69. Розвиток історичної науки в Правобережній Україні в другій половині 19- початку 20 століття.

70. Розвит іст науки на поділлі. Сіцінський

Подільське церковне історико-археологічне товариство, яке було засноване у 1903 р. на базі Подільського єпархіального історико-статистичного комітету. Таке перетворення Комітету на Товариство сприяло об'єднанню краєзнавців Поділля – у 1912 р. у ньому налічувалося 136 членів. [66, с.78].У вересні 1911 р. в Кам'янці-Подільському виникло Товариство подільських природодослідників, яке вже наступного року мало 213 членів. Воно організовувало експедиції, видавало “Записки товариства”, мало бібліотеку, у Пушкінському Народному домі проводило читання безплатних лекцій. [68, с.7]. Успішно поєднувало наукову, просвітницьку і громадську діяльність Товариство подільських лікарів. Воно було засноване в губернському центрі у 1859 р., нараховувало 123 члени, мало бібліотеку (у 1865 р. - 3526 томів) та розпочало формування колекції для майбутнього музею. У 1865 р. товариство, серед членів якого переважали поляки, було закрито внаслідок реакції на друге польське повстання. Згідно розпорядження генерал-губернатора О.Безака, бібліотека та музейні експонати Товариства були доставлені в Київ та передані генерал-губернаторству та університету Св. Володимира. Проте з 1878 р. Товариство подільських лікарів відновило діяльність, зосередивши свою роботу не лише на санітарно-гігієнічних та медичних питаннях, а й охопило краєзнавчу та лекційно-просвітницьку діяльність. Окремо слід згадати діяльність Товариства мистецтв, статут якого був затверджений у січні 1908 р. Його організатором став відомий на Поділлі художник В.Розвадовський, який одночасно завідував художніми класами. Товариство мистецтв розгорнуло на Поділлі широку просвітницьку діяльність, влаштовуючи пересувні виставки художніх творів у містах та багатьох містечках губернії. Крім того, у Кам'янці-Подільському діяла постійна виставка творів мистецтв. [64]

Слід відзначити, що український освітній рух на Поділлі репрезентовано єдине товариство – “Просвіта”, створене в 1906 р. в Кам'янці-Подільскому. Значна філія утворилась у Могилеві. Ряди Подільської “Просвіти” об’єднували українську інтелігенцію для спільної роботи заради освіти народу, що й визначало свою діяльність лише містом, а проводило також велику роботу на селі. Але національно-просвітницька діяльність “Просвіти” зустріла вороже ставлення з боку уряду і вже 2 липня 1907 р. Подільське губернське присутствіє заборонило діяльність товариства. У березні 1908 р. надійшов дозвіл на відкриття товариства, й “Просвіта” відновила свою діяльність у Кам’янці-Подільському, зробивши чимало поширення серед населення української історії та фольклору. [48, с.6-27].

Серед громадських організацій, що діяли в інших містах, можна згадати Вінницьке медичне товариство (1903 р.), Вінницьке літературно-артистичне товариство (1908 р.), Могилівське відділення товариства дослідників Подністров'я (1908 р.), Балтське музично-драматичне товариство (1908 р.) та ін. Але діяльність цих товариств була вже не такою активною та значимою, як тих, що існували в губернському місті. Аналіз джерел засвідчує, що поміж усіх міст Поділля найбільш активно до громадської діяльності залучалися жителі губернського центру. Це можна пояснити наявністю в їхньому складі значно більшої частки як освіченого, так і заможного населення.

Невід'ємно від діяльності згаданих товариств пов'язане заснування у другій половині XIX – на початку XX ст. в містах Подільської губернії музейних закладів. Перший музей на Поділлі з'явився у 1890 р. в Кам'янці-Подільському. Ініціатором його створення виступив Подільський єпархіальний історико-статистичний комітет, який 29 жовтня 1889 р. створив комісію з організації церковного Давньосховища. 30 січня 1890 р. Комітет затвердив правила Давньосховища, оголосивши тим самим про створення музейного закладу, який розмістився у галереї Кафедрального собору. Давньосховище мало старожитностей, архів і бібліотеку, завідувачем був призначений соборний священик В.Якубович, секретарем у справах – протоієрей Є.Сіцінський – відомий дослідник старожитностей та історії Поділля. У зв’язку з перетворенням історико-статистичного комітету в історико-археологічне товариство, Давньосховище офіційно перейменовано у музей.[66, с.43]

Ще один музей у Кам'янці-Подільському з'явився у 1912 р. – при губернській земській управі Товариство подільських природодослідників відкрило природничо-історичний музей. Він мав три відділи: демографічний, культурно-історичний та природничо-історичний.[66, с.44] Так само є свідчення про намагання Могилівського відділення товариства дослідників Подністров'я у 1908 р. відкрити власний музей у Могилеві.[60, с.299]

СІЦІНСЬКИЙ (Сецінський) Юхим Йосипович (10.12.1859, с.Мазники Летичівського повіту Подільської губернії Подільської губ., тепер Деражнянського р-ну Хельницької обл., в сім'ї священика - 7.12.1937, м. Кам'янець-Подільський) - видатний історик Поділля, етнограф, мистецтвознавець, музеєзнавець, громадський діяч. Навчався в Кам'янець-Под. дух. училищі - дух. семінарії (70-ті pp.), закінчив 1885 Київ. дух. академію зі ступінню кандидата богослов'я. З 1889 постійно проживає у Кам'янці. Працював священиком собору св. Олександра Невського (1904-1917), викладачем технічного училища (до 1918), доцентом держ. Укр. ун-ту (1918-20), ІНО (20-ті pp.). В 1890 був одним із засновників Давньосховища (істор. музею) і згодом 33 роки його директором на громадськ. і штат. засадах. З 1892 - редактор газет "Под. епарх. вед." (до 1906), "Православная Подолия" (1906-17), и "Подолия". За ред. С. видані "Труды Под. епарх. ист.-стат. комитета". (Вип. VI, VIII за 1893, 1897), "Труды Под. церк. историко-археолог. общ-ва" (Вип. X, XI, XII за 1904, 1911, 1916). О. був дійсн. членом НТШ у Львові (з 1889), Моск. археолог. тов-ва, Київ. тов-ва старожитностей та іст.-археолог. тов-ва дух. академії (1896-1918), очолював Под. іст.-археолог. тов-во (1903-20), обраний почес. членом Кам'янець-Под. наукового при УАН то-ва (1925) й ін. З 1931-33 - наук. співробіт. музею Киево-Печерськ. лаври. Зазнав переслідувань з боку репресивних органів, хворий повернувся 1933 до Кам'янця.

У творчому доробку понад 200 праць, які присвячені археології, історії, релігії, мистецтву, архітектурі, етнографії, фольклору Поділля. Серед них особливе місце в історіографії займає книга С. "Город Каменец-Подольский" (1895). Наукова спадщина С. й сьогодні є актуальною для дослідників краю і потребує детального вивчення і популяризації.

71, 72,73. Киевс старовина

«Кіевская старина» («Київська минувшина») — щомісячний історико-етнографічний та літературний часопис. Видавався у Києвіросійською мовою і українською (в російській транслітерації з 1905, в українській з 1906) протягом 1882–1906 років. З 1907 року змінив назву на «Україна» і видавався переважно українською мовою. Першим редактором-видавцем був Ф. Лебединцев (1882–1887), потім часопис редагували О. Лашкевич (1887–1889), Є. Кивлицький (1890–1898), В. Науменко (1896–1897).

У часописі була широко представлена економічна, політична та соціальна проблематика, історія визвольної боротьби українського народу. Значна питома вага в публікаціях належала давній українській історії. За регіональною ознакою найбільш багатоаспектно представлена історія Лівобережної України за доби середньовіччя і Нового часу. Водночас значна увага приділялася вивченню історичного минулого Слобідської України, Правобережної України, Галичини.

Широко висвітлювалась історія українського козацтва, національно-визвольних та державотворчих змагань українського народу, питання українсько-російських й українсько-польських відносин тощо. Часопис зробив вагомий внесок у розширення історико-краєзнавчих, топографічних, демографічних досліджень в Україні. Чимало уваги приділялося повсякденню, побуту українців. У церковно-історичній проблематиці, поряд із фрагментами з історії окремих храмів чи монастирів та описами церковних пам'яток, превалювали дослідження конфесійних відносин, церковно-громадського життя в українських землях і пов'язаних з ними культурно-релігійних рухів. Регулярно вміщувалися розвідки з історії освіти й культури.

Поєднуючи у своїй діяльності видавничу, дослідницьку та археографічну роботу, журнал запровадив у науковий обіг значну кількість нового джерельного матеріалу. Додаткове інформаційне навантаження ніс ілюстративний ряд, який складався з портретів видатних істор. особистостей, зображень монастирів і церков, предметів повсякденного вжитку, одягу, зброї, археол. знахідок тощо. Регулярно вміщувалися рецензії, які стали взірцем толерантної наукової критики.

Часопис відіграв велику роль у розвитку української культури в умовах Російської імперії. З журналом співпрацювали видатні історики, письменники, етнографи — Володимир Антонович, Дмитро Багалій, Микола Костомаров, Павло Житецький, Орест Левицький, Олександра Єфименко, Олександр Лазаревський, Олександр Шрамченко, Володимир Щербина та інші.

1892 року у журналі Володимиром Щербиною були опубліковані праці братів Андрія та Остапа Рудиковських.^[2]«Кіевская Старина» опублікувала «Воспоминания» за 1810 — 1886 О. Самчевського, а також «Записки» Івана Сбітнєва.

У 1899 році у Києві відкрито книгарню «Кіевской старины».

У 1899–1901 роках як додаток до «Кіевской старины» виходив щомісячник «Археологічний літопис Південної Росії» (редактор М. Ф. Біляшівський), що в 1903–1905 роках став окремим журналом.

Від початку 1900-х років кількість науково-інформаційних публікацій на сторінках журналу помітно зменшується, натомість частіше друкуються публіцистичні праці й белетристичні твори.

Усього вийшло 96 томів журналу.

74. ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ — провідна тенденція поступу укр. історіографії 1920— 30-х рр. Типовими передумовами для виникнення державницького напряму в історіографії тієї чи ін. країни є: об’єднання етнічних земель, трансформація багатонац. д-ви в нац., консолідація нац. еліти, ствердження ідентичності національної та ін. В укр. істор. науці державницький напрям сформувався під впливом: 1) української революції 1917—1921; 2) інтелектуальної та духовної кризи 1920-х рр. після Першої світової війни; 3) сусп.-політ. та наук. здобутків зх.-європ. думки поч. 20 ст., а також ідей, що розвивали укр. історики-народники, зокрема ідеї самостійності та безперервності укр. істор. процесу (схема М.Грушевського; див. Народницький напрям в історіографії). Засновники Д.н. в у.і. — В.Липинський та С.Томашівський. У 1920—30-ті рр. до цього напряму належали такі відомі історики, як В.Герасимчук, І.Джиджора, І.Кревецький, Д.Дорошенко, І.Крип’якевич, М.Кордуба, В.Кучабський, а також молоді дослідники М.Андрусяк, В.Заїкин, Б.Крупницький, Д.Олянчин та ін. Цей напрям справив помітний вплив як на студії істориків у Радянській Україні в 1920-ті рр. (О.Оглоблин, Л.Окіншевич та ін.), так і на укр. зарубіжну історіографію (1940—80-ті рр.). Д.н. в у.і. становив реакцію тогочасної укр. істор. думки на потребу українства в реконструкції власного істор. минулого, і був, по суті, різновидом наук. рефлексії, що фіксувала взаємовідносини між тодішньою реальністю та минувшиною. Окремі сучасні дослідники вказують на розмитість меж між народницьким і державницьким напрямами в укр. істор. науці 1-ї третини 20 ст., підкреслюючи абстрактність змістовного наповнення поняття «державницький напрям» (І.Гирич, Я.Дашкевич та ін.). Характерними для творчості укр. істориків-державників є: 1) пріоритетність дослідження «державницьких періодів» укр. історії (княжа доба; див. Київська Русь, Київське князівство), епоха України-Гетьманщини, українська революція 1917—1921 та громадянська війна в Україні 1917— 1921)

75. “Життя і діяльність В.Липинського”

В'ячеслав Казимирович Липинський народився 5 квітня 1882 року в селі Затурці Володимирського повіту Волинської губернії (тепер Локачівський район Волинської області) в шляхетській родині. Його батько, Казимир Липинський - поміщик середньої руки, володів невеликим родовим маєтком, що дістався у спадщину від предків. Дитячі роки хлопчика минули у рідному селі, серед чудової поліської природи. Перші життєві враження, здобуті від спілкування з українськими селянами, наклали глибокий відбиток на світосприйняття малого Вацлава. Виховання та початкова освіта, здобуті ним у батьківському домі, були звичайними для дворянських родин того часу. Наскільки ґрунтовними вони були, свідчить той факт, що свого часу хлопчика було прийнято до другого класу Житомирської чоловічої гімназії, "из домашнего приготовления", як записано в документі. Відбулася ця перша в житті майбутнього вченого важлива подія 20 серпня 1893 року.

Після здачі вступних іспитів, Вацлава Липинського було зараховано до 2-го відділення 2-го класу, наставником або, по нинішньому класним керівником, якого був учитель російської словесності Іван Цедровський, до речі, родич відомого архітектора Андрія Білогруда. Клас, до якого потрапив Липинський, не відрізнявся нічим особливим від інших. Хіба тим, що в ньому, на паралельному відділенні, навчався Броніслав Мацієвич - в майбутньому один з піонерів вітчизняної авіації. Життя цього славного і тепер абсолютно забутого сина Житомира трагічно обірвалось в 1911 році у небі Севастополя. До речі, ось такі "авіаторські" асоціації тут можна продовжити, адже в Житомирській гімназії незадовго до Липинського навчався винахідник першого в світі ранцевого авіаційного парашуту Гліб Котєльников. Але свій винахід Гліб зробив, нажаль, через рік після смерті Мацієвича .

