13. Основний зміст «гвл»

Саме тому Галицький літопис відкривається поетичною похвалою Романа Мстиславича. Князь-богатир, який «спрямував бо ся бяше на погания, яко і лев, сердитий же бисть, яко і рись, і губяше, яко і крокоділ, і преходжаше землю їх, яко і орел, храбор бо бе, яко і тур». Можливо, порівняння руського князя з левом і крокодилом схоже до якихось порівнянь за візантійськими джерелами. Однак не можна повністю відкидати тут і  латинську традицію сусідів-католиків (адже матір’ю Романа була дочка польського князя Болеслава Кривоустого).        Після загибелі Романа нелегка доля чекала його малолітніх синів Данила і Василька, що вступили в тривалу боротьбу за володіння отчиною. Спочатку княжичі змушені були поневірятися разом з матір’ю містами Русі, Угорщини та Польщі. Вісімнадцятирічному Данилові довелося брати участь у трагічній битві на Калці (1223 р.). Тільки до кінця       30-х рр. XIII ст. зусилля братів увінчалися успіхом.       Галицьким князівством став правити Данило, а Василько сів у Володимирі-Волинському. Цікаво, що Данило Романович був єдиним в історії Русі королем, який отримав корону від Папи Римського, котрий прагнув таким чином схилити нашого правителя до прийняття католицизму. Ось як визначав характер Данила Романовича  М. Карамзін: «Славний військовими та державними достоїнствами, а ще більше відмінним милосердям, від якого не могли відвернути його ні зради, ні невдячність  бунтівливих бояр».       У Галицькому літописі історичний матеріал досить невимушено групується авторами таким чином, щоб якомога докладніше показати діяльність Данила. У традиційному оповіданні перерахування чеснот ставало своєрідним кордоном, знаменує природну зміну правителів та перенесення авторської уваги на вчинки іншої особи. Життєпису Данила чужа подібна локалізація характеристики. Вона поширюється до масштабів усього твору і ніби розосереджена в багатьох окремих описах.       Також середньовічні автори переконливо описують приклад братніх відносин між братами Данилом  і Васильком. Романовичі протягом всієї розповіді згадуються разом. Іноді вони діють навіть у різних землях, але літописець і в цьому випадку ставить їхні імена поруч. Неодмінно фіксуються і факти рідкісних розлучень Романовичів.      Особливої уваги з другої частини джерела (Волинського літопису) заслуговує фрагмент, що оповідає про  роки життя  князя Володимира Васильковича. Бездітний князь, що заповів свої землі двоюрідному братові, довгий час покірно переносив жорстокі страждання від хвороба, що стала причиною його смерті. Лагідний страждалець  уникав військових експедицій, вміло вів політику з татарами, відмовлявся брати участь у їх набігах проти сусідів. Похвала Володимиру Васильковичу відрізняється не тільки подробицею і обсягом, вона дозволяє достатньо повно судити про характер конкретної людини. Тут по-іншому розставлені акценти, змінено традиційний порядок перерахування властивостей особистості князя.       Галицько-Волинський літопис закінчується звісткою про смерть князя  степанського Івана (1292 р.). Останній редактор, який довів літопис до цього місця, був, очевидно, особою, близькою до князя Мстислава Даниловича, прославленню якого присвячені в основному останні листки. Проте цей редактор не був автором усього літопису. Він тільки продовжив працю своїх попередників і зробив деякі виправлення.      Отже події, які висвітлюються у «Галицько-Волинському літописі», є цікавою розповіддю, що включає в себе своєрідні повісті про основні факти минулого нашого краю. У ХІІІ столітті Київ втратив свою колишню могутність і носіями української державності стали західні землі. У їх культурних осередках, де розвивалося письменство, і була створена ця визначна пам’ятка історіографії та літератури.       Галичина та Волинь підтримували у ті часи тісні зв’язки із країнами Європи, проводячи певну межу між православним і католицьким світами. Висвітлення подій європейської історії наближає літопис до європейської літератури. Крім того, яскраві характеристики осіб, своєрідний поетичний стиль, що споріднює Галицько-Волинський літопис із «Словом про похід Ігоря», є свідченням того, що вже в князівську добу у Руській землі створилася літературна школа, твори якої не втратили свого значення і до сьогодні.      

14. Укр історіограф в 14 – 1 пол 17 ст. Розвиток історичних знань цієї епохи поділяється на 2 періоди:

1-й період (XIV - перша половина XVI століття) - період занепаду історичних досліджень. Історичних пам'яток цього часу збереглося дуже мало. Але про те, що літописання не переривалося, свідчать уривки, що збереглися в пізніших творах.

