43. Малоросійський гетьман Зіновій-Богдан Хмельницький м. І. Костомарова- історіософський та історіографічний аналіз.

написана у 1857р. витримала монографія три перевидання - у 1857р., 1904р і 2004. Головний герой - український народ. Б.Хм - виразник його інтересів. Джерела написання моногр: етнограф досл про Хм., Морозенка, нац-виз змаган сер 17 ст на Волині, листування з Максимовичем, Кулішем - той надав йому виписки з літ Величка, польс хроніки, турец та татарс джерела.

44. Місце М. І. Костомарова в українській історіографії. Заслуга М. Костомарова насамперед у тому, що дослідження української історії він намагався поставити на тверду наукову основу, обґрунтувати ідею окремішності української нації, її права на власну державу, самобутності українського історичного процесу. Будучи представником романтичного напряму історіографії, вчений під впливом репресій супроти українського руху поступово відходив від ідеї українського автономізму до ідеї слов'янської єдності, слов'янського федералізму, а після повернення із заслання став відверто сповідувати лояльність до політики царизму щодо України, залишаючись противником монархії.І все ж в українській історіографії постать М. Костомарова знакова, вона невіддільна від становлення українознавства. Його перу належить понад 200 праць з історії України і Росії. Історизмом проникнута більшість художніх і публіцистичних творів історика.

45. М. О. Максимович – історик України.Миха́йло Олекса́ндрович Максимо́вич (15 вересня 1804, Тимківщина, тепер Богуславець — †22 листопада 1873) — історик, філолог, етнограф, ботанік, поет зі старшинського козацького роду на Полтавщині, перший ректор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Народився на хуторі Тимківщина біля Золотоноші (тепер с. Богуславець Черкаської області). У 1819 закінчив Новгород-Сіверську гімназію. 1823 р. закінчив Московський університет (словесний і природничий відділи філософського факультету, згодом ще й медичний). Залишився при університеті для науково-академічної праці, викладав ботаніку. 1833 р. одержав учений ступінь доктора й був іменований ординарним професором на кафедрі ботаніки Московського університету. 1834 р. у відкритому тоді Київському університеті М. дістав професуру російської словесності й був обраний першим ректором університету (до кінця 1835 р.).Через поганий стан здоров'я пішов 1845 р. у відставку й решту життя присвятив винятково науково-літературній діяльності, яку провадив на своєму хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівки Золотоніського повіту, де й помер.Максимович не раз намагався повернутися до активної науково-академічної діяльності, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Максимовича, усувало його від науково-академічної діяльності. Живучи в Україні, Максимович підтримував тісні творчі й особисті зв'язки з Т.Шевченком, П.Гулаком-Артемовським, Є.Гребінкою, М.Костомаровим, М.Щепкіним, А.Міцкевичем та ін. визначними діячами науки й культури. Незважаючи на великий науковий авторитет (Максимович був почесним членом кількох українських та російських університетів і багатьох наукових товариств), лише під кінець життя (1871 р.) його обрано членом-кореспондентом Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності.Максимович був справжнім ученим-енциклопедистом, і то дуже широкого діапазону — від ботаніки до історії. Його наукові праці в царині природознавства, опубліковані у 1820-х рр. — на початку 1830-х рр., не лише стояли на рівні тогочасної науки, але й прокладали для неї методологічні шляхи.Як фольклорист Максимович видав 1827 р. у Москві «Малороссийские песни», 1834 р. — «Украинские народные песни» (третя збірка «Сборник украинских песен», ч.1 вийшла вже в Києві 1849 р.).

Фольклорні видання Максимовича мали величезний вплив на українську фольклористику (також у Галичині). Вони викликали інтерес до українського фольклору не лише серед інших слов'янських народів (зокрема, росіян, поляків, чехів), а навіть в Англії й Америці.

Як мовознавець Максимович опублікував низку статей про класифікацію слов'янських мов (1838, 1845 і 1850), у яких широко користувався даними з української мови. У дискусії з М.Погодіним і П.Лавровським М. обстоював «старобытность» української мови. Максимович був автором етимологічного правопису «максимовчівки».

Як літературознавець Максимович вивчав «Слово о полку Ігоревім», яке переклав українською мовою. Йому належить видання і дослідження найдавніших літературних пам'яток Київської Русі — "Руської Правди", "Повісті минулих літ".

Був автором праці «История древней русской словесности» (1839), про козацькі літописи, зокрема Грабянки тощо. Крім того, Максимович перекладав псалми українською мовою та написав низку віршів, у тому числі «Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна», присвячений Т.Шевченкові.

В історичних (як і в фольклорно-етнографічних) творах Максимович був прихильником панівного тоді романтизму та ідеї народності. Він обстоював генетичний зв'язок між княжою та козацько-гетьманською добами в історії України, яким він присвятив багато розвідок, статей, критичних заміток про джерела, літературу тощо. У статті «О мнимом запустении Украины» (1857 р.) та «Письмах» до М.Погодіна, Максимович довів безпідставність його гіпотези про «великоруське» населення Київщини за княжої доби. Численні праці Максимовича з історії княжої України, Києва та його пам'яток (зокрема, «Очерк Киева», 1847; «Письма о Киеве к М.Погодину», 1871 та ін.), з історії козаччини, гетьманщини й гайдамаччини (розвідки про гетьмана П.Сагайдачного, «История письма о казаках приднепровских», 1863—1865), «Письма о Б.Хмельницком», 1859, «Бубновская сотня», 1848—1849, про Гайдамаччину й Коліївщину тощо, мали особливе значення для дальшого розвитку української історіографії.Максимович працював також у царині української археології та був автором першої в Україні археологічної праці з застосуванням типологічного методу («Украинские стрелы древнейших времен», 1868). Видав у Москві збірку "Сборник малороссійських пісень"

46. О. Бодянський – історик та археограф. О́сип Макси́мович Бодя́нський (1808, м. Варва, тепер Чернігівської області —1877, Москва) — український і російський філолог-славіст, історик, фольклорист, перекладач, видавець, письменник, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1854). Після закінчення духовної семінарії (1825—1831, Переяслав) та університету (Москва, 1834) перебував 1837-42 у науковому відрядженні в західних, в основному слов'янських, країнах. 1842 року Бодянський став професором кафедри слов'янської літератури. 1845 обраний секретарем Московського товариства історії та старожитностей російських в якому редагував (1846—48; 1858— 77) періодичні видання «Чтения Московского общества истории и древностей российских». Б. належав до ліберального крила слов'янофілів. Був у близьких взаєминах з багатьма видатними діячами науки й культури.Автор численних наукових праць з історії, літератури, фольклору, мовознавства слов'янських країн. Ввів до наукового обігу пам'ятку Пересопницьке Євангеліє.Цінні історичні розвідки Бодянського «Про погляди відносно походження Русі» (1835), «Про час виникнення слов'янських письмен» (1845) та ін. Перша літ.-критич. праця присвячена творчості Г. Квітки-Основ'я-ненка (1834). В «Розгляді різних думок про стародавню мову північних і південних русів» (1835) відстоював самобутність укр. мови. Окремим виданням опублікована магістерська дисертація «Про народну поезію слов'янських племен» (1837). В «Чтениях» вміщував матеріали з історії України і Росії, народні пісні. За його редакцією видано «Літопис Самовидця». Б. був ініціатором видання «Пісні Угорської і Галицької Русі» Я. Головацького.Архів Бодянського зберігається в Інституті літератури імені Тараса Шевченка Національної Академії наук України, а також у сховищах Москви та Санкт-Петербурга.З Тарасом Шевченком познайомився у лютому 1844, один про одного вони знали й раніше, зустрічалися 1844,1845,1858,1859.

47. І. І. Срезневський – історик та фольклорист України. Ізмаї́л Іванович Срезне́вський (1812-1880) — філолог, славіст, історик, палеограф, український письменник. Видав фольклорні та історичні матеріали. Обґрунтував самостійність української мови.Народився у Ярославлі (Росія). Протягом 1826—29 навчався на етико-політичному відділенні філософського ф-ту Харківського університету. Після закінчення університету (1829) працював у Харківському дворянському депутатському зібранні, займався приватною педагогічною практикою. У 1837, захистивши магістерську дисертацію «Опыт о сущности и содержании теории в науках политических», одержав посаду ад'юнкта на кафедрі політекономії та статистики філософського ф-ту Харківського університету. У 1839 опублікував докторську дисертацію «Опыт о предмете и елементах статистики и политической економики», захистити яку йому не вдалося.Протягом 1839—42 з науковою метою і у зв'язку з підготовкою до професорського звання із славістики відвідав ряд слов'янських земель. У 1842 став першим професором-славістом у Харківському університеті, де читав курси з історії та слов'янських мов. У 1846, захистивши дисертацію «Святилища и обряды языческого богослужения древних славян по свидетельствам современным и преданиям», став першим у Росії доктором слов'янської філології. Протягом 1847—80 —професор кафедри слов'янознавства Петербурзького університету. З 1851 — екстраординарний, а з 1854 — ординарний Петербурзької АН. Ініціатор і редактор «Известий» (т. 1-10, 1852-63) та «Ученых записок» (т. 1-7, 1854-63) Відділення російської мови АН. С. —засновник петербурзької школи славістів, автор численних праць з історії давньоруської та російської мов, історії південно-слов'янських літератур, міфології, палеографії. У 1849 опублікував працю «Думки про історію російської мови», в якій звертав увагу на необхідність опису пам'яток, укладання регіональних словників, вивчення тогочасної літературної мови і діалектів, підготовку історичного словника та історичної граматики із залученням історії ін. слов'янських мов, дав також опис основних особливостей української мови. Вчений уперше розробив теоретичні засади слов'янської палеографії, поставивши її вивчення на наукову основу. Опублікував багато пам'яток давньоруського та давньослов'янського письменства («Київські глаголичні уривки» та ін.). С. цікавився українською старовиною і фольклором.Ще наприкінці 1820 років, навчаючись у Харківському університеті, С. разом з братами Ф. і О. Євецькими, І. Розковшенком, О. Шпигоцьким заснував літературний гурток поетів-романтиків. Його учасники винятково великого значення надавали фольклорним творам, що зберегли подих минулих епох. Зокрема, С. у фольклорі «вбачив багатюще джерело для майбутніх поетів». Зібрані на території Харківської, Полтавської та Катеринославської губернії. тексти українських народних пісень і дум С. опублікував у трьох збірниках «Запорожская старина» (1833-38). Разом з І. Розковшенком видавав «Украинский альманах» (1831) та «Украинский сборник» (1838-41), які відіграли важливу роль у подальшому розвитку літературного процесу в Україні. На початку своєї наукової діяльності С. вважав українську мову окремою слов'янською мовою, проте згодом розглядав її як діалект російської.Йому належать прозові та поетичні твори на українську тематику, написані українською мовою (оповідання «Майоре, майоре!», балада «Корній Овара» та ін.). Помер у Петербурзі.Серед головних праць: "Запорозька старовина" (1838), «Історичний огляд сербо-лужицької літератури» (1844), «Давні пам'ятки руського письма й мови (10-12 ст.)» (1866), «Давні глаголичні пам'ятки, в порівнянні з пам'ятками кирилиці» (1866), «Слов'яноруська палеографія 11-14 ст.» (1885).Особливу роль у публікації джерельних матеріалів та аналітичних оглядів з історії українського козацтва відіграв історико-літературний збірник «Запорожская старина», який видавав І. Срезневський. На сторінках 6 випусків збірки (1833-1838) вперше побачили світ наукові розвідки про героїчне минуле українського народу, уривки з козацьких літописів, з «Історії Русів», твори про гетьманів, повстання Косинського, Наливайка, Остряниці та ін. І. Срезневському належить цінне дослідження з історії Слобожанщини від її заселення до перетворення у Харківську губернію. Однак після переїзду до Петербурга, де він очолив університетську кафедру славістики, його інтерес до україн­ської історії згас.

48. Історичні погляди Т. Г. Шевченка.Винятково глибокий слід на формування національної істо­ричної свідомості українського народу мала літературно-художня і публіцистична творчість Тараса Шевченка. Будучи палким прихильником національної ідеї, національного ви­зволення українського народу, він дав своє розуміння ук­раїнської історії у творах «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайда­маки», «Іван Підкова», «Розрита могила», «Великий льох» та ін. Спадщина Т. Шевченка відкинула конформістську модель «малоросійства», що сповідувала ідеологію спільної історії Малої і Великої Русі, пропагувала лояльне ставлення до імперської Росії, і цим заклала фундамент національного бачення української історії. Шевченкове поєднання ідеї нації з найвищими гуманістичними цінностями стало наріжним ка­менем майбутніх народницького та національно-державниць­кого напрямів української історіографії.Не будучи професійним істориком, Т. Шевченко виробив свій власний погляд на історію України, її самобутність. У цілому ряді художніх, публіцистичних творів, у щоденнику та автобіографії, численних листах він виклав своє бачення найважливіших подій і явищ української та європейської історії, шляхів збереження і воскресіння самобутності України, розвитку рідної мови, освіти і національної культури.Вже вихід у 1840 р. «Кобзаря» став унікальною, перелом­ною подією у суспільно-політичному і культурному житті, яка справила глибинний вплив й на історичну думку. Це був ви­клик тогочасній офіційній придворній історіографії. «Кобзар» блискавично поширювався по всій Україні, вклю­чаючи Галичину, Буковину й Закарпаття, переписувався і пе­редавався з рук до рук. Він став другою Біблією, яку українці вивчали як молитви. З огляду історичної спрямованості, йдеться, насамперед, про такі твори, як «Гайдамаки», «Чернець», «І мертвим, і жи­вим, і ненарожденним землякам...», «Сон», «Кавказ», «Тризна», «Гамалія», «Розритамогила», «ХолоднийЯр», «Великийльох», «Москалева криниця», «Плач Ярославни» таін.Викладені в них погляди Кобзаря на Київську і Галицько-Волинську держави, на Козаччину, Б. Хмельницького, І. Ма­зепу, на гайдамацький рух і Коліївщину, на політику царизму щодо України, дають підстави стверджувати, що він йшов далі автора «Історії Русів», праць М. Маркевича, М. Костомарова. Т. Шевченко відновив на базі свідчень народної пам'яті істо­ричну правду, розбудив понищену, приспану, перервану дер­жавницьку ідею українського народу. Він очищав історію від псевдогероїчних міфів, великодержавницьких фальсифікацій, різного роду спотворень, доводив безперервність етногенезу українців від найдавніших часів. На "його думку, і мертві, і живі, і ненароджені є єдиним організмом, історично цілісним явищем, нацією. За переконаннями поета, майбутнє ук­раїнства - це своя хата, своя держава, національно-культурна незалежність. «Своя хата, - за Т. Шевченком, - ліпша чужих палат».Особливий інтерес виявляв Т. Шевченко до рубіжних подій української історії, визначних провідників українського руху. Високо оцінюючи національно-визвольні і державницькі поту­ги Б. Хмельницького, називаючи його «мудрим гетьманом», «геніальним бунтарем» як провідника Визвольної війни україн­ського народу, він водночас співчутливо поставився до його недалекоглядних дій після Переяслава.Особливо вражає сміливість Кобзаря, який усупереч офіційній владі, що обливала брудом гетьмана І. Мазепу, називала його зрадником і запроданцем, не тільки взяв під захист українського патріота, але й возвеличив його. У Т. Шевченка немає поеми про І. Мазепу, але він, на відміну від М. Костомарова і О. Пушкіна, схилявся до оцінок Вольтера і К. Рилєєва, за словами якого І. Мазепа «відважний, мудрий і палкий патріот», символ «політичного опору». Поет згадує гетьмана в ряді творів, тепло і поважно ставлячись до його муд­рості і патріотичних почуттів. У поемі «Чернець» він порівнює сивого гетьмана з совою - символом мудрості. У повісті «Близ­нята» згадується соборний храм у Переяславі, побудований в 1690 p., що «знаменитий анатемою Івана Мазепи». Зберігся ескіз картини Т. Шевченка «Вмираючий Мазепа», біля якого стоїть Карл XII. На картині «Марія» за поемою О. Пушкіна «Полтава» на першому плані красуня-українка, на стіні порт­рет гетьмана Б. Хмельницького, а поряд половина портрета І. Мазепи;У творах Т. Шевченка фігурують й інші гетьмани, зокрема П. Дорошенко, П. Полуботок, а також провідники селянських повстань і гайдамацького руху: Іван Підкова, Тарас Трясило, Устим Кармалюк, Іван Гонта, Максим Залізняк та ін.Твори історичного спрямування проникнуті ідеєю націо­нального і соціального визволення українського народу, гост­рою критикою кріпосництва. Царська Росія постає у нього як «Великий льох». Поезія «Юродивий» - це відверта сатира на антиукраїнську політику Миколи І. Т. Шевченко першим з українських інтелектуалів рішуче засудив і відкинув кон­формістську модель «малоросійства», яка ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі та лояльного ставлення до імперії.

49. В. Б. Антонович – дослідник історії України. Антоно́вич Володи́мир Боніфа́тійович (18 (30) січня 1834, Махнівка — 21 березня 1908, Київ) — український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади.Батько Дмитра Антоновича. Дружина — Антонович-Мельник Катерина Миколаївна.Студент Володимир Антонович у селянському вбранні. Світлина 1860 р.Народився у містечку Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (тепер Козятинський район, Вінницької області). Закінчив медичний (1855 р.) та історико-філологічний (1860 р.) факультети Київського університету. У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади. В 1863—1880 роках. — головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878 р. — професор російської історії Київського університету, голова Історичного Товариства Нестора-літописця (з 1881 р.), організатор археологічних з'їздів в Україні.Помер Антонович 8 (21) березня 1908 р., похований у Києві на Байковому кладовищі.Антонович — автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, зредагував і видав 8 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України 16—18 століть. Вступні статті Антоновича до цих томів присвячені історії козацтва «О происхождении козачества», 1863;«Последние времена козачества на правом берегу Днепра по актам 1679—1716 гг.», 1868),гайдамаччини «О гайдамачестве», 1876 і«О мнимом крестьянском восстании на Волыни в 1789 г.», 1902),селянства «О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1770—1798 гг.», 1870),

шляхетства «О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России», 1867),міст і міщанства «О городах в Юго-Западной России по актам 1432—1798 гг.», 1870),церкви «Об унии и состоянии православной церкви с половины 17 до конца 18 в.», 1871).

Інші головні праці Антоновича: «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда» (1877-78); «Киев, его судьба и значение с 14 по 16 ст.», (1882); «Уманський сотник Іван Гонта» (1882); «Монографии по истории Западной и Юго-Западной России» (1885).За редакцією Антоновича вийшли також«Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей» (1874);«Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России» (1888);«Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси» (1890—1896);«Дневник Станислава Освенцима» (1643—1651) та інші.Антоновичу належать історичні примітки до видання М.Драгоманова «Исторические песни малорусского народа» (1874—1875).Найважливіші праці Антоновича з археології:«Раскопки в земле древлян» (1893);«Археологическая карта Киевской губернии» (1895);«Археологическая карта Волынской губернии» (1902);«Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета св. Владимира» (1896).Матеріали досліджень про Шумськ і його околиці опубліковані у праці «Про місцезнаходження літописних міст Шумська і Пересопниці» (1901).Антонович був представником народницької школи в українській історіографії. Він створив так звану «київську школу» істориків, що в особі учнів Антоновича з Київського університету (Дмитро Багалій, П. Голубовський, Михайло Грушевський, М. Довнар-Запольський, Іван Линниченко та ін.) заклала підвалини сучасної історичної науки.У своїх працях Антонович уникав синтези, документально досліджуючи окремі історичні явища. Лише в своїх науково-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі в Україні» (1897); «Виклади про часи козацькі в Україні» (1912) Антонович дав загальний огляд української історії від часів сформування козаччини. Антонович був видатним українським громадським діячем. Належачи до так званих «хлопоманів», він надрукував у відповідь польському публіцистові Зенону Фішеві (псевдонім Падалиця) відому статтю «Моя исповедь» (1862), де подав обґрунтування ідеології «хлопоманів». Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київської Старої Громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до «угоди» між поляками й українцями у Львівському соймі. Антоновичу належить велика роль в реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку.

50. Починаючи з 80­х рр. і на протязі 2­х десятиліть сформувалася Київська історична школа. Учнями Антоновича були М.П.Дашкевич, П.В.Голубовський, Д.І.Багалій, І.А.Линниченко, В.Г.Ляскоронський, М.С.Грушевський, М.В.Довнар­Запольський, В.Ю.Данилевич. Всього Д.І.Дорошенко нарахував близько 30 учнів В.Б.Антоновича. "Не буде також перебільшенням сказати зазначає Дорошенко,— що коли б навіть Антонович не залишив власних творів, то вже одна ця велетенська організація наукового досліду української історії в працях його учнів запевнила б йому одно з найпочесніших місць в діях української науки.Антонович займався також популяризацією історії. У виданні "Исторические деятели Юго-Западной России" (К., 1884) він подав нариси життя П.Конашевича­Сагайдачного, Ю.Хмельницького, І.Виговського, П.Тетері, І.Брюховецького, П Дорошенка. Величезною заслугою Антоновича перед укр. історіографією було утворення науково-істо­ричної школи (т. зв. «київська школа»), що в особі учнів Антоновича з Київського Універ­ситету поклала підвалини сучасної укр. науки. "Школа" Антоновича розпочала з мо­нографічного опрацювання історії окремих зе­мель України й Білоруси, що входили до скла­ду Київської держави, а також окремих мо­ментів укр. історії. З цієї школи вийшли виз­начні укр. історики: Дмитро Багалій, автор капітальних праць з історії Слобідської Укра­їни, фундатор харківського укр. іст. осеред­ку; Іван Линниченко, фундатор одеського укр. іст. осередку; Митрофан Довнар-Запольський (численні праці з історії України, Біло­русі й Великого Князівства Литовського); Микола Дашкевич, Петро Голубовський; крім то­го, Василь Ляскоронський, Олександр Грушевський, Василь Данилевич, Олександр Андріяшев, Петро Іванов, Василь Вовк-Карачевський та ін. З цієї ж школи вийшов найвидатніший укр. Історик Михайло Грушевський.

51. Історичні погляди та праці П. О. Куліша. Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897)народився в містечку Воронежі Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер Шосткинський район Сумської обл.) в заможній козацькій родині. Після закінчення Новгород-Сіверської гімназії був слухачем університету Св. Володимира у Києві (не міг навчатися в університеті у зв’язку з тим, що не було документу про дворянське походження, а отже і права навчатися в університеті) на словесному, а згодом на правничому факультеті. Потім викладав у Луцькому дворянському училищі. Працював у Київській археографічній комісії. За участь в Кирило-Мефодіївському товаристві заарештований і висланий до Вологди. Потім після "щирого каяття" і клопотання ряду відомих людей йому дозволено поселитися в Петербурзі. Після Валуєвського циркуляра, який забороняв друкувати твори українською мовою, його проза і поезія друкувалися в Галичині. Працював на різних посадах у Варшаві, Відні, Санкт-Петербурзі..Історіософія Пантелеймона Куліша Світогляд історика формувався під впливом української духовної культури — усної народної творчості, здобутків вітчизняної філософської думки та історіографії. Вчений був глибоко віруючою людиною і велику роль у його духовному житті займала Біблія. Історіософія Куліша формувалася спочатку під впливом романтизму, а пізніше — під впливом позитивізму. Історик був прихильником ідеї історичного поступу. Історіософська концепція історії України будувалася навколо української національної ідеї. Вчений прагнув з’ясувати у чому полягає добро а в чому зло для українського народу. У цьому пинанні в нього існували суттєві розхо­дження з іншими українськими громадськими діячами та істориками.Історик належав до народницького напрямку в українській історіографії і вважав, що кожний народ має право на окремішнє національне життя. Однак саме поняття “народ” у нього потерпіло зміни; спочатку він ототожнював його з простолюддям, пізніше — “особлива колективна індивідуальність, етнічна спільність, збірна особа, яка характеризувалася єдністю та особливостями “народного духу”. Народ для Куліша — живий організм, на який впливають природа та історичні обставини. Особистість розглядав не лише як продукт обставин і середовища, але й активного учасника історичного процесу, який подає йому могутні імпульси.Роль держави, як вважав Куліш, полягає у забезпеченні “народного права”,

52. О. М. Лазаревський – історик Лівобережної України.Одним з най визначніших істориків того часу був О.Лазаревський (1834-1902) Він належав до народницького напрямку в історіографії. Лазаревський походив з дворянської родини нащадків козацької старшини. Народився в с.Гирявці Конотопського повіту Чернігівської губернії. Навчався в Конотопському повітовому училищі, а згодом переїхав до старшого брата (в сім’ї було 6 дітей: 4 сини і 2 дочки) у Санкт-Петербург. Після певних життєвих пригод вступив до 2-ї Петербургзької гімназії, яку закінчив у 20-річному віці. Навчався на історико-філологічному факультеті Петербургського університету. В останні роки життя Т.Г. Шевченка зблизився з ним. Співпрацював з журналом “Основа”, в якому помістив дві невеликі розвідки: “Говорил ли П. Полуботок речь перед Петром І” та “Статистические сведения об украинских народних школах и госпиталях в 18 в.”. По закінченню університету рацював на адміністративних і судових посадах у Чернігівській, Полтавській, Курській губерніях та м. Києві. Найдовше — з 1885 р. і до останнього дня життя — членом Київської судової палати.О.М.Лазаревський присвятив свою науково-історичну діяльність Лівобережній Україні другої половини ХVІІ — ХVІІІ ст. Головними його працями є: “Малороссийские посполитые крестьяне. 1648 —1783 очерк по архивным источникам” (1866). “Очерки малороссийских фамилий” (1875-1876), “Очерки из быта Малороссии ХVІІІ в.”, “Описание старой Малороссии” (1888-1901). Вчений плідно працював також і як археограф. У “Киевской старине” опубліковані “Щоденик Миколи Ханенка” і “Щоденик Якова Марковича”. Лазаревський користувався позитивізмом як методологією історичного пошуку. Історик серйозно розробляв архівні матеріали. Ним було введено до наукового обігу частину Румянцевського опису 1767 р., який містив опис 10 полків Гетьманщини. В описі були відомості про козацьке, поміщицьке, міське землеволодіння, про рангові маєтності тощо.

Найвищим досягненням Лазаревського як історика України проф. В.Г. Сарбей назвав працю “Малороссийские посполитые крестьяне. 1648 – 1783”. Лазаревський на основі архівних фактів відкинув як безпідставну думку, що нібито до кінця ХVІІІ ст. селянство Лівобережної України “користувалося повною громад­ською свободою, якої було позбавлене лише указом від 3 травня 1783 р.” і довів, що кріпаччина у Лівобережній Україні стала результатом соціально-економічних процесів, які тривали майже півтора століття. Указ же Катерини ІІ лише завершував цей процес.Слідом за цими працями були численні публікації в “Киевской Старине”, “Русском архиве” тощо. Підсумком 50-літнього дослідження Гетьманщини Лазаревським була 3-х томна праця “Описание старой Малороссии. Материали для истории заселения, землевладения, управления” (Т.1-3, 1888 - 1901). Вона містить істори­ко-статистичні відомості, нариси історії міст, сіл, монастирів, біографії полковників, сотників трьох полків — Стародубського, Ніжинського, Прилуцького. (Загалом передбачалося видати 10 томів: по 1 на кож­ний полк.) При написанні цієї роботи автор використав документальний матеріал і майже всю літературу, яка існувала тоді. Лазаревський з’ясував багато суперечливих питань в історії Лівобережжя 17-18 ст., дослідив внутрішнє життя Гетьманщини, особливо соціально-економічні процеси. Загальна оцінка цієї своєрідної державної і громадської організації була негативною. Особливо неприглядно характерезувалася окремі діячі Гетьманщини, представники козацької старшини.М Грушевський зазначав з цього приводу, що “суспільне життя і побут Гетьманщини у працях Лазаревського зображенні однобічно він цілком ігнорував політичний бік тогочасного життя, він не враховував впливу політики центрального уряду на українські стосунки і зводячи все до економічних відносин, залишав на боці політичні мотиви” (У.І.— 1990.— № 1-4.— С.38) В рецензії, написаній на “Описаниє старой Малороссии” і поміщеній в “ЗНТШ”, М.Грушевський висловився ще категоричніше: “А тим часом школа Лазаревського, слідячи гріхи української старшини супроти козацтва і народних мас на полі економічнім і суспільнім, забувала зазначити сю другу сторону медалі (позитивну—О. Ф. ) й результатом не раз була односторонність”.

53. О. І. Левицький, як історик України та археограф.Орест Іванович Левицький (1848 - 1922) народився в містечку Маячці Кобеляцького повіту Полтавської губернії у сім'ї православного священника. Предки історика переселилися з Правобережної України на Лівобережжя у середині XVII ст. Вони займали нижчі посади в Гетьманщині, а більша частина належала до “мазепинців”. Серед предків історика були вихованець Києво-Могилянської академії, гравер Григорій Левицький та його син, портретист Дмитро Левицький. Після отримання початкової освіти у приватній школі, він навчався у Полтавському духовному училищі та Полтавській семінарії. Проте далі О.І.Левицький обрав інший шлях, вступивши 1870 р. до Київського університету. Він навчався на юридичному факультеті, з якого перевівся на історико-філологічний. На формування світогляду та наукових інтересів О.І.Левицького справив вплив національно-культурний рух, у якому він брав активну участь. Як член “Громади”, він написав історичне оповідання “Ніжинський полковник Іван Золотаренко”, брав участь у виставі опери “Різдвяна ніч” (автори Михайло Старицький та Микола Лисенко).Час навчання в університеті Св.Володимира О.І.Левицький згадував з теплотою. Значний вплив на нього справили члени “невеликого гуртка” талановитих і прогресивних вчених  В.Б.Антонович, М.П.Драгоманов, М.І.Зібер, Ф.Г.Міщенко, В.С.Іконников, І.В.Лучицький, О.О.Котляревський, Ф.О.Терновський. Свдченням зрілості вченого-історика стала його дипломна робота “Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине XVII века”. Більшість своїх праць помістив у "Киевской Старине". Головна тема його досліджень історія Правобережної України і головним чином — Волині 16-18 cтоліть. З 1874 р. працював секретарем Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. Головні праці: "Очерк внутренней истории Малороссии во II—й половине 17 в" (Киев. унив. изв. 1874—75)"Опыт изследования о летописи Самовидца " (При виданні тексту літопису Київ .археогр. комісією. К., 1878) "О социнианстве в Польше и Юго-Западной Руси"(К. Ст. 1882) Левицький був автором статей та розвідок про історії церкви, (боротьби навколо унії 1596 р.), побуту на Україні (Волині), по сімейний побут і відносини про шлюб на Україні в 16—18 ст. Всі розвідки написані на основі актового матеріалу архівів. Відомий як балетрист і популяризатор історії. Його оповідання "Анна Елоїза , княжна Острозька " була передрукована в збірнику оповідань за ред. Валерія Шевчука "Дерево пам "яті " . Левицький вмів передати характерні риси епохи через її діячів: Афанасія Филиповича, брестського ігумена; Іпатія Потія, київського уніатського митрополита , тощо.

54. Д. І. Багалій – історик України. Одним з учнів Антоновича був Дмитро Іванович Багалій (1857 1932). Він народився у Києві, в родині ремісника. Рано втратив батьків і виховувався в тітки по матері. Проживав на Подолі, який тоді ще зберігав українську мову, звичаї та традиції. Закінчив прогімназію а потім другу Київську гімназію. Зацікавленість історією з’явилась під впливом учителів, членів київської Старої громади О.О.Русова та М.С.Тумасова. У 18 років поступив на історико-філо­логічний факультет університету Св.Володимира. Під час навчання на Багалія помітний вплив справили такі викладачі як Б.С.Іконников та В.Б.Антонович. Загалом про рівень викладання в університеті відгукувався добре.На формування світогляду Багалія справило вплив знайомство з творами російських революціонерів-демократів Чернишевського Добролюбова, Писа­рєва, читав К Маркса. Під час навчання в університеті вступив до напівлегальної молодіжної українофільської організації “Кіш”, а по закінченню університету — в Стару громаду. Для всього подальшого життя Багалія характерна прихильність до ліберального українофільського культурництва. По закінченню університету працював над магістерською дисертацією, після успішного захисту якої став працювати доцентом кафедри російської історії Харківського університету (1883 р.). З цього часу і до кінця життя Багалій пов’язаний з Харківським університетом. Там він виріс від доцента до професора і ректора університету 1906 —1910 рр. Від університетів та Академії наук двічі обирався членом Державної ради Російської імперії. Київські українофіли розглядали Багалія як свого посланця у Харкові. Один з них (О.Ф.Кістяхівськой) так висловився: “Київська метрополія посилає Багалія єпископом у Харків для організації тамтешньої церкви”. І дійсно, Багалій широко розгорнув громадську діяльність. Він був діяльним членом Харківського історико-філологічного товариства, на громад­ських засадах завідував Харківським історич­ним архівом, був головою правління Харківської громадської бібліо­теки та ін. За політичною належністю Д.І.Багалій — кадет.

Багалій був серед фундаторів Української Академії наук 1918 р.; він обраний академіком і першим віце-президентом.

Наукова спадщина Багагія охоплює такі галузі як історія України та Росії, археологія, архівознавство, джерелознавство, культурологія, тощо. Ним написано близько 350 наукових праць. Основними його працями є “Курс древне-русской истории до половини 14 в.”, “Русская история” (Ч. 1, 2). “Очерки из истории колонизации и быта степной окраини Московского государства”. “Опыт истории Харьковского университета по неизданним материалам” (Т 1,2 Х. 1893-1904). “Історія Слобідської України” (Х. 1918).Історик належав до народницького напрямку в українській історілграфії.1. Основні праці Багалія були написані в дореволюційну добу. Для історика були характерними позитивіські підходи. Це проявилося, зокрема в зосередженні на упорядкуванні та аналізі документального матеріалу і уникненні, принаймні у дореволюційну добу, синтетичних узагальнень і теоретичних міркувань. (А.Процик). В.Кравченко відзначає, що для праць вченого характерний “максимум критично осмислених фактів, які займають інколи 60-70 % об’єму тексту, і мінімум їх теоретичного узагальнення, при цьому власні погляди історика приховані за масою виписок, цитат із праць інших авторів”. Позитивізм проявився також у особливій увазі до соціально економічного життя суспільства.В радянський час Багалій здійснив перехід на позиції історичного матеріалізму. Це, з одного боку, було нескладно зробити, адже історик і раніше робив наголос на економічному факторі в історичному процесі. Однак, з другого боку, Багалій до кінця не засвоїв матеріалістичне розуміння історії і радянська історична критика неприхильно оцінювала його “Нарис історії України на соціально економічному грунті”, звинувачуючи у механічному матеріалізмі. Джерельна база праць Багалія надзвичайно обширна: це археологічні, фольклорні джерела і головне — архівний матеріал.У своїх працях дослідник підіймав широке коло проблем Досліджував історію Лівобережної України:

• з’ясовував процес закріпачення селянства, відзначав значну роль у цьому процесі румянцевського Генерального опису 1765-1769 рр., який засвідчив наявність великої соціальної та економічної нерівності і санкціонував владу старшини над посполитими;

• показав різні форми поземельних відносин в Лівобережжі. Дослідив процес “займанщини” в Лівобережній Україні, як “крупне землеволодіння козацької старшини тіснить і захоплює собі козацькі та посполиті землі”;

• не ідеалізував козацьку старшину, а відзначав, що “тодішнє малоросійське панство бажало одночасно зберегти свою політичну автономію та закріпостити селян і навіть козаків, що жили на їхніх землях”. Відзначав, що царський уряд сприяв закріпаченню;

• ряд праць (6) присвячені магдебурському праву в містах Лвобережної України ХVІІ — ХVІІІ ст., яке він розглядав у контексті розвитку місцевого самоврядування. Відзначав, що магдебурське право до Хмельниччини “було важливим стимулом для розвитку ремесла і торгівлі”. Обмеженість самоврядування на Гетьманщині пояснював втручаннями козацької старшини у справи магістратів;

Із 350 праць вченого більше 100 присвячено історії Слобідської України у тому числі 4 монографії. Етапи заселення Слобідської України становище там різних соціальних груп населення в 15— 17 ст.: будівництво міст; боротьба проти іноземних поневолювачів; суспільно політичний устрій Слобожанщини; автономія та її ліквідація за Катерини; розвиток промислів ремесла і торгівлі; з’ясував зміни в землеволодінні краю; показав слобожанський побут, розвиток освіти та культури. Багалій писав також про творчість Т Шевченка, був першим упорядником творів Г.С. Сковороди, написав монографію “Україн­ський мандрований філософ Григорій Сковорода”. Оцінюючи значення наукової праці Д.І.Багалія, Д.І.Дорошенко писав, що він утворив наукову історію Слобожанщини.

55. І. М. Каманін – історик та палеограф.Іван Михайлович Каманін (1850—1921) належав до Київської історичної школи В.Б.Антоновича і входив до кола співробітників "Киевской старины". Автор народився в містечку Димері Кіївської губернії. Його батько був російським офіцером, мати — українка. І.М.Каманін, як і пізніше і Д.І.Багалій, закінчив 2-у Київську гімназію і поступив на історико-філологічний факультет університету Св.Володимира. Його вчителями були :Іконников, В.Антонович, М.П.Драгоманов. З 1870 року, під керівництвом В.Б.Антоновича, Каманін працює як дослідник, в Київському Центральному архіві, який існував при університеті. Там зберігалося близько 6 тис. актових книг і до півмільйона окреміх документів 16—18 ст. Пізніше матеріали архіву лягли в основу його праць з історії українського козацтва і палеографії. Під час навчання в університеті Каманін перехворів тифом, наслідком якого була глухота. Педагогічна діяльність стала немож­ливою. Це зумовило те, що історик пішов працювати в архів (з 1878 і до кінця життя — архівіст). Основні праці Каманіна:“Последние годы самоуправления Киева по магдебурскому праву” (Киевская старина, 1888). З’ясовуючи причини скасування магдебурзького права, він докладно виявив зловживання кіївського магістрату, які привели до скасування. З’ясував також історичні причини: німецьке право було чуже для Києва і не враховувало потреби місцевого життя. Як архівіст Каманін не раз стикався з фактами фальсифікації історичних документів, тим, що Грушевський називав “історичною фабулістикою”. Цьому питанню автор присвятив ряд робіт: “Об экспертизе древних подложных документов” (М.,1900) та “Из истории подложных документов” (Чтения в историческом обществе Нестора-летописца)наголосив, що екпертиза повинна бути кваліфікована,приділив увагу характеристиці діяльності комісії по експертизі документів;дав характеристику основним правилам екпертизи.У другій статті: всупереч традиційній думці про підробність, визнав оригінальною грамоту галицького князя Льва (на ній була пізніша приписка, а також грамот Любарта Гедиміновича, Романа Мстиславовича, універсал Б.Хмельницького (оголошений земським підсудком Балюбашем фальшивим) Пустинно-Нікольському монасти­рю.Проблема експертизи документів тісно пов’язана з палеографією, яка дає можливість встановити коли написано рукописний пам’ятник, з’ясувати питання його достовірності. Палеографії Каманін присвятив спеціальну працю: “Палеографический изборник: Материалы по истории южно-русского письма в ХУ—ХУІІІ вв.” (К., 1889). Ця праця складається з 2-х частин: 1 — теоретичної і 2 — прикладної. Автором подано понад 30 найхарактерніших типів українського письма з рукописних кодексів, актових книг і окремих документів. Головна думка твору полягає в тому, що зміни в характері письма у ХУ—ХУІІІ ст., становить відбиток тих культурних впливів, які відбувалися в країні. Історик виділив 4 періоди в історії українського скоропису.Ряд праць присвячені історії козацтва:“К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого” під впливом Антоновича вважав, що козацтво виникло на грунті місцевих автономних общин на Півдні України в ХІУ—ХУ ст. “Очерк гетманства Петра Сагайдачного” (К.1901) показав Конашевича-Сагайдачного як народного героя, що прагнув визво­лити свій народ від ворожого ярма, попередника Б.Хмельницького. Дослідники відзначають певну ідеалізація гетьмана.“Богдан Хмельницкий гетман. Краткий очерк его деятельности”“Киевляне и Богдан Хмельницкий в их взаимных отношениях” та ін.

56. ЄФИМЕНКО Олександра Яківна Український історик та етнограф Народилася ЗО квітня 1848 р. в с. Варзуга (нині Терський район Мурманської області) в родині дрібного державного службовця. Закінчила жіночу гімназію, працювала вчителькою. 1870 р. вийшла заміж за П. Єфименка, засланого у ті краї за участь у народницькому русі. Під впливом чоловіка захопилася ліберально-народницькими ідеями. Наукову діяльність розпочала у 80-х роках ХГХ ст. у Петербурзі. Перші її статті були присвячені північним народам. Переїхавши 1874 р. в Україну (спочатку до Чернігова, а згодом до Харкова), активно прилучилася до культурного й наукового життя, була засновницею харківського краєзнавчого історичного гуртка, працювала в Історико-філологічному товаристві. Понад сорок років присвятила дослідженню історичного минулого українського народу. 1887 р. в журналі «Неделя» з’явилася стаття «По поводу украинофильства», в якій дослідниця виступила на захист української мови й культури. 1891 р. побачили світ дослідження «Малорусское дворянство и его судьба», «Турбаевская катастрофа», у 1894—1895 pp. — «Очерки истории Правобережной Украины». 1906 р. у Санкт-Петербурзі вийшла друком двотомна праця «Южная Русь. Очерки, исследования и заметки», наступного — двотомна «История украинского народа» (перевидана українською мовою в Харкові 1922 р.). О. Єфименко належать також праці: «Копные суды в Левобережной Украине», «Дворипшее землевладение в Южной России», «Южнорусские церковные братства», «Народный суд в Западной России», «Двенадцать пунктов Вельяминова» тощо. У своїх працях дослідниця спиралася на ґрунтовне опрацювання широкого кола польських та російських історичних документів. У 1907—1917 рр. очолювала кафедру російської історії і читала лекції з історії України на Бестужевських жіночих курсах у Петербурзі. Написала «Початковий підручник українсько-московської історії», виданий 1919 р. вже після смерті дослідниці. О. Єфименко стала першою жінкою в Росії, якій було присвоєно вчений ступінь почесного доктора історії (1910). Померла 18 грудня 1918 р. на хуторі Любочка поблизу с. Писарівка (нині Верхня Писарівка Волчанського району Харківської області).

57.Козацтво Яворницького

З-поміж багаточисленних дослідників історії запорозького козацтва одне з чільних місць належить академіку Д. І. Яворницькому. Його науковий доробок в царині етнографії, археографії Запоріжжя, в реконструкції історичного буття запорожців в цілому настільки значний, що потребує спеціальних об’ємних студій. Ми ж зупинимось дише на такому важливому аспекті, як концептуальні погляди Яворницького на проблеми генези та сутності української козаччини. Відразу слід зазначити, що Яворницький традиційно перш за все розглядає етимологію терміну «козак», слушно наголошуючи на тюркському походженні поняття. Дослідник поділяє вже міцно закорінену на той час в українській історіографії точку зору, що козакування, як суспільне явище, було притаманне різним тюркським народам, і запозичення терміну на Україні означало появу на її теренах схожого способу життєдіяльності. Безпосередньо виникнення українського козацтва, згідно Яворницького, пов’язане з дією п’яти чинників: 1) земельного (втрата селянами права володіння землею внаслідок наступу феодалів, що змушувало мандрувати на незаймані простори південної Київщини); 2) економічного (надання литовським урядом окраїнних земель «нижчому класу», котрий з причини татарських набігів мусив стати на «воєнну ногу» разом з рядовими переселенцями); 3) сусідства татар (запозичення населенням пограниччя елементів татарської тактики, бойових прийомів, побутових речей, власне назви); 4) наявності диких степів; 5) етнографічного (прагнення українців до відродження «батьківського» вічового ладу, самосуду, самоуправління). Вказані чинники з тими чи іншими видозмінами побутували в історіографії й раніше, але у такій сукупності і послідовності (за значенням) були наведені вперше, хоча Яворницький називає їх тезово і не супроводжує детальним обґрунтуванням. Останнє, напевно, слід пояснити тим, що історик міг опиратись на ваговиті дослідження М. А. Максимовича, М. І. Костомарова, В. Б. Антоновича. Відтак перші дві та четверта причини у своїй основі не викликали й не викликають посутніх заперечень (не досить вдало підібрані лише узагальнюючі поняття). Обидва фактори в тій чи іншій інтерпретації фігурували ще у працях М. О. Маркевича та М. А. Максимовича й вже у XX ст. були ґрунтовно досліджені М. С. Грушевський з акцентом саме на першочерговій вазі колонізаційних моментів. Разом з тим, Яворницький не звернув уваги на плідну думку П. ОІ Куліш а щодо козакування як різновиду заняття населення на початкових етапах залюднення Київщини з наступним його (заняття) упостійненням серед певної категорії, котра поступово перетворилась у стан. Можливо тому безпосередньо процес зародження козацтва залишився поза студіями Яворницького. Виклад починається вже з констатації самого факту появи козацтва як такого. Ведучи мову про татарський чинник у наведеному вище розумінні, дослідник слідує за М. І. Костомаровим, аналізуючи й детально описуючи різні запозичення. Нарешті, п’ятий фактор викликає заперечення. Устрій козацького коша був наслідком появи козацтва, а не передумовою, тим паче, що цей устрій остаточно сформувався тільки на Січі, котра виникла значно пізніше. Сутність козаччини Яворницький, як М. А. Максимович та В. Б. Антонович, вбачає у виробленні ідеї козацького імунітету й боротьбі за його утвердження протягом всього періоду існування козацтва. Окрім того козаки виконували роль рятівника українського народу від фізичного та духовного винищення. Більш глибоких і розгорнутих узагальнюючих конструкцій подібного обширу у дослідника не знаходимо. Датуючи появу українського козацтва останньою третиною XV ст., Яворницький слушно вказує на формування попервах городових, а з середини XVI ст. низових козаків. Він вперше висловив згодом розвинуту М. С. Грушевський тезу, що тільки з середини XVII ст. можна вести мову про окремішню історію запорозького козацтва. Саме Яворницький започаткував новий підхід в оцінці знаменної для розвою козацтва реформи Баторія, розглядаючи її не з військової, як досі, точки зору, а з боку справи витвору особливого козацького стану. Слід зазначити й те, що Яворницький надав належної ваги суперечливій політиці Польщі, як фактору поступу запорозького козацтва. За «історичними подіями і за тими чи іншими завданнями, які брали на себе запорожці», дослідник виділяє шість періодів в історії запорозького козацтва: 1) період утворення (1471—1583); 2) боротьби проти Польщі за національну незалежність Південної Русі (1583—1657); 3) участі у боротьбі за релігійно-національну незалежність Правобережної України проти Польщі, Криму, Туреччини й Росії; 5) період існування запорожців за межами Росії і спроби повернути їх на рідні землі (1709—1734); 6) період боротьби з російським урядом за самостійне існування; падіння Запоріжжя