Гімназичне життя Вацлава Липинського складалось не досить вдало, хлопець часто хворів, тому не відвідував багато занять. Лише в 1893/94 навчальному році він пропустив з цієї причини 90 днів занять, особливо багато їх припало на третю чверть - 45 днів. Найважчим видався 1896/97 рік, який був пропущений майже повністю. Це і стало головною причиною того, що Липинського залишили на повторне навчання в четвертому класі. Проте Вацлав був-таки в ладах з наукою! Завдяки наполегливості і працьовитості хлопець навчався чудово. Погортаймо "Общую ведомость гимназистов II класса", що зберігається у фондах державного архіву Житомирської області. Проти прізвища гімназиста Липинського бачимо самі "п'ятірки", і лише одну "четвірку" з арифметики. До наступного, третього класу, він переведений з нагородою І ступеня. Він отримав "Похвальний лист" і книгу. В розрядному списку, що складався за рівнем успішності, його ім'я стоїть на першому місці.

У класі, в якому не за власною волею повторно опинився Липинський, навчались вже згаданий вище Іван Фещенко-Чопівський та майбутній видатний польський композитор і музикант Юзеф Турчинський. Однак, доля звела їх ненадовго. Занепокоєні постійними хворобами сина, батьки забрали Вацлава зі столиці губернії спочатку до Луцька (тоді - повітового міста), а згодом перевели до Першої київської гімназії. Знаменитої гімназії. Тієї самої, випускник якої - Кость Паустовський пригадував у повісті "Бросок на юг", як він на збережені п'ятаки їздив диліжансом "Київ-Житомир". Він пише: "Ещо с тех лет, повитых туманом времени, я запомнил несчастньіе фигуры запяточных пассажиров, трясущихся на жестких сидениях. Одной рукой они судорожно держались за железную ручку, а другой придерживали пыльный котелок или картуз. В глазах у них было тупое отчаяние .". Чи не був одним з таких пасажирів і Вацлав, коли мандрував Брест-Литовським шосе з Києва через Житомир та Рівне до рідних Затурець.

Після закінчення київської гімназії В. Липинський деякий час служив "вольноопределяющимся" драгунського полку в Кременці. Але скоро він залишив військову службу і вступив до Ягеллонського університету в Кракові, спочатку на агрономічний, а потім на філософський факультет. Згодом він продовжив навчання в Женевському університеті, удосконалюючись в історії та філософії.

Після завершення освіти у 1908 році Липинський повернувся в Україну і оселився на хуторі Русалівські Чагарі біля Умані. Першою науковою працею молодого вченого стала монографія про Данила Вратковського, опублікована 1909 року в українському часописі "Літературно-науковий вісник". Наступна робота - "Шляхта на Україні, їі участь в життю українського народу в перспективі історії" стала помітним явищем в тогочасній історіографії. В ній вчений вперше обгрунтував тезу про провідну роль шляхти у формуванні української держави, закликав представників цієї верстви братися за відродження України. З 1910 року Липинський знову у Кракові, де продовжив заняття науковою діяльністю. Результатом трирічної праці стала книга "Z Dziejow Ukrainy" і обрання дійсним членом наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ).

Друге повернення вченого в Україну було викликане подіями Першої світової війни. Як офіцер запасу, Липинський брав участь у бойових діях, але через хворобу незабаром був переведений до тилової частини.

З перших днів революції він включився в активну політичну боротьбу, українізував свою військову частину в Полтаві. Але підтримки з боку Генерального секретаріату військових справ Украіни не отримав - як дворянин.

У 1913 рогу гетьман П. Скоропадський призначив В. Липинського послом до Австрії. В 1919 році він прибув до Райхенау, щоб уже більше ніколи не повернутися на Україну. Приблизно таким шляхом розпочав емігрантську епопею і колишній однокласник Липинського, вже згадуваний тут Іван Фещенко-Чопівський. Сумним фактом нашої історії є те, що два таких видатних політичних діячі, які зробили величезний внесок у справу відродження української державності, представляли дві протилежних течії національного руху, і, зрештою, опинились по різні боки ідеологічних барикад.

На еміграції Липинський став головним ідеологом української державності, обстоюючи монархічні засади. Він вважав, що Українська держава має бути синтезом культурних досягнень Заходу і Сходу, і разом з тим традиційних основ свого існування. Влітку 1920 року Липинський заснував Союз хліборобів-державників, бо саме в цій верстві бачив рушійну силу побудови Української держави.

В. Липинський редагував науково-публіцистичний часопис "Хліборобська Україна", на сторінках якого було надруковано його програмну працю "Листи до братів-хліборобів", названу "державницьким Євангелієм" України. В передмові до неї автор зазначав, що "книга ця призначена для тих сучасних і будучих, якого б вони не були обряду, мови і племені - мешканців української землі, що хотітимуть окремої і суверенної рицарською дисципліною і вірністю провідників здобутої, на співпраці класів во ім'я Релігії, Землі - Батьківщини і Авторитету - побудованої української держави". Викладені Липинським у цій праці визначення політичної культури в органічному взаємозв'язку з розробкою проблем функціонування еліт в Україні і постання монархічної гетьманськоі держави є значним внеском у розвиток світової політичної теорії взагалі і української політології як науки зокрема.

1926 року В. Липинський очолив кафедру політології і соціології в Українському науковому інституті в Берліні. В цей час він не полишав наукової діяльності. Написав ряд статей, опублікованих у книзі "Релігія і церква в історії України", розпочав роботу над історіософською працею "Гетьманство - теорія української трудової монархії". Але важка хвороба перервала напружену творчу працю вченого. 14 серпня 1331 року, під час лікування в Австрії, Вячеслав Казимирович Липинський пішов із життя.

76. І сторіографія та методологія науково-історичних досліджень В.Липинського.

Визначальний вплив на формування світогляду В. Липинського справили чотири теоретичні напрями тогочасної політичної і соціологічної науки:ранні теорії соціального конфлікту, зокрема концепції Гегеля, Маркса, Гумпловича, Ратценгофера і Оппенгеймера;західноєвропейський раціоналізм кінця XIX ст., зокрема, теорії М. Вебера про значення ірраціональних впливів у людському існуванні та концепції Ж- Сореля, особливо його критика доктрин демократії і лібералізму; політологічні теорії еліти Москі, Міхельса і теорія циркуляції еліт Парето; ідеї польської консервативної історичної школи. Липинський у своїй концепції державного будівництва в Україні обґрунтував п'ять її основних підвалин:аристократія класократія; патріотизм; територіальний український консерватизм;релігійна етика.Майбутнє Українська держава, за Липинським, це —незалежна монархія з обов'язковою передачею успадкованої гетьманської влади., основним фактором українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату. Вона, на думку вченого, докорінно відрізнялася від московської монархії, яка ще з часів Івана Грозного опиралася на необмежену владу царя і терор, а також від польської монархії, де король завжди був маріонеткою шляхти.У «Листах до братів-хліборобів» Липинський визначав три основні методи організації державного будівництва на Україні для розв'язання його проблем, що існують у новітню добу: 1) демократія з республікою; 2) охлократія з диктатурою; 3) класократія з правовою («законом обмеженою і законом обмежуючою») монархією. Вчений вважав, що лише третя із зазначених вище форм організації суспільного життя є придатною для України, вказуючи на негативні сторони двох першихкласократія, тобто, за Липинським, такий суспільно-політичний лад, де активна меншість — аристократія — приходить до керівництва шляхом вибору кращих представників різних станів і класів, з яких складається суспільство. Він виділяв такі класи: хліборобський (поміщики, селяни, сільські робітники); промисловий (власники фабрик, інженери, робітники); фінансовий і купецький (всі ті, хто живе не за рахунок виробництва певних видів продукції, а за рахунок обміну продуктами); комунікаційний (залізничники, шофери, поштарі, телеграфісти тощо); інтелігенція, яка має здійснювати ідеологічні функції (духовенство, вчителі, письменники, журналісти, адвокати, лікарі та ін.). Стани: організатори і організовані; перші — активна меншість, другі — пасивна більшість. У хліборобів — це поміщики і селяни, у промисловців — власники і робітники. Функції активної меншості — виборної аристократії — обмежуються монархом. Влада монарха, у свою чергу, обмежується законами, які приймають представники різних класів у законодавчих установах. Аристократія, за Липинським,— це чинник динамічний, який самовідтворюється і виправдовує своє право на існування, постійно залучаючи до правлячої еліти нових представників різних класів і груп.Вузловими пунктами своєї політичної програми вчений називав поняття територіального патріотизму української нації і українського консерватизму,які, на його думку, здатні подолати внутрішні органічні слабкості українства З державного чинника виводив Липинський і поняття патріотизму, визначаючи його як «свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців» ¹⁷. Він засуджував націоналізм, в основу якого покладено свідомість громади, а не території, почуття спільності людей однієї віри і одного стану, хоча й з різних територій, і ненависті до людей чужої віри і чужого стану на будь-яких територіях ¹⁸. Липинський зауважував, що відсутність територіального патріотизму навіть серед чужонаціональних елементів, .що населяють Україну, завжди відігравала деструктивну роль в утворенні української державності.Липинський неодноразово наголошував, що основною умовою для створення української державності він вважає єдність — релігійну, регіональну, політичну, національну, організаційну.. Водночас вчений вважав за необхідне відродження українського консерватизму, відсутність якого завжди спричиняла невдачу всіх державних творень і визвольних прагнень. Консерватизм, за Липинським,— це утвердження всередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних у майбутньому стати носіями української державної влади, приборкувати і спрямовувати в потрібне русло різних бунтарів. Особливу увагу приділяв учений ролі релігії і церкви, вважаючи їх найвищим критерієм оцінки історичного процесу, навіть вищим за державу.

77.  Проблеми історії українського державного будівництва в 17 столітті у праці В. Липинського Україна на переломі 1657-1659 рр.У праці "Україна на переломі" історик, завдяки використанню аналітично-концепційного методу дослідження, розглянув три центральні проблеми історії України XVII ст.: а) розбудову української козацької держави; б) роль аристократії і гетьмана Богдана Хмельницького в історії України; в) причини занепаду держави. Дослідник висунув власну концепцію Гетьманату, яка ґрунтувалася на династично-дідичних основах зі становою традицією. В. Липинський вважав, що в середині XVII ст. найвдалішою формою державного правління в Україні була лише гетьманська монархія, тому що тільки вона легітимізувала державну владу. Гетьманське управління стало регулюючим фактором, представляючи інтереси не тільки козацтва, а й інших груп тогочасного українського суспільства.Саме в названій роботі В. Липинський вперше вживає структурний метод для змалювання деяких верств Війська Запорізького. Згодом це переросло в теорію структурованого суспільства, рушійною силою якої учений вважав еліту.У передмові до праці "Україна на переломі, 1657-1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті" історик зазначив: “Роблю се ... думаючи, що може тепер, після відродження Української держави, наше громадянство почне цікавитись зв'язаними з практикою державного будівництва питаннями й може захоче воно пізнати той досвід, котрий в тяжкій боротьбі й трагічних помилках здобули та оставили нам наші предки”. Розглянувши відносини між верховною гетьманською владою і різними суспільними групами (Військо Запорозьке, духівництво, міщанство, селянство), В. Липинський приходить до висновку про народження нової української аристократії або еліти, покликаної відігравати визначальну роль у державотворенні. В. Липинський у числі перших українських політичних діячів, хто визнав і підтримав прихід у 1918 р. до влади гетьмана П. Скоропадського. Він упродовж багатьох років працював разом з ним на поприщі українського державотворення і в еміграції. Водночас історик не припиняв наукової роботи, закріпивши за собою статус теоретика державницького напряму української історіографії. Вчений старався продемонструвати молодому поколінню, які повчальні висновки дає досвід минулого, як можна спрямувати його в інтересах побудови української держави.В. Липинський позитивно оцінював діяльність Б. Хмельницького як творця Української козацької держави, як видатного державного діяча, як грандіозну особистість. Він відзначав велич і геніальність Б.Хмельницького. "І не з вини нашого Великого Гетьмана повстане згодом наша пізніша трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею європеїзації козаччини, а з нею і цілої України - ідею, яку він, Богдан Хмельницький, сотворив і в життя перевів, передадуть потім з легіонами Феофанів Прокоповичів у руки московські. Не він винен, що пізніші "руїнники" українські його велику ідею на європеїзацію і на будівництво Петровської російської держави віддадуть". Цікавими були погляди В. Липинського на Переяславську раду і Березневі статті 1654 р. Він рішуче відхиляв намагання деяких істориків і політиків розглядати Переяслав як добровільне “возз’єднання” Русі, акцентуючи абсурдність думки, ніби Б. Хмельницький підняв заколот проти Польщі в ім’я возз’єднання України з Москвою. Виняткову увагу В. Липинський присвятив походженню найближчого оточення Богдана Хмельницького. Результатом цих студій стало положення про те, що виразником державницьких устремлінь гетьмана виступала козацька старшина, українська шляхта, яка в роки війни прийняла на себе основний тягар створення Української держави.