П-й період (друга половина XVI - перша половина XVII ст.) був пов'язаний з національно-культурним піднесенням того часу. Воно було викликане необхідністю оборони національних та церковно-релігійних прав українського народу. Люблінська та Берестейська унії викликали появу великої кількості полемічної літератури, у якій обґрунтовувалися права українського народу. Стали утворюватися братські школи, а потім і Києво-Могилянська академія (1634 p.). И-й період характеризується активізацією історичної праці.

У політичному памфлеті початку XX століття "Самостійна Україна", написаному Миколою Міхновським, була висловлена думка про зраду українською "Інтелігенцією" (елітою) інтересів нації і прийняття нею у XVI-XVII століттях польської, а у XVIII-XIX століттях російської національності. Ця думка знайшла відображення і в науковій історичній літературі.

Чи дійсно могла бути втрата і нове народження еліти? У сучасній українській історіографії (маємо на увазі праці НЛковенко, О.Толочка, Ст.Величенка та ін.) питання про дискретність (перервність) чи континуїтет (тяглість, неперервність) української історії, розвитку української еліти. Наталя Яковенко у названій праці доводить, що українська родова еліта, князі і шляхта впродовж XIV-XVII століття збереглися і забезпечили "континуїтет реалій" - тяглість історії, зв'язок Русі ІХ-ХПІ ст.. з Україною-Руссю XVII ст.

Щодо історіографії, то вона є частиною культури еліти і навіть у період занепаду історичних досліджень. Тому справедливою, на наш погляд є думка Дм.Ів.Дорошенка про "оживлення історичної традиції в письменстві" II половини XVI - першої половини XVII ст. Однак ця "реституція Історичної пам'яті, - як вважає сучасний дослідник О.Толочко, - не була сперта на автентичні руські джерела". Тому джерелами історичних праць, за браком справжніх літописів, були польські хроніки. Лише у 1616-17 роках видатний православний діяч, в майбутньому архімандрит Києво-Печерської лаври, Захарія Копистянський привіз до Києва Іпатіївський список, який був переписаний у 1621 році. Цей список відіграв, на думку Степ. Величенко (канадського дослідника) важливу роль у відродженні Історичної пам'яті і створенні нової свідомості в тогочасній Україні.Україна в зазначений час перебувала під владою іноземних правителів. Починаючи з 1340-го року Велике князівство Литовське мирним і збройним шляхом стало захоплювати українські землі. Спочатку Волинь у 40-ві роки (князем Волині став син Гедиміна Любарт), потім у 50-ті роки більша частина Чернігівщини. У 1362 р. Ольгерд захопив Київ та Київщину. Це викликало конфлікт з татарами, під юрисдикцією яких до того перебувала Київська земля. Після битви на Синіх Водах наприкінці 1362 року, В.К.Л. не тільки закріпилось на Київщині, але й поширило свій вплив на Поділля. Там стали правити племінники Великого князя Литовського - брати Коріятовичі. Так більшість українських земель була Інкорпорована до складу В.К.Л. і перебувала в ньому до 1569 року.

Т.ч Україна втратила свою державу. Галичина у 1349 році була захоплена Польщею, а з 1387 року остаточно закріпилась за нею. Північна Буковина попала під владу молдавських господарів.

15. Литовські або Західноруські літописи – пам’ятки історичної думки 15-16 ст. Всього відомо 14 списків. Найбільше значення має Супральський літопис та список Беховця. Дорошенко поділив всі списки на 3 групи- 1.списки старої або короткої редакції (Про Смоленську землю) 1440 р, 2друга або складна редакція, викладена історія ВКЛ, смоленські звістки передані коротше 1550р були складені, - 3 або повна редакція, історія Старої Литви і пізніше після Гедеміна , редаговані у 1560р. Супральський літопис містить чи не найбільше даних про україну, скл з 2 частин- 1) компілятивного характеру і більша за розміром, певне місце автор приділяє історії русі 2) носить оригінальний характер і подає записи та звістки які стосуються кінця 14 – 15 ст. Кілька вставок Похвала о веліком князе Вітовтє. Частина скл яку умовно назив Коротким Київським літописом, цінна частина де опис перемога Острозького під Оршею. Густинський літопис назв Кройнікою. Скл з 2 частин -1) опис події до кінця 13 ст і носить компілятивний характер 2) самостійна частина 1300 – 1515 рр. Перша частина передає інфу про ств світу. Розселення народів. Заснування Києва. Багато уваги приділяється запровадженню християнства. Цікавий матеріал про битву на Ворсклі. У літописі відображенні міжнародні події- заснування у Кракові академії, діяльність Яна гуса у Чехії, релігійні справи у Москві та Києві. Згадується повстання під проводом Мухи. Закінчується літопис розповіддю про напад татар на Москву і епідемією чуми у Кракові. Цінними є 3 додотки – про поч. козацтва , про прийняття нового календаря, про унію (1598). Є помилки у літописі.

