1. Прагматична розповідь

2. Вміла вибірка з твору Г. Грабянки

• Згадка про до монгольський період історії Русі.

• Завоювання її Батиєм

• Захоплення Литвою і Польщею

• Більш докладно описано події Визвольної і війни і далі ХVІІ – І-а третина ХVІІІ ст.

Мова проста, доступна для широкого кола читачів Велика популярність. «Кратк. Оп. М.» використовувалося наступними поколіннями істориків (В. Рубаном, фр. Жаном Бенуа Шерером. Мик Маркевичем).

27. Історичні праці другої половини 18 століття. У другій половині, особливо наприкінці XVIII ст. започатковується українське національне відродження, під яким розуміють такий етап національного руху, коли пробуджується національна свідомість, активізується національно-духовне життя, викристалізовується національна ідея. Поспіль за творами С. Митецького, В. Рубана, О. Безбородька, О. Рігельмана, працями з географії та статистики постає необхідність створення повної історії України на наукових засадах. За реалізацію такого завдання взялися брати Яків Михайлович та Олександр Михайлович Маркевичі - онуки автора «Щоденника» Якова Андрійовича Марковича. Старший з них - Яків (1776-1804) здобув освіту у пансіоні Московського університету, був добре обізнаний із західноєвропейською філософською та історичною літературою, з працями І. Гердера «Ідея філософії історії людства», Бюффона (Ж. Луї Леклерка) «Натуральна історія» та ін. У 1798 р. в Петербурзі вийшла перша частина його «Записок про Малоросію, її жителів та виробництва» (рос.мовою).

Слід також згадати подвижницьку діяльність Василя Ломиковського (1778-1845) - етнографа, історика та агронома, нащадка гетьмана Д. Апостола. Після виходу з військової служби він жив на своєму хуторі Трудолюб у Миргородському повіті, колекціонував старожитності, вивчав народну творчість, уклав збірник українських дум (1806), опрацював рідкісні матеріали і факти для створення повної історії України, які наприкінці XIX ст. О. Лазаревський опублікував під назвою «Словарь малороссийской старины».

Максим Берлинський та Олександр Маркович (1790-1865) - молодший брат Якова Марковича. Він належить до першого покоління студентів Харківського університету, був повітовим суддею в Глухові, предводителем дворянства, активним поборником скасування кріпацтва.. Він упорядкував і видав у двох томах «Щоденні записки генерального підскарбія Я.Марковича». Основною працею О.Марковича є «Описания Малоросії», яка, на жаль, не була завершена і неопублікована. Автор задумав її як продовження братової «Записки про Малоросію». Дотримуючись тієї ж історичної схеми, він описав географічне розташування України, її природу, шляхи, навів цікаві статистичні відомості. Багато уваги було приділено етнографічній характеристиці українського народу.

Нарешті, ще одне ім'я: Максим Берлинський (1764-1848) -український археолог, історик, один з перших і безпосередніх дослідників історії Києва. Після закінчення Київської академії викладав в Учительській семінарії в Петербурзі, а з 1788 р. працював у Києві в Головному народному училищі. Молодому педагогу судилося стати піонером української археології. Все це й послужило фундаментом його «Історії міста Києва» (1800), яка подається в контексті всієї української, частково польської та російської історії. Вона складається з двох частин: перша присвячена історії Києва, а друга містить археологічний опис міста. Ідеалом для М.Берлинського було козацьке самоврядування, традиції магдебурзького права, гетьманської автономії. Його погляди можна віднести до консервативно-ліберального напряму.

28. Суспільно-політичні умови розвитку української історіографії в період українського національного відродження (кінець ХVІІІ-початок ХХ ст.) Україна переживала з кінця XVIII століття складний етап своєї історії. Після поділу Польщі українські землі опинилися у складі двох імперій: Російської (80% території) і Австрійської. Суспільне життя краю характеризувалося кризою кріпосницького ладу, розгортанням російського визвольного, польського національно-визвольного та процесом українського національного відродження. Під українським національним відродження розуміється комплекс подій, пов’язаних з формування і поширенням національної свідомості, пожвавленням національного руху, розвитком культурного процесу. Українське національне відродження охоплювало події кінця XVIII- початку XX ст. і в своєму розвитку пройшло 3 етапи:

І етап (1780- 1840-ві роки) — академічний (дворянсько-шляхетський). Український національно-культурний рух найвиразніше проявився на Слобожанщині і Лівобережжі (Харків, Полтава, Ніжин). Він характеризувався зародженням нової української художньої літератури та наукового українознавства, започаткування української за змістом, в тому числі україномовної, преси тощо.

II етап (1840-1880-ті роки) - культурницький (народницький). Характеризується певною політизацією, що проявилося в діяльності та програмних документах Кирило - Мефодіївського товариства, політичних вимогах українсько-галицьких діячів під час революції 1848-49 рр., громадянському русі, який поширився на всю Наддніпрянщину. Зросла чисельність інтелігенції, посилилась її консолідуюча роль. В цей час були досягнуті значні науково-культурні здобутки (В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, І.Франко, М.Павлик та ін.).

ПІ етап (1890-й - 1917 роки) - політичний (загальнонародний) - ознаменувався формуванням українських політичних партій. Важливу роль в українському національному русі відіграє Східна Галичина, яку називають „українським П’ємонтом”. Досягнення галичан в культурно-освітньому і політичному житті стали прикладом для наддніпрянців. Здобутки останніх проявилися в ході і після революції 1905-1907 років (скасування заборони української мови, видання українських книжок та періодики, виникнення просвіт та національних кооперативних організацій, легальна та нелегальна діяльність українських партій і фракцій тощо). Одночасно історію України кінця XVIII - початку XIX ст. не можна ототожнювати з історією українського національного відродження. При такому підході вона б значно збідніла: з неї випала б характеристика суспільно-політичного устрою, адміністративного управління українських земель у складі імперій. Діяльність російського визвольного та польського національно-визвольного рухів залишилась би також поза увагою. Соціально-економічний розвиток українських земель характеризувався кризою кріпосницьких, зародженням та подальшим розвитком капіталістичних відносин.Тривалий період бездержавного існування української нації позначився на ментальності українців. „Багатьох представників колишньої української старшини, - пише О.Субтельний, - вражали могутність і велич імперії, приваблювали можливості блискучої кар’єри, а їхнє самолюбство тішила свідомість власної належності до дворян Російської імперії. Тому їх не треба було надмірно заохочувати бути вірнопідданими государя-імператора.” Ці новоявлені дворяни вважали Україну частиною імперії, а український народ - лише „плем’ям” російського народу.