79. Томашівський

Народився 9 січня 1875р. в с. Купновичі Рудківського повіту (нині Самбірського району Львівської області). Один з учнів і послідовників М. Грушевського. Закінчив Самбірську гімназію і Львівський університет. У 1912—1914 рр. — доцент Львівського університету. У1913—1914 рр. — в. о. голови НТШ у Львові. У1919—1920 рр. — керівник делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції. З 1928 р. — доцент Краківського університету. Головні свої дослідження історичного, політологічного характеру написав в еміграції. Працював у Берліні в Українському науковому інституті. З часом С. Томашівський відійшов від народницьких поглядів свого вчителя і приєднався до державницького напряму української політології та історіографії. Належав до його консервативного крила. Історію української державності розробляв на основі історичних екскурсів, доводячи необхідність монархічного ладу в Україні. Обстоював позиції клерикальної форми правління. Свою концепцію будував на дослідженнях історії монархічних традицій Галицько-Волинської держави. З позицій державницької ідеології подав синтез історії княжої доби. Був прибічником гіпотези вченого Петербурзького університету М. Присьолкова, вважав, що перша ієрархія в Україні-Русі та перше духівництво прибули не з Візантії, а з Болгарії, з Охріду, де існував незалежний від Візантії патріархат. С. Томашівський твердив, що прийняття християнства у його східній формі виключило Україну з числа повноцінних членів європейської спільноти. Був членом Української національної ради, утвореної в грудні 1919 р. в Кам’янці-Подільському У 20—30-х роках XX ст. працював у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, членом якого був з 90-х років XIX ст. Написав історію Галичини (у 2 т.). 1915 р. опублікував німецькою мовою нарис «Світово-політичне значення Галичини» та український варіант «Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни». До найвідоміших праць ученого належать: «Укр історія старовини і середні р»(1915, «Ватиканські матеріали до історії України. Донесення римських нунціїв про Україну. 1648—1657» (1919), «Київська козаччина», «Народні рухи в Галицькій Русі 1648 р.» (1898), «Із записок каролінців», «Листи Петра Великого до Адама Снявського», «Причинки до історії Мазепинщини» (всі три 1909), «Один момент під Зборовом» (1914),

80. дорошенко.  Дмитро Іванович Дорошенко народився у м. Вільні у родині військового ветеринара. З-пiд пера Д.І.Дорошенка (1882-1951), одного з фундаторiв та вiдомих представникiв державницького напрямку, вийшло понад 1000 праць. Достатньо пригадати лише його "Огляд української iсторiографiї" (Прага, 1923) та "Нарис iсторiї України" (Варшава, 1932-1933), в яких вiн вперше дав науковi огляди української iсторiографiї та iсторiї з точки зору державницької i якi забезпечують їх автору стале мiсце в розвитку української iсторичної думки. У творчiй спадщинi Д.Дорошенка виняткове мiсце посiдають праці, присвяченi "розвитку на Українi наукової працi над дослiдженням минулого життя рiдного краю". Розглянути витоки iсторiографiчних зацiкавлень Д.Дорошенка, його шлях до української iсторiографiї важливо не тiльки для повнiшого i глибшого розумiння творчостi iсторика, генезис його суспільно-політичних та наукових поглядів у державницькому на-прямку, а й взагалi для наукового узагальнення процесу розвитку працi над дослідженням iсторiї української iсторичної науки. У 1904 р. Дмитро Іванович започаткував свою наукову діяльність – виходить його перша наукова праця "Указатель источников для ознакомления с Южной Русью"Покажчик містив 25 розділів і 722 позиції. Третина бібліографії (головним чином, зарубіжної) була вилучена цензурою. Запропонована Д.Дорошенком схема періодизації історії України складалася з таких періодів: архео-логічний; княжий; литовсько-польський (Козаччина); московський (Руїна, Гетьманщина); Запоріжжя; середині XVIII – 60-ті рр. XIX ст.; новітня доба.Політичні погляди Д.Дорошенка у цей час взагалі можна схарактеризувати як народницько-демократичні, що відбилося і на його історичних зацікавленнях. Зокрема, це бачимо у підвищеному інтересі Д.Дорошенка до по-статей українських “істориків-народників”, історії українського народу та інших "бездержавних народів"Отже, розглянувши ранню біографію Дмитра Івановича Дорошенка (1882–1909), можна виділити такі її ета-пи: 1)1882-1899 рр. – формування зацікавлення українською історією та культурою, здобуття початкової освіти; 2)1899-1904 рр. – участь в українському русі, започаткування громадсько-політичної та літературно-наукової діяльності, 1899 р. – перша публікація, 1904 р. – перша наукова публікація з галузі бібліографії; 3)1904-1909 рр. – активна громадсько-політична діяльність, формування світогляду та поглядів на українське життя, культуру, науку, освіту, поширення тематики наукових дослідів, 1907 р. – перша наукова публікація в галузі історіографії.В 1921–1951 — професор кафедри історії Українського Вільного Університету у Відні, Празі і Мюнхені. Дмитро Дорошенко очолював Український Науковий Інститут у Берліні (1926–1931), Українську Вільну Академію Наук (1945–1951). За визначенням Олександра Оглоблина, Дмитро Дорошенко був першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності.Автор близько 1 тис. праць з історії України, історії культури і церкви в Україні.

81. 20-ті рр. У 1920 рр. в Україні остаточно установилась радянська влада. В 20-ті рр., незважаючи на важкі умови і дякуючи відносній політичній свободі, яку надавала нова економічна політика, українські історики продовжували плідну працю. Осередком цієї діяльності стала Українська академія наук. У 1924 р. в Україну повернувся М. Грушевський і продовжив вивчення історії. За десять років було створено кілька центрів і так званих "шкіл" історичної науки.

М. Грушевський очолив "Київську культурно-історичну школу". Під його керівництвом вийшов ряд наукових збірників і журналів. Сам М. Грушевський продовжив роботу над "Историей Украины-Руси". В Києві активно працювали О. Гермайзе, С. Шамрай, В. Юркевич.

М. Василенко, Л. Окіншевич, М. Слабченко створили історико-правову школу, в якій основна увага приділялась вивченню особливостей українського права і державного будівництва.

У Харкові виникла соціально-економічна школа, очолювана Д. Багалієм. Поряд з ним працювали О. Оглоблін, Н. Полонська-Василенко. Чимало нового матеріалу до історії соціально-політичних рухів, історії партій додали праці марксистської школи під керівництвом М. Яворського.

82. Повернення М. С. Грушевського та розгортання ним наукової праці в Україні.Водночас його не покидав план повернутися в Україну, аби завершити CBoю заповітну мрію - багатотомну «Історію України-Руси». Не вдаючись у деталі мотивів повернення історика і задумів партійно-державних органів УСРР, зазначимо лише, що з боку історика це був свідомий крок, зумовлений внутрішньою потребою, ностальгією за рідною землею. Натомість партійно-урядові кола УСРР мали свої політико-ідеологічні плани: а) вилучення М. Грушевського з табору української еміграції, підрив наукового осередку в діаспорі зсередини; б) прискорення переходу національної інтелігенції на бік радянської влади; в) використання авторитету вченого у справі зміни керівництва ВУАН. Отже, тактика більшовиків щодо повернення М. Грушевського була лицемірною і кон'юнктурно-ідеологічною, вона зумовлювалась не турботою про розвиток історичної науки, а радше бажанням скомпрометувати її визначного метра.Ще у грудні 1923 p. M. Грушевського було обрано заочно академіком ВУАН по кафедрі історії українського народу, а в березні 1924 р. він прибув до Києва і одразу поринув у велику науково-організаційн і дослідницьку роботу. Його план полягав у тому, щоб створити єдиний координаційний центр, можливо окремий інститут історичної науки, і об'єднати зусилля представників різних напрямів, течій і наукових шкіл для проведення фундаментальних історичних досліджень. Реалізацію цього плану він почав із заснування науково-дослідної кафедри історії України.Не ви¬падково, що після смерті В. Іконникова М. Грушевський особисто очолив Археографічну комісію ВУАН, яка поставила за мету оприлюднити Зведений корпус документальних та інших джерел з різних розділів української історії. З цією метою були розгорнуті археографічні експедиції і розвідки в Україні, Москві, Ленінграді, Варшаві, Кракові, Берліні, Львові та інших містах. Це дозволило започаткувати серійні видання «Пам'ятники українського письменства», «Український архів», «Український археографічний збірник», опублікувати ряд тематичних документальних видань, унікальних збірок української народної пісенної творчості.За короткий час М. Грушевський сформував цілу корпорацію істориків, що складалася з 18 наукових установ і об'єднувала більше сотні співробітників. Він докладав багато зусиль, аби створити Український історичний інститут, Інститут досліджень пережитків примітивної культури і народної творчості України, намагався перевести Український соціологічний інститут з Відня до Києва. І все ж центральне місце учений відводив завершенню головної праці життя - багатотомної «Історії України-Руси». У 1928 р. читач отримав дев'ятий том цієї праці, присвячений добі Хмельниччини, паралельно продовжувалася робота над 10-м томом. І це при тому, що ідеологи більшовизму і спецслужби всіма засобами чинили спротив реалізації цього проекту. Ще влітку 1925 р. органи ДПУ розіслали циркуляр, в якому говорилося: «Історія України-Руси ідеолога українського націоналізму проф. М. Грушевського визнана ворожою і шкідливою для радянської влади лженауковою історією. Питання про заборону цієї книги у даний час розглядається Урядом СРСР і ОДПУ в Москві».На традиціях НТШ і наукової школи у Львові, УНТ в Києві М. Грушевський сформував Київську історичну школу на базі Науково-дослідної кафедри історії України. Серед вихованців цієї школи були такі талановиті історики, як О. Баранович, К. Грушевська, М. Ткаченко, С. Шамрай, В. Юркевич та ін. У рамках цієї школи виховувалися фахівці не тільки з історії України, а й з соціології, етнографії і фольклору. Частина аспірантів М. Грушевського стали викладачами історії у вузах.Нарешті, необхідно зазначити, що М. Грушевський приділяв велику увагу історіографії, постійно наголошував на значення наукового доробку попередників з тієї чи іншої проблеми. Більшість публікацій, наукових конференцій присвячувалися ювілейним датам провідних істориків (М. Костомаров, М. Максимович, І. Франко, П. Куліш) або виходу важливих праць. Низка історіографічних праць була приурочена 60-річ-чю М. Грушевського. У 1927 р. була створена комісія для дослідження нової української історіографії, однак вона проіснувала недовго.У січні 1929 p. M. Грушевського було обрано академіком АН СРСР, а в квітні того ж року він порушив питання про створення в її складі Інституту української історії. Однак ця пропозиція залишилася без реагування, натомість розпочався широкомасштабний наступ на українську науку взагалі і на історичну зокрема, дискредитації її визначного лідера. Припинилося фінансування наукових установ, які він очолював, була ліквідована частина комісій. Арешти і процес над Спілкою визволення України (1929-1930), який перетворився на цькування, фізичне і моральне нищення національної еліти, так чи інакше торкнувся особи М. Грушевського, оскільки по ньому проходили вчені, з якими він співпрацював (С. Єфремов, М. Слабченко, В. Дурдуківський, О. Гермайзе, А. Ніковський та ін.). Невдовзі будуть арештовані його учні і аспіранти, закрито Науково-дослідну кафедру історії України (1930), розпочнеться ідеологічна боротьба з поглядами М. Грушевського, критика і шельмування його праць. У 1931 р. його було примусово вислано до Москви під приводом того, що він академік АН СРСР, і встановлено ще жорсткіший нагляд за ним, членами його сім'ї та учнями.

83. 20-ті рр.центри досл. Наукові дослідження в 20-ті роки зосереджувалися в основному в Українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: історико-філософський, фізико-математичний і соціально-економічний. Найефективніше працювала перша секція, очолювана М.Грушевським, який 1924р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком. У 1921-1925 pp. у Львові діяли Український таємний університет (ректор В. Щурат), Українська таємна висока політехнічна школа, Богословська академія. Лекції з історії у них читали І. Крип'якевич, І. Кревецький та ін. Продовжува-ло свою діяльність Наукове товариство імені Шевченка, (голова К. Студинський), яке утримувало бібліотеку, три музеї, два дослідницькі інститути. Побачили світ нові книги багато-томника «Джерела до історії України-Руси», «Етнографічного збірника», «Студії з поля суспільних наук і статистики». Завдяки К. Студинському та М. Грушевському вдалося налагодити творчі зв'язки і співпрацю НТШ та відділів ВУАН. Представники НТШ брали участь у опрацюванні так званого харківського правопису української мови, норми якого впроваджувалися у виданнях НТШ та ВУАН.Особливо плодотворною була діяльність істориків І. Кри-п'якевича, С. Томашівського, І. Кревецького та інших вихо-ванців історичної школи М. Грушевського. Зокрема І. Кри-п'якевич створював навчальну літературу з історії України («Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл», «Огляд історії України - репетиторій для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів»). Він про¬довжував досліджувати історію українського козацтва, опублікував «Студії над державою Б. Хмельницького» (1925-1931), підтвердивши свою приналежність до державницького напряму української історіографії.У 1923 р. І. Крип'якевич опублікував «Українську історіо-графію», що була однією з перших спроб систематизації джерельних і дослідницьких матеріалів з історії України. Вод¬ночас він проводив археологічні дослідження, вивчав сфрагістичні та геральдичні пам'ятки, історію української культури.

84. Слабченко. Народився в селянській родині. Через мізерні статки родини дитинство провів у великій нужді, рано почав працювати у місцевих каменоломнях.

З великими труднощами вступив до Новоросійського (Одеського) університету на історичне відділення історико-філологічного факультету, а згодом перейшов на юридичний факультет.

Брав активну участь в укр. нац.-рев. русі як член студентських громад, РУП (1903), УСДРП (1906–1918).

По закінченні історико-філологічного та юридичного факультетів Новоросійського університету й Військово-Юридичної Академії в Петербурзі був залишений при Новоросійському університеті й 1911 дістав наукове відрядження до Німеччини для завершення магістерської дисертації.

1912 — повернувся до Росії.

В роки Першої світової війни проходив військову службу в званні штабс-капітана.

1918 — приват-доц. Укр. університету в Києві й Кам'янці Подільському, 1919 — доц. Одеського університету, 1920–1929 — проф. Інституту народної освіти та ін. високих шкіл в Одесі, гол. Соц.-Іст. Секції Одеського Наук. Товариства й керівник Одеської філії н.-д. катедри історії України в Харкові (з 1926); акад. ВУАН (з 1929).

Його наук. діяльність охоплювала майже всі періоди історії України; він — автор 13 великих праць і понад 200 наук. ст. (зокрема в «ЗНТШ», вид. ВУАН, а також у рос., нім. та ін. вид.). Основні студії присвячені історії права та господарства Гетьманщини й Запоріжжя 17-18 ст.

Головні праці:

• «Малорусский полк» (1909)

• «Опыты по истории права Малороссии» (1911)

• «Протокол отпускных писем за гетмана Д. Апостола 1728 г.» (1913)

• «Центральные учреждения Украины 17-18 ст.» (1918)

• «Про судівництво в Україні» (1920)

• Капітальна праця «Господарство Гетьманщини 17-18 ст.», тт. І-IV (1922–1928)

• «Соц.-правова організація Січі Запорозької» (1927)

• «Паланкова організація Запор. Вольностів» (1929).

Ці студії були пов'язані з нарисами соц.-правної та екон. історії України як новітньої (гол. праця: «Матеріали до екон.-соц. історії України 19 ст.», тт. І-II, 1925–1927), так і давньої («Феодалізм в Україні», 1929) доби.

Був засновником одеського осередку укр. іст. науки, з якого вийшла низка поважних дослідників історії та економіки України й усієї Сх. Європи (І.Бровер, О.Варнеке, С.Ковбасюк, О.Погребинський, Н.Рубінштейн, Т.Слабченко та ін.).

Діяльність С. була обірвана в кін. 1929, коли його заарештовано, засуджено на процесі СВУ 1930 й заслано на Соловки. Термін ув'язнення відбував в Саватіївському ізоляторі, який знаходився у скиті й церкві святого Саватія на Великому Соловецькому острові.