16. Національний рух рубежа 16-17 ст і пожвавлення літописання. У П-й половині XVI - першій половні XVII ст. посилилася соціальна і національно-визвольна боротьба українського народу. Оборона соціальних, національних та релігійних прав викликала велике громадське піднесення. Велася ідейна боротьба з католицтвом та унією. Саме в цей час з'явилися такі пам'ятки української полемічної літератури, як "Ключ царства небесного" Герасима Смотрицього, твори Стефана Зизанія, "Апокрисис" Христофора Філалета, "Тренос" Мелентія Смотрицького, "Пересторога" Юрія Рогатинця, "Полінодія" Захарія Копистенського, твори Іпатія Потія, Івана Вишенського тощо. У своїх працях автори мусіли для обгрунтування своїх думок раз-у-раз звертатися до історичних аргументів. Таким чином інтерес до історії виріс. Кількість літописів значно зросла, їх написання полегшувалось і технічно, оскільки вони писались вже на папері.

БАРКУЛАЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС (складений наприкінці XVI - на початку XVII ст. в с.Баркулабові недалеко від м.Могилева). Автором вважають місцевого священика Федора Филиповича. Цей літопис був опублікований вперше Пантелеймоном Кулішем.

1. Баркулабівський літопис написаний в традиційному ключі "божого провидіння", "божого промислу", хоча цілий ряд сюжетів мають прагматичний характер.

2. Джерелами Б.л. є руські літописи, польські хроніки, актовий матеріал. Допущено ряд помилок, що свідчить про непевність джерел: не Борис, а Степан Годунов; не Василь, а Андрій Мріський.

3. Баркулабівський літопис містить оповідання про події, які відбувались в Україні і Білорусії з 40-х років XVI до початку XVII ст. (1545-1608)-час польсько-католицького натиску.

• Центральне місце в літописі займає оповідання про ідейну боротьбу, яка розгорнулася напередодні і після Берестейської унії. Автор сам її учасник. Він засуджує вищих ієрархів, які відмовилися від православ'я. Є інформація про розвиток братських шкіл.

• Подає відомості про повстання під керівництвом С.Наливайка. Описав страту-четвертування Наливайка у Варшаві.

• Подає багато деталей побуту українського і білоруського населення - селян і ремісників.

Баркулабівський літопис вважається пам'яткою, яка відображала погляди проміжних верств українського та білоруського суспільства кінець XVI - перша половина XVII ст. - нижчого духівництва, що було близьким до народу.

ЛЬВІВСЬКИЙ ЛІТОПИС був написаний Михайлом Гунашевським - вихідцем з дрібної шляхти. Автор отримав добру освіту, брав участь у громадському житті України.

1. Прагматизм.

2. Літопис складається з трьох частин:

I. Хронікальний виклад подій від 1339 року до 70-х pp. XVI ст.

II. Охоплює події від кінця XVI до 1618 p.; 1617 p. - "Кам'янець-Подільський погоріл".

III. 1619-1649

17. Суспільно-політичні умови розвитку української історіографії в епоху Гетьманщини. Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького набула характеру народної революції і увінчалась утворенням козацько-гетьманської держави, що справило колосальний вплив і на розвиток історичних знань. Саме в добу Хмельниччини під впливом національно-державницького руху активізується створення хронік, діаріушів, щоденників, історій, синопсисів, зароджується новий, завершальний етап історичного літописання, представлений так званими козацько-старшинськими і козацькими літописами. Історико-джерельну цінність мали козацькі реєстри (компути), завдяки яким фіксувався не тільки персональний склад полків, а й відомості про адміністративно-полковий поділ та устрій України.

Українська історіографія в зазначений час набула піднесення. Центром історичних досліджень була Лівобережна Україні – Гетьманщина. На Правобережжі, яке перебувало під владою Речі Посполитої, літописання майже припинилося.

У розвитку української історіографії цього етапу дослідниками виділяється 3 періоди:

І період: ІІ-га половина ХVІІ ст.

ІІ період: І-а половина ХVІІІ ст.

