років наукової діяльності пов’язана з проблемами історичного минулого українського народу. Вчений вважав, що історія повинна розказати усі ті факти, які мали вплив на життя країни і народу. Тому, з’ясовуючи ряд важливих проблем історії українського народу, він звертався насамперед до першоджерел: архівнихматеріалів і документів, літописних свідчень, мемуарної літератури, епістолярної спадщини, монографій.

Становлять інтерес погляди вченого щодо збору, вивчення, класифікації, аналізу та оцінки історичних фактів, почерпнутих дослідником з архівних матеріалів. У цьому плані схвальної оцінки заслуговує стаття Михайла Драгоманова “Стан і завдання науки древньоїісторії”, опублікована в “Журналі Міністерства народної просвіти” за 1874 р. Він виголосив її як вступну лекцію до курсу історії стародавнього світу перед студентами-істориками Київського університету. У ній він загострив увагу на тому, яке значення має для історичного дослідження збір і вивчення першоджерел, звідки дослідник має черпати відомості про певну подію, її місце й час, коли вона відбулась, а також роль та значення для суспільного розвитку. Вивчаючи історію України ХVІІ ст., Драгоманов вважав одним з найцінніших джерел літопис Самовидця. Дослідник часто використовував і перше його видання, здійснене О. Бодянським у Москві 1846 р., і друге, випущене О. Левицьким у Києві в 1878 р. З аналізу праць М.Драгоманова “Козаки”, “Україна в її словесності”, “По вопросу о малорусской литературе” та інших видно, що вчений в цілому поділяв думки автора літопису щодо причин, які зумовили боротьбу народних мас проти панування Речі Посполитої на Україні. Однією з таких причин Драгоманов вважав Брестську церковну унію 1596 р., яка була в руках польських панів і ксьондзів-єзуїтів важливим чинником посилення свого панування над українським народом. Цю унію він вважав подальшим кроком до національно-релігійного поневолення українців, оскільки процес ополячення і окатоличення українського населення вважав регресивним явищем.

Аналізуючи діяльність Б. Хмельницького як керівника народно-визвольної війни українців проти гніту польських панів, вчений чимало відомостей почерпнув з літопису Самовидця. Але якщо Самовидець переважно лише констатував факти з діяльності Хмельницького, то М. Драгоманов дав відповідну оцінку його ролі, охарактеризував заслуги перед народом, наголосив на важливості розуміння ним необхідності союзу з Росією. Порівнюючи дані Драгомановим і Самовидцем оцінки Переяславської ради, очевидно, що вони трактують її як добровільний акт, котрий відповідав загальнонародним інтересам.

З літопису Самовидця до збірника “Исторические песни малорусского народа” діяч додав кілька народних дум і переказів про Б. Хмельницького, Барабаша, героїчну боротьбу проти польських поневолювачів. Важливе місце у науково-дослідницькій діяльності Михайло Драгоманов відводив українським джерелам пізнішого часу, зокрема літописам першої половини ХVІІ ст. – Григорія Граб’янки та Самійла Величка. Матеріали з літопису Граб’янки згадуються часто у другому томі “Исторических песен малорусского народа”, де вміщено пісню про Б. Хмельницького.

Матеріали з літопису Величка Михайло Драгоманов широко використав у збірнику “Громада”, а найбільше у “Передньому слові” до “Громади”, де виклав короткий нарис історії українського народу. До окремих джерел з літопису він поставився критично. Запозичував у Самійла Величка й деякі художні засоби порівняння. У ряді своїх праць і насамперед у ґрунтовній статті “Пропащий час”, “Українці під Московським царством” (1654-1876), написаній в еміграції на початку 80-х років, Михайло Драгоманов розглядав перебування України у складі Російської імперії як “пропащий час”, що не дав їй нічого позитивного в національному плані. На початку своєї роботи автор наголошує на необхідності знати минуле України, щоб не повторити помилки в новітній період її історії. Значну роль в історії України відводить Драгоманова козацтву з його функціями захисту Вітчизни від чужоземної агресії.