По закінченню терміну ув'язнення деякий час працював бухгалтером тресту «Апатит» (Кіровськ Ленінградської області), проте незабаром переїхав у м. Первомайськ Одеської (нині Миколаївської області), де мешкав його син з невісткою і онуком.

На початку жовтня 1937 року сина Тараса заарештовано і 28 жовтня того ж року розстріляно. Самого Михайла Слабченка ще на 10 років позбавили волі.

1942 — з'явилась остання друкована праця вченого — невеличка замітка «Проложное сообщение о предлетописной Руси» («Исторический Журнал», 1942, ч. 7).

1947 — повернувся до міста Первомайська. Деякий час працював вчителем в школах міста, викладав іноземну мову.

1948–1949 — був інспектором міського відділу народної освіти.

На загальноміській учительській конференції в серпні 1949 року секретар Первомайського міськкому КП(б)У І. І. Ємець у своєму виступі назвав колишнього академіка «фашистом і політичним трупом». За цим було звільнення з роботи.

Останні роки провів у важких злиднях. Помер просто на вулиці, поблизу пішохідного переходу через залізничні колії станції Голта 27 листопада 1952 року.

85. Яворський. Народився в с. Корчмин в Галичині (с. Корчмин нині в Томашівському повіті Люблінського воєводства, Польща). Вивчав право у Львівському й Віденському університетах.

За Першої світової війни був старшиною австрійської армії, згодом сотником УГА.

1919 року лишився в Києві, згодом переїхав до Харкова, де 1920 року вступив до КП(б)У і став офіційним історіографом марксистської історичної школи, протегованої радянською владою.

У 1920-х роках у Харкові Яворський деякий час завідував управлінням Укрнауки, згодом очолював історичний відділ Українського інституту марксизму, а деякий час весь інститут. Співпрацював з Миколою Скрипником. Рівночасно викладав історію України у вузах Харкова.

Яворський — перший український історик, що пробував укладати історію України за «марксистсько-матеріалістичним законом». Без відповідної фахової практики й достатньої документації його твори позначені ідеологічними маніпуляціями історичних фактів.

Серед творів Яворського відомі насамперед популярні підручники:

• «Нарис історії України», т. І (до кінця литовської доби, 1923), т. II (до упадку Гетьманщини, 1924);

• «Коротка історія України» (1927), що охоплювала події до 1920;

• «Історія України в стислому нарисі» (три видання 1928 — 1929).

Згідно з ідеологічним унапрямленням, Яворський опрацював розвідки про революційні рухи в Україні:

• «История революционного движения на Украине» (1922),

• «Революція на Україні в її головніших етапах» (1923),

• «Нариси з історії революційної боротьби на Україні» (т. І 1927, т. II, ч. 1 1928),

• «Україна в епоху капіталізму» (т. І — III, 1924 — 25).

86. багалій. радян доба. Становлення Д.І. Багалія як дослідника та вченого-історика розпочалося разом з формуванням його особистості в роки навчання в Київському університеті Св. Володимира під впливом плеяди відомих викладачів-істориків, у першу чергу В.Б. Антоновича та О.О. Котляревського. Цікавістю та підготовкою з російського джерелознавства дослідник вважав себе зобов’язаним професору В.С. Іконникову.

Вплив В.Б. Антоновича на наукову діяльність Д.І. Багалія прослідковується, зокрема, у позитивістській спрямованості методології вченого, яка знайшла відображення у теорії факторів, що була однією з головних елементів позитивістської парадигми української історіографії. Однак Д.І. Багалій не тільки спирався на ідею вчителя про взаємодію та протистояння цих елементів, а й доповнив та конкретизував її фактами з історії Сіверської землі.

Після отримання ступеня магістра В.Б. Антонович рекомендував Д.І. Багалія на кафедру російської історії Харківського університету. Після цього становлення і реалізація Дмитра Івановича як науковця відбувається шляхом набуття власного досвіду роботи в бібліотеках та архівах, участі у виявленні, вивченні та публікації джерел, створенні Харківського історичного архіву Історико-філологічного університету при Харківському університеті, організації архівної справи в радянській Україні та заснуванні архівних видань.

Національно свідомий викладацький та студентський склад Університету св. Володимира вплинули і на формування суспільно-політичних поглядів Д.І. Багалія. Так, він вступив до української студентської таємної організації «Кіш», увійшов до «Старої Київської громади». Головний же науковий інтерес Д.І. Багалія був пов'язаний із вивченням маловідомої на той час в історичній науці Слобожанщини, зокрема її соціально-економічної та культурної історії. Найпершою науковою працею в цьому аспекті стала докторська дисертація історика.

Д.І. Багалій вдало, органічно і досить результативно поєднував науково-видавничу діяльність з керуванням Харківським університетом, посадою міського голови м. Харкова, членством у політичних партіях.

Культурницько-просвітницька діяльність Д.І. Багалія, цілком поміркована та лояльна до влади у дореволюційний період, сприймалася як українофільська та викликала критику консервативних сил. Загалом українська свідомість науковця до 1917 р. не входила в суперечність із «загальноросійською», існуючи на засадах подвійної лояльності. Громадська діяльність історика, подібно до наукової, мала подвійний вимір. З одного боку, вона була частиною українського національного руху в його культурницьких формах, з іншого − повністю перебувала в руслі російського лібералізму.

Третій розділ «Внесок Д.І.  Баглія в розвиток архівної справи»відображає дослідження ролі та місця вченого у становленні та еволюції архівної системи України.

Ставши у 1883 р. членом Харківського історико-філологічного товариства, Д.І. Багалій виявив себе як діяльний науковець, археограф та редактор. Він стояв у витоків створення Харківського історичного архіву Історико-філологічного університету при Харківському університеті, завідувачем якого згодом став сам. За його сприяння в архіві з’явилися такі складові, як Чернігівське та Полтавське відділення архіву Малоросійської колегії, Харківське відділення, де зберігалися документи присутствій Слобідської України, і відділ особистих фондів місцевих діячів. Варто наголосити, що при архіві зусиллями Д.І. Багалія була започаткована ще й науково-довідкова бібліотека. Серед наукових інституцій, з якими було налагоджено тісну співпрацю, слід відзначити Московський головний архів Міністерства іноземних справ.

Вчений розгорнув широку роботу щодо акумуляції до фондів молодої установи старовинних документів, що знаходилися в приватних колекціях чи у родичів. Низка статей Дмитра Івановича, присвячених діяльності архіву, у місцевій пресі та його неодноразові звернення до публіки посприяли активізації надходжень документів. Його діяльність була направлена на постійний пошук, виявлення та збереження історичних пам’яток і їх оприлюднення на шпальтах збірника «Архівна справа».

Знаний історик і археограф Д.І. Багалій відіграв надзвичайно важливу роль і при становленні архівної справи Української Держави часів національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. У період гетьманування П. Скоропадського він активно долучився до розробки загальної архівної реформи «державного характеру».

Велику увагу Дмитро Іванович приділяв підготовці та кваліфікації кадрів. Так, на початку червня 1923 р. у Харкові були проведені перші курси архівних працівників, де підвищували кваліфікацію представники архівних установ усієї держави. Для упорядкування археографічної діяльності Укрцентрархіву Д.І. Багалій запропонував створити спеціальний журнал «Червоний архів», що сконцентрував би всі наукові публікації.

У четвертому розділі «Археографічна діяльність вченого» висвітлено діяльність Д.І. Багалія, спрямовану на виявлення, накопичення та видання для ознайомлення загалу документальної бази з історії Слобожанщини в цілому та м. Харкова зокрема.

Значимість та важливість діяльності Дмитра Івановича на ниві археографії не можливо перебільшити. Всі матеріали, що видав Д.І. Багалій, можна розділити на чотири групи: перша – документи з історії Слобідської України в цілому, насамперед з історії її колонізації; друга – з історії міста Харкова (група, що за своїм обсягом входить певною мірою до першої); третя – матеріали щодо видатних слобожанських діячів та культурно-освітнього руху на Слобожанщині; у четвертій переважають дрібні документи, що стосуються загальної історії України.

Серед перших фундаментальних видань вченого стала збірка «Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний (в XVI−XVIII столетии))» (1886 р.). Аналізуючи зміст «Материалов» і послуговуючись класифікацією Багалія, їх можна розподілити на чотири наступні групи: перша – найбільша, стосується історії колонізації Слобожанщини, друга – історії землеволодіння, третя – історії адміністративного управління, четверта – включає документи історії станових стосунків на Слобожанщині. Через чотири роки світ побачив другий том цієї збірки, який став логічним та змістовним продовженням першого. Згодом друком вийшли «Заметки и материалы по истории Слободской Украины».

Вище названі видання матеріалів становлять першу групу археографічних праць Д.І. Багалія. Тісний зв’язок з цією групою, де домінують матеріали про залюднення Слобожанщини, мають матеріали, що безпосередньо стосуються історії Харкова (два томи «Истории города Харькова», написаної у співавторстві з Д.П. Міллером, з додатком «Альбом старинних планов г. Харькова, снимков его видов и портретов его деятелей», «Материалы для истории г. Харькова в XVII веке» тощо).

Наступна група матеріалів, які побачили світ завдяки невтомній пошуковій діяльності Д.І. Багалія, пов’язана з іменами видатних культурних діячів Слобожанщини та історією освіти на Слобожанщині. Насамперед, відзначимо видання творів Г.С. Сковороди.

У своїх розвідках Дмитро Іванович не міг оминути тієї установи, в стінах якої провадив безпосередню наукову роботу, а саме історії Харківського університету. Ним видано два томи «Опыта истории Харьковского университета», доведені до 1835 р. і насичені архівним матеріалом, який накопичено завдяки археографічним розшукам. Студіюючи історію Харківського університету, професор Д.І. Багалій чималу увагу приділив В.Н. Каразіну, підсумком чого стали «Сочинения, письма и бумаги В.Н. Каразина», обсягом 927 сторінок.

Археографічна діяльність Д.І. Багалія за радянської доби вийшла на суттєво новий інституціональний рівень. Будучи вже знаним вченим, академіком ВУАН, він обіймає провідні посади в державних установах радянської України науково-дослідницького спрямування. Відтепер основні зусилля посадовця Д.І. Багалія скеровуються на розширення видавничо-археографічної роботи очолюваних ним інституцій.

Значний напрям дослідницьких студій академіка Д.І. Багалія становило вивчення громадських рухів ХІХ ст. на Україні. У цьому аспекті важливою подією став вихід збірника «Рух декабристів на Україні», де вчений розмістив документи з історії декабристського руху на Слобожанщині. Українська складова загальносоюзної підготовки до ювілею була сконцентрована переважно на пошуку та публікації матеріалів про декабристів на Україні, що були видані в Харкові в двох збірниках. У публікації вченому частково вдалося розширити часово-просторові рамки пошуку документальних свідчень епохи декабризму до загальної історії громадських рухів зазначеного періоду. Цю місію виконала значна за обсягом наукова розвідка О.О. Рябініна-Скляревського «Таємні товариства на півдні в епоху декабристів. (Масони, гетерія, філарети та вільнодумці)», в основу якої було покладено матеріали Одеського історичного архіву.

Ставши організатором і директором Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка, Д.І. Багалій звернувся до спадщини великого українського поета. Одним з перших наукових доробків інституту стала серія творів Т.Г. Шевченка за загальною редакцією Д.І. Багалія з перевіреним канонічним текстом, передмовами, коментарями шевченкознавців.

Зазначимо, що ніхто не зробив більше за Д.І. Багалія в справі видання матеріалів з історії Слобожанщини. Його збірники матеріалів не втратили свого значення до сьогодні і становлять для дослідників, які беруться до вивчення історії Слобожанщини XVII−XVIII ст. першорядне джерело.

87. Наступ проти української історичної науки наприкінці 20-х на початку 30-х років.Централізація, тоталіризація та ідеологізація усіх сфер суспільного життя повною мірою торкнулися історичної науки, яка опинилася під пресом партійно-державницького контролю, розгорнулися погроми її національно-демократичного крила.У 1929 р. за ініціативою ЦК КП(б)У почалася реорганізація структур історичних осередків ВУАН, що мала за мету підірвати вплив М. Грушевського, ослабити роль керованих ним установ в історичній науці. Насамперед було ліквідовано Історичну секцію, якій належало пріоритетне місце в розвитку національної історіографії. Комісія новітньої історії України була об'єднана з комісією історії революції під загальним керівництвом М. Яворського, обраного в 1929 р. академіком ВУАН. Об'єднану комісію Лівобережної та Слобідської України очолив Д. Багалій, якого влада протиставляла М. Грушевському. Діяльність установ і комісій, які ще залишалися, корінним чином змінювалася: вони ревізували з позицій сталінізму попередні праці, теми, що розроблялися, підганялися під марксистські схеми, під методологію так званого історичного матеріалізму, рішуче витіснялися старі кадри, які розглядалися як класово-ворожі, націоналістичні елементи. До середини 1930-х pp. режиму вдалося перетворити ВУАН в інструмент свого ідеологічного впливу, у філію союзної Академії наук.Паралельно всіляко підтримувалися марксистські структури історичної науки, яким відводилася провідна роль у пропаганді марксизму-ленінізму, творів Й. Сталіна, у боротьбі з українською національною історіографією. Згадуване у попередній лекції Товариство істориків-марксистів розглядалося як передовий загін для боротьби за партійність науки, подолання буржуазної ідеології і підвищення марксистсько-ленінського теоретичного рівня кадрів істориків. Колесо репресій торкнулося і тисяч учасників революційного руху, членів партії і навіть соратників Сталіна, змінилося ставлення до представників старшого покоління партійних істориків, було припинено діяльність Товариства істориків-марксистів (1933), а його чільним провідникам, включаючи М. Покровського, висувалися звинувачення у підриві радянської влади.Повну підтримку партійно-урядових установ дістали Інститут історії партії і Жовтневої революції (1929-1939), Український інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ, 1929-1931), Комуністичний університет ім. Артема (1922-1938), Інститут червоної професури (1932-1937) та ін. Координацію марксистських установ здійснювали Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів (1931-1936), управління агітації і пропаганди ЦК КП(б)У, органи цензури. Вони розглядалися як партійно-державні інструменти ідеологічного впливу на свідомість населення, контролю за ідейною спрямованістю досліджень з історії. Централізаторська політика більшовиківвела до провінціалізації історичної науки в Радянській Ук-раїні, до повного перетворення її історичних установ у філії союзних, до втрати будь-якої автономії.Серед історичних праць найбільшу питому вагу займали історико-партійні публікації, що присвячувалися вузловим питанням історії ВКП(б), одним із розділів якої розглядалася історія КП(б)У. Було піддано критиці теорію «двокорінного» та «багатокорінного» походження КП(б)У (більшовики і ліві українські соціал-демократи), висунуту М. Равичем-Черка-ським в «Истории Коммунистической партии (большевиков) Украины» (1923) і підтриману О. Гермайзе. За помилки мето¬дологічного характеру критикувалися праці В. Сухіно-Хомен-ка, М. Свідзинського, М. Яворського, М. Попова, М. Рубача, зокрема за недооцінку ролі робітничого класу в революційному русі. Критиці була піддана книга М. Воліна «История КП(б)У в сжатом очерке» (1930), в якій автор цілком слушно зазначав, що навіть після Лютневої революції більшість більшовицьких організацій РСДРП в Україні були об'єднані з меншовиками, крім Харкова, Катеринослава, Луганська та Києва.Історія КП(б)У підганялася під схему, за якою висвітлювалася історія ВКП(б) (праці В. Кноріна, О. Ярославського, О. Бубнова та ін.). Остаточно акценти були розставлені в 1938 р. з появою «Истории ВКП(б). Краткий курс» під редакцією Й. Сталіна, оголошеної еталоном партійності історичної науки. Тепер завдання істориків зводилося до коментування, пропаганди та до роз'яснення положень «Короткого курсу» як підручника і «найвидатнішої праці творчого марксизму-ленінізму», як ідейної зброї більшовизму. Вся ця робота супроводжувалася возвеличуванням «геніальності» Сталіна, канонізацією його особи. «Історія ВКП(б). Короткий курс» оголошувався «енциклопедією» марксизму-ленінізму, що надовго зупинило творчий розвиток знань не тільки з історії більшовицької партії, а й усіх розділів історичної науки. Ряд дослідників вважає, що з виходом у світ «Короткого курсу» почалася сталінізація всієї історичної науки, а також філософії, політекономії тощо, встановилася монополія Сталіна на «наукову істину», остаточно ліквідовувався будь-який плюралізм поглядів істориків, уніфіковувався ідеологічний підхід до історії. На ці цілі спрямовувалася діяльність структур цензури і карально-репресивних органів.