ІІІ період: ІІ-га половина ХVІІІ ст.

У другій половині ХVІІ ст., на думку відомого знавця джерел та історичних праць тієї епохи професора, д.і.н. Ю.А.Мицика, в українській історіографії з’явилися нові риси:

• розширилася тематика наукових творів;

• літописна форма викладу матеріалу замінялася розгорнутою літера турою історичною розповіддю;

• залучалися нові категорії джерел (документи урядових та монастирських архіві, друковані й рукописні хроніки, публіцистичні пам’ятки);

• збільшилися елементи наукового підходу до осмислення історичних подій, прагматичного висвітлення минулого тощо.

Отже, козацтво, перетворившись у провідну національно-визвольну і державобудівну силу українського суспільства середини і другої половини XVII ст., справило потужний вплив і на розвиток української історичної думки. Найважливішими її носіями стали козацькі та козацько-старшинські літописи, насамперед «Історія початку і причин війни Б. Хмельницького», з легкої руки П. Куліша названа «Літописом Самовидця». Провідна ідея літопису - самобутність і нескореність козацької України, її історичне право бути окремою державою в трикутнику: Річ Посполита, Туреччина, Московія. Ця ідея дістала подальшу конкретизацію у наступних літописно-історичних творах XVIII ст., які започатковували романтичний напрям української історіографії.

18. Розвиток історичної думки в другій половині 17 ст. «Синопсис».Одним з нових явищ у розвитку української історичної думки другої половини XVII ст. стало дедалі виразніше утвердження ідеї тяглості історії України від заснування Києва. «Кройніка» Ф.Софоновича послужила основою для іншого історичного твору - «Синопсиса», що став важливим етапом у розвитку української історичної думки, перехідною ланкою від літописних до історичних праць. Він проникнутий ідеєю цілісності і органічної єдності історії України-Русі, написаний у Києво-Печерській лаврі і надрукований 1674 р. Це перший нарис української історії, автором якого вважають лаврського архімандрита Інокентія Гізеля, що був ректором Києво-Могилянської академії і відмовився присягати на вірність цареві. Ряд дослідників ставлять під сумнів авторство «Синопсиса» І. Гізеля, мотивуючи це тим, що він був людиною високоосвіченою, добре обізнаною з історичними джерелами і літературою, адже за рекомендацією П. Могили навчався в Англії, де прослухав курси богослов'я, історії, юриспруденції, а отже, не міг припуститися грубих помилок і неточностей, якими обтяжений твір. Достеменно відомо, що І. Гізель дав благословення опублікуванню «Синопсиса» в Лаврській друкарні як архімандрит Лаври. Побутує думка, що автором міг бути Пантелеймон Козановський; Іван Армашенко

He виключено, що твір мав замовний характер московської патріархії, адже на догоду романівській династії автор «Синопсиса» ввів поняття «слов'яно-руський народ», а київського князя Володимира називає першим самодержцем «всея России», а до його спадкоємців відносить і «великого князя» Олексія Михайловича.

Автор вдався до біблійних легенд, аби від племені «Мосоха» вивести назву Москви і московитів як прабатьківського племені всіх слов'ян.З огляду історіографії, цінність «Синопсиса» полягає в тому, що він став перехідним містком від літописання до створення історичних творів з елементами наукового осмислення подій. Твір умовно поділяється на три частини: а) основна, яка присвячена Київській Русі; б) оповідання про Куликовську битву; в) розповідь про Чигиринські походи і правління царя Федора Олексійовича. Усі ці частини тісно ув'язані між собою, але основні сюжетні лінії зосереджені на історії Києва і Києво-Печерської лаври. Особлива увага приділена періоду князювання Рюриковичів, зокрема Володимира Великого та Володимира Мономаха, згадується оборона святих київських місць спільними силами козаків і московського війська.Попри ідеологічну упередженість твору він відбиває спадкоємність козацької і княжої історії, хоча й виклад цього процесу ув'язується з приєднанням України до Московії як «повернення» Києва у лоно московського царювання.

Можна погодитися з думкою дослідників про те, що «Синопсис» був своєрідним політичним маніфестом Києво-Печерської лаври, проповідуючи своє єднання з Московією при одночасному збереженні незалежності від Московської патріархії, автономії України, рівноправних відносин з Польщею як противаги московським зазіханням, протидія Туреччині та Криму.