Вчений наголошував, що ліквідація тих демократичних порядків, що існували на Україні перед її приєднанням до Росії, стала можливою тільки завдяки впливовості застарілих “порядків московського царства”. Драгоманов відзначав, що “за ті часи, як Україна пристала до Московського царства, з його самовольним царем, з кріпацтвом, живого без науки, – то царська сваволя заїла вольності українські” [4; с. 17].Шляхи негативного впливу Московського царства на становище України Михайло Драгоманов доводив і в інших своїх працях, зокрема в одному з розділів монографії “Историческая Польша и великорусская демократия”, якому пізніше була дана назва “Україна іМосква в історичних взаєминах”. Окремим виданням вона вийшла у Львові в 1937 р.Окремі питання в історії України Драгоманов розглянув також у ряді інших праць, зокрема, “Шевченко, українофіли і соціалізм”(1879), “Турки внутрішні й турки зовнішні” (1876), “Внутрішнє рабство й війна за визволення” (1878), “Про українських козаків, татар і турків” (1876), “Погляд на українську історію” (1895).

59. Франко

Тісно пов'язані з соціологічними, суспільно-політичними і економічними історичні розвідки Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з них присвячені селянському рухові і революції 1848 року в Галичині та польсько-українським взаєминам. До першої групи належать: «Польське повстання в Галичині 1846 р.» (1884), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1898 і 1913), «Лук'ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX ст.», «Причинки до історії 1848 р.». До другої — «Дещо про стосунки польсько-руські» (1895), «Поляки й русини» (1897, німецькою і українською мовами), «Нові причинки до історії польського суспільності на Україні в XIX ст.» (1902), «Русько-польська згода і українсько-польське братання» (1906). Інститут історичної праці Франка: причинки до історії Церкви (2 розвідки про єпископаЙосифа Шумлянського, 1891 і 1898 рр.), «Хмельнищина 1648–1649 рр. У сучасних віршах» (1898), «Тен як історик французьської революції» (1908), «Стара Русь» (1906), «Причинки до історії України-Руси» (1912), статті з старої історії України та багато ін.

Характеристична для еволюції світогляду Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості розмиваються грані між науковим і публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. У своїй статті «Що таке поступ?» Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.

60. Життя і науково-організаційна діяльність М. С. Грушевського.Михайло Сергійович Грушевський походив з родини священиків Чигиринського повіту Київської губернії. Він народився 29 вересня 1866 року у м. Холмі, де його батько викладав у греко-католицькій гімназії. З 1869 року — на Кавказі, куди переїхав його батько (займав посаду директора народних шкіл). З 1880 по 1886 рік Грушевський навчався у класичній гімназії в Тифлісі. На світогляд та інтерес до наукових досліджень Грушевського, як вважає Л. Винар, справили вплив три чинники :Вплив родини, зокрема його батька Сергія, який прищепив любов до мови, пісні, оповідання;Знайомство з українознавчими працями М.І. Костомарова, П.О. Куліша, М.О. Максимовича, А.О. Скальковського та інших істориків, фольклористів, етнографів. Своєю справжньою школою історик назвав "Киевскую старину". Третім чинником було захоплення українським красним письменством — художньою літературою. Закінченням Тифліської гімназії завершився ранній період творчості Грушевського — дитячі та юнацькі роки.Наступний етап життя (1886 -1894), або "Перший Київський період", охоплює роки студенства та проведення наукових дослідів на історико-філологічному факультеті Київського університету. Згодом Грушевський досить критично висловився про рівень навчання в університеті: "виклади не могли багато дати". Ця оцінка зумовлена, головним чином, обставинами реакції, які були характерні для того часу. Безпосереднім вчителем М.С. Грушевського в університеті був В.Б. Антонович. У В. Іконникова М.С.Г. навчився всебічному аналізу джерел. Він слухав також лекції професорів Петра Голубовського, Михайла Володимирського-Буданова. Під час навчання (на третьому курсі) Грушевський написав роботу "История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века", за яку отримав золоту медаль. Після закінчення ун-ту Св. Володимира (1890) М. С. був залишений для роботи на кафедрі російської історії. Протягом 4-х років готував працю "Барское староство. Исторические очерки", яку захистив в травні 1894 р. як магістерську дисертацію.Львівський період життя Грушевеького охоплює 1894-1914 роки. За рекомендацією проф. В.Б. Антоновича він переїхав до Львова, де очолив університетську кафедру "всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи". Першим і основним заняттям історика стала підготовка і читання курсу лекцій у Львівському університеті з історії України, з часом ці лекції лягли в основу багатотомної "Історії України-Руси". У 1894 р. Грушевський очолив історико-філософську секцію НТШ, а у 1897 р. — саме Товариство. Перший том "ІУ-Р" з'явився у 1898 р.Відомий грушевськознавець Л. Винар зазначає, що наукова діяльність вченого розгорнулася в трьох напрямках: 1) розбудова НТШ, 2) видавнича діяльність, 3) підготовка та виховання кадрів українських істориків (головним чином, його студентів зі Львівського університету). У 1904 році вийшло перше видання короткої і загальнодоступної книги з історії України "Очерк истории украинского народа". Незабаром автор підготував видання "Ілюстрованої історії України", яка побачила світ у 1911 році. З 1906 по 1914 рік виділяють Київський субперіод (підперіод) в житті Грушевського, коли він одночасно працював і в Наддніпрянщині — “відколи там настала можливість наукової та політичної праці”. Вчений взяв на себе роботу в УНТ у Києві, займався громадсько-політичною діяльністю.Світова війна перервала діяльність історика. По приїзді з Галичини до Києва він був заарештований як "мазепинець" і "австрофіл" і висланий спочатку до Симбірська, потім до Казані і, врешті, до Москви. Період першого заслання М.С. Грушевського тривав більше трьох років (1914-1917). Лютнева революція 1917 року повернула волю Грушевському. У другий київський період (1917-1918) М. С. очолив процес національно-державного будівництва. Був Головою Центральної Ради, керівником УНР. Незважаючи на труднощі і помилки, Україна стала незалежною суверенною державою. В період гетьманату Грушевський в опозиції.У 1919 році М. С. Грушевський емігрує спочатку до Чехо-Словаччини, а потім до Австрії. Еміграційний період життя історика тривав з 1919 до 1924 року. На еміграції він продовжував займатися науковою та громадсько-політичною діяльністю. До 1922 року Грушевський належав до лівого крила УПСР і редагував її друкований орган "Борітеся — поборете". З ініціативи історика був заснований Український соціологічний інститут (1919). Він започаткував "Історію української літератури".З поверненням у 1924 році Грушевського на Україну розпочався третій київський період, який тривав до 1931 року. У 1931-1934 роки — друге заслання і смерть.