29. Питання про походження та авторство Історії Русів в історіографії. Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1828 році, після знахідки рукопису в бібліотеці м. Грінева. Цей твір добре знали М. Гоголь, О. С. Пушкін, кирило-мефодіївці, і також Тарас Шевченко. Вперше видана Осипом Бодянським в Москві в 1846 році в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремим виданням. Друге видання було здійснено в Нью-Йорку в 1956 році у перекладі В. Давиденка, а третє, останнє видання, вже у незалежній Україні у 1991 році (переклад І. Драча). Вперше твір дослівно цитується без посилання на джерела П. П. Гулаком-Артемовським в його творі «Дещо про того Гараська»[1] у 1819 році. Вперше на "Історію Русів" як на рукописне джерело "малоросійської історії" посилається Д.М. Бантиш-Каменський у другому виданні своєї "Історії" у 1830 році[2] Першу рецензію на твір написав О. С. Пушкін в статті «Собрание сочинений Георгия Кониского»[3] у 1836 році. У 1839 році переклав польською мовою і надрукував окремі фрагменти твору польський історик О.Мацейовський[4]. Вперше ілюстрував текст "Історії Русів" Т.Г. Шевченко у 1844 році[5] Англійською мовою опублікована завдяки Гарвардському проекту у серії «Гарвардська Бібліотека Давнього Українського Письменства». Щодо точної дати написання та авторства «Історії Русів» є різні гіпотези. Найпоширенішою і найпершою за часом виникнення є та, що автором «Історії Русів» слід вважати архієпископа Мстиславського, Оршанського і Могильовського (Георгія Кониського) (О.Бодянський). Пізніше з’явилися припущення, що авторами можуть бути: кн. О.Безбородько (М.Возняк, П.Клепацький, М.Слабченко, А.Яковлів та ін.), О.Лобисевич (О.Оглоблин), В.Лукашевич (М.Петровський), О.М.Маркович (О.Ільїн, Ф.Шевченко), В.Полетика (І.Борщак, В.Горленко, А.Єршов та ін.), Г.Полетика (М.Василенко, Д.Дорошенко, В.Іконников, О.Лазаревський та ін.), В. та Г. Полетики (М.Грушевський та ін.), кн. М.Репнін-Волконський (М.Драгоманов), В. і О. Ханенки , А.Худорба та ін. Деякі дослідники, зокрема О.Оглоблин, припускають, що автор «Історії Русів» належав до Новгород-Сіверського гуртка українських автономістів кінця 18 ст. і був пов’язаний спільними ідейно-політичними та службовими інтересами з кн. О.Безбородьком (О.Оглоблин). Інші дослідники дотримуються думки, що автор «Історії Русів» належав до ліберального оточення малоросійського генерал-губернатора кн. М.Репніна-Волконського в Полтаві (М.Максимович). Хронологія датування створення «Історії Русів» коливається в межах 1760—1820. Цілком імовірно також, що «І.Р.» пройшла кілька редакцій, остання з яких була на початку 19 ст

30. Метологічні та теоретичні засади, джерельна основа Історії Русів. В основу написання «Історії Русів» лягла низка вітчизняних історичних творів: друкованих («Краткая малороссийская летопись»[9](СПб, 1777), «Записки о Малороссии, её жителях і произведениях»[10](СПб,1798), «Краткая Российская история»[11] (М., 1800); та рукописних (рукописи А. І. Чепи, А.Рігельмана, батька і сина Полетик). Автор посилається також на античних та середньвічних авторів — Птолемея, Геродота, Страбона, Діодора, Вольтера. Велике враження на творця «Історії Русів» справили історіософські праці Йоганна Готфріда Гердера

31. Висвітлення проблеми історії України в Історії Русів. У передмові автор обґрунтовує необхідність написання історії Малої Росії тим, що по визволенні її від татар вона у загальній російській Історії замовчувалася. Незважаючи на те, що істориків і літописців у Малій Росії не бракувало, але внаслідок плюндрувань, згуби та всеспалення неможливо було зберегти будь-що цілим. З цієї причини взято цю історію із літописів і записок Білоруських. Цими словами читач відсилається до одного з прототекстів Історії Русів — літопису В. Рубана. У заключному абзаці передмови автор жалкує, що деякі безглузді речі і наклепи в самі літописи внесли питомі руси, посилаючись на одну «шкільну історійку»[6]., в якій «виводиться на сцену якась нова земля над Дніпром, а до того ця земля була пустельна і безлюдна, а Козаків на Русі не бувало. Але, видно, — зазначає автор — пан письменник такої нікчемної історійки не бував ніде окрім своєї школи». Знаючи рік, коли автор Історії Русів А. І. Чепа отримав у подарунок від М. Берлинського його «історійку» (1810), можна достовірно визначити, що передмова була написана не раніше 1810 року. В основній частині твору автор оглядає історію народу України-Руси (народу Слов'янського) з найдавніших часів до нашестя Татарського екстрактом, а від того нашестя — широко і докладно. Автор наголошує, що цей народ переселився з Азії від часів Вавілонського змішання мов, став мешкати від гір Рифейських[8] і від моря Каспійського на сході до ріки Вісли і моря Варязького на Заході: і від Чорного моря і ріки Дунаю на півдні до північного океану і Балтійського моря на Півночі. Після нашестя багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України. З огляду на цензуру, багато своїх власних думок автор ховає між рядками або приписує їх неіснуючим історичним особам минулого. «Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 p.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини,

Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність».«Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа загиблих тощо). Безумовно, у цьому творі надзвичайно багато суб'єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях і його думку рухає гаряче бажання не тільки розібратися в хитросплетіннях національної історії, а й допомогти своєму страждаючому народові. Не випадково, критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки».Книга складається з ІІІ частин:Частина І-ша складається з Розділів І — V. Описується історія України від першого гетьмана Лянцкоронського до гетьмана Богдана Хмельницького і походу польського короля Яна II Казимира до України;Частина ІІ-га складається з Розділів І — V. Описується історія України від підписання Зборовського трактату і до посилання до Сибіру гетьмана Самойловича;Частина ІІІ-тя складається з Розділів І — V. Описується історія України від обрання Івана Степановича Мазепи гетьманом України до царювання цариці Катерини ІІ і ліквідації козацтва.

32. Місце Історії Русів в українській історіографії. Історію Русів використовували при написанні своїх історико-літературних творів Тарас Шевченко, Євген Гребінка, Ізмаїл Срезневський, Микола Гоголь, Микола Костомаров.Для всебічного вивчення значення Історії Русів для української та європейської (російської, польської, білоруської та інших) культур лабораторією загальної та етнічної психології Інституту психології імені Г. С. Костюка Національної АПН України та Міжнародною громадською організацією «Інститут Україніки» створено в Інтернеті віртуальний музей (Музей однієї книги «Історія Русів»). У музеї представлено перше видання Історії Русів Й. Бодянського, переклад І. Драча. Розпочато накопичення текстів авторів 19-21 століть, які висловлюють свої думки про різні аспекти значення Історії Русів для осмислення етнонаціональної історії східних слов'ян (І. Крип'якевич, Л. Кучма, О. Пушкін, В. Соболь, Н. Ульянов, М.-Л. Чепа та інші), і, зокрема, українців[14] Промовистим є той факт, що у роки радянської влади "Історія Русів" трактувалася як "антирадянський" твір, про що свідчить лист відомої дисидентки Оксани Мешко до Президії Верховної Ради УРСР від березня 1978 року. Найбільш негативно й суб'єктивно поставився до «Історії Русів» цитований нами Г. Карпов, він обкидає твір лайкою: її писала людина без таланту, роздразнена, це фальшивий твір і так далі. Попри надмірну роздразненість, Г. Карпов проводить історичну критику фактів, уміщених в «Історії Русів», цілком забуваючи своє ж визначення, що це літературний твір і що саме так на нього треба дивитися, — зрештою, наукова критика художнього твору теж можлива. Інша справа, що критика Г. Карпова вживає ті ж полемічні перехльости, які помічаємо і в «Історії Русів», тільки з протилежних позицій творені. Г. Карпов назвав, зрештою, «Історію Русів» «найзлостивішим політичним пасквілем».Згодом часткові виправлення «Історії Русів» зустрічаються в творах М. Костомарова, О. Лазаревськога, В. Антоновича. Дав аналіз твору і В. Іконников, який до очевидних вигадок «Історії Русів» відносить дані про гетьмана Свірговського, які викликали підробку дум у гуртку І. Срезневського, про смерть К. Косинського, відмітив суперечливі дані про Наливайка, в оповіданні про Тараса Трясила, Павлюка, Перев'язку тощо. Неточності є і в оповіданні про Сагайдачного, про виникнення Богоявленського братства, в списку козацьких полків, в розповіді про долю і смерть Д. Многогрішного і так далі50.