Набувши статусу підручника, «Синопсис» відіграв важливу роль у формуванні історичної свідомості українського і російського суспільств, при цьому провідна верства, насамперед церковна, кожна по-своєму трактувала своє розуміння історії України і Московії. Книга популяризувалась у всьому християнському світі, була перекладена грецькою та латинською мовами і понад сто років слугувала навчальним посібником з історії, справила вплив на подальший розвиток історичних знань в Україні, Росії і Білорусі.Таким чином, в історичній думці другої половини XVII - початку XVIII ст. складається дедалі глибший водорозділ між двома трактуваннями тяглості історії.

19. «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича. Софонович був видатним українським церковним і культурним діячем ХVІІ ст. Він народився приблизно в 1620 році і походив з заможної родини міщан міста Києва. Отримав добру освіту у Києво-Могилянському колегіумі і знав латинську, грецьку, польську та церковнослов’янську мови. Після закінчення колегіуму працював викладачем, їздив з церковно-культурною місією до Москви. Потім у 1653-55 роки продовжив викладацьку діяльність і був намісником (ректором) Києво-Могилянського колегіуму. З весни 1655 року і до своєї смерті у 1677 році Феодосій Софонович був ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві. Свою працю він написав у 1672 році.

1. Нові риси історичних творів вповні проявилися у «Хроніці». Поряд з провіденціалізмом важливу роль відіграв прогматизм.

2. Софонович використав велику кількість джерел, до яких ставився досить критично. Автор користувався: Південно руським зводом к. ХІІІ ст. (протографом, близьким до Іпатіївського та Хлєбніковського списків). Хронікою польською, литовською. Жмудського та всієї Русі (Кенігсберг, 1582 р.) М. Стрийковського. Києво-Печерським патериком. Твори Сильвестра Косова. Усні перекази.Хроніка Гваньїні. Літописи В.К.Лит-го. «Хроніка Польщі» Маріана та Йоахіма Бельських.

3. «Хроніка з літописців стародавніх…» Ф.Софоновича склалається з трьох частин:

І. «Кройніка о Русі».

ІІ. «Кройніка о початку і назвиську Литви».

ІІІ.«Кройніка о землі Полской».

У передмові «Хроніки» Софронович чітко визначив головні події її написання.

При написаны твору Ф.Софонович спирався на власну оригінальну концепцію історії України. Він визначив такі етапи її історії: Київське князівство: Галицько-Волинське князівство; українську землі у складі Великого князівства Литовського; українські землі під владою Речі Посполитої і період боротьби українського народу проти Речі Посполитої. Автор, що характерно для феодальної історіографії, особливу увагу приділив воєнно-політичній та церковній історії Русі і Україні.

Ф.Софонович походження свого народу пов’язував з біблійними персонажами: Яфетом, сином Ноя. Автор описує легендарні події – відносить діяння слов’ян до часів Олександра Македонського, який ніби-то дав їм «привілей золотом на пергаменті писаний…» тощо. Пояснюючи відсутність повної і конкретної інформації про давню історію русів, Софонович пише: «бо рус шаблею а не пером» бавився.

Головна увага історика, як і більшості творів цієї доби, внаслідок ментальних установок доби, приділялася Київській Русі (близько 70 % «Хроніки»). Автори хотіли показати тривалу історію народу, її континуітет, зв’язок з сучасністю.

20. Монастирські літописи – пам’ятки історичної думки 17 ст. На XVII ст. припадає складення значної кількості коротких монастирських літописів, які описують переважно внутрішні й господарські справи монастирів, подають важливі матеріали для місцевої історії. Це Густинський монастирський літопис (1600 — 40), Межигірський монастирський літопис (1608 — 1700), Добромильський літопис (1648 — 1700), Підгорецький літопис (1583 — 1715), Мгарський літопис (1682 — 1775) та ін.Густинський монастирський літопис «Літописець про заснування і створення монастиря Густинського» — український монастирський літопис першої половини XVII ст. Охоплює історію монастиря за 1600—1640 рр. як одного з осередків боротьби проти унії та католицизму на Україні, висвітлює події того часу. Добромильський літопис — хроніка, складена у містечку Добромиля (Львівщина), яка охоплює події української історії 1648—1700 років. Найбільше повідомлень стосується спустошення Правобережжя татаро-турецькими військами в останній чверті XVII століття, здобуття турками Кам'янця-Подільського, їхньої поразки під Хотином і Журавном.Історичну цінність мають відомості про місцеві події — повені, голодні роки, зростання цін, епідемії тощо. Написаний живою українською мовою XVII століття. Межигі́рський літо́пис — український монастирський літопис 17 ст. Автором його вважається Ілля Кощаківський — настоятель церкви Межигірського монастиря. 1-й список містить опис історичних подій на Волині і Київщині 1393—1620 рр. 2-й список подає відомості з 1608 по 1700 рр., про визвольну боротьбу українського народу проти польсько-шляхетських і турецько-татарських загарбників. Як пам'ятка історичної літератури межигірський літопис посідає значне місце в українській історіографії 17 ст. Надрукований у «Збірнику літописів, що стосуються до історії Південної і Західної Русі» (1888 р.).Леонтій Боболинський Написав працю «Літописець, сі єсть Кройніка з різних авторов і историков многих…», куди ввійшли давні українські хронографи, листи, твори грецьких і римських істориків, уривки з польських і литовських хронік тощо. Найбільший інтерес становить виклад сучасних авторові подій другої половини XVII століття, зокрема, опис Чигиринських походів 1677 та 1678 років. Літопис Боболинського написано мовою, близькою до тогочасної розмовної української, це видатна пам'ятка не лише з точки зору історії, а й лінгвістики. Повністю літопис досі неопубліковано, рукопис його зберігається в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського.