89. занепад УАН.

Більшовицький уряд УРСР підтвердив заснування УАН, визначивши її структуру і фінанси. Вже 1921 року відбулося перше скорочення наукових співробітників ВУАН. Декретом від 14 червня 1921 року Рада Народних Комісарів УСРР схвалила «Положення про Всеукраїнську Академію наук», згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки і підпорядковувалася наркомату освіти. ВУАН поділялася на 3 відділи, кожен з яких мав у своєму складі кафедри, інститути або комісії. Ці наукові центри створювалися навколо одного з академіків ВУАН і сприяли зосередженню зусиль науковців довкола певного наукового напрямку чи проблеми. Такі центри були автономними та самостійно визначали напрям власних досліджень. Сама Академія не мала жорсткої ієрархічної структури.

Таке становище зберігалося до кінця 1920-х років, поки радянський уряд не прибрав залишки автономії через втручання у процедуру виборів керівництва Академії. 1934 року внаслідок реорганізації відділи були фактично ліквідовані. У лютому 1936 ВУАН перейменували в АН УРСР. 

90. Умови розвитку історичної науки на західноукраїнських землях та на еміграції (1919-1939 рр.).Внаслідок поразки визвольних змагань у 1917-1920 роки, завдання утворення самостійної, суверенної, соборної України виконано не було. Більша частина України – УСРР – входила до складу СРСР, який утворився у 1922 році. Політика українізації, що проводилася з 1923 року, ставила за мету привернути місцеве населення до “справи соціалістичного будівництва”. З цією метою розширювалася сфера використання української мови, розвивалась культура і освіта. За таких обставин розвивалось українознавство і, зокрема, українська історіографія до початку 30-х років. Згортання українізації, формування тоталітарної держави, розмах маховика репресій – процеси, які розгорталися в Радянській Україні майже одночасно. Західноукраїнські землі опинилися у складі трьох держав – Польщі, Чехословаччини і Румунії. Умови розвитку української історичної науки в Галичині були складними. Однак незважаючи на важкі матеріальні обставини та політичні обмеження, історики продовжували роботу, розпочату в попередній період. Галичани були об’єднані навколо НТШ та його “Записок” і розгорнули велику науково-дослідну і видавничу роботу. У 20-30-ті роки там працювали І.Крип’якевич, М.Кордуба, Ст.Томашівський, В.Герасимчук, І.Кривецький, Б.Барвінський, Мик.Чубатий, Мик.Андрусяк та ін. Наслідком поразки визвольних змагань була політична еміграція з України. Вигнанцями ставали діячі українських урядів, а також ті, хто х підтримував – солдати, офіцери, урядовці, інтелігенція. Спочатку кількість емігрантів сягала 100 тисяч, однак після стабілізації ситуації в Галичині і повернення туди галичан, чисельність вигнанців складала 40-50 тис. чоловік. Еміграція була строкатою. На формування установ, які займалися науково-історичними дослідами, мали вплив ідейно-політичні погляди емігрантів. Наукова українська еміграція зосереджувалася у Відні, Варшаві, Берліні, Парижі. З 1921 року центром української наукової еміграції стала Чехословаччина. Це зумовлювалося заснуванням і переміщенням з Відня українських наукових установ та матеріальною підтримкою української науки (наукових установ) з боку президента ЧРС Томаша Масарика.

91. М. С. Грушевський та Український соціологічний інститут.У.С.І. заснований наприкінці 1919 року, став першим українським науковим закладом на еміграції. Його фундатором був М.С.Грушевський. У.С.І. став основним місцем діяльності вченого на протязі еміграційного періоду його життя.Соціологічний інститут утворився при фінансовій підтримці “Дніпросоюзу” – найбільшого союзу кооперативів в Україні. Програма діяльності У.С.І., крім іншого, передбачала проведення наукових досліджень української політичної та загальної історії, а також поширення наукових знань серед громадськості. Грушевський бачив інститут автономним, незалежним закладом, який водночас був би ані опозиційним антирадянським центром, ані апологетичною установою більшовицького уряду за кордоном. При створенні У.С.І. знов проявився науково-організаційний талант М.С.Грушевського. Він зумів залучити до роботи історика, політолога, ідеолога українського монархізму В.Липинського; юриста, політолога, д-ра філософії Вол.Старосольського; історика і мистецтвознавця Д.Антоновича та ряд інших наукових та громадсько-політичних діячів. Діяльність інституту зосереджувалася в основному на видавничій і лекторській роботі. Вийшли друком монографії М.Грушевського “Початки громадянства (генетична соціологія)” та “З починів українського соціалістичного руху. Михайло Драгоманов та Женевський соціалістичний гурток” (Зб-к матеріалів); В.Липинського “Україна на переломі” тощо. Загалом під егідою У.С.І. було видано 13 книг, що стали вагомим внеском у розвиток української науки.Наприкінці 1922 р. видавнича діяльність інституту стала згортатись за барком коштів. З від’їздом М.С.Грушевського і втратою керівника і організатора У.С.І. припинив своє існування.

92. Український науковий інститут у Берліні.У Берліні зосереджувалися емігранти – діячі українського уряду гетьмана П.Скоропадського. УНІ-Б був заснований берлінським “Українським товариством допомоги біженцям”, яке очолювала дружина колишнього гетьмана П.Скоропадського – О.Скоропадська. УНІ-Б функціонував з листопада 1926 року як філіал Берлінського університету Фрідріха Вільгельма. В діяльності УНІ-Б дослідники виділяють два періоди: І. 1926-1931 рр., коли Ін-т був науково-інформативною та педагогічною установою. Тоді було видано 3 томи “Записок УНІ-Б” і 2 томи “Повідомлень” німецькою мовою (AbhandlungendesUkrainischenWissenschaftlichenInstituts. Berlin, 1927, 1929, 1931).ІІ. 1931-1945 інститут перетворився на німецьку державну установу. Керівництво УНІ-Б здійснювала спільна німецько-українська кураторія. З німецького боку до неї входив, зокрема, генерал-лейтенант Гренер – колишній командуючий окупаційними військами в Україні. З українського боку – Д.І.Дорошенко – Директор інституту, О.Скоропис-Йолтуховський, проф. І.Мірчук. Першими дійсними членами інституту були: В.Липинський, І.Мірчук, В.Залозецький.Метою інституту, згідно з статутом, було сприяти розвиткові і поглибленню досліджень життя українського народу в минулому і сучасному, а також допомагати культурній співпраці, налагодженню стосунків між українськими та західноєвропейськими вченими. Спочатку в інституті діяло 4 кафедри: української історії (зав. Д.Дорошенко) української державності (В.Липинський), релігійних відносин (І.Мірчук), історії матеріальної культури (ВюЗАлозецький).

З приходом фашистів до влади, як зазначає В.Потульницький, УНІ-Б стає рупором політики Гітлера в “східноєвропейському питанні”. Разом з тим досліджувалися питання історії України: Д.Дорошенко – історіографічні проблеми; Б.Крупницький – діяльність Мазепи, Орлика; Д.Олянчин – добу Хмельниччини; М.Антонович – козаччину XVI-XVII ст. Отже, в міжвоєнний період в Галичині та на еміграції діяли наукові установи, які об’єднали науковців-дослідників історії України. Ними були створені серйозні наукові праці, виховано нові кадри фахівців з історії краю.

93. Український науковий інститут у Варшаві. Український Науковий Інститут у Варшаві, заснований заходами екзильного уряду УНР 1930 (фактично 1928) при поль. Мін-ві віровизнань та освіти, як автономна укр. наук. установа з завданням плекати студії з різних ділянок українознавства. Дир. Інституту був О. Лотоцький (до 1938; пізніше А. Яковлів), генеральним секретарем Р. Смаль-Стоцький; чл. Інституту були переважно вчені-емігранти: К. Мацієвич, В. Садовський та ін., з галичан Б. Лепкий, до постійних наук. співр. належав Є. Ґловінський. По окупації Варшави німцями 1939 У.Н.І. у В. перестав існувати, а його бібліотека і архіви загинули.Діальність Інституту була присвячена майже винятково українознавству і виявлялася гол. у наук.-вид. справі; майже всі праці виходили українською мовою (деякі поль.). Інститут плекав гол. ті ділянки укр. науки, які не мали змоги вільно розвиватися в УССР. Він видав серію праць і джерел з історії України давнішої доби й нових часів: «Нарис історії України» Д. Дорошенка (2 тт. 1932 — 33); «Діярій гетьмана Пилипа Орлика» (за ред. Я. Токаржевського), «Гетьман Пилип Орлик» Б. Крупницького, зб. «Мазепа» (2 тт., з документами), «Укр.-моск. договори XVII — XVIII ст.» А. Яковлева та ін.; присвячені історії 19 ст.: серед ін. цраця М. Гандельсмана «Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojną krymską» й «Архів М. Драгоманова», т. І; укр.-рос. війни 1920 стосуються: праця «Зимовий похід 1920 р.» О. Доценка і зб. документів «Зимовий похід 1920 p.», упорядкована П. Шандруком. Матеріали до історії укр. нац. руху містять мемуари О. Лотоцького («Сторінки минулого», 3 тт., «У Царгороді»), 3-томник «З минулого», Л. Васілевського («Мої укр. спогади») та ін. Історії і праву Укр. Церкви присвячені праці О. Лотоцького «Укр. джерела церк. права» і «Автокефалія». Кілька праць стосуються укр. мовознавства і філології: про О. Потебню (К. Чеховича), «Карта укр. говорів з поясненнями» І. Зілинського, про сучасну літ. мову під советами (Р. СмальСтоцького) й ін. Низку студій присвячено сучасним відносинам в УССР — демографічним (зб. «Укр. людність СССР» і «Статистичні таблиці укр. населення СССР за переписом 17. 2. 1926 p.») та екон. (зб. «Сучасні проблеми економіки України», «Праця в УССР» В. Садовського та ін.). З ненаук. творів У.Н.І. видав в укр. перекладі ряд богословських книжок; для опрацювання перекладів створено окрему комісію, яку очолював гол. Автокефальної Правос. Церкви в Польщі митр. Діонісій. З 1932 Інститут почав працю над повним критичним виданням творів Т. Шевченка за ред. П. Зайцева. З запланованих 16 тт. вийшло 13 (серед ін. — переклади творів Шевченка на чужі мови). Інститут видав переклад поеми К. Міцкєвіча «Пан Тадеуш» М. Рильського.Загалом У.Н.І. видав понад 70 тт. різних публікацій (у тому ч. 54 тт. «Праць»). Це була наук. продукція більша, ніж; будь-якої ін. наук. установи на Західній Україні й на еміграції.Серед зарубіжних осередків української історіографії у міжвоєнний період особливо плодотворно працював Ук­раїнський науковий інститут у Берліні (директор Іван Мірчук з 1931 p.), в якому співробітничали 3. Кузеля, М. Антонович, Б. Крупницький, В. Кубійович та ін. Ряд цінних досліджень був опублікований у «Вістях Українського наукового інститу­ту у Берліні» (редактор 3. Кузеля).З 1930 по 1939 р. у Варшаві теж діяв Український науковий інститут (директори О. Лотоцький, А. Яковлів), який дослі­джував історію українського народу, його господарське і куль­турне життя. Д. Дорошенко опублікував у 1932-1933 pp. підручник «Нарис історії України». Цінні узагальнення були зроблені в монографічних дослідженнях О. Лотоцького «Укра­їнські джерела церковного права» (1931), А. Яковліва «Укра­їнсько-московські договори в XVII-XVIII ст.» (1934), Б. Круп-ницького «Гетьман Пилип Орлик» (1938).Продовжував підготовку істориків для дослідницької діяль­ності Український вільний університет у Празі, серед викла­дачів якого були відомі історики Д. Антонович, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, В. Липинський, І. Мірчук, О. Лотоцький, Я. Пастернак, С. Рудницький, В. Щербаківський та ін.Діяльність осередків історичної науки і центрів українознав­ства в Західній Україні та діаспорі забезпечувала збереження і примноження національних традицій української історіо­графії у протистоянні офіційній радянській історичній думці, з якої вихолощувалося все, що засвідчувало її самобутність, насамперед національний зміст.