Підвів грунтовно резюме під дискусіями щодо «Історії Русів» Михайло Драгоманов у згаданій статті «У захист невідомого покійника автора «Історії Русів, або Малої Росії»: «Справа в тому, що «Історія Русів», написана з гарячою любов'ю до України й у великоавтономічному та ліберальному дусі і при цьому дуже талановито, викликала у свій час, у 20 — 30-х роках, сильний вплив на публіку і на вчених, що писали про історію України, одначе врешті вчені запримітили масу недоладностей у ній, признали її фальсифікатом і почали говорити про неї з погордою і навіть із деякою досадою. Та, здається, час би. вже з повним спокоєм поставитися до цієї в усякому разі замітної літературної пам'ятки і, вказавши її фактичні невірності, означити докладно її джерела (якими служили все-таки старовинні хроніки, а також і народна словесність), причому без сумніву осягнеться деяка кількість і вірних звісток, особливо не як наукового твору, але як політичного трактату». М. Драгоманов заперечив думку П. Куліша, що автор «Історії Русів» був прихильник «шляхетно-сепаристичного змагання», подавши докази про антишляхетську тенденцію «Історії Русів», і припустив, що це був «предтеча саме тієї теорії, науковим виразником якої став опісля й сам д. Костомаров».

«Історія Русів», як ми казали, написана російською мовою. Цьому не треба дивуватися, бо в другій половині XVIII століття, особливо з шістдесятих років, почався рішучий похід російського царизму супроти залишків української автономії та культури. Книжна українська мова, як літературна, була вигнана зі стін Київської академії, було заборонено театральні вистави — особливо тут старався київський митрополит С. Миславський. Отже, українська мова перестала бути мовою школи, і хоч традиційно російську мову українці нелегко засвоювали, але вони ставали продуктом освіченості, заснованої на російській мові, через що з більшим чи меншим успіхом нею користувалися як літературною, витворивши своєрідний суржик, який ми звемо зараз «мова, наближена до російської». Таким суржиком писали С. Дівович, Г. Максимович, інок Яків, І. Фальківський, Г. Сковорода, М. Базилевич, зрештою, згадуваний не раз на цих сторінках Георгій Кониський (частково) та інші — це була мова справді тільки наближена до російської, бо вона вбирала в себе часом значне число українізмів. Інша група культурних діячів, котрі жили довший час у Росії, там училися чи працювали, як К. Кондратович, В. Рубан, Г. Полетика, О. Безбородько, В. Капніст та інші, володіли російською мовою цілком досконало, але були зв'язані з батьківщиною, інколи дуже міцно, отже, російська мова, ставала об'єктивно однією з українських літературних мов; зазначимо, що багатомовність — традиційна риса української літератури XVI — XVIII століть.

33. Д. М. Бантиш-Каменський – автор першої синтетичної наукової праці з української історіографії.Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський народився у 1788 році у родині вихідців з знатного молдавського дворянського роду. Його батько був відомим російським істориком і археографом, управляючим архівом Колегії закордонних справ. Суспільно-політичні та історичні погляди Бантиш-Каменського формувалися під впливом батька і його оточення — освічених чиновників та вельмож високого рангу. Майбутній історик отримав прекрасну домашню освіту. Він добре володів французькою, німецькою, англійською та італійською мовами, знав латинь. Свою діяльність Д.М.Бантиш-Каменський почав в архіві, яким керував його батько. В цей час з’являються його перші праці. Згодом талант Бантиш -Каменського був застосований на дипломатичному поприщі. Найбільше його досягнення - участь в роботі Віденського конгресу. З 1816 року Д.М.Бантиш-Каменський переходить на службу в канцелярію військового губернатора Малоросії, князя М.Г.Рєпніна. Губернатор був освіченою людиною, меценатом. Саме під його впливом була написана „История Малой России”. Пізніше Д.М.Бантиш-Каменський обіймав посади тобольського і віленського губернаторів, однак його адміністративна кар’єра не склалася. Він займав посади в Міністерстві внутрішніх справ. Помер історик у 1850 році. Основною історичною працею Д.М.Бантиш-Каменського з історії України є „История Малой России”. Вона була вперше видана в 1822 році. Потім було ще два прижиттєвих ( 1830 і 1843 рр.) і одне посмертне ( 1903 р.) видання.

.Історичні погляди Д.М.Бантиш-Каменського оцінювалися в історіографії неоднозначне. Його звинувачували як у „надмірній” релігійності і ”патріотизмі”, „реакційному романтизмі” і російському монархізмі, так і „дворянському українському націоналізмі”. Якою ж насправді була методологія історичних праць Бантиш-Каменського? Щодо суспільно-політичних поглядів історика, то слід зазначити, що він був прихильником „освіченого абсолютизму”, ідеалом якого вважав гуманного, мудрого, великодушного, але сильного монарха, який у своїй діяльності керується інтересами держави, поважає закон. З другого боку - давалася взнаки і релігійність автора: божественна воля виступає в нього у вигляді провидіння, року що залишає людині певну свободу вчинків і дій.Крім того, Бантиш-Каменський відчув вплив М.М.Карамзіна з його схильністю до белетризації історії та сентименталізму (художній напрям передромантичного характеру, що набув поширення у другій половині XVIII - на початку XIXст. і стверджує примат почуття, культ чутливості і знаходить в них критерій оцінки життя людини).2.Основу джерельної бази „Истории Малой России” склали документи Московського архіву Колегії закордонних справ. Чимало цінних документів, серед яких - давні літописи, грамоти, універсали історик отримав з сімейних архівів збирачів старовини Алєксєєва, Чепи, Шафонського, Ригельмана та ін. Всього він вводить в наукове користування 50 нових джерел. Академік Д.І.Багалій мав усі підстави заявити, що Д.М.Бантиш-Каменський „сповна використав трохи не все, що мала в своєму розпорядженні сучасна йому історична наука. Однак в підході до джерел історик не виробив чіткої наукової системи”. Д.І.Дорошенко писав, що „критичне відношення до джерел ще в нього дуже слабке”.3. „История Малой России” лише у першому виданні складалася з чотирьох частин (книг), а в усіх наступних - з трьох.У першій частині розглядаються події „от водворения славян в сей стране” до 1654 року - приєднання України до Росії. Розглядаючи походження слов’ян, вказав на їх автохтонність. В монголо-татарському нашесті автор бачив дію „Провидіння”. Вважав, що захоплення руських земель литовцями здійснено насильницьким шляхом. Становище українських земель у складі Речі Посполитої показав дещо спрощено. В першому виданні правильно писав про місцеве походження козаків, а в наступному - виводив їх від косогів (черкесів), що проживали на Північному Кавказі. Чи не перший з істориків показав діяльність Сагайдачного. Велика увага приділена Визвольній війні і Богдану Хмельницькому - „великому мужу”. Роль народу в „Истории Малой России” - другорядна. Приєднання України до Росії розглядає як закономірний факт, але при цьому безпідставно зазначав що це здійснено „без пролития крови”.У другій частині розглядаються події від 1654 до 1687 року —, тобто головним чином період „Руїни”. Перед читачем проходить галерея українських гетьманів і старшин: „честолюбивый и лукавый” І.Виговський, "малодушний" Ю.Хмельницький, „мстительный и свирепый” І.Брюховецький, „храбрый, властолюбивый, но малодушный” П.Дорошенко. Позитивна оцінка дається тим діячам, які орієнтуються на Росію: М.Пушкар, Я.Сомко, Д.Многогрішний, І.Самойлович тощо.У третій частині показано межі Малоросії, соціально-економічне становище України в добу І.Мазепи, І.Скоропадського, Д.Апостола і К.Розумовського. Оцінка Мазепи подана не суто негативно, а показано позитивні сторони його діяльності і характеру. Проте дії Мазепи в 1708-1709 рр. однозначно оцінюється як „зрадницькі”. І.Скоропадському автор докоряє за надмірну поступливість. Розумовського історик надмірно ідеалізує, пишучи про його „величие души”, „доброту сердца”, „беспримерную щедрость”. Цей розділ завершився географічним, етнографічним і соціальним оглядом України, її мови, освітніх закладів і церкви.Щодо характеру загальної концепції Бантиш-Каменського, то її найкраще характеризує те, що автор розглядав Україну як частину Росії, одвічне „российское достояние”, що було насильно загарбане Литвою, а приєднання України до Росії - як повернення „блудного сина” під батьківську руку. Один із дослідників (О.І.Комаров) влучно назвав „История Малой России” історією Росії на українському матеріалі.„История Малой России” була першою синтетичною науковою працею з історії України.