21. Проблема авторства Літопису Самовидця в історичній літературі. Осип Бодянський під назвою: «Летопись Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого и о междоусобиях, бывших в Малой России по его смерти»)? Адже зрозуміло, що «Самовидець» — то явно є псевдонім, за яким ховається справжній автор. Зауважимо, що літопис Самовидця (подібно до інших козацьких історичних джерел XVII ст.) без назви й імені автора зберігався в списках. Своєрідним рубежем для твору Самовидця став 1840 рік, коли один із списків (певною мірою випадково) опинився в руках майбутнього класика української літератури Пантелеймона Куліша. Саме молодий Куліш (йому був тоді 21 рік) дуже швидко оцінив історичну та літературну цінність літопису, захопився стилем викладу і поглядами автора й заходився популяризувати документ серед наукової громадськості, докладаючи чимало зусиль до розшуку нових списків цієї пам’ятки. Внаслідок наполегливих зусиль декількох поколінь істориків (особливо слід відзначити заслуги видатного вченого, академіка Ореста Левицького, а також таких визначних науковців, як Дмитро Багалій та Микола Петровський) було здійснено порівняльне дослідження наявних списків літопису, проаналізовано можливі етапи та строки його написання. Короткі висновки можна викласти таким чином. Як з’ясувалось, до оригіналу з усіх наявних найближче стоїть так званий список Іскрицького (до речі, він же є й найдавнішим — таке трапляється не так вже й рідко у практиці роботи істориків). Взагалі ж у розпорядженні дослідників перебувало шість різних списків літопису, створених на Лівобережній Україні ще у середині XVIII століття, а також на початку століття ХIХ, тобто через декілька поколінь після смерті гіпотетичного автора.

Саме час розповісти коротко про те, що ж з’ясували вчені про особу цього автора. Після тривалих дискусій, де конкурували зовсім різні точки зору (так, Михайло Грушевський вважав, що творець літопису походив із покозаченого міщанства і належав до нижчої полкової ієрархії, Микола Костомаров називав прізвище наказного гетьмана та обозного Федора Коробки, а Куліш стверджував, що автор був священиком), дослідники в більшості своїй погодились: найбільш імовірним є припущення, що літопис створений генеральним підскарбієм, наказним ніжинським полковником (за часів гетьманування Івана Брюховецького), брацлавським протопопом і стародубським священиком Романом Ракушкою-Романовським (1622—1703).( вважав Грушевський і Петровський)

22. Джерела Літопису Самовидця та його структура. Левицький зазначав що літопис можна поділити на 2 хронологічно рівні частини- історичну(1648-1672) і літописну(1672-1702). Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