95. Український вільний університет (1921-1945 рр.).Чехословацька республіка у міжвоєнний період була однією із найдемократичніших держав. Її президент Томаш Масарик був добре обізнаний з українським питанням і співчував національно-визвольним змаганням українців. . Україна повинна бути у федеративному чи автономному державному зв’язку з Росією для протидії пангерманізму. Сутність нації визначається силою і життєздатністю.Президентство Масарика (1918-1935). Президентство Е.Бенеша (1935-1948).Покращення радянсько-чехословацьких відносин негативно позначилося на ставленні до емігрантських закладів, зокрема українських. Ініціатором утворення Українського вільного університету за зразком західноєвропейських закладів (із відповідним якісним складом викладачів, рівнем знань студентів та системою організації навчання) виступив колишній декан Львівського ун-ту професор-лінгвіст Олександр Колеса. Урочисте відкриття університету відбулося 17 січня 1921 року в Відні. До складу ради університету ввійшли провідні українські науковці і громадські діячі, письменники (Олександр Олесь). УВУ за програмою наближався до державних університетів, але підкреслював свою незалежність від різних “громадських чинників”. В одній із перших відозв Ради університету підкреслювалось: “Ціллю являється ширення вищої освіти в усіх напрямках людського знання шляхом наукових викладів та інших форм навчання при забезпеченні повної волі погляду та напрямку думання”. Фінансування УВУ здійснювали українські громадські організації: Союз українських журналістів і письменників у Відні, Українське товариство прихильників освіти у Відні, окремі громадсько-політичні і культурні діячі. Університет поділявся на два факультети: філософський (з історико-філологічним та природописно-математичним відділами) і правничий. Професорами на філософському ф-ті були: мистецтвознавець Дм.Антонович, хімік Іван Горбачовський, історик України Дм.Дорошенко, О-р Колеса, географ Ст.-н Рудницький, філолог Ст-н Смаль-Стоцький. На юридичному ф-ті працювали: фахівець міжнародного права Ст.-в Дністрянський (декан), історик українського права Ростислав Лащенко, юрист Мих.Лозинський, теорет. права Вол.Старосольський, фахівець з українського права Серг.Шелухін, статист. Федір Щербина. Першим ректо­ром було обрано Олександрара Колессу. Навчання в УВУ почалося в січні 1921 р. Однак він стикнувся із значними організаційними та фінансовими труднощами, тому вже влітку того ж року переїхав до Праги.. Отже Віденський період УВУ тривав з всього кілька місяців. Празький період охоплював 1921 - 1945 роки.Чехословаччина являла собою значний центр української еміграції, де у першій половині 1920-х рр. зосереджувалось 20-25 тис. українців. Вона була досить строкатою у соціальному та політичному відношеннях, але значну питому вагу у ній займала інтелігенція, учнівська та студентська молодь. Це було тією основною причиною, яка зумовила перенесення університету до Праги.У відповідності з статутом УВУ, в ньому проводилися наукові дослідження, зокрема з історії. Наукові сили були поважні – 20 професорів, 10 доцентів і 3 лектори. З 1921 по 1945 рік було захищено 132 дисертації, зокрема 95 з політичних та юридичних наук, 5 збірників і 27 окремих томів наукових праць. Д.І.Дорошенко був деканом філософського ф-ту і читав історію України. Р.Лащекно підготував “Історію українського права”, “Пам’ятки права гетьманської доби”. Було видано праці Р.Лащенка “Ідея права власності на землю на Україні” та “Лекції по історії українського права”, С.Шелухіна “Україна – назва нашої землі з найдавніших часів”, “Звідки походить Русь”, “Історично-правні підстави нашої державності”; Д.Дорошенка “З історії української політичної думки за часів світової війни” (Прага, 1936). Дослідження з історії України велися в Українській Господарській Академії в Подєбрадах. Там, зокрема, було видано ґрунтовне дослідження О-ра Мицюка “Аграрна політика 1800-1925” (У 2-х томах, Подєбради, 1925), в якому розглянуто питання і про політику Російського самодержавства в аграрному питанні на Україні у ХІХ і на поч. ХХ століття. У Подєбрадах побачила світ монографія П.Феденка “Український громадський рух на початку ХХ століття”.

97. Український вільний університет у 1945-90-ті роки.У міжвоєнні роки УВУ працював у складних умовах. У 1922 зменшилася сума субсидіювання ун-ту, що поставила його на грань закриття. Завдяки заходам ректора І.Горбачевського вдалося частково подолати труднощі й продовжити діяльність навчального закладу. На перешкоді повноцінного функціонування УВУ стало також зовнішньополітичне зближення Чехословаччини з СРСР та Польщею, внаслідок чого зменшено права української політичної еміграції у країні. У зв'язку з проголошенням автономної Карпатської України (1938) керівництво УВУ прийняло рішення про перенесення його роботи до Хусту, але угорська окупація Закарпаття перекреслила ці плани. Подальший поділ Чехословаччини і утворення протекторату Чехії і Моравії позначилося настановищі УВУ. Його підпорядковано ректору Кардового ун-ту, змінено статут і учбову програму, а викладачів піддано суворій перевірці про “арійське” походження. Нездійсненною залишилася спроба перенести роботу УВУ до Ужгорода у 1942. Остаточного розгрому ун-т зазнав після вступу Червоної армії до Праги у травні 1945. Більшість викладачів та студентів встигла виїхати на Захід, проте частина викладацького складу на чолі з о.А.Волошином, що залишилася в місті, була репресована, майно й архів УВУ конфіскували радянські окупаційні органи влади або ж були розграбовані “колекціонерами”.

45-90

За ініціативою В.Щербаківського, до якого приєдналася група науковців з Історичного наукового інституту з Берліна на чолі з І.Мірчуком, діяльність УВУ було відновлено восени 1945 в Мюнхені. До його розбудови долучилося молодше покоління українських дослідників, що емігрувало за кордон, уникаючи репресій радянської влади. Навчальний процес в УВУ відновився вже у 1946/47 н. р. Наступного року в ун-ті навчалось 493 студенти, а навчальний процес забезпечували 44 професори, 16 доцентів, 18 викладачів та асистентів. Діяльність ун-ту стала можливою завдяки фінансовій підтримці Конгрегації для Східної Церкви Апостольського Престолу (єп. І.Бучко став куратором УВУ) та фонду “Українського видавництва” у Кракові. Проте і в перші повоєнні роки матеріальне становище ун-ту залишалося непевним, особливо після проведення у Західній Німеччині грошової реформи (1948). У 1949 в УВУ навчалося 272 студенти, в 1950 --- 137, у 1956 стаціонарні заняття були припинені. У перше повоєнне десятиліття в ун-ті видано 206 докторських і 103 магістерських дипломи. 16.9.1950 баварський федеральний уряд надав УВУ статус приватного ун-ту з академічними правами. У 1950 роках значне скорочення навчального процесу УВУ компенсовував широкою видавничою діяльністю. З 1957 почали виходити “Наукові записки”, курси лекцій, розширився обсяг заочного навчання студентів. У цей час УВУ налагодив відносини із зарубіжними науковими установами, осередками українознавства у США, Канаді, Франції. Становище УВУ поліпшилося після заснування Товариства сприяння українській науці (1962), що дало можливість у 1965 відновити навчальний процес. Розпочали роботу також курси українознавства, сходознавства, англомовні курси, що навчали слухачів у зимовий та літній періоди. Педагогічний колектив зріс з 56 чол. у 1965 до 84 у 1981. На пожертвування митрополита Й.Сліпого у 1974 УВУ придбав велике приміщення для аудиторій, кабінетів та бібліотеки. Щорічно ун-тет проводив наукові конференції, відзначав ювілеї видатних українських діячів, роковини української державності, організовував мистецькі виставки. З 1981 при УВУ почав роботу Інститут досліду національних проблем. У 1966-81 докторські дипломи отримали 98 випускників, 36 --- магістерські. У післявоєнні десятиліття ректорами УВУ були В.Щербаківський, І.Мірчук, Ю.Панейко, М.Васильїв, О.Кульчицький, В.Орелецький, Ю. Бойко, В.Янів. У післявоєнний період в ун-ті плідно працювали видатні українські історики Д.Дорошенко, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко; географи С.Рудницький, В.Кубійович; філологи С.Смаль-Стоцький, О.Колесса, Ю.Шевельов, Я.Рудницький, О.Горбач; філософи Д.Чижевський, І.Мірчук, О.Кульчицький, В.Янів; етнографи З.Кузеля, В.Петров; історики мистецтва Д.Антонович, В.Залозецький; історики церкви В.Біднов, М.Чубатий, О.Лотоцький; правники С.Дністрянський, А.Яковлів, В.Панейко; економісти В.Тимошенко, О.Мицюк, Є.Гловінський. Протягом всього часу свого існування УВУ намагався активно впливати на наукове та суспільно-політичне життя в Україні. Позбавлені можливості легальної співпраці, його співробітники несли слово правди про Україну, її історію та культуру через друковані органи, радіо. З їхньою допомогою друкувалися твори “шістдесятників”. Реальні можливості співпраці з українськими науковими установами та навчальними закладами стали можливі лише після проголошення незалежності України. Розпочалися обміни науковими делегаціями, стажування українських істориків в УВУ, проведення спільних заходів. Науковці УВУ брали участь у роботі I-III Конгресів україністів, наукових конференціях, проведених в Україні. Докторські та магістерські дипломи ун-ту отримали молоді українські вчені. Нині УВУ зберігає значення важливого осередку інтелектуального життя українців у Німеччині та світі.

98. Роль українських наукових установ Північної Америки у дослідженні історії України. Перша кафедра історії України, була відкрита при Гарвардському університеті у січні 1968р., рівно через 5 років було відкрито кафедру української літератури та мови. У червні 1973 р. український науковий інститут гарвардського університету , його головне завдання організація та підтримка наукових досліджень , проекти готування наукових праць видавати джерела та навчальні посібники з укр. Історії літератури та мови. Укр наук інститут займався проведенням семінарів , функціонувала літня школа українознавчої програми яка була розрахована на 8 тижнів. Під егідою УНІГУ з 1980 р. проводились дослідженні голодомору 32-33 рр. в укр. Його здійснили 2 доктори іст Конквест та Мейс, використ всі доступні їм джерела і показали що то була трагедія.

99. О. П. Оглоблин – історик УкраїниОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ ОГЛОБЛИН (1899-1992) Народився в місті Києві. Навчався у третій Київській гімназії, де викладав історію Вас. Гр. Ляскоронський, учень Антоновича. Будучи гімназистом, Оглоблин вивчав історію Сіверщини – землі звідки походили його батьки – нащадки українських козаків і шляхтичів. Потім навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, де слухав лекції і відвідував семінари М. В. Довнар-Запольського (історія Литовсько-Руської держави), Ю. А. Кулаховського ( історія Візантії), С. Т. Голубєва (історія Української Церкви), Г. Г. Павлуцького (історія Українського мистецтва), В. О. Пархоменка (іст. Київської Русі ). Після закінчення у 1919 році університету О. П. розпочав педагогічну діяльність в школах Києва, де викладав історію та українознавство. У 1920 р. Оглоблин обраний професором Київського Археологічного Інституту на кафедру історії економічного побуту України. З наступного року – працював на кафедрі історії України у Київському Вищому ІНО ім. Драгоманова (так називався Київський університет). У 1925 р. з’явилися два томи праці з історії української фабрики: 1) «Мануфактура в Гетьманщине» і 2) «Предкапиталистическая фабрика». Історик вперше поставив і розв’язав проблему «економічної самостійності» Гетьманщини. За ці праці Оглоблину було присвоєно науковий ступінь доктора історії української культури. Історик отримав наукове визнання. З 1926 року О. П. Оглоблин працював в УАН при кафедрі академіка Д. І. Багалія, а згодом очолив Комісію соціально-економічної історії України. О. П. працював в архівах Києва, Харкова, Чернігова, Дніпропетровська, Житомира, Москви, Ленінграду та інших міст. В результаті цієї роботи з’явилася низка монографій з економічної та політичної історії України ХVII-ХIХ ст. («Транзитний торг України в першій половині ХIХ ст. » (1927); «Одеське порто-франко» (1928); «Польський капітал і український ринок за першої половини ХIХ ст. » (1929) та ін. ). Оглоблин досліджував проблеми політичної історії України ХVII-ХVIII ст. та історіографії ХVIII-ХIХ ст. Історик присвятив кілька праць козацько-старшинській опозиції кінця ХVII ст. , зокрема особі Петра Іваненка (Петрика). У статті «До питання про автора Літопису Самовидця» (1926) довів, що автором цього літопису був Роман Ракушка-Романовський. На початку 30-х років в історії української культури настали важкі часи. «Колесо історії» проїхалось і по Оглоблину. В 1930-31 р. він на кілька місяців був ув’язнений. Після цього в Київському вищому ІНО відбулася трьохденна «дискусія», в ході якої визнано «буржуазно-націоналістичний» характер його наукових праць. Умови для праці були важкими. У 1934-35 рр. – безробітний. Але потім все-таки продовжив діяльність в Інституті історії матеріальної культури АН УСРР. У 1937-1941 рр. Оглоблин займає посаду старшого наукового співробітника і завідувача віділом капіталізму Інституту історії АН УСРР. Після II світової війни працює на Заході; спочатку в Німеччині, потім в США (з 1951 р. ) Був головою Українського Історичного Товариства (з 1965р. ), Президентом УВАН ( 1970-1974 рр. – 2 терміни). Загалом проф. О. П. Оглоблин опублікував 300 наукових праць і понад 300 статей в Енциклопедії Українознавства. Крім того, 100 його праць не були опубліковані а багато загинуло в лихоліттях, які довелось пережити історику. Слідом за проф. Юріїм Бойком, ми будемо розглядати їх в хронологічній послідовності. В статті «Золотий спокій» Оглоблин дав характеристику десятиліття перед Хмельниччиною. На відміну від радянських істориків, які показували цей час як «затишшя перед бурею», Олександр Петрович зазначає: «Золотий спокій. Він справді був золотий. Бо українське життя – господарське, культурне, політичне – перед Хмельниччиною вщерть повнилося золотом – золотом багатства і золотої думки». Історик розглянув економічні процеси перед Хмельниччиною (розвиток гут. , залізодобування) і провів паралелі з цариною культури, вказав на формування національної свідомості. У зв’язку з цим покозано особливо виразно дві постаті: митрополита Петра Могили і гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Оглоблин, як історик-державник довів, що політична свідомість напередодні національної революції досягла високого рівня зрілості. Хмельниччина досліджується в кількох працях проф. Оглоблина (брошурі «Хмельниччина і українська державність», «Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654 р. »). Опираючись на праці попередників (М. Грушевського, М. Костомарова, І. Крип’якевича, А. Яковліва і М. Петровського) і новий архівний матеріал, історик збагачує схему ( концепцію) – (див. статтю Олексія Яся «Поняття концепції» в українській історичній науці //Розбудова держави. – 1994. – № 8) державницького розвитку козацької України: автор зосередив увагу на 4-х конкретних концепціях майбутньої української держави, яка щойно виборювалася і шукала форми самоздійснення. I концепція – ягелонського легітимізму – автономного існування у складі Речі Посполитої; II – Великого Князівтсва Руського на чолі з трансільванським князем Юрієм Ракочі; на III місці стоїть «досить слаба у своїх ідеологічних засадах і своїх практичних спроможностях концепція «москвофільства»; і нарешті IV-а, найголовніша «концепція Козацької Речі Посполитої, держави Війська Запорожзького на терені цілої України». Такі, говорячи сучасною науковою термінологією, альтернативи бачив Оглоблин. Вони пов’язувалися з певними людьми і втілювалися в політичну практику. Історик переконливо показав представника ідеї українсько-польського порозуміння і автономії «Великого Князівства Руського» у складі Речі Посполитої Адама Киселя – воєводи Київського. Оглоблин зіставляє (порівнює ) Киселя і Хмельницького;Професор Оглоблин вперше вказав на існування двовладдя на початку Хмельниччини. З одного боку існувала влада гетьмана і козацької старшини, а, з другого – київського митрополита з духівництвом та українською православною шляхтою. Свідченням влади митрополита Олександр Петрович вважав Зборівську угоду 1649 року. Кінець двовладдя настав, на думку історика, після 1651 р. , коли митрополит привітав польських переможців у Києві. Хмельницький закріплює владу за провідною козацькою верствою;Розглянув формування ідеї гетьманської влади. По мірі зміцнення влади наголошувався її монархічний принцип і божествене походження; підкреслено момент необмеженості влади гетьмана в уяві самого Хмельницького і його оточення. Принцип виборності залишався як друга сторона державної свідомості козацтва; Хмельницький зображений як багатогранна людина. На відміну від Грушевського, який у Переяславському договорі 1654 р. бачив політичну незрілість і станову обмеженість Хмельницького, Оглоблин так категорично не висловлюється; він звертає увагу на те, що українська сторона виявила особливу турботу за конкретний політичний зміст, за забезпечення державного статусу України;Важливим моментом у характеристиці політичної зрілості українського уряду було те, що описуючи імперіалістичні заходи Москви у 1656 р. , історик вказує, що він (уряд) обґрунтовує свій розрив з Московщиною. У монографії «Мазепа та його доба» (400 с. ) Оглоблин показав світогляд Мазепи і його зв’язок з політичною практикою. Через нестачу архівного матеріалу образ гетьмана вийшов дещо не дуже виразний, але автор показав внутрішню суперечливість цієї особи; (отримавши освіту у Західній Європі виявився ревним прихильником православ’я; плекаючи мрії про незалежність України, дружив з її найбільшим ворогом – Петром I; здавався відвертим, привабливим, завойовував собі прихильників і друзів, щоб зміцнити владу; був на службі у Дорошенка – палкого соборника і державника, противника Польщі і Москви, але вчасно його зрікся; був близькою людиною до Самойловича, але використав державний переворот проти нього, щоб стати на чолі держави. Показав соціальну програму Мазепи – ідея станової правової держави на чолі з гетьманом-монархом; плекаючи козацьку родову аристократію, стримував її захланництво щодо посполитих; прагнув встановити соціальну гармонію – однак не встановив контакту з народними масами, що показали події 1708-1709 рр. Досліджуючи «Історію русів» (укр. вид. 1956 р. у Нью-Йорці), з’ясував де і коли був написаний твір, дав зібраний портрет автора твору (Новгород-Сіверщина; між 1802 і 1805 рр. ). Отже, досліджуючи історію України на еміграції, Оглоблин головну увагу приділив політичному, культурному і соціально-економічному аспектам історії ХVII-ХIХ ст. Історик показав себе продовжувачем держвницької школи в українській історіографії.

100. Н. Д. Полонська-Василенко – дослідниця історії України.НАТАЛЯ ДМИТРІВНА ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО (31. 01. 1884 - 8. 06. 1973)Народилася в родині офіцера (дівоче прізвище – Меньшова). Початкову освіту отримала у семикласній Фундукліївській Маріїнській жіночій гімназії, яку закінчила із срібною медаллю. У 1907 році вступила на історико-філологічне відділення Київських Вищих жіночих курсів, яке закінчила незабаром, прослухавши «повний курс наук». Після цього склала іспити за історико-філологічний факультет Київського університету Cв. Володимира і в 1913 р. отримала диплом 1-го ступеня .

Після цього викладала історію та географію у різних київських гіманзіях. Наукову роботу почала під керівництвом професора М. В. Довнар-Запольського. Здійснювала студіїї історії Давньої Русі (про «Руську Правду»), брала участь у розкопках відомого археолога В. Хвойки. Найбільшою її роботою в той час був «Культурно-исторический атлас. Пособие к русской истории». (К. , 1913-1914. – Вип. 1-3). Це була об’ємна робота; атлас мав 120 таблиць і вміщував близько 1 000 знімків пам’яток старовини від палеоліту до середини Х1Х ст. і 200 сторінок пояснювального тексту. В 1914 р. Полонська їздила до Катеринослава, де працювала в архіві губернського правління, де зберігалися матеріали з історії Запорожжя та Малоросії. Познайомилася з Д. І. Яворницьким, добрі стосунки з яким зберегла на все життя . Проштудійовані архівні справи вона використала в своїх працях. Пізніше ці документи загинули, що ще більше підносить вагу цих праць. Щодо прізвища, то перша його частина залишилась від першого чоловіка, шлюб з яким був невдалим, а друга – від другого чоловіка – відомого громадсько-політичного діяча і історика, академіка М. П. Василенка. Н. Д. П. -В. склала магістерський іспит і прочитала пробні лекції в університеті Св. Володимира, який перебував в евакуації в Саратові. Однак жінці-науковцеві було важко пробитись в науку в умовах Російської імперії. Вона отримала відмову з Міністерства Освіти. Крім того, Наталя Дмитрівна була хвора на туберкульоз, що вимагало серйозного лікування. Замість університету вона читає на Вищих жіночих курсах. Восени 1916 р. працювала в архівах Одеси, Сімферополя, Феодосії, де знаходить цінні матеріали, які пізніше також загинули (ордери Потьомкіна за 1790-91 рр. , повний опис Таврійської губернії тощо ). Потім працювала в архівах Москви. Після 1917 р. – повернулась до Києва. Ситуація там була несприятлива: точилася травля її вчителя професора Довнар-Запольського (Н. Д. стала на його захист); самій їй дорікали за неукраїнське походження. Однак Н. Д. вперто працювала, читаючи курси в гімназіях тощо. Взяла активну участь в роботі щойно відкритого Київського Археологічного інституту. Наукову діяльність Н. Д. Полонської-Василенко після 1920 р. можна поділити на 2 періоди: перший – радянський, другий – в умовах окупації та еміграції. В радянський час Полонська-Василенко підготувала ряд робіт з археології: «Первобытная археология. Палеолит» (1921), «Археологія бронзового віку», «Археологія залізного віку», «Історія побуту». Вчена працювала в різних закладах у тому числі Центральному Державному Архіві Давніх Актів, у ВУАН. Під керівництвом Д. І. Багалія писала історію Запоріжжя часів «Нової Січі» та її зруйнування. Розглянула питання про роздачу земель і погляди сучасників на цей процес. Склала картотеку нових земельних власників – всього 2 500 імен. При цьому використала матеріали, що зберігалися в архівах Києва, Харкова, Москви, Ленінграду, Одеси. В Дніпропетровську нею проглянуто і проаналізовано 12 тис.справ. В результаті архівних пошуків з’вилися статті «З історії останніх часів Запоріжжя», «Ліквідація Запорізької Січі (нарис монографії)», «Історики Запоріжжя» тощо – праці з історії Південної України. У 30-ті роки Радянською владою проводився наступ на ВУАН. 1 лютого 1934 р. закрито соціально-економічний відділ, де працювала Наталя Дмитрівна. Вона звільнена з роботи. Після смерті М. П. Василенка (1935), бібліотеку і архів якого передала в бібліотеку А. Н. (2 000 одиниць зберігання), Наталія Дмитрівна отримала пенсію по інвалідності ( 3-я група ). З 1937 р. вона повернулась до наукової роботи; займала посаду старшого наукового співробітника Інституту історії АН УРСР. У 1940 р. захистила у Москві докторську дисертацію «Очерки по истории заселения Южной Украини в середине ХVIII в. (1734-1775)». Перед німецько-радянською війною Полонська-Василенко викладала у КДУ історію України, джерелознавство. Під час окупації займала посаду директора інституту Археології, потім працювала в архіві. На запрошення Д. І. Дорошенка перебралася до Праги, де викладала в УВУ. Потім в Мюнхенський період УВУ – декан філософського факультету, ( член НТШ, УВАН ).Основними науковими проблемами, якими займалася Н. Д. Полонська-Василенко в еміграційний період були: Південна Україна – етапи її заселення. «Історія Русів» – дешифрація езопівської мови твору. Підсумком роботи по вивченню Запоріжжя була 2-х томна збірка «Запоріжжя ХVIII ст. та його спадщина» (Мюнхен, 1965-67). Авторка розглянула соціально-економічні та політичні процеси на півдні України у ХVIII ст.: «Нарис історії Української Церкви» – довела, що Аскольдове хрещення Русі відбулося 867 року. «Історична наука в Україні за Совєтської доби та доля істориків». «Історія України» Т. I. – 1972; Т. II. – 1976.

101. Б. Д. Крупницький – історик України.Борис Дмитрович Крупницький (24. 07. 1894-5. 06. 1956)Народився в с. Медведівці Чигиринського повіту на Київщині. Навчався в Черкаській гімназії, після чого вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Cв. Володимира. Тоді там працювало багато добрих професорів і доцентів. Найбільшу увагу Крупницький приділяв викладам приват-доцента Ю. Ю. Данилевича та професора М. В. Довнар-Запольського. У роки першої світової війни Б. Д. Крупницький з 1916 по 1918 р. перебуває у діючій армії. Він відновив навчання в університеті у 1918 р. , але навесні 1919 р. , після окупації Києва більшовиками, покинув університет і емігрував . На еміграції спочатку працював чорноробом, сільськогосподарським робітником. Однак у 1926 році, у віці 32 роки, поступив до Берлінського університету і, одночасно, в Українському Науковому Інституті слухав лекції професорів Д. І. Дорошенка та І. І. Мірчука, відвідував семінари В. К. Липинського. Особливо високо цінував Крупницький викладацький талант Дорошенка, який читав історіографію. «Такий ніби сухий предмет, – згадував пізніше історик, – в Дорошенковім викладі ставав живим, набирав фарб, який так сильно впливав на молоду, чутливу до вражень душу». По закінченню навчання Б. Крупницький був запрошений на посаду асистента в той же Берлінський університет. Після цього історик працював в УНІ-Б, УВУ в Празі, в Варшавському Українському Науковому Інституті. Був членом НТШ, УВАН (спочатку заступником Голови Історичної Секції, а після виїзду Голови – Д. І. Дорошенка до Канади – Головою Історичної Секції УВАН). З 1948 року Крупницький був важко хворим і проживав в селі Гіммельпфортені, недалеко біля Мюнхену, де й помер. Наукова діяльність. Незважаючи на те, що Крупницький почав відносно пізно (з 1931 р. )друкувати свої праці, він, на думку Н. Д. Полонської-Василенко, «належить до видатних істориків України» і його перу належить понад 120 друкованих праць. Спочатку історик займався мазепіаною, потім звернувся до Хмельниччини, і, наприкінці, написав монографію про Д. Апостола. Ми охарактеризуємо його наукову творчість у відповідності з хронологічним принципом. Хмельниччиною історик став займатися у зв’язку із її 300-літтям. Він підготував численні журнальні та газетні статті, редагував збірник «В 300-ліття Хмельниччини». На відміну від М. Грушевського, який застерігаючи від ідеалізації Б. Хмельницького, вважав останнього «політиком. . . невеликим і, поскільки керував політикою своєї держави, виходила вона не дуже мудра», Крупницький високо оцінював особу гетьмана: головну увагу звертав на його політичну діяльність, на створення Української Незалежної Держави. В протилежність М. С. Грушевському він вважав, що Хмельницький вів дуже вдало закордонну політику.

У розвідці «Богдан Хмельницький і советська історіографія» історик вказує на зміну в напрямі радянської історіографії 30-х років: висуното нову тезу про провідну роль «великого російського народу; Б. Хм. , якого оцінювали як «зрадника і заклятого ворога повставшого українського селянства», стали оцінювати позитивно: головна ідея – «возз’єднання України та Москви» і історична місія Хмельницького – довести до возз’єднання; саме «возз’єднання» перетворилося на «благодійництво» Москви, тоді як раніше оцінювалося як «менше зло». Епосі Мазепи загалом присвячено 40 праць Крупницького (монографія «Гетьман Пилип Орлик. 1672-1742 рр. Огляд його політичної діяльності». «Мазепа в світлі німецької літератури його часу». «Мазепа і совєтська історіографія». Велика монографія «Hetman Mazepa und seine Zeit», «Карл ХІІ в старій і новій шведській історіографії», «Мазепа в світлі шведської історіографії» тощо. Для роботи з шведськими джерелами спеціально вивчив мову. )

• Мазепа розцінювався як «український державний муж», і «центральною ідеею його діяльности» була «оборона прав і свобод України».

• Крупницький відкинув «психологічну методу» в оцінці Мазепи і показав його діяльність не лише як результат характеру (так оцінювали його М. Костомаров, М. Грушевський , Ф. Уманець ), але й як наслідок обставин .

• Вказуючи на оцінку Мазепи радянською історіографією, історик зазначив, що цей гетьман категорично не підходив до нової лінії московсько-совєтської політики Крупницький вказував, що радянська історіографія в ставленні до Мазепи зробила крок назад, до першої половини Х1Х ст. , коли називали гетьмана «зрадником» і «заздрісником» і цим пояснювали його дії .

У монографії про Данила Апостола (1948) Крупницький розглянув питання його походження . Пов’язав діяльність Апостола з розповіддю про попередників – Мазепу і Скоропадського діяльність Апостола показав на широкому тлі соціальних, економічних та культурних відносин; Крупницький показав об’єктивний образ історичного діяча, вказавши на його помилки, хиби правління, негативні риси характеру, але як історик-державник, він надзвичайно високо цінував те, що гетьман «належав до рішучих автономістів-державників України «і те, що автономія трималася в другій половині ХVIII ст. – немала заслуга Апостола. Збірник «Основні проблеми історії України» містив статті історіософічного характеру . В них автор розглянув питання про схему історії України; запропонував періодизацію її; дав своє розуміння Гетьманської держави: вважав, що «гетьман-своєрідний президент республіки, але з правами, в яких помішані республіканські ознаки з монархічними»; розглянув питання про співвідношення держави і нації – слідом за Липинським вважав, що «через власну державу процес становлення нації і ліпше забезпечений, і проходить значно скоріше»; в націоналізмі вбачав небезпеку, адже у ньому головне «не любити своє, а ненавидіти щось чуже !. . а потім це ненависництво переноситься і на членів власної нації, на тих, кого вважають за «зрадників»; розглядав роль України у взаємовідносинах між Сходом і Заходом тощо .

102. І. П. Крип’якевич – історик України. Народився 25 червня 1886 року у Львові у сім'ї священика. В 1904–1909 роках навчався на філософському факультеті Львівського університету. В студентські роки брав активну участь у боротьбі за український університет, займався культурно-освітньою діяльністю. 1908 року організував «Просвітній кружок», тісно співпрацював з «Просвітою». Наукову діяльність розпочав під керівництвом Михайла Грушевського, став одним з найвидатніших його учнів.Від 1905 року почав друкувати свої наукові статті у періодичному виданні Наукового Товариства ім. Т. Шевченка — «Записки НТШ» (з 1934 — редактор).1911 року захистив докторську дисертацію та тему «Козаччина і Баторієві вольності», і незабаром був обраний дійсним членом НТШ. Викладав історію в Академічній гімназії у Львові (1912–1914), згодом — в гімназіях Рогатина і Жовкви. Багато співпрацював в українських періодичних виданнях, що видавалися в Західній Україні — «Письма з Просвіти», «Молода Україна», «Літературно-Науковий Вісник» та багатьох ін., редагував журнал «Дзвіночок» (1911–1914) та «Ілюстрована Україна» (1913–1914).У 1918–1919 роках — приват-доцент Кам'янець-Подільського державного українського університету. В міжвоєнний період плідно займався науково-педагогічною роботою.У 1921–1924 роках — професор Львівського (таємного) Українського Університету (секретар сенату університету), в 1934—39 викладав історію України в Богословській Академії у Львові, тісно співпрацював з Науковим Товариством ім. Т. Шевченка (з 1920 був секретарем історичної секції, 1924 редагував «Записки НТШ», з 1934 — голова історичної секції).У 1920—1930-х роках Крип'якевич вів широку національно-громадську роботу. В 1921—22 працював у Комітеті охорони військових могил, який займався пошуком і впорядкуванням українських стрілецьких могил в Галичині, в 1923–1925 брав участь у роботі туристично-краєзнавчого товариства «Плай», співпрацював з журналом «Політика» (1925–1926). З жовтня 1939 року Крип'якевич — завідувач кафедри історії України, професор (з 1941 року) Львівського університету.У роки гітлерівської окупації працював редактором наукових видань Українського видавництва у Львові. У повоєнний час був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі» і зазнав переслідувань. 1946 року Крип'якевич разом із частиною львівських науковців депортований до Києва.[1] Деякий час займав посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР.У травні 1948 року Крип'якевич дістав можливість повернутися до Львова. 1951 року очолив відділ Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові, в 1953–1962 роках — директор цього інституту. 18 листопада 1958 обраний дійсним членом АН УРСР. У жовтні 1961 професор Крип'якевич указом Президії ВР УРСР удостоєний почесного звання заслуженого діяча науки УРСР.Могила Івана Крип'якевича у Львові на Личаківському цвинтарі.Помер 21 квітня 1967 року у Львові, похований на Личаківському цвинтарі (поле № 59). Автор надгробка — скульптор Т. Бриж.Найважливіші історичні праці Крип'якевича присвячені періоду козаччини і Хмельниччини — «Матеріали до історії української козаччини» (1914), «Студії над державою Б.Хмельницького» (1925—31), «Богдан Хмельницький» (1954) та ін.Крип'якевич — автор багатьох праць з історіографії («Українська історіографія»; 1923), археології, сфрагістики, історії культури («Історія української культури»; 1937), численних науково-популярних нарисів з історії України («Велика історія України»; 1935), «Історія українського війська» (1936, співавтор) та підручників «Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл» (1918), «Огляд історії України» репетиторій для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів" (1919), «Історичні проходи по Львові»

116. Характеристика наукових установ яка сьогодні займаються дослідженням української історії( 1991 і дотепер).від 1991 року — АН України; від 1994 року — НАН України. Центр пам'яткознавства НАН України і УТОПІК (Центр пам'яткознавства Національної академії наук України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури) — науково-дослідна установа, діяльність якої спрямована на поглиблення теоретико-методичного рівня пам'яткознавчих студій та пам'яткоохоронної діяльності в Україні.Центр пам'яткознавства створений 23 травня 1991 року за спільною постановою № 151 Академії наук України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Є самостійною бюджетною неприбутковою науково-дослідною установою з правами юридичної особи. Входить до складу Відділення історії, філософії та права НАН України, яке забезпечує науково-методичне керівництво дослідженнями Центру.Завдання.Головними завданнями Центру пам'яткознавства є:здійснення фундаментальних і прикладних досліджень з метою одержання нових знань у галузі пам'яткознавства та охорони культурної спадщини України;розробка проектів нормативних документів та методичних рекомендацій з питань охорони, збереження і використання пам'яток культурної спадщини.Діяльність.Діяльність Центру пам'яткознавства має широкий спектр теоретичних і практичних напрямків:Центр організовує і проводить науково-дослідні експедиції з виявлення і дослідження історико-культуних пам'яток;розробляє системні основи популяризації пам'яток, навчання і виховання населення щодо завдань збереження та відродження історико-культурного надбання України;надає науково-методичну допомогу зацікавленим міністерствам і відомствам, засобам масової інформації;Центр вивчає і узагальнює досвід діяльності установ і організацій, що здійснюють роботу у сфері охорони, використання, реставрації пам'яток історії і культури;проводить науково-методичне забезпечення організації експозицій музеїв;здійснює підготовку та видання наукових, науково-методичних і популярних видань з проблем охорони та використання культурної спадщини.Серед основних напрямів досліджень Центру пам'яткознавства:історія та теорія пам'яткознавства;об'єкти культурної спадщини, проблеми їх історії, охорони, консервації, реставрації та музеєфікації;музеєзнавство;церковне пам'яткознавство, історія церков і монастирів;некрополі України;нерухомі пам'ятки українського козацтва;топоніміка і картографія;діячі пам'яткознавства.Основні досягнення ЦентруСтановлення нового наукового напряму, що отримав офіційне визнання ВАК України — «пам'яткознавство» (шифр 17.00.08.)[1]Згуртування навколо Центру широкого кола науковців та пам'яткоохоронців для вирішення проблем охорони та популяризації культурної спадщини України.

Підготовка та видання десятків монографій, збірників наукових праць з висвітленням досліджень культурної спадщини України.

Вдосконалення діяльності та розширення мережі пам'яткоохоронних закладів, зокрема, музеїв.Завдяки участі в роботі комісій Верховної ради України по підготовці проектів Законів України щодо культурної спадщини.Центром вдосконалена класифікація видів об'єктів культурної спадщини і розширена кількість тих, що підлягають охороні.Видавнича діяльністьЦентр пам'яткознавства є засновником (співзасновником) і видавцем (співвидавцем) наступних періодичних, продовжуваних і серійних видань:збірки наукових праць:«Праці Центру пам'яткознавства» — фахове видання з історичних наук і мистецтвознавства, засноване у 1991 р., видавалось 1 раз, з 2007 р. — 2 раз на рік.«Ніжинська старовина» — фахове видання з історичних наук, засноване у 2005 р., 2 номери на рік;«Сіверщина в історії України» — фахове видання з історичних наук, засноване у 2009 р. спільно з Національним заповідником «Глухів», видається 1 раз на рік;«Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні» — видається щорічно з 1991.наукові журнали:«Питання історії науки і техніки» — фахове видання з історичних наук, видається з 2007 р. 4 рази на рік;науково-популярні журнали:«Відлуння віків» — з 2005 р. спільно з УТОПІК видається 2 рази на рік.науково-популярні газети:«Ніжинські старожитності» — з 2011 р. спільно з Ніжинським краєзнавчим музеєм імені Івана Спаського, видається 4 рази на рік.серійні видання:«Біобіліографічні покажчики» — заснований 2011 р.;«Сакральні пам'ятки України» — заснований 2011 р.Центр пам'яткознавства у 1992 р. був засновником і в 1992—2002 р. видавцем відновленого дореволюційного часопису «Київська старовина».

118. Яросла́в Рома́нович Дашке́вич (* 13 грудня 1926, Львів — † 25 лютого 2010, Львів) — український історик, археограф. Автор понад 1700 наукових та публіцистичних праць.

• Жертва сталінського терору. 1.08.1944-10.12.1949 рр. Старший бібліотекар рукописного відділу; старший бібліотекар та бібліограф Кабінету І. Франка, в. о. завідуючого бібліографічним відділом Львівської бібліотеки Академії наук УРСР.

• 1946 р. Вихід у світ першої друкованої праці.

• 1949 р. Навчався у Нафтовому інституті ім. І. Губкіна в Москві (економічний факультет), заочне відділення.

• 1949 р., 10 грудня. Арештований органами МДБ.

• 2.09.1950 р. Згідно з заочним рішенням Особливої наради при МДБ у Москві відправлений — за статтею 54, пункт 10, частина І та статтями 20/54, пункт 1а; 54, пункт 11 — на десять років до виправно-трудових таборів.

• 1949–1956 рр. Відбував ув'язнення у в'язниці МДБ у Львові, у в'язниці МВС у Золочеві, в пересильних в'язницях у Львові, Києві, Харкові, Петропавловську, пересильному таборі в Карабасі; у виправно-трудових таборах — у спеціальному Піщаному таборі (Пєсчанлаг) в Спаську. у Караганді, знов у Спаську, у Карагандинському таборі (Карлаг) у Спаську.

• 1956 р., 2 червня. Звільнений з ув'язнення Комісією Верховної Ради СРСР зі зняттям судимості та втрати прав.

• 16.08.1957-22.04.1966 рр. Бібліограф відділу історії України Інституту суспільних наук АН УРСР. Звільнений з роботи у зв'язку із скороченням посади.

• 1963 р., 15 березня. Захист кандидатської дисертації «Вірменські колонії на Україні в джерелах та літературі XV-XIX ст.» (за монографією) в Інституті історії Академії наук Вірменської РСР у Єревані.

• 15.06.1963 р. Присвоєно звання кандидата історичних наук. 23.11.1967-22.09.1972 рр. Науковий співробітник; старший науковий співробітник; в. о. завідуючого відділо м етнографії Музею етнографії та художніх промислів Академії наук УРСР. Звільнений з праці в зв'язку з відсутністю наукових кваліфікацій. КЗпП УРСР ст.40.

• 04.01.1973-01.06.1973 р. Молодший науковий співробітник; начальник відділу допоміжних історичних дисциплін Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові.

• 02.06.1973-15.10.1974 рр. Безробітний.

• 16.10.1974-01.04.1980 рр. Молодший науковий співробітник; старший охоронець фондів; старший науковий співробітник; старший палеограф Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові. Звільнений з праці в зв'язку з порушенням трудової дисципліни.

• 30.05.1994 р. Присвоєно науковий ступінь доктора історичних наук на підставі докторської дисертації «Стан і напрями джерелознавчих та історичних досліджень історії України (друга половина XIX-XX ст.)», яку захистив у формі доповіді.

• 08.06.1998 р. Завідувач кафедри сходознавства філологічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка.

116. Станіслав Кульчицький (1937, Одеса) — доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України Національної академії наук України. Автор численних досліджень^[1][2] з історії УкраїниXIX–XX століть^[3].

Закінчив історичний факультет Одеського університету імені Іллі Мечникова й аспірантуру Інституту економіки АН УРСР. Кандидат економічних наук (1963), доктор історичних наук (1978), професор (1986), заслужений діяч науки і технікиУкраїни (1996), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2001). Працює в НАН України з 1960 р.

Наукова школа — 27 кандидатів і 14 докторів історичних наук. Завідувач відділом історії України 20 — 30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України. Має понад 1,5 тис. публікацій, в тому числі 42 книжки, понад 70 розділів у колективних монографіях, більш як 500 статей у газетах. Автор книг, підручників, монографій для вищої та середньої шкіл України.

119. Брайчевський Михайло Юліанович (нар. 6 вересня 1924, Київ — † 23 жовтня 2001, Київ) — український історик та археолог. Лауреат премії ім. М. Грушевського, лауреат премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів, член Української вільної академії наук (США), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, голова Київського осередку Українського історичного товариства ім. М. Грушевського, заслужений діяч науки і техніки, почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія». 1955 року Брайчевський захистив кандидатську дисертацію «Римська монета на території України» (1959 року вийшла книгою). Активно друкувався, написав великі розділи до колективних монографій «Нариси стародавньої історії Української РСР» (1957) та «Історія Києва» (1959). Але подану 1960 року до захисту докторську дисертацію «Анти (нариси з історії Східної Європи в епоху великого переселення народів)», у якій підкріплювалася археологічними даними теза Михайла Грушевського про виникнення державності у східних слов'ян вже в «антський» період, було «завалено».

Працюючи у 1959–1968 роках в Інституті історії, Михайло Брайчевський брав участь у створенні низки фундаментальних колективних досліджень — «Історія українського мистецтва» (1962), «Історія вітчизняної математики» (1966), «Історія селянства Української РСР» (1967), «Історія Української РСР» (1969), написав десятки статей до енциклопедій. Його монографії цих років «Коли і як виник Київ» (1963), «Біля джерел слов'янської державності» (1964), «Походження Русі» (1968) стали справжніми віхами в історичній науці і принесли Брайчевському світове визнання.

65