34. М. А. Маркевич та його «История Малоросии».Микола Андрійович Маркевич (1804-1860) народився в с. Дунайці Глухівського повіту Чернігівської губернії. Його батько був членом старовинної і багатої родини Маркевичів, мати – не менш знатного графського роду Гудовичів. Навчався в приватному пансіоні українського письменника Павла Білецького-Носенка в Прилуках, а потім в пансіоні при новоутвореному Петербурзькому педагогічному інституті. Товариші по пансіону представляли собою нове, європейськи освічене та ліберальне дворянство. У столиці імперії М.Маркевич познайомився з Олександром Пушкіним, Михайлом Глінкою майбутніми декабристами, зокрема В.Кюхельбекером, К.Рилєєвим та ін. Саме в цей час Маркевич проявив себе як російський письменник, музикант. Після чотирирічної служби в драгунському полку Микола Маркевич подав у відставку і оселився в родовому маєтку Турівка на Прилуччині, який завдяки господарю набув „вигляду одного з тих маєткових культурних гнізд, де нащадки української старшини зберігали гордовиту пам’ять про славні подвиги своїх предків, традиції ліберальної фронди разом з свіжою закваскою європеїзованої російської культури та становим дворянським патріотизмом”. Саме в цей час літературні і наукові інтереси еволюціонували в напрямку українознавства. Цьому сприяла мода на Україну, яка охопила освічене російське суспільство. Він цікавився українською етнографією і історією, збирав архівні матеріали і писемні пам’ятки. У 1831 році вийшла поетична збірка Маркевича „Укринские мелодии”. Наукові та культурно-естетичні смаки Миколи Маркевича перебували під впливом просвітництва та романтизму. Так, для нього характерні просвітницькі уявлення про характер праці історика. Останнього він порівнює то з суворим, безкорисливим суддею, який зважує вчинки на терезах моралі, то з медиком, який холоднокровно анатомує минуле скальпелем розсудливості. Одночасно він як романтик заявляє про прагнення описати „історичні красоти” своєї Вітчизни, діяння предків для слави Батьківщини. Для його світогляду характерне, на думку сучасного дослідника В.Кравченка, існування подвійної, не взаємовиключної культурно-національної приналежності.Результатом історичних досліджень Миколи Маркевича була 5-томна „История Малороссии”, видана 1842-1843 рр. у Москві. Два томи праці займав текст, а три останні – додатки (історичні документи і примітки). В науковій літературі ця праця знайшла неоднозначну оцінку. Наприклад, російський вчений другої половини ХІХ ст. Г.Ф.Карпов звинувачував М.А.Маркевича в науковій недобросовісності та відсутності професіоналізму в роботі з джерелами. Автор першої спеціальної праці про творчість М.А.Маркевича О.С.Грушевський відзначив поєднання автором літературних і наукових прийомів творчого осмислення історичного минулого України. Одночасно він навів числені приклади суперечливих впливів на його праці „Історії русів” та „Истории Малой России” Д.М.Бантиш-Каменського.Джерельна основа праці досить велика. Крім „Історії русів” та „Истории Малой России” він використав праці попередників – Є.О.Болховітінова, М.О.Полєвого, І.І.Срезневського, деяких польських, німецьких та французьких авторів. Він вивчав першоджерела, зокрема козацькі літописи Самовидця та Г.Грабянки та їхніх послідовників, гетьманські грамоти та універсали. З метою „оживити” працю, М.А.Маркевич використав історичні пісні із збірок М.Цертелєва, М.Максимовича, І.Срезневського та ін. Щоправда, відсутність відповідної фахової підготовки зумовила некритичність у підході до джерел. На початку своєї праці Микола Маркевич запропонував нову періодизацію історії України, яка носила досить абстрактний характер. Автор виділив шість періодів. Перший період – від давніх часів до 1500 року; другий період – від Ляцкоронського до унії (1500 – 1592); третій – від початку унії до Богдана Хмельницького (1592 – 1646); четвертий – від поголовного повстання по смерть Хмельницького (1646 – 1657); п’ятий – від смерті Хмельницького до падіння Мазепи і шостий – від падіння Мазепи до останніх днів Малоросії (1709 – 1793). В основу періодизації автором покладено романтичний принцип контрастності, коли епохи піднесення змінюються занепадом. Зміст „Истории Малоросии”. У свій перший період – „мы видим ее Русью”. І хоча автор вказує на спільність історії України і Росії в період Русі, та у викладі матеріалу є своєрідні думки. М.А.Маркевич зазначає, що початок Русі пов’язаний з „появою Русів з Скандинавії”. Початок політичної роздробленості і міжусобиць почався після смерті Володимира. Русь поширилася на північ. Росіяни, на думку Маркевича, – молодші брати Русів (українців). В цей же період Русь попала в залежність від татар, а потім приєдналась до Литви, а потім і Польщі. Однак умови: „як рівний до рівних, як вільний до вільних”. Другий період – час, коли Україна була під управлінням гетьманів, вибраних народом. Першим гетьманом нібито був зять князя Острозького, Олександр Лянцкоронський, а засновником Запорозької Січі і першим Кошовим – Євстафій Дашкович. Козацтво вважав не окремим народом, а військовим станом, який перейняв у своїх тюркських чи кавказьким попередників і назву і спосіб життя. М.А.Маркевич розрізняв городових і запорізьких козаків; останні – передова сторожа України та Речі Посполитої перед татарами. Засудив погляди тих істориків, які не бачили в козацтві нічого, крім гультяйства і розбоїв.Третій період охоплював події „від початку унії до Богдана Хмельницького”. Косинського називає „єдиновірцем малоросіян і слугою України”. Негативно оцінює унію. Подає портрети ряду гетьманів. Вступив в полеміку з Д.М.Бантиш-Каменським з приводу П.Конашевича-Сагайдачного, оправдовуючи його походи на Москву об’єктивними історичними обставинами.Четвертий період охоплює Визвольну війну під проводом Б.Хмельницького. Автор розглядає як вищий злет козацької зброї та козацької слави. Хмельницького називає „избавителем Малороссии”. При висвітленні головних битв українського та польського війська, молдавських походів Т.Хмельницького, дипломатичних заходів Б.Хмельницького опирався на достовірні джерела. Події 1654 року подає як з’єднання України „с младшими братьями своими, северными россиянами добровольно и на условиях”.Події „Руїни” складають п'ятий період історії. Причинами політичної боротьби після смерті Б.Хмельницького називає інтриги польської шляхти та користолюбство російських бояр. Одночасно підкреслював вірність українського народу російському престолу. А потім – Малоросия „сливается с Россиею без борьбы, без ропота” (шостий період). Характеристика І.Мазепи – виключно негативна, а Петру І дає винятково позитивні характеристики (на відміну від автора „Історії русів”). Здійснює критику Гетьманщини XVIII ст. та оправдовує ліквідації її автономії з позицій просвітництва (незахищеність жителів козацької держави перед сваволею старшин. Лише в Російській імперії, на думку автора, його Батьківщина здобула спокій, забезпечення релігійних і станових прав, свобод та певного добробуту). Два останніх періоди „Истории Малороссии” займають другу половину першого і весь другий том М.А.Маркевич виступав також як популяризатор історії України, як етнограф. Останнім часом була перевидана його книга „Обычаи, поверья, кухня й напитки малороссиян” (К.,1860).

35. Утворення та діяльність «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів». На початку 40-х років визріла думка про заснування в Києві наукового товариства, яке б займалося науковими дослідами, розробленням багатих архівних матеріалів. Однак вона втілилась дещо в іншій формі. У 1843 році була утворена Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (Київська археографічна комісія). Комісія отримувала статус державного наукового закладу при Канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора. Мета, яку переслідував уряд, полягала в тому, щоб зосередити в своїх руках справу видання документів на Правобережній Україні і довести що цей край є „искони руський” і що політика русифікації історично оправдана.