23. Національно–визвольна боротьба під проводом Хмельницького в літописі СамовидцяОсоба літописця: автор - очевидець описуваних подій. Його мова і стиль позбавлені книжності, риторичних прикрас, впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, що була поширена на УкраїніАвтор намагався подати події майже безоціночно, об'єктивно, як перелік фактів. Суспільно-політичні погляди літописця: співчуття до шляхетського стану, "значних козаків", неприхильність до низів, що грабують "значних";холодне, іноді відверто вороже ставлення до козаків;Причини війни: релігійна: утиск православної віри;соціальна: козаків отягощеніє.Образ Богдана Хмельницького: прихильного ставлення до особи Б. Хмельницького в цій праці немає, Хмельницький зображується як звичайна "смертна людина" (а не як національний Герой наступних літописів), расторопний чигиринський сотник, у письмі біглий. Після двох перемог - загордився, хоча мав ставитись до короля польського як до свого пана. Оцінка подій 1648 р.: "в той час не було милосердя межи народом людським". Літописець не робить ніяких винятків, описуючи жорстокість татарів та козаків, що не тільки євреїв та шляхту губили, але й посполитих, які в неволю татарську мусили йти, особливо молоді ремісники.спустошення Хмельницького тривало аж до літа, бо "Господь Бог за гріхи навиділ землю такою тяжкою войною и отнял оной господара, тоест короля щасливого Владислава, которій на початку тоей нещасной войни помер".в підсумок - алегорія: "Того ж року саранча барзо великая на усей Україні была и барзо шкоди великіє починила". *зрозуміло, що літописець, який сприймав би це повстання як визвольне й героїчне, не завершав би огляду таким історично реальним, проте ідейно негативним образом як сарана*

Літопис Самовидця про історію України після смерті Хмельницького.У центрі розповіді — події війни та післявоєнної доби. Автор описує козацькі бунти (полк І. Золотаренка), вбивство гетьмана Брюховецького, події Переяславської ради; правильну політику, впроваджувану Хмельницьким (союз з кримським ханом проти поляків); зраду викупленого Хмельницьким з неволі І. Виговського і благородного Д. Многогрішного, що відмовився від гетьманства «як стара дівка від хорошого жениха». З жалем розповідає Самовидець про міжусобні чвари старшини козацької після смерті Б. Хмельницького, марні намагання якось вийти з протекторату Росії. 1702 шведи.

24. Літопис Самійла Величка.Літопис канцеляриста війська Запорозького Самійла Васильовича Величка - найвизначніший і найбільший за обсягом український літопис XVIII століття. Самійло Величко (бл. 1670 - після 1728) народився в селі Жуки Полтавської сотні, вчився в Могилянській академії. Перші згадки про себе Самійло Величко наводить з 1690 р., коли він почав козацьку службу під керівництвом генерального писаря Василя Кочубея. 1702 p. Самійло був у козацькому загоні, що ходив до Польщі на допомогу королеві. 1705 р. перейшов у генеральну канцелярію Запорозького війська, але 1708 р. потрапив у немилість. У 1715 р. оселився в оспіваній пізніше Гоголем Диканьці, де й почав роботу над літописом. На титульній сторінці літопису стоїть дата 1720 р. Це, очевидно, час початку роботи, оскільки в літописі є посилання на події і 1722 і 1725 р. Остання згадка про хроніста припадає на 1728 р. Автор досконало володів польською, німецькою і латинською мовами. Літопис Самійла Величка відомий у двох редакціях, у тому числі у авторському оригіналі. Оригінал було куплено 1840 р. у Москві для академіка М. Погодіна. 1842-1845 р. О. Бодянський і М. Гулак зробили копії з цього списку. На сьогодні текст Літопису Самійла Величка відомий неповністю, є значні прогалини на початку, у середині (1649-52 роки) і наприкінці твору. У літописі Самійла Величка відображена визвольна боротьба українського народу проти польської шляхти. Автор розкриває характер цієї боротьби, дає їй оцінку, тому його твір посідає чільне місце в давній українській літературі. Літопис Самійла Величка, центральною постаттю якого виступає Богдан Хмельницький, — велика історична повість, що вміщує в собі ряд оповідань, в основу яких покладено історичний матеріал про героїчну боротьбу 1648-1654 pp. Початок твору подається на основі народних переказів, легенд про Богдана Хмельницького. Величко докладно зупиняється на підготовці до бою козаків з ворогом, описує саму битву під Жовтими Водами: Літописець прославляє військове уміння козаків і їхнього генія, полководця Б. Хмельницького. Підкреслює силу українського народу і цим стверджує його перемогу над ворогами. Військо Богдана Хмельницького здобуло дві перемоги, але не зупинилося на досягнутому. Та смерть полководця боляче вразила серця народу. Автор, усвідомлюючи цю невиправну втрату, пише: «Умер добрій вождь наш, оставивши по себе бесмертную славу…».Літопис складається з 3 частин:

перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648–1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польського хроніста Шимона Окольського — власний коментар;

друга і третя частини, які охоплюють 1660–1686 та 1687–1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;у 4-й частині зібрано додатки з різних документів 17 століття.Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848–1864 роках під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», тт. I–IV.