61. Історіософія М. С. Грушевського.Під історіософією розуміємо галузь філософського знання, яка охоплює онтологічні (пізнання об'єкт, реальності) питання історичного процесу - зміст і напрямок історії, послідовність основних історичних епох, специфіку історичного процесу, співвідношення історії і природи, свободи і необхідності в історичному процесі тощо. Історіософію цікавлять також гносеологічні і логіко-методологічні проблеми. Дослідники творчої спадщини М.С. Грушев­ського детально розглянули питання про джерела формування світогляду історика. На погляди вченого у ранній період наукової праці справили вплив дослідження істориків та твори письменників, які відображали народне життя. Більшість істориків (Д. Дорошенко, І. Витанович, Б. Крупницький, І. Креве­цький, І. Крип'якевич, О. Пріцак, А. Процик) притримуються думки, що Грушевський належав до народницького напрямку в українській історіографії. Про це свідчив і сам Михайло Сергійович, який називався "останнім могіканом народницької історіографії"."Народництво" Грушсвського зумовлювалося двома об'єктивними обставинами українського історичного процесу. По-перше, український народ більшу частину свого історичного часу не мав своєї держави. Тому єдиним, вдо зв'язувало його історичні періоди між собою — народ. По-друге, перебуваючи у складі іноземних держав, українці піддавались національно-релігійному і соціально-економічному гнобленню. Це викликало справедливу негативну оцінку Грушевського - історика.Своє народницьке Сrеdо М. С. сформулював у вступній лекції, виголошеній у 1894 році у Львові. Ось її головні положення:

• усі періоди історії Руси-України "тісно й нерозривно сполучені між собою. . . як одні і тіж змагання народні, одна й таж головна ідея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних політичних та культурних обставинах";

• “Народ, маса народня зв'язує періоди в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він із своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхами і помилками — єсть єдиний герой історії”;

• “Зрозуміти його стан економічний, культурний, духовний, єго пригоди, єго бажання й ідеали — єсть мета нашої історії”;

• “Устрій державний по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки вій впливав на стан народу, оскільки сам підпадав впливу громади й оскільки відповідав її бажанням і змаганням”.

І хоча на протязі більш ніж півтолітньої діяльності Грушевського проходила еволюція його поглядів, та він і надалі вважав народ головним предметом своїх дослідів."Народництво", однак, не слід розглядати як паталогію (ненормальність) в розвитку історичної думки. (Думається правий був Любомир Винар, який критикував за це Омеляна Пріцака). Це закономірний етап, який мала пройти історіографія. У свою чергу народницька історіографія завершувалася М.С. Грушевським. "Державницька школа" виросла з історичної школи М. Грушевського.Разом з тим, наукова спадщина М. С. Грушевського не вкладається у дещо спрощену схему поділу української історіографії на народницький та державницький напрямки. Як і історики державницького напряму М. С. розумів значення власної держави і еліти — провідної верстви для української нації. Про що, зокрема, свідчить дослідження Грушсвським Хмельниччини та епохи Івана Мазепи.Щодо методології історика, то на ній позначилися погляди зарубіжних філософів — Генрі Бокля, О. Конта, Г. Спенсера тощо. Грушевський був позитивістом. Для позитивізму характерно:

1) принципом справжнього історичного знання позитивізм називає описання об'єктивних, справжніх або "позитивних" фактів; у Грушсвського де проявляється навіть у використанні термінології з точних наук. Позитивізм М. С., як і істориків — в уникненні узагальнень. І. Витанович вважав, що Грушевський порядкує лише аналітично-описовим способом і надзвичайно обережний "перед схематизацією" (синтезом, узагальненням);2) для позитивізму характерно визнання багатофакторності в історичному процесі і особлива увага приділяється соціальним і економічним чинникам;3) історики-позитивісти визнавали закономірність історичного розвитку. Вони уявляли суспільний розвиток як повільну еволюцію. Сам термін "еволюція" у Грушевського зустрічається в різних контекстах: "державна еволюція", "економічна еволюція", "еволюція культури", "суспільна еволюція".

62. Історіографічна спадщина М. С. Грушевського. «Історія України-Руси».Творча спадщина М.С. Грушевського надзвичайно обширна. Вона складає, за підрахунками Л. Винара, близько 2 тис. праць. Лише з 1885 по 1928 рік історик надрукував 1779 праць. З них: книжки та відбитки складали 207 назв; статті – 806; рецензії – 701;белетристика - 65 Дати аналіз цих праць в рамках лекції — неможливо. Ми з'ясуємо лише основні досягнення Грушевського, які мають і матимуть значення у майбутньому.Найперше — цс розробка схеми історії східних: слов'ян, в т. ч. України. У 1904 р. Грушевський опублікував свою працю "Звичайна схема "русскої" історії й справа раціонального укладу історії східнього слов'янства", в якій виступив з критикою схеми історії російських істориків (Карамзіна, Соловйова) і, одночасно, запропонував свою історичну схему історичного розвитку українського, російського і бєларуського народів. Головними положеннями схеми, запропонованої Грушевським, були:

• немає "общерусской истории", а тим більше "общерусской народности";

• пов'язання Київської держави з її суспільно-політичним укладом і культурою, з Володимиро-Московським князівством 13-І4 ст. не витримує наукової критики;

• "Київська держава, право, культура були утвором одної народности, українсько-руської; Володимиро-Московська —- другої, великоруської". (Історик вказував, що сполучення української і московської історії в середньовіччі не мас об'єктивної історичної бази. Грушевський порівнював взаємини Київської держави з Московською до взаємин Римської держави з її гальськими провінціями, а не преємства двох періодів у політичнім і культурнім житті Франції);

• український історичний процес мас такі періоди: рання історія -Київська держава — Галицько-волинська держава. Вони органічно пов'язані політичними, етнічними і культурними процесами українського народу й знаходять своє продовження в Литовсько-польській державі.

Отже, Грушевський підкреслював континуїтет (тяглість) і нерозривність української історії від її раннього періоду, через середньовіччя до нового періоду в історії України. Український історичний процес охоплював життя українського народу на його території від найдавніших часів до доби Грушевського. Для підтвердження континуїтету історик дав назву своїй основній роботі "Історія України-Руси", об'єднавши нову і історичну стару назву України."Основною заслугою проф. Грушевського перед українською історіографією є те, — писав Д. І. Дорошенко, — що він угрунтував і впровадив в учений вжиток схему історії українського народу на цілім просторі його історичного життя". Головною працею життя М. С. Грушевського була "Історія України -Руси". її перший том вийшов У 1898 році, а останній, десятий,- після смерті історика, у 1936 році. Головна історіографічна концепція автора цієї праці, як і всієї його наукової спадщини, — наукове обгрунтування безперервності українського, і сторичного процесу, що пов'язується з життям українського народу на певній географічній території і в історичному часі. В "Історії України-Руси"' Грушевський зазначає, що українсько-руська народність живе ряд століть без національної держави. В силу цієї обставини "головна вага повинна 'бути перенесена з історії держави на історію народу, суспільності". Отже, "народництво" Грушевського було обране ним свідомо і було зумовлено об'єктивними обставинами. В "ІУ-Р" Гр-й висуває та обгрунтовує ряд наукових гіпотез. Він вважав автів безпосередніми предками українського народу. Історик відкинув норманську теорію і зробив наголос на ролі наддніпрянських полян в заснуванні і розбудові Київської держави.

В "УК-Р" Грушевський' визначає три періоди в історії України. Перший період охоплює весь час від перших віків нашої ери до половини 14 ст. і йому присвячені три томи "ІУ-Р". Другий період — це перехідний період історії українського народу — литовсько-польський (з середини 14 до 1648 р.), йому присвячені 4, 5, 6 і частково 7-ий том "ІУ-Р". Третій періоди — козацький і йому присвячені наступні томи "ІУ-Р". Перший і третій періоди Грушевський розглядав в дусі гегелівської тріади як тезу і антитезу, а синтезу вбачав у добі українського національного відродження 19-20 ст. Цей період він розглядав в "Очерке истории украинского народа" та в "Ілюстрованій історії України". Оцінюючи значення "ІУ-Р", яка тоді ще не була завершена, Д.І. Дорошенко у 1923 році писав: "Головна вага її полягає в систематичному зводі науково-провірених і проаналізованих відомостей по історії України, об'єднаних провідною думкою про тяглість і непереривність історичного процеса українського народа на заселеній ним ще на світанку історії землі. Це наче велика історична енциклопедія, де зведено до купи й систематичності впорядковано здобутки наукової праці цілого попереднього розвитку української історіографії". Разом з тим, як історик-державник Дорошенко як на недолік відзначав, що ця робота могла відіграти скільки-небудь провідної ролі власне через брак у їй визнання ваги своєї державності.

63. Історичні школи М. С. Грушевського та їх значення.Дослідники життя і діяльності Грушевського відзначають дві його школи української національної історіографії: львівську і київську. Історична школа Грушевського утворилася внаслідок еволюції історіософічних концепцій школи Антоновича. Школа Грушевського запозичила у свого учителя документалізм та народництво. Головною історіографічною концепцією історичної школи Грушевського стала концепція континуїтету - тяглості українського історичного процесу від зародження українського народу до новітньої доби в історії України.До львівської історичної школи Грушевського належало, за списком, складеним Яр.Грицаком, 20 учнів вченого. Ми назвемо імена кількох учнів та проблеми, якими вони займалися: Мир. Кордуба - давня та середньовічна історія, Хмельниччина; Ст. Томашівський - козацька доба; Вас. Герасимчук - доба Хмельницького і Виговського;Ст. Рудницький - козацькі рухи 1620-х років, географія; І. Джиджора - Гетьманщина ХVIII ст.; Олег Терлецький - галицьке, середньовіччя та козаччина; Богд. Барвінський - Галицько-волинська держава, мазепинський період; І. Кревецький - історія Галичини ХІХст. ; І. Крип'якевич - історія Галицько-волинської д-ви, Хмельниччина та ін. періодів іст. Укр. Мик. Чубатий - іст. українського середньовіччії. церкви, права; Богд. Бучинський - історія церкви.Київська школа формувалася за дещо інших обставин. Грушевський не викладав в університеті, а його найближчі співробітники вчилися у метра історичної науки в науковій лабораторії - спочатку в УНТ, а потім і головним чином в історичній секції в УАН. У складі секції діяли численні науково-дослідні комісії, в яких працювали його учні і співробітники. Комісія Київа та Правобережної України (голова Грушевський, керівних Щербина); Комісія Лівобережжя (голова Грушедський, керівник Гермайзе); комісія Степової України (голова Гр-й, керівник М. Ткаченко); комісія Західної України (голова Гр-й, секретар Ігнатенко). Ці комісії мали у 1924-26 рр. понад 50 співробітників з різних земель України. Пізніше було створено ще ряд тематичних комісій - культурно-історична. Однак не всіх співробітників можна вважати членами київської історичної школи М.С.Г. Сучаснаа дослідниця О.В. Юркова називає 20 осіб, яких можна вважати учнями Грушевського зокрема О.І.Барановича, Т.М.Гавриленка, С.В.Глушка, П.С.Глядківського, К.М.Грушевську, В.С.Денисенка, В.С.Євфимовського, В.А.Ігнатієнка, М.Ф.Карачківського, В.М.Костащука, Д.О.Кравцова, П.І.Нечипоренка, О.Я.Павлика, Ф.Я.Савченка, Є.С.Смолинську, О.М.Степанишину, М.М.Ткаченка, С.В.Шамрая, Л.П.Шевченко та В.Д.Юркевича.