Першим головою комісії був правитель канцелярії генерал-губернатора М.Є.Писарєв (1843-1848) нікчемна людина і великий хабарник: брав хабарі по 10 тис. руб.. Після Писарєва головою комісії був М.Й.Судієнко (1848-1857) - чернігівський поміщик і збирач старовини, а потім - М.В.Юзефович (1857-1889 рр.). Членами комісії і редакторами її видань були професори М.Максимович, М.Іванишев та В.Домбровський. Співробітниками, які мали їздити по краю і збирати старовину були П.Куліш, Т.Шевченко, Н.Рігельман. Комісією було видано серію видань під назвою „Памятники” в 7-х томах (1845-1898 рр.). В цьому виданні зібрано пам'ятки історії України XV- XVII століть (описи замків, пам'ятки братств, документи з історії Хмельниччини та Руїни тощо). Одночасно видано 3 зшитки „Древностей” (1846 р.) з текстом професора М.Іванишева про археологічні пам’ятки з малюнками Т.Шевченка. Стали видаватися козацькі літописи: Самійла Величка (1848, 1851, 1855, 1864 рр.) у чотирьох томах, Григорія Граб’янки (1853 р.) та Самовидця (1878 р.). Видруковано також було книгу „Жизнь князя А. Курбского на Волыни. Под ред. М.Иванишева” (акти) 2 т. 1849 р. Важливим етапом у діяльності Київської археографічної комісії став початок публікації нового серійного видання документів – „Архива Юго-Западной России” (АЮЗР). План нової серії передбачав публікацію восьми основних частин, присвячених різним напрямкам суспільного життя: акти, що стосувалися історії православної церкви (Ч.1), влаштування сіл і відносин поміщиків і селян (Ч.2), економічного стану і управління міст (Ч.3), у 4 частині містилися документи, що стосувалися судів, у 5-й - про податки і торгівлю, документи провінційних сеймиків містилися у 6-й частині; про козацтво – 7 частина і про історію найзнатніших українських родів - остання, й частина. АЮЗР став виходити з 1859 року і до 1914 року видано 37 томів документів. Вони склали ґрунтовну основу наукових досліджень вчених народницького напрямку української історіографії. Опубліковані також матеріали по картографії, топографії, палеографії.

36. «Одеське товариство історії та старожитностей».В 1839 р. в Одесі засновано „Общество истории и древностей”. Ініціативу в його створенні взяв на себе Новоросійський генерал- губернатор граф М.С.Воронцов та ряд інших чиновників і науковців. Товариство ставило за мету поширювати історичні та археологічні відомості про „Південь Росії”, збирати матеріальні, писемні та усні пам’ятки старовини. Покровителем Одеського товариства історії і древностей став наслідник престолу – Олександр. З 1844 р. товариство стало видавати систематичні наукові збірники –„Записки императорского Одесского общества истории и древностей”. До першої світової війни вийшло 33 томи записок. В них зібрано матеріал, який і до сьогодні не втратив своєї наукової цінності. Окремо були видані „История о казаках Запорожских. Сочинения кн. Мышецкого”, „Зібрання стародавніх грамот і договорів Молдаво-Валахських господарів” тощо.

37. А. О. Скальковський – історик України.З діяльністю Одеського товариства пов’язана творчість Аполона Олександровича Скальковського (1808-1898). Народився в Житомирі. Після закінчення Житомирської гімназії, вступив на медичне відділення Віденського університету. Потім з невідомих причин перевівся на юридичний факультет Московського університету, який закінчив у 1828 р. зі ступенем кандидата права, 3 1828 року і до своєї смерті у 1898 р. - 70 років - займався дослідженням історії Південної України (за тодішньою офіційною термінологією - Новоросії). Займав посади редактора, а потім і директора (1845 р.) Головного статистичного комітету Новоросійського краю. За підрахунками Хмарського за своє життя Скальковський опублікував близько 300 праць з історії Південної України („Новороссии”) та козацтва. Ще за життя його іменували „Нестором Новоросійського краю”, а після смерті нарекли (О.Маркевич) „славного війська Запорозького низового літописцем”. Найбільш відомими працями Скальковського були: „История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского” (Одесса,1841) та „Наезды гайдамак на Западную Украину в XVIIIст.” (Одесса,1845). Остання праця була відомою раніше через її негативну оцінку Т.Г.ІПевченкому вірші „Холодний яр” (1845р.).Пізніші автори дорікали Скальковському, на підставі аналізу його праці „Наезды гайдамак...” у негативному ставленні його до козацтва і (одночасно!) докоряли йому затушовування класової боротьби серед козацтва. Однак професор Ганна Швидько на наш погляд справедливо висловила з цього приводу 2 зауваження: по-перше, Скальковський був один з перших, якщо не першим істориком, який досліджував гайдамацькі рухи (ще до Костомарова і Антоновича). По-друге, гайдамацькі виступи справді викликали неприязнь так званих статечних козаків, козаків-господарів, з одного боку, бо заважали зовнішній торгівлі Запорожжя, а з другого - провокували наступ царизму на запорозькі вольності. Після цього Г. Швидько робить на наш погляд справедливий висновок, що „певний сенс у трактуванні Скальковським гайдамаччини все-таки був, хоча він просто пішов у своїх висновках за документами потерпілої сторони ( поляків і євреїв.- О. Ф.), що не може дати об'єктивного зображення подій”.„История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского” тричі видавалася за життя автора (1841, 1846 і 1885/86 рр.). Четверте перевидання - українською мовою: Дніпропетровськ: Січ, 1994. Під ред. д.і.н. Г. К.. Швидько. Цим дослідженням Скальковський вторував дорогу таким історикам як П.0.Куліш, М.І.Костомаров, В.Б.Антонович, М.С.Грушевський та ін.Г.К.Швидько відзначає три заслуги Скальковського за „ Историю Новой Сечи”.І. У постановці теми історії запорозького козацтва, як окремо вартої уваги дослідників;II. Посіяв недовіру до офіційного зображення запорожців як розбишак і злочинців; на документальному матеріалі розкрив історичну роль Запорозької військової громади;III. Заслуга - введення ним в обіг великої кількості архівних джерел, переважно ним же відшуканих і збережених від повної втрати1. Архів Запорозької Січі. Документи канцелярії Новоросійського губернатора. Акти вищих державних органів царизму2. Архіви польських і українських магнатів Правобережної України3. Нарративні джерела-оповіді та усну народну творчість.

38. Народницький напрям в українськiй iсторiографiї.Iсторiографiчний напрям — це група вчених, які мають близькі методологiчнi засади, проблематику робiт та iнтерпретацiю iсторичного процесу.Народницький напрям в українськiй iсторiографiї сформувався в 40-вi роки ХIХ столiття. Вiн став домiнуючим у другiй половинi ХIХ ст. i поширився на першi десятилiття ХХ столiття. Його засновниками були Михайло Олександрович Максимович i Микола Iванович Костомаров, а, за висловом М.С.Грушевського, він сам був “останнiм могiканом” української народницької iсторiографii.В узагальнюючих iсторiографiчних працях радянських вчених термiн “народницький напрям” або не знайшов вiдображення (М.I.Марченко), або ж, як у монографiї професора Л.А.Коваленка, вiн ототожнювався з iдеологiєю та суспiльним рухом “рiзночинної iнтелiгенцiї у 1861-1895”, що отримала назву народництва. Але таке трактування не лише не вiдображало сутi термiну, а навпаки, заплутувало її. Ця плутанина, на наш погляд, не була простим недорозумiнням i зумовлювалася iдеологiчними мотивами: в радянськiй iсторiографiї панувала думка, що “дворянська”, “буржуазна”, “нацiоналiстична” iсторiографiя основну увагу придiляла дiяльностi особистостей (царiв, князiв, гетьманiв) та “пануючих класiв”. I, нiби-то, лише з появою марксистсько-ленiнської iсторiографiї почалося справжне дослiдження iсторiї — iсторiї народних мас.Що являв собою народницький напрям в iсторiографiї? Пiд впливом романтизму українськi iсторики зосереджували свою увагу на iсторiї та життi простих людей. Це захоплення народом в кiнцi кiнцiв розвинулося в його iдентифiкацiю з соцiально та економiчно пригнiченими масами. Вивчаючи народ як об’єкт iсторiї, вони розглядали його як основного дiяча iсторичного розвитку. Народницький напрям в iсторiографiї знайшов найбiльш яскравий вираз у працях Максимовича, Костомарова, Кулiша, Левицького, Лазаревського i Антоновича.Формування народницького напряму в українськiй iсторiографiї, як вже зазначалося, вiдбувалося пiд пливом романтизму. Романтизм як iдейно-фiлософська течiя виник у Захiднiй Європi наприкiнцi ХVIII - на початку ХIХ столiття. Вiн став реакцiєю на рацiоналiзм просвiтництва та його антитезою. Синтезою, виходячи з гегелiвськоi “трiади”, стала фiлософiя позитивiзму, яка прийшла на зміну романтизму. Фундаторами романтичного свiтогляду стали нiмецькi фiлософи Шлегель, Шеллiнг, Новалiс, Гердер.Характерними рисами романтичної iсторiографiї, в тому числi украiнської, були:1. Головним завданням iсторика романтики вважали пiзнання “народного духу”, “душi епохи”.М.I.Костомаров у працi “Об историческом значении русской народной поэзии”, опублiкованiй у 1843 р., зазначав, що для об’єктивного зображення iсторiї “потрiбно знати обставини, дух епохи, народ, загальний характер” (с. 46). В iншому мiсцi автор зазначає: “Всякий народ має в собi щось особливе, що стосується бiльшою чи меншою мiрою тих осiб, якi належать народу. Це народний характер, по якому цiла маса може розглядатися, як одна людина” (с. 47).2. Другою характерною рисою романтичної iсторiографii є протиставлення вiльнодумству та атеїзму ХVIII ст. християнської релiгiйностi i доброчестя. Велику увагу, у зв’язку з цим, українська народницька iсторiографiя придiляла дослiдженню iсторії церкви, ролi християнства у громадському життi та свiдомостi. Так, наприклад, зачинатель народницького напряму М.О.Максимович пише дослiдження про мiсце Київської церкви св. Андрiя в суспiльному життi, про заснування Софії Київської, про першi часи Київського Богоявленського братства, про Києво-Печерську лавру, про Видубецький i Межигiрський монастирi тощо. Велика увага придiлялася публiкацii документiв з церковноi iсторii. Так, лише Киiвська археографiчна комiсiя у першiй частинi “Архива Юго-Западной России” видала 12 томiв документiв з історії української церкви ХIV-ХVIII ст.3. Космополiтизму, ідеї свiтового громадянства протиставляється iдея нацiональностi, народностi. “Настав, здається, той час, — захоплено вигукував Максимович, — коли пiзнають справжню цiну народностi...!” (с.282).Iсторики-народники перестали дивитися на нацiональнiсть як на якесь непорозумiння. Так дивилися на неї просвiтителi. Нацiональне минуле та сучаснiсть, якими би вони не були, набувають глибокого значення як невипадковий вияв “народного духу”. Нацiональнi рухи набрали таким чином духовного обгрунтування та виправдання, як елемент iсторичного процесу. (Чижевський, с. 358).4. Для романтичної iсторiографiї методом пiзнання є iнтуiцiя.

Просвiтителi вважали, що свiт та людина доступнi пiзнанню розуму чи розумом освiтленого досвiду. Романтики були переконанi, що дiйснiсть це не сума простих елементiв; вона завжди ширша, вища, повнiша. Разом з тим дiйснiсть (цiлiсть) завжди обумовлює окремi елементи. Отже, пiзнати дiйснiсть (минуле) можна не лише при допомозi логiчного (навiть не стiльки при допомозi логiчного), а при допомозi надлогiчного: пiзнання почуттям, або iнтуiцiєю.“Припустiмо, що iсторичне джерело надзвичайно достовiрне, — писав Костомаров (с. 46). При всiй його достовiрностi i точностi, iсторик може набрати з нього купу подiй, а сам залишиться в нерозумiннi”. Костомаров вважав, що для пiзнання історії слiд пiзнати “дух епохи”, “дух народу” “загальний характер”. Але можна це зробити при допомозi iнтуiцiї.5. Iсторики-романтики розглядали минуле з позицiй iсторизму.

Просвiтителi розглядали iсторичний процес як постiйний прогрес (розвиток до кращого шляхом вдосконалення). Iсторики-романтики (українські народники) розглядали людину з двох бокiв: з одного боку - це вiльна, творча iстота, а з другого — вона частина тих цiлостей, до яких належить — суспiльство, релiгiйна громада, нацiя, держава. Вона є частиною органiзмiв вищого порядку “духу народу”, “духу iсторii”.Iсторичний процес, таким чином, складається не просто з окремих людських вчинкiв. Навпаки, вiн є виявом вищих сил, веде до вищої мети, але й має внутрiшнiй сенс на кожному щаблi iсторичного розвитку. Минуле, таким чином, не лише пiдготовка до кращого майбутнього, але й цiнне саме по собi. Для iсторикiв-народникiв не має недостойних епох; всi епохи - “органiчнi”, самодостатнi.В першi десятилiття ХIХ вiку на Украiнi, пiд впливом романтизму, розвиваються етнографiчнi дослiдження. “Народне життя, — як зазначав Д.I.Дорошенко, —- само по собi являється предметом особливого iнтересу i в ньому романтики починають шукати тих ознак i прикмет нацiональностi, якi вже зникли серед освiччених класiв, стертi й заглаженi шаблоновою поверхневою культурою”. Народнi пiснi, легенди, звичаї та обряди стають предметом iнтересу. У 1819 р. князь Микола Цертелєв видав “Опыт собрания старинных малороссийских песен”, де вмiщено 10 дум i пiсень. Якщо цi вiршi не можуть служити поясненням української iсторiї, — писав Цертелєв у передмовi, — “то по крайней мере в них виден поэтический гений народа, дух его, обычаи описываемого времени и, наконец, та чистая нравственность, которою всегда отличались малороссияне...” В 1827 р. молодий професор Московського унiверситету Михайло Максимович видав збiрник “Малороссийские песни”. У 1833-1838 роках Iзмаїл Срезневський видав “Запорожскую старину” в 6ти випусках.Згодом iсторики стали зосереджувати увагу на iсторiї та життi простих людей. В 40-вi роки ХIХ столiття зародилася народницький напрямок в украiнськiй iсторiографii, представники якої ставили народ, пiд яким розумiли соцiально i економiчно пригнiченi маси, в центр своєї уваги. Вивчаючи народ як об’єкт iсторiї, його стали розглядати i як головного дiяча iсторичного розвитку.

39. Романтизм як методологія науково-історичних досліджень українських вчених. Романтичний світогляд за своєю суттю складає своєрідну цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, чим засвідчує нове бачення світу і, отже, протиставляє себе традиційним моделям та формам мислення. На відміну від дискурсивного мислення просвітників, романтизм утверджує, пропонує інші шляхи пізнання і, зокрема, фантазію, інтуїцію. Відтак не розум, а почуття, не "голова", а "серце" визначають сутність людини і стають для неї основними пізнавальними інструментами. І все ж, як зазначається у дисертації, головне, що приніс романтизм, це – ідея антропоцентризму. Тут уперше людина постала у своїй духовній величі, творчих пориваннях, натхненні, у невичерпній суб'єктивності проявів. І хоча романтизм не був філософією в чистому вигляді, він найбільше співіснував з нею, а подекуди брав на себе і її функції. Це особливо показово стосовно німецького романтизму, який тісно злився з філософським способом світобачення, доповнював філософію і фактично йшов із нею однією пізнавальною дорогою. 'ясовується, що в Україні вже так званий народний чи фольклорний романтизм виражав специфіку українського світобачення, основні риси духовного життя народу і ґрунтувався на відповідній філософській основі. У подальших формах українського романтизму чітко проглядаються неоплатонівські філософські ідеї про універсум, ідея Бога, душі. Особливим у романтичному світогляді стає посилена увага до людської особистості, її долі, її національного способу буття, а також проблеми самопізнання. Найголовнішими ідеями українського романтизму є ідеї історизму, народності та фольклору як етнографічного джерела пізнання української історії. Домінуюче місце у романтичному мисленні займає україноцентризм, на основі якого формувалася українська ідея. Так як представники романтизму творили за умов відсутності державності, засобом проголошення і утвердження їх ідей стає національна література, національна мова як засіб вияву і виразу національного духу, власної незалежності і, врешті-решт, свободи народу. виділяються два його головні етапи: ранній романтизм 20-30-х років ХІХ ст., який сформувався основним чином у Харкові, і Київський романтизм другої половини 40-х років ХІХ ст. Особливо значимою була діяльність київських романтиків М.Максимовича, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, діяльність яких, за словами Д.Чижевського, склала "кульмінаційний пункт" романтичного руху в Україні. Ними були створені найцінніші роботи з історії України, української культури, літератури, в яких вперше теоретично обґрунтовувався факт існування українського народу, його культури, вказувалося на велике і багате українське минуле. дійснено аналізсутності культурно-подвижницької діяльності П.Куліша, зокрема, у плані відстоювання української державності і обґрунтування на цій основі ідеї України. Саме вона стала домінантою його творчості, його духовного і світоглядного україноцентризму. На засадах україноцентризму П.Куліш опрацював особливу концепцію чи поняття "рідного", в яке включав: Україну, народ, мову, звичаї, культуру. Усі вони у своїй узагальнюючій формі складають зміст іншого поняття – поняття "українська ідея" і є осередком внутрішнього духовного життя людини. Таким чином, орієнтація на Україну стає духовною парадигмою письменника, вченого, через яку він осмислює усі українські реалії. Звідси очевидним є національно-романтичне спрямування усієї творчості П.Куліша. Аналіз романтичних ідей письменника в їх еволюції дозволив з'ясувати передумови формування україноцентричного мислення, що відобразилось на його творчості. Робиться акцент на значимості етнографічних досліджень П.Куліша в осмисленні самобутності українського народу, неповторності його історичного шляху. П.Куліш свою державницьку національну політику трактував по-різному, дуже часто вдавався до ідеалізації старовини, абсолютизації козаччини, а потім відходив від них, намагався заглянути у майбутнє і віднайти реальні шляхи реставрації національної держави. Врешті-решт, він навіть схилявся до розгляду української нації не як державної, а в розумінні етнографічному. На цій основі у нього і з"являється поняття "культурної автономії" або "духовної самостійності" українського народу у складі Російської імперії. Сюди ж примикає його концепція "двоєдиної Русі", що мала означати політичну єдність України і Росії. Наприкінці життя ухилявся від царефільства і однозначно висловлювався за незалежність України. В цих хитаннях П.Куліша виявилися парадоксальна логіка історіософського мислення письменника, його духовний відчай, безсилля в утвердженні української державності. Та навіть і за цих обставин, як вдало зауважує Є.Нахлік, П.Куліш на "вкраїнські справи" дивився не "московсько-боярським оком", а таки українським, не втрачаючи віри у майбутню незалежність України. роаналізовано головні засади історіософської концепції М.Костомарова. Мислитель створив власну історіософську концепцію, в якій осмислює проблему "Україна і світ". Спираючись на традиції романтизму, а також ідеї християнської філософії, він виокремлює поняття народу як головну проблему свого пошуку, а поняття Україна робить символом визволення, свободи нації.

У М.Костомарова найповніше осмислена ідея народності, що була основною у романтизмі. Автор робить акцент на самобутності, національній виокремленості українського народу у світовій спільноті і поруч з російським та польським народами. Для обґрунтування своєї тези він звертається до аналізу української психіки, способу життя, діяльності України. Мислитель також відзначив основні форми національного співжиття, які, на його думку, мають відтворити суть національного буття українця, його психічного складу, моральних та родинних традицій. Такою вдалою формою для українства, як вважає він, є насамперед громада. У політичному житті М.Костомаров пропонує свою федеративну концепцію політико-суспільного устрою. М.Костомаров уперше розкриває "внутрішні принципи" чи причини буття українського народу, що окреслені сутністю його ментальності; обґрунтовує самобутність українського народу і його неідентичність з російським народом. Серйозно рефлектує М.Костомаров і над такою ментальною ознакою українського народу як його релігійність. Суттєвим моментом у даному контексті є оцінка Костомаровим російського православ'я як духовного інструменту насаджування російської імперської політики і руйнації українських засад духовного життя.С еред визначальних ознак українського романтизму є насамперед україноцентризм, котрий вилився у теоретичну рефлексію над такими важливими проблемами національного буття української нації, як проблема національної самобутності українського народу, національної мови, культури, самостійності держави тощо. Усі вони складають змістову основу українського романтизму.

40. Основні віхи життя М. І. Костомарова. Народився 4(16) травня 1817р. в слободі Юрасовці, тепер Ольховатського р-ну Вороніжської області в сім'ї російського поміщика, мати — українка з кріпаків.Закінчив 1837р. історико-філологічний ф-т Харківського університету. Під впливом українських фольклорних збірників захопився збиранням та вивченням народної поезії, 1844р. захистив магістерську дисертацію «Об историческом значении русской народной поэзии». По закінченні університету деякий час служив юнкером в уланському полку, потім викладав історію в гімназіях Харкова, Рівного, Києва, зокрема 1845р. — ст. учитель Першої київської гімназії, з 1846р. — ад'юнкт-професор кафедри російської історії Київського університету. У 1845 — 46 рр. разом з М. Гулаком і В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство, де брав активну участь у складанні програмних документів — «Книг буття українського народу», «Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-росіян», «До братів-поляків»; автор записки про об'єднання слов'янських народів. Весною 1847р. Костомарова арештовано. Після річного ув'язнення в казематі «Третього відділу», а потім у Петропавловській фортеці його вислано до Саратова. Тут він служив (1848 — 1857) у Статистичному комітеті; у 1848 — 1850 рр. був перекладачем при губернському управлінні, редактором неофіційної частини «Саратовских губернских ведомостей», близько зійшовся з М. Чернишевським, О Пипіним, Д. Мордовцем. 1856р. Костомарова амністовано. З 1858р. жив у Петербурзі. В 1859 — 1862 рр. — екстраординарний професор кафедри російської історії Петербурзького університету. Влаштовував літературні «вівторки», куди сходилися земляки-українці (П. Куліш, О. Стороженко, В Горленко та ін.). Підтримував тісні зв'язки з М. Добролюбовим, В. Стасовим, М. Ге, О. Бодянським; співробітничав у журналах «Современник», «Вестник Европы» (один із його засновників), «Отечественные записки», «Русское слово», «Русская старина», «Киевская старина» та ін. Виступив із статтєю «Україна» у журналі «Колокол». Брав діяльну участь у створенні журналу «Основа», у виробленні його національно-культурної програми. На початку 1862р. залишає працю в університеті і зосереджується на науковій роботі. Був членом-редактором Київської археографічної комісії; за його редакцією у 1863 — 1884 рр. видано 12 томів «Актов Южной и Западной России» з історії України і Білорусії 14—17 ст. Показуючи близькість історичної долі і культурного життя українського та російського народів у ст. «Две русские народности» (1861), Костомаров розрізняв визначальні риси національного характеру українців та росіян. Автор праць з історії: «Начало Руси» (1860), «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1861), «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада» (1864), «Вече и вечевое устройство в древней Руси» (1864) та ін. Написав «Русскую историю в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (т. 1—7, 1873 — 88). Праці з історії України присвячені здебільшого періодові 15—17 ст.: «Иван Свирговский, украинский гетман XVI века» (1855), «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России» (1857), «Черты народной южнорусской истории» (1861), «Южная Русь в конце XVII века» (1867), «Руина» (1879 — 80), «Мазепа» (1882) та ін. Наукові дослідження Костомарова здобули широке визнання, його обрано почесним членом Югослов'янської академії наук і мистецтв, сербського вченого товариства «Друшество» й ін. Історичні праці вченого відзначаються образністю викладу. В історію української літератури Костомаров увійшов як письменник-романтик: віршові збірки «Украинские баллады» (1839), «Вітка» (1840), історичні п'єси. Для громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні засоби. Костомаров — автор історичних трагедій «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841), які відзначаються новизною проблематики. Романтичні драми «Кремуций Корд» (1849), «Эллины Тавриды» (1883), «Украинские сцены из 1649 года» (незакін.) позначені тираноборчими мотивами. У численних публіцистичних статтях («Ответ на выходки газеты „Czas” и журнала „Revue Contemporaine”»; «Правда полякам о Руси: по поводу статьи в „Revue Contemporaine”», «Правда москвичам о Руси», усі — 1861; «Мысли южно-русса», 1862; «О преподавании на народном языке в Южной Руси», 1863, та ін.), спрямованих проти реакційної політики російських і польських шовіністичних кіл, Костомаров відстоював історичне право української мови на самобутній розвиток. Але у період заборони українського друкованого слова в 70 — 80-і pp. та звинувачень Костомарова в «українофільстві» й «сепаратизмі» він приєднується до слов'янофільської концепції «літератури для домашнього вжиткуПомер Микола Костомаров 7(19) квітня 1885 року в Петербурзі.

41. Методологічні та теоретичні засади наукових досліджень М. І. Костомарова. Джерельна основа його праць. Історіографічне осмислення творчої спадщини визначного вченого і письменника Миколи Івановича Костомарова (1817-1885) наприкінці 80-х - у середині 90-х років ХХ ст. висвітлило такий раніше маловідомий аспект його діяльності, як одного з організаторів краєзнавчого руху та народознавчих і краєзнавчих досліджень, пов'язаних у першу чергу з регіонами України, в тому числі Волинського полісся. В цьому контексті сьогодні важливо відзначити місце, роль краєзнавчих досліджень М.Костомарова в науковій праці та узагальнити ocнoвні етапи формування й розвитку. До першого етапу, який заклав підґрунтя краєзнавчих підходів у наукових пошуках Миколи Костомарова, варто віднести так звану "харківську добу" його діяльності (1836-1844). Саме в ці роки, працюючи на харківщині після закінчення місцевого університету вчителем різних освітніх закладів, М. Костомаров, за його висловом, "полюбив займатися етнографією" "збирати по слободам і корчмам" цього краю зразки звичаїв та обрядів, народного фольклору. Вже 1838 року він опублікував у Харкові збірник "Украинские балады", в 1840 році розробив програму народознавчого вивчення регіонів, у січні 1844 року на основі аналізу зібраного місцевого матеріалу захистив магістерську дисертацію "про історичне значення руської народної поезії". Харківська професура вороже ставилася до краєзнавчо-етнологічних досліджень М. Костомарова, вважаючи їх "блаженними", і не допустила його викладати в університеті.

Водночас М. Костомаров зацікавився історією Київщини, Поділля, Волині й на основі опрацьованих джерел підготував першу магістерську дисертацію "Про характер і значення унії в західній Росії". вона не була допущена до захисту, в 1842 році знищена за наказом міністра ocвіти Уварова з-за неординарного підходу до розгляду проблеми пошукувачем, але заклала міцний грунт його подальших наукових інтересів, спричинилася до появи другого "києво-волинського" етапу діяльності М. Костомарова (1844 - 1847). Яскравою сторінкою життя М. Костомарова стала його праця протягом жовтня 1844 - серпня 1643 років старшим учителем історії Pівненської гімназії. Як творча натура, він у 1845 p. двічі здійснив "пілігримство" (подорожі) по визначним місцях Волинської гyбepнії й, таким чином, відвідав Корець, Острог, Дермань, Гощу, Пересопницю, Тайкури, Дубно, Кременець, Берестечко та інші містечки і села краю, оглянув їх пам'ятки та культури, зібрав велику кількість історичних фактів, народних пісень, переказів, спогадів і свідчень. Перебування на Волині упевнило М. Костомарова взятися за ґрунтовне дослідження Визвольної війни українського народу XVІІ ст. Саме Костомаров поклав початок наукового вивчення Берестецької (1651 p.), Почаївської (1672 р.) битв та інших наріжних подій минулого Волині Змістовним дня М. Костомарова виявився третій (1848-1859) або "саратовський період" діяльності, знаходячись на засланні в Саратові у зв'язку з Кирило-Мефодіївським товариством, він захопився написанням історичних монографій про Богдана Хмельницького, Степана Разіна й інших, які принесли йому визнання в науковому світі. Одночасно М. Костомаров не полишав краєзнавчих досліджень. Він здійснив регіональне вивчення Поволжя, видав "Очерк истории Саратовского края" (1858), історичні есе "Поездка в г. Волгск" (1859), "Петровск" (1860) й ін. Не забував він і Волинь, помістивши підбірку фольклорних запасів цього край у виданні Д. Мордовцева "Малороссийский литературный сборник" (1859). Розквіт наукових звершень М. Костомарова припадає на заключний "петербурзький період" життя (1859-1885). 3-поміж сотень різнопланових публікацій чільне місце посіли його краєзнавчі дослідження. Йому належать Історичні книги "Новгород", "Псков", "Вятка" (1863), написані на харківських і волинських матеріалах великі статті "Черты народной южно-русской истории" (1861), "Историческое значение южно-русского народного песенного творчества" (1880, 1883), "Сборник малорусских обрядовых песен", уміщених П.П. Чубинським в "Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Югo-Западный край" (1875, т.ІV, V) та ін. Важливу роль для історичної науки і краєзнавства має археографічна діяльність М.Костомарова, який, редагуючи одинадцять томів "Актов, относящихся к истории Южной и Западной России" (1863-1885), упорядкував і прокоментував понад тисячу середньовічних документів з історії Київщини, Поділля і Волині. На схилі літ Микола Костомаров, публікуючи свою "Автобіографію", особливо статтю "Из прожитых на Волыни дней", підтвердив той факт, що краєзнавчі досліди стали базисом усіх його головних праць, а зустрічі з людьми - свідками історичних подій, навчили його глибше усвідомлювати, співпереживати при їх описах. Саме тому твори М. Костомарова не втратили й сьогодні своєї привабливості та актуальності, є джерелом наснаги для науковців і краєзнавців.

42. Історичні монографії та дослідження М. І. Костомарова. Масштаби творчої спадщини Костомарова величезні. Це твори, історичні монографії та дослідження: "Про значення критичних праць Костянтина Аксакова з російської історії" (1862), "Про ставлення російської історії до географії та етнографії" (1863), "Початок єдиної держави в давній Русі" (1870), "Петро Могила перед судом дослідників нашого часу", "Про козаків" (1878). На думку багатьох дослідників, М.І. Костомаров був унікальним мислителем XIX ст., який звернув увагу на суперечності між державністю та народністю. Костомаров цілком зосередився на дослідницькій роботі. З 1863 року він бере активну участь у періодичному виданні томів (усього їх вийшло 15) зібрань документів з історії України і Білорусі XIV—XVII століть під загальною назвою «Акти, що стосуються історії Південної і Західної Росії, зібрані і видані Археографічною комісією». Основними працями його життя стали «Богдан Хмельницький» (перше видання вийшло в 1857 році, третє, вже в 3-х томах, — у 1876-му), «Руїна» (1879—1880), присвячена трагічним подіям, що настали після смерті вождя Визвольної війни, «Мазепа» і «Мазепинці» (1882—1884), а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874—1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії. Власне історії Росії, крім згадуваної роботи про повстання Степана Разіна, присвячене «Північноруське народоправство» (1863) і «Непевний час московської держави» (1866). Особливий інтерес представляє його наукова розвідка «Останні роки Речі Посполитої».