25. Літопис Григорія Грабянки.Користувався популярністю серед старшини Війська Запорозького, поширювався у багатьох списках. В центрі уваги Літопису події Хмельниччини 1648–1654 рр. та Руїни. Літопис Грабянки— одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII — початку XVIII ст. За ним, а також за літописами Самовидця і Величка закріпилася назва «козацькі літописи». Але така назва досить умовна, бо кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій — битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України і яка надто далека від традиційної літописної форми.Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом»; латиномовною працею «Польські аннали» Веспасіана Каховського; а особливо поемою поляка Самуеля Твардовського «Громадянська війна». Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало.«Літопис Григорія Грабянки» описує історію з часів виникнення козацтва і до 1709р. У тексті літопису подається багато державних документів, гетьманських універсалів, актів, грамот.

Вперше літопис Грабянки був опублікований ще в 1793 році у журналі Федора Туманського «Российский магазин». Але там не було вказане ім'я автора твору. Київська Тимчасова комісія для розгляду давніх актів видала «ЛГГ» у 1854р; Київське видавництво «Знания» видало літопис у 1992 році.

Григорій Іванович Грабянка вчився у Києво-Могилянській колегії, володів принаймні кількома мовами — польською, латинською, німецькою. З 1686 р. він — на військовій службі. Спочатку був гадяцьким сотником, полковим осавулом, а з 1717 р. — гадяцьким полковим суддею.У передмові до літопису Григорій Грабянка визначає мету свого твору та з'ясовує ті причини, що спонукали його взятися за перо. Оскільки в книгах різних іноземних істориків багато говориться про козаків, він хоче, щоб їхні діяння, а особливо перемоги під проводом знаменитого вождя Богдана Хмельницького, не прийшли в забуття, і тому він задумав написати цю історію, спираючись на різні вірогідні джерела.Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини. В першій розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, у другій, найбільш розлогій, — про саму війну, а в третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького. Для викладу Грабянка обирає форму «сказаній» — більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію.Інші образи твору подано не так повно, проте досить випукло. Оскільки Григорій Грабянка — прихильник автономії України в союзі з Москвою, то він вибирає цей критерій — ставлення до Росії — як основний, і виходячи з нього, наділяє різних осіб тими чи іншими якостями. Всі постаті у Грабянки — Василь Золотаренко, Яким Сомко, Іван Самойлович, Дем'ян Многогрішний, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко та інші мають певні риси історичних осіб. Але перші четверо (а особливо Я. Сомко) є також ідеалізованим втіленням доброго начала, а троє останніх — втіленням злого. Скажімо, наказний гетьман Я. Сомко — «вождь хоробрий і у справах військових вмілий», «воїн хоробрий і сміливий, вроди, зросту і краси незвичайної, найбільше ж царської величності слуга найвірніший». Позитивне ставлення Грабянки до Сомка виявляється і в тому, що він вкладає в уста татарина, ката Сомка, докір прихильникам Брюховецького, які схопили і засудили до страти наказного гетьмана: «О нерозумні і немилосердні голови! Цього чоловіка сам бог народив на подив світові... ви ж — тупоголові — і цього не жалієте віддавати смерті!» Поряд із Сомком літописець ставить також паволоцького полковника Івана Поповича. Він говорить: «Воістину, якби ці два дружні мужі: Попович, говорю, і Сомко довше пожили, то могли б старого Хмельницького справи наслідувати». Про Івана Виговського спочатку говориться, що він «муж мудрий», але після смерті Хмельницького ставлення до нього змінюється. Виговського зображено хитрою і підступною, властолюбивою людиною, що украв не тільки скарб Хмельницького, але й гетьманську владу. Колишній генеральний писар виступає «як злодій і віроломець», «прихований супостат, образом і думками лях», «ворог всеруський», «супостат і явний зрадник». Говорячи про страту Виговського, Грабянка вважає, що він отримав по заслузі: «за неповинну кров людську і за недодержання присяги монархові гетьманство скінчив ганебно і безчесно».Як уже вказувалося, літопис Григорія Грабянки слід розглядати в першу чергу як літературний твір, а не як історичний. Автор подає не документальні факти, а літературно опрацьовану історію, прагне зробити її доступною для широкого загалу. В першу чергу він розраховує на значний емоційний вплив на читача. Головним завданням Грабянки в умовах поступової втрати Україною автономії було нагадати про колишню козацьку славу. В процесі виконання цього завдання літописець відтворив осіб і предмети не такими, якими вони були насправді, але такими, якими вони повинні чи могли б бути, даючи їм, таким чином, певне нове існування і ніби створюючи їх